Найбільшою проблемою для України є її діти. Тому наступним важливим мотивом для Євгена Маланюка стає мотив кволої нації, нації, не здатної стати ланкою, що з’єднувала б Бога і Україну. Цей мотив проходить через велику кількість віршів. Так само, як рідко зустрічаