ЧАСТИНА ПЕРША “Як у воді лице відбивається до лиця, так само серце людини—до людини.”
(Приповістки Соломона ХХУII, 19) ЗАСПІВ
З надзем’я— з суду! в села білі, про скорбі: грозовиці збігли. А став над крин, мов крилас, вечір, світанок—корабель над крин (долоні поклади на плечі, і шепіт в рідності: прилинь). Ні! горнеться, як океан, німа— глибінь розлуки; від зіниць росою, горючіша, ніж зірка, голубою: печаль спроміниться сама
в бездонну самоту без краю. Любов—несмертна, і впізнаю: що біль, несвій! собі прийма. Прилинь, мов крильми, на дорозі, світучій від троянд пророчих. Залізна башта, як тюрма, з пташинами в гнізді—вітає, з терпільцями літучими двома, з дочасними, кому вісток немає, де сплеск від сяйва промина. Чи в берег квіткового зела, від тебе згадка, вся весела, з-над сонця рідного поластовіє? торкнися серця: знов, моя надіє!… З надмор’я, тихий привид, стань: крізь пурпур, день розкрию (ніч, над тумани, дочужіє—змію, з півмісяцями відцвітань). Там буду я, там будеш ти, люби—і все прости.
1949 НАДРІЧЧЯ
І.
Вже червін—світло, жар— кривав’я: мій смуток, люба, по тобі. І винограддя рясно! день стрічався; і рясно дах від голубів.
Чи ти де сонце не минеш без мене, воно, як лебідь, по Дунаю; без тебе ніжно сиплеться в зелене— дерев печаль, я не минаю. Чи там, де щастя: де стежинка в айстрах
ласкається тобі до ніг, де ластівці від шелестіння настрах
куща зірок,—ставок набіг. Це з вічности, як пил на ліліях леліє
й метеликам на всім крилі— тобі шепчу: схилися, біла мріє, огненний шум гілок приліг.
Найближча серцю пташка, вся від райдуг, припурхне яблуні на квіт… і не відніме грім мою відраду
до скорбі зоряній сові.
Це соняшник, що в ніч, при соннім розі
серпа з-за хмар, дививсь на став… І поцілунок вірниці, і росний
світанок зір причарував.
Сама бджола нам догуде в світлицю, світлиння повну квіткову
та пахощу—й завіє білолицю
й тебе, й мене, як день живу. Любов накликана з небесних пасік, і вся в ласкав’я полонила; з барвінком промовля в рожевім часі, де берег—арфа ластовина.
Тебе від церкви серце сповило, хоч і до блискавки лицем. Мене від серпня, в світляне село
зустрівши—бліднула тихцем.
А вже не в паруснику серпня
тебе голубив на стежках; і не ясминний місяць терпнув
і мла зідхання нетяжка.
Як ти впізнала, для пелюсток біла, забились крильця в клітку серця. І чути: ніжно сонцю заболіло, що в грозах будеш невідверта.
Кому ж довірена докине стежка
сердечне полум’я по стеблах?… де ти цілуєш—зірка нетутешня
тремтить, як жайворонок, тепла. Передчуття: чи всіх любов покине? — їй холодно від верховіть… А божевілля болю солов’їне
грудьми під хрестиком горить.
Прощай серед галузок горя красних, мені до серця приломила. Дощистим листям лиха й воплю в празник
скривавиться співуча сила. Душа з могильним відсвітом сорочки
грудьми до смерти припаде— німа плита, шо спалахнути хоче, камінна—не рида ніде. Та знову дужістю, що рідна зорям, в гріхах обпалена відрання, підніметься, бо неба непокора
в квітках жива й росі ридання.
І тихо, бачачи біду осінню, завіяну в барвистий крик, благосвловлю, що ти жорстока, жінко, що я любитиму повік. Пробач нещастя, що тобі: жорстока! — сказав при заході, в зоряну; бо сяйва в поцілунку, при потоках, такого в айстер я не знаю. На голубиний блиск—від світла лілій
я відійти на крок не смію. І серга місяця хай ночі цілі
над пасмочком, нічнішим змію. Тобі пелюстка з яблуні на пристрасть
крізь ніч шовкову забіліла; і до очей чорніла пташка бистра, що від води стріпнула крила. А майорану тінь, як дзвоник, гарна, без крапель ніжности завмерла. Спіткала дружок неминуча втрата, бо смерть і для рясних химерна.
Скрапне сльозинка з усміху, в жоржини, що сонце підняла з труни. Сузір галузко, місяць ворожила, до серця, гаснучи, збрини! Навкруг—ростина, в світочеві бджілок, цілує стрічних з надбережжя. Тут щастя від обличчя в зорях білих; бо добра й радістю безмежна. Крилом ріка гробниці не пригорне, та і від горя не втече— воно рясне і, як стихар, нечорне, до хвияь обсипалось плачем.
Тоді я, не впізнавши тінь обличчя
на білій таємниці дня, при квітах, що не видно: тайних свічах: навіки ночі не прийняв.
І вже я не збратаю смерть і місяць, покинувшись до дна пилин. А груди знов березині примістять
пташат, що досвіток пили. Не прокричу, знеможений коліном — на камені, де з кістки кров. Ти добрістю при небі янголино
прихилиш сонце в хворий крок.
Це вже в останнє, ще не сніжним серцем
тебе до поцілунку стріну. Не я—ласкав’ям хресним і несмертним
сам берег заквітча промінну.
То буду вік рукавами благати, щоб янголя в зелений час
від зір докликнулось тобі на втраті, не забуваючи ключа. Його, як спів, на світляній хустині
до брами раю принесло; розкриються, мов крин, світи гостинні, де сяйво бризка на чоло.
Отам, доріжка де вже резедина
і вулик добрости не дрібне, прошепче вікнами тобі хатина: все й грішникові хором рідне.
І я від іскор, де пропаще листя
все покривавлює з ножа, тебе все кличу, радостями чиста, і, наче небо, нечужа.
17.Х.49 ОСІННЯ ҐОТИЧНІСТЬ
Хоч ви, сторожа привида, промовте, ви—скрипок стрій і все дивинне. А серце ранено! подзвіння жовте
півзіркою від гілки лине. Оцвітані жезли, і в сні музичні, і горлиці навкруг вінкові. А в вітрі несказанне—з гілки стрічі, кохана, спалахне до крови. Співзвуч підніжжя, витайнених—вірних, і почіп’я марюк химерить. А в вітрі день, золотоустий лірник; на плити смуток переддверні.
Не горлиці небес летать окремі, а скарбу соняшного пасма. Заходьмо в храм: трояндою в надзем’ї
весільний грім, моя прекрасна!
19.Х.49 ПЕРЕХІД ВЕСНИ
І.
Це поведеш рукав на біле струння— співзвуччя в райдузі згучить. Ти—пролісок над горем світу, юна, блакитна свічкою вночі. Необережно, на прибої пташка, крізь день добризнула мені
на груди—від вогню! в розлуку тяжко
громада моря загримить. І словом загримить суворий янгол
в останній брамі до суда. Верхів’я пісні, що мов мак, сіяло, росисто в смутку доцвіта.
Я грішник: ясенок, що—в чорне листя, й зубами місяцю скрипить. Але люблю, кохана, й помолися: волошкова сльоза в степи. Молися—клонний колосок на розсвіт
і молодий світлисто в віях. Там крильцями на ниві джміль попросить
за мене, й туча пожаліє. Бо став пісенним дзвоном літописець
блакитним: віршів рушники. І слід твій ніжок на пелюстки тисне: мов дим від олтаря, легкі. Пташині мрії в шепоті фіялок
до пальців місяця відкрились. Досвіття: листя зірки колихало; ти на квітневий вийшла крилас. Там камені—мов сніп стеблинок жита; вінечні в розкоші волошки… від свічки неба, церква сумовита— зернинок горя бризне трошки… Найвища вікнами надій блаженних, що коло янгола світліють. Приклонних на коліна—ніжно женить, троянду звавши білолицю.
Як я довірив серце,— ти, квітинко, ще ні одній бджолині краплю… В роменнім небі пожаліє дзвінко
двоспів кричатий душу тратну.
Над мак новонароджений все серце
причаєністю палахкотить. Від нього в насміх на цеглиння стерте
негода згубить пелюстки… Під чарки глум до цокотух рожевих, тузів пихатих при ворітті. І ворон сонця дзвонить на деревах, що розеді могили риті. Всі речення аж на порозі гаю, прочитані тобі, відпурхнуть. Вінки, що з свічами! — я так благаю
огніти в любу даль пурпурну.
Де церква сонця в хорах тополиних, не буду й ластівки прохати. Ні! бджілка в чорний страх не перелине, хоч пальці простяга нещастя.
Усі з зеленого заліза іскри, що на вінчатко ночі куті— в одвічних знаках стануть незловісних, бо я заворожу прелюті.
І одинокости чавунні двері
від тебе в смуток зачиню. В чернечі ланцюги вдягнуся древні, молитву смолок спом’яну. Пожду, де крихта любленого світла
впаде з небесного стола. Щоб, мов крізь дощ, кохана, ти не блідла, зіниці жовтень застила. Вже доля від кадил підводить крилля, від корогов чужих плачу… Між криком чайчиним тобі відкрила
гортензії, що небо тчуть.
23.Х.49 сон
Я до вікна без роз і рос постукав, і вийшла, шепотом —як грім… і я від нього при цвітинних муках
схилявсь над рукавом твоїм.
А потім і гарячий ніж метнула
мені—де б’ють провістя в серце; вкінець, ласкава пальцями зозуля, ще втиснула: хай смертю терпне. Лежу і губи сизий біль калічить, на них мій хрестик підлетів
бджолинкою з грудей:—блаженний січень, мовчанням припечатав спів.
Бо ти дорогою порад сторонніх
пішла до молодих криниць. Тополі тужать, що зустрічні кроки
пов’яли на ромашках ниць.
І птиці, побратими щастю вірні, тоді злетілися карати. Коли з грудьми покатувала щирість, печаллю поплати за страти.
Як рукавом закривши личко в ранах
вернулася мені до смерти — та поридала до ножа, розрадна, краплинками страждання стерти. Та ще як крицю з голубого болю
відклала на хрещате листя— підвівся я в квітневий круг з тобою: —єдина! до грудей схилися! Рослини віщі—сясвом на стеблах
до жайворонка в небі ставши, з долонь поклінно подають до тебе
бальзам, у ворожбі найстарший. Від нього ластівка лицем стократи— гарніша, ніж була з колиски. Приткнула сонця дзеркало до хати, крилечком поправля зачіску. Ідем, над меч ріки, де башти—в з’яву, і птиці промені прядуть. Як вся земля—все небо, так кохаю, троянда заспіва в саду.
24.Х .49 СУПЕРЕЧКА І ПРИЙДЕШНІЙ МИР
І.
Через твою без берега жорстокість
лілейного тремкого зла, що ти б могла і з голубом боротись, аби—як бранця, закляла: то чорний і від білих уст берези
до тебе, мов дощем, докір. Чи я кляну, що в ніч необережний
тобі збирав клечання зір? Тепер, під незвіренним ревом жовтня, присліплена біда здогнала— ні в квітці спомину, ні в росах жодна
не гоїть іскорка від жала. Воно впилося в маківку, що серце
стеблом пісенним підняло; і вже, і вже залізо в кров нестерпне,— з огню оковує чоло. І болем руки в вічне дзвоння скуті, я й до оси не простягну. Бреду, спіткавши камінь, і зідхнути
не груди,—дорвано струну. Під смерчами, що з горя, гонять рядом, як до полону ще недавно, негода навіть відчиня нерадо
віконний просвіт: промінь дано… Не так і гибіль, що невідступимо
щодня в три роки нагрозилась, бо то війна, то бомбою розбило
і в олтарі найстаршу милість. А тут же в грудях, де в’язав крицеве
зусилля проти зору смерти,— лиш тиха нитка, що трава простеле
і квітка крильця кине в тремти. Бо в берегах—біда, як птах прилітний, річками блискавок закрила… Але, молюся, чи немир терпіти, мов щастя, безкінечно мила.
Я йду й незлим тобі: прощай! з мовчання
ні згортки хмар не ворухну… І наче скрипка, квітка незриданна, мов горлиця сердечна з сну:
листки простерла—там, де болю рана,— милус пахощем одну; а де отрута з жала вже остання: здійма устами від огню. Тоді, впокорений на бурі світла, як тінь, коліно преклоню
і край одежі поцілую з квітня
за радість від страждань ясну.
25. X. 49 Це знов при сутінку з вершини
в куток камінний самоти: ти наче в зірці станула шипшинній— мені до серця процвісти.
Не на Великдень райдужна росина
горіла сергою троянді,— як ти ласкавістю від уст немінна, і до непам’яті ми раді…
Тобі неперестанно біля шибок
промінні прядки туркотіли, що в сонця з рук, коли стріпнулась, риб
на ніч примовкнули колісьми.
І кожен порух слова, що від тебе, хоч в льолі шепоту родилось,— в душі, мов солов’їна гілка неба
від припурху гойдала сміло.
Любитиму тебе, хоч ніч, мов камінь, до серця в смерть мені повисне. І в море я впаду, блідий руками, на дно лежати ненависне. Чи на корі під ланцюги залізні
відкрити дух під стріли з лука, то тільки прошепчу: “Від квітки бризни, сердечна річко,—спрага в муках!” Чи під склепіння суму з павуками, в іржавий морок від замка… кайдани в очі спогади б гуками
про тебе, як огонь, тремка. То чую, що душа гіллясто в вічність
всю світну силу голубину
тобі на груди прикликає в стрічі, і кров’ю від палання згину. І навіть ворон світу—без зідхання, що вирива зоря в лілей,— нехай сіда на серце, бо, кохана, нап’ється він, забуде зле! Кохана, радости вінцем видима!… під шумом від берізок скромних, мені,— знеможена з огню очима, рукою проведе по скронях.
27.Х.49 Увечорі надій галузка дальня, немов від ризи, все жаріла; й співаночку понад життя гойдала
до нас вістунка білокрила. Ми на потоці ясности в дорозі, між яблунями тишини, за руки взявшись, айстри скрізь неросні, були при вечорі одні. А сонні пальці духів садівничих
підпалювали плід на осінь, і враз—покинули: кохання свічі
до нас причарували просинь.
Не так журитись незабудці серця, як косам яблунь до трави; подруго, ти не блискавкою сердься, що я скажу,— а згоду зви!
Ніде і на сузірний крок у світлі
нема вже змій, де лист холоне; і поріднити сни несамовиті— як винограддя вже червоне.
І пташка щастя не зліта без тебе
до сяєв, що в траві найвищі; бо впавши навзнак, і руками тепле, воно—голублення вже віще. Воно розметане косою в вічне, бо звідти виціловує життя— до льолі, що тебе з колиски кличе
й єдине йде в незабуття.
Про це зіниці вже посвідчать тайно, як лиш твоє не спить вікно. І я нічого в сонця не спитаю, відпивши з уст усе вино.
І щира тишина відкрила в пристрасть
барвінкові над вечір двері. Любов—росина в ліліях пречиста, слова, як горлиці, відерті… Вони на блиск відпурхнули крилатий— з топольних хмар: кружили тричі; прощання—і мені від сонця знати, що, вірна, вернешся з-за річки.
29.Х.49
НАДХІД
По сходах по гранітних—мідне горе, нечутне подрузі, гримить: його пташка в саду, чуттями хворе, як рану, відчува грудьми. І я, що серце від півоній дужих
поломеніє до весни— шепчу: криваве листя з пекла кружиш, мені до болю доплесни! Бо й річка теж до каменя, немирна, нашіптує від скель нелюбе… що десь душа, все вірна, як сузір’я, тремтіти на вустах не буде. Мовчи, журбо, над ластівками синя, над айстрами, як тінь—мережка. Моя, і в зраді вечора безвинна, зоря прийшла небережна.
29.Х.49
зо
МИНУЧІСТЬ
Не знаю вже, чи ніби листом красне
та тихе деревце, зустріну— тебе, коли крізь ліс і небо гасне, як грядка без стрункого крину.
Не знаю, чи під крилля хмарне прийдеш, де церква сонце прийняла
в вечірні двері, мов з колиски рідне
і любе для твого чола. Як від скрипок, від сосон пригадаю
до пристрасти тебе прихильну,— зідхну, немов гілля, що раптом з гаю
все скорбне втратило в неділю. І в пам’яті, де наче в нетрах ватра, замріє між нешумних ризниць: надія, що тебе побачу завтра, серед думок зоріє різних. Усе, що до гілок рідніє, смертне; як навіть ворона крило… як чорнобривці навіть, коли смеркне,— над ранок іней привело;
І навіть, як моя до тебе стежка
спішить, палаючи, мов свічка
метеликів, що їм і ніч безмежна
не так, над самогубство вічна. Ще може поцілунок твій помітять
берези в місяці над сном: його крізь шепоти північні з квітня
передадуть фіялки знов.
29.1.49 ПРОЩАЛЬНИЙ ЧАС
При хмарі тихий місяця нарцис; недолю жарову минає… Де води не голублять рідний ліс,— мого шептання вже немає. Вже над березами рожев’я персня
від пальців вечора—мов дим. Мовчу; хоч білий крик цвіте: збереться, і ніжности вінок вернім!
Але надій посліплене каміння
ріка, затоплюючи, пестить. І молода могила, сміхом винна, дзеркалить, і як з вікон—хрестик. Отам я схоронив любов некротку, що вкинула кинджал до ставу… пташини неба і листки до кроку
тоді в нещебеті згасають. Піду, пустельник, по дощах нещастя; спалають смутки в самоті. Вже небо м’ятне—хиляться прощати
тобі тополі, як святі.
7.XI.49 ПЕРЕБОРЕННЯ
Біля дверей нерідних більший біль, ніж серцю на стеблині квітній
дозволено нести! а звідусіль— світає, мов я йду говіти. Ніж серцю, ще не повний день, і смерть,— рукою до кори березі
прихилишся під мідяне саме
ридання на стежки тверезі. Ні ти не кинеш ластівкою вістки, де тільки небо зве простити. В ліси мовчання, з хмарою зміїсті
веде зневіра чорні сіті. Це все обернеться в біди столисник, бо папороттю крику сліпить. Камінні двері скорбі ненависні; з життя: бджола і цвіт—пилинник.
Прощай! твій поцілунок, помсти перстень, чуття до крапельки поранив. А серце стрепенуло з крил нестерпність, і слуха квітники від храмів.
8.XI.49 РОЗРАДА
Орли від тебе сонце не несуть, бо ти забула вже про мене. До шляху світлість, мов небесний суд, і крукове крило скажене. Від тебе хмара в звістках не цвіте, вітрам—платок зелений ниви… все заполочинки мов: тремтите, озимі, й землю полонили!
Нема тебе, кохана, вже й не щебет; від уст голублені долоні. Берез олтарна білість, а до тебе
листки, не ластівки! холодні.
Не шепіт вічности, що парус лодки — до скель невидимо в припливі. А кожен променя щільник солодкий
всю душу, мов бджолу, щасливить.
12.XI.49 ЗВАЖЕНІСТЬ
Не пожаліє птиця: в карне сонце, як мукою кого стемнила… І серце ранячи, зневажить конче, мовчатиме, собі не мила. Тоді на вітерці терпкого болю
без чорноти, до всіх пчолин — під стріхою, що в неба, голубою, як щедрий соняшник, мовчи!
До зірки в найбільшому вінці
опівдні серцем загорись. Уже: до річки крила навгінці,— вона, кигуча, буде скрізь.
Нехай через моря святі зозулі
крізь смуток суджений літають. Не клич, душе! щоб небеса не чули— не прийде й не всміхнеться з гаю.
9.Х 11.49 ЯК СОНЦЕ ЩЕ РОДИЛОСЯ
Як сонце ще родилося—давно, для серця ти була жадана: не голуб до колодязя, воно— до сплеску, до твого кохання.
Але ще вище, ніж погляне сонце, в долонях дарувати ласки. І в лілії з очей роса не тоне
твоєї, що в труну не класти.
Не промине в огні мене не річка— любов, де квітнуть груди вишні. Як ластівка, лелінню неба стрічна, душа до тебе в дні північні. Твоє дихання доцвіта в дзвіночки
блакитні—щастю на стеблинках. Б’є криллям несказанний чар жіночий
від тебе в кров мені, єдина! Це в смерти щастя відберу квіточне
спахне, мов келех—захлинеться; до серця стрепенеться й прошепоче
субьба велика, як планета.
11.ХІІ.49 РОЗЛУКА ДО КОРАБЛЯ
І
Лиш дзвоном неба розбудився морок, і вже цвіте моє страждання— передсвітом я чую: скоро, скоро
проплаче все, в розлуках дане. І білі ластівки, ласкаві руки
коханої—заступить море, заступить стежку, де в шептаннях рути
купається і сон поборе.
Як вірне сонце простилає хустку
тобі до ніжок, не побачу. Як зірку де торкнеш пурпурноусту
чи пташку сполохнеш дитячу.
Чи найбіліше небо в грудях стане
по трепеті коханій, в стрічі
То наше, рідне, ще душі незнане, ніжніє крилами на річці.
Грімкіш, ніж ланцюги на кораблях, воно єднає кров крізь радість: як вечір айстри в морі поглибля, до серця буде розгоратись. І рватись гілкою світань вселенських
аж на життя дзвінких карнизах; гніздо небесних горлиць—білий плескіт, вітає вітер нивок пізніх. Над ними всі страждання перебігли
без тебе, світку, несказанні, і вже катує душу вибух білий
без тебе в димнім океані. Крізь нього, терплячи грудьми, прикличу
на пристрасть присмерку до вишень— єдина! небо в глибину криничну
згорає, і земля колише.
І причарує ніч, як річка, щира, між привиди всіх снів своїх. Під світляними кпинами сузір’я— нас повінчають солов’ї..
22.XII.49 Це все, що йде—по передвістю йде, на озеро, на несмертельне… Це все жоржинне: сонцю не бліде: тут не забуде вже мене. Не темнене на зраді з океану, ласкаеться між нами зразу. Пташа біди в годину окаянну
за смерчами синіє сказу… Розділено! і сплачуть неминучі
потоки з вічного вулкання. Вишнева мрія при бджолиній тучі
всміхатися ж не відвикала. І ти до неї в молодім віночку
високого, мов день, кохання… На брамі зірки вже відкрити хочу
ласкавість, що була остання.
На гріх проллється голубе прощення, невмисний, мов сновиддя птаха; безмежності в степах зірок привчена
розвидниться душа при хатах.
І вже до тебе з-за серпа розлуки
через морозну вічність горя, докрикне кров’ю,— хоч прибій не слуха,— ніяк ридання не прогорне. Біда це все журба, що я без тебе,— а де не без небес пройду, мов грядка добрих арфок—цвітом тепле, незнане промовля в саду.
То як же витерпіти, як не в ниві
зеленого під снігом болю
ключі згубити від зірок щасливих
і в колосках знайти з тобою.
28.XII.49 ОБНОВА ДНЯ
Тебе не бачать очі,— серце плаче, але й стражданнями радію: під громом соняшник німий неначе, росинку світить на неділю.
Як струми ясности крізь сизу хмару, недавні радості говорять. Часинку кожну, в пестощах немарну, навіки визволять від горя.
На грудях пахощами рідна вишні— недужа ніжністю душа. Це й не відвертість орхідеї грішна, як сонце ласку приспіша.
Хоч ніби орхідеїне з стеблини
сіяння—пристрасть: як твоя— простерлася до уст мені і нині, стозір’я так не просія.
Вся тайна поривання в небі синя, і в тіні—ми в привітнім місті. Кривавлять губи гострого цвітіння, а серця скарб, як квітка, чистий. Дорогоцінність пристрасти пізнаю
в цілунку, жадному без міри. Де сосна спомину прошепче з гаю, де чистий місяць їй довірить. Де дожене блаженне почуття— все серце, мов огонь від гаю. А зірка—трепету не прочита, бо день над нею повітаю… В соборі, що зо мною полюбила
кохана,—станемо преклонні, де музики галузка голубина
гуде до Божої долоні.
10.1. ОКЕАН
Уже за мною голубині сестри, кигичучи, мов сон, витають; як море все на віщім перехресті, та все спливає в сиву тайну. Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола? Нас доля—як не стали ще подружжя— вже океаном розвела… Вже досвітом на глибині відчаю, де риза пориває вічно; о, рідне серце! як я дожидаю, й чаїні втішення навіщо?
Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан—мою біду, де білокрилля хмару й хвилю в’яже, де я до тебе не прийду…
де в персні неба ясність янголина, де левами вода веде,— вітання в руки сонця перелине
зеленим димом доцвіте. Волошкове, навіки з грому візьме
все огняне, все молоде! На божевілля вигляне, на грізне, сіяння з келії святе. І дзвони пісні, наче щастя, сняться, в чаїнії вінки вквітають. Хрещату щоглу, що в надсвіття знята, виводять з вишивки і гаю.
І крильцями твої думки кохані
через розлуку синю кличуть— вона на серці: дужім океані: кричить нещастями на стрічу. Стань, ясна ясочко і цвітко вишні, бо спогади страждання будять, бо океан, гірку біду надпивши, мережку розрива на грудях. Без тебе крушить гори з завірюхи, кипить пожежею сідою. Над клавішами підкидає руки, щоб ти почула всю недолю. І музиці, мов кров—живій, схлинатись
без тебе крізь огні свічані, де розпал і несамовиття натиск, як де на брамах бій мечами.
І день, мов дзеркало, розбито вдрузки, ні променя твого немає. І вже ніде пташиної галузки
блакитна щирість не гойдає. Лиш сонце привіталося крізь скорбі, Черпнуло з вихору в долоню. За чайками шепочуть хвилі добрі
без тебе в глибину холодну. Бо незабудками відкриє радість, леле! твоя над берегами тучі, і як на празник до ікон, простеле, турбуючись, грезет кипучий.
Дихання бризного безперестанку, грудьми, як скрипку, жду давно. Від хвилі шепоти навкруг не втануть; що люба кличе на вино. Як трепет океану, вся спромога
пісенна—від грудей, що з горя
вже кров’ю милого життя до Бога
при всіх трояндах проговорять.
І на вуста нам свіжість ресказанна, бо квіткою в крові не сохне; але голубить кораблі кохання, зустрівш сизокриле сонце. Це все—не гріх, трояндне від любови, сама пелюстками священна. І лиш її роса жива оновить
людське благання і прощення. Крізь них і спомини в вінках чаїних
бринять, як океанські квіти, о, рідне серце! —все при тій святині, де я з тобою міг радіти.
25.1.50 КРАЙ САМОТИ
Вже й не скажу—душа моя додолу, тополиного смутку повна, вітрам недолі, де й прибій! —спрокволу
вклоняється не біля поля.
Не біля бризок білих від конвалій,— на віях тониками тихі… Все їх вітри від моря поривали
з гіркого гуркоту, мов лихо. Але на самоті, при всій пожежі
моєї скорбі—все без тебе… чого їй треба: долі, що безмежні
мечі терпіння й небо темне. Ніде не муч ні крильми, ні очима, бо я вже на колінах жертва… І лиш любов, що їй моря відчинять, зорю,— втіша, над сонце щедра.
III.50 СЬОГОДНІ
Сьогодні не посіє пелюстинку
небесного ласкания—серцю: цей молодик! що з пломеня поринув
розкрилено в глибінь несмертну. Вітрило—промінь, і мені, мов човен: останній на лазурі день. І рукава твого, як квіт, парчове
крізь спомин сяєво пряде. Бо ти на золотій горі світання; довіє й хвиля поцілунок. Та чайка, смутками неперестанна; до гілки—в моря повно струнок.
І в серце, над труну, з троянд воскресне
голублене: не дощ очей,— саме кохання! сонце там, як перстень, і небо до човна тече.
23.IV.50 ДОЖИДАННЯ СТРІЧІ
І.
Невже забуті небеса—в недолю
похилено, щоб погасити? Чаїний жаль з грози, і молодою
бідою хлюпає на світі. Я, каменіючи, весь трепет вип’ю
новонароджений листочка… І хто ж, як сироту, бджолину липу, склинає? в сонці непорочна. Вона—зеленістю до хвилі свічка, самотна: до пташок ридання
до гострокрилого! — сльоза ж несвітська
на віях сонця поспадала.
Навколо без коханої, до моря
журби галуззя неспиниме. Ні росяна, ні в грядці, наче вчора, вже біла радість не цвістиме.
10.IV.50 Чи то життя: що ласки дзвін розквітлий
вітрам навік відколихає. І не моїх грудей солодкі діти — відтіль, де забуття немає.
І зве крізь кров ласкаве нетерпіння
зустріти знов тебе без тайни. І приймеш сонце, бо лілей княгиня, від нього тілу розквітати.
І щастя ще достотне до вікна, від пестощів роса спалає. І чиста думка, тепла, як весна
цвіте, де ворогів немає.
Я ніжно жду її—як краплю, звану
часинку, що з ріжка на крині… прекрасна! в радості шептати стану, любови болі білокрилі.
11.ІУ.50 Все—самота; а де в душі вікно, все випадку гілля сліпуче. І сірі голоси біди в одно — від ночі, надбережна круче! Стремтить печалі—скрипка світляна, помріяна й за сонце біле: грудьми болівше, любе, повіта, чи колихала квіт, неділе? Кохання, при потокові з вербою, як розсипається коса: на пестощах, схрестивши з голубою
росою руки— воскреса…
Ще місяць, мов на спомин серга красна, при березі твоїм застиг. І ти була вже квіт, що хилить казка
біля зірок життя близьких.
13.IV.50 З листка страждання порива краплину, а груди в свіжості—з вітрів. Галузки, що в розлуці, не покину; проти біди її зустрів.
І вже по безконечності відхмарить
холодний сутінок за вишлю. Тоді це знов: соняшники немарні— як огнелиці,— вістку вишлю. А то нема мені й пилинки квіту
при озері до самоти. Коханих рук зірками не зогріту
схиляю душу доцвісти. І тільки в спомині на блискавиці, що з світу голосом безумна— про щастя при тополі, сном сповитій, віщує серце, мов зозуля.
16.IV.50 Не спиниться вітрів’я рясновіте; як молодість, мина проз мене. Ви, чайки, найріднішу душу кличте, бо горе свіжістю шалене. Ти: вії свічки, де світа найвище— в пориві, через грози вірна. Як до грудей мені горіти: дише
крило, що ластовинки ширять. Мов де квітуче сонце, враз обніме, коса мені завіє серце. І неспалиме, кров’ю вже скропиме. промовить щастя, все несмертне…
Все чисте: голубе, як дзвін—небесне, до нас на озері промовить. І лілія несе рожевий перстень
тобі в заручини шовкові.
26.У.50 Ще гірше світло в’яле, ніж отрута, де не тобі цвіте вікно, де не шепчу я: пташко! чи забута
без болю ночі вже давно. Прокотиться, мов іскра грому, в думці: що доля квіткова погасла, що не бджолине вже життя медунці, і річка не розчеше пасма. І не зворушені зірки хрещаті
за сном і сонцем дожидають. Не буде вже грудей мені кохати
сопілка молода від гаю.
Вино нещастя бризне на могили; без жайворонків скорб обом. І листя крови в забуття нахилить, мов янголиний крин, любов.
5.VI.50 БЕЗЛЮДНІСТЬ МОРЯ
Я — тінь, лежу на дальнім безграниччі; троянда, мов огонь, на грудях. Лежу, і небо, що ридає ввічі
крізь рясноту: краса нелюдна.
І руки пронесло, не як убивець, між сонцем дерево і мною. Зелений шепіт! море полюбитись
душею хоче голубою.
Я на шовку, що, земле, для недужих
шумить, найнижчий, до сердець… де викохала і квітчаста будеш, де казку дерево пряде.
Лежу, бо вже, як птиця під грозою, при небі серце не стріпнеться. Розлука без квіток, і скорб загою, коли відхиляться тенета.
А їх же й море криллям кораблиним
не розрива в чаїній скарзі. Кохана, ми до стрічі не прилинем, єдина—рідна, очі карі. То вже мені святі пелюстки сонця
обсипляться крізь ніч навіки. І без зірок зоря, і все спросоння
порушиться в зелені крики. Одно мені тепер—лежати в смерті, німа галузка серце мучить. І лиш лілеї, як любов, відверті, як сон, схиляються й співучі.
Вони біля хреста, на добрій грядці, де все безлюддя біля моря,— подивляться на скорб, і вітру раді, словами неба поговорять.
11.VI.50 ЗАБУТТЯ
Не скаржуся! грудьми неніжне море— до грому рідне, мов до брата. Не в маків жаль; а в квіття безкольоре
бджола бренить, немов несправжня.
Криваве листя, як моє нещастя, все в трепеті, все ластовине; все не до берега і вікна сняться, де ранок вишивки прокине. Бо ти над снами в горах забуття! — нерайдуга від вістки віє. При хмарі чайка в’ється: поспита, а море відмову не вміє… До дна з грози замучилося щире; кипучий біль, аж до каміння. Крізь бризки: лілій біла кров, як віра, горить і в горі безгомінна.
И.VI.50 ЗЕМНА МИНУЧІСТЬ
Давно я знаю: рушники жіночі
любіші, ніж зоря—землі. На площі бідна скрипка нещоночі
горює, хто її жалів? При надбережжі відпочинок серця
знайди з негоди! — на крутизні… Тут заміня зоря промінноперста— іржавину прияв залізних.
А голуба об корабель недоля
при сонці вдариться, мов птах. Чи вже і тінь від парусів схолола, по хвилі в мрію не зліта? Прилинуть горлиці: з гілок дивитись; лиш іскра на воді невчасна. Прощай! нещастя все—шипшинок відсвіт, і постать, мов сузір’я, згасла.
18.VI.50 ГОДИНА БОЛЮ
Німіший, ніж листок без бурі! в’яну; до голуба не обізвусь. Щодосвіта: подібного риданню: палає в сонця стогін з уст.
І світить смерть на ешафот зірчастий— душі, окутій до кісток. І ворону дозволено знущатись, жаліють мальвинки вшістьох.
Обвуглене все серце, з гіркоти— в безумній змореності вирву. Блакитні спомини в світах святих: їм клятву воскресити вірну.
При шибці—як думки—змовкали мирні, і знов побарвилися трави… о, вогняні надії по зневір’ї
в душі квіток перетривали!
26.VI.50 БЕЗСВІТНИЙ БЕРЕГ
В грозі нещастя ні бджолине серце
невже при небі не здригнеться? Подруго! в час, як яблуня примеркне: відбуде—догорить планета. Погасне в нежитя листок останній
надії! світло на труні. Подруга при морському колиханні
надійде знов погомоніть. Про це мені, немов краплина, зірка, в бездонній погасавши скорбі, докрикнула, все жду—кохана вірна
вітрила приспіша нескорі. Приходь! ніколи душу не кривавив
такий відчай: як з моря рине. Бо вже ні сонце не знаходить правди, ні серце бджілки безневинне.
11.VII.50 СПОДІВАННЯ КОРАБЛЯ
Відлюднений, де голуби і діти, не розізлившись ні на кого,— все жду: могла б на хмарі прилетіти
із вирію із річкового.
Це вже мені солодке сонце шепче, лице обмивши в океані, що вкрай достраждане життя чернече
і круки самоти останні.
Що ти на морі—корабель спішить
розбити білим громом хвилю, а хвиля: “рідний вітер до душі, я сині скарби з скрині виллю.” Весела й кароока! моря сестро, вже хусточка як довітрилить— вербена вся на березі безсмертно
вквітатиметься в шепіт милий.
23.VII.50 ПРИБУТТЯ
І.
Тебе все жду; як чайка, мимо
вже йде рожевий корабель. І я не знаю: океан вернімо, благаючи,— я жду тебе! Та чайка, доля, до життя байдужа, не спиниться і в синь кигиче. Ми вінчані стражданням і до мужа •прилинь, як щастя нечерниче…
до мене, де не страх—блакиття чорне— мечами з глибини кипить. Прилинь! не журавлина скорб огорне, мов квітку порох від копит. Стріча під сполох яблуневий птиця— зелений місяць, м’яті красний. Вітаючи, казатиму: “світися, лілеє!”—й океан не згасить.
8.VII.50 Ще води ледве досвіт колихнули
на твій чаїний корабель. Ні смерть його з жоржинами в минуле— ні з флейтами не погребе. Як не замучена земля з посухи: діждалася дощу на лоно. Недуже громом поле, як послухай!— веселку молить надпрестольну.
І мов зібравши крихти білі, лебідь: дрімає корабель, мов місяць. Я ніжно жду, і молодий молебень, що в сонця,— небеса не змістять. Завіси свічані: все світло їхнє
зливається до маргариток. І серце при хресті в могилі стихне, як ластівака, зрадівши криком.
15.VIII.50 На сірім острівці чайча небесне— так серце дожида тебе. Коли ж дощем на океані щезне
нелюбе все в неголубе? Докрикне, наче немовля з колиски, кигуча с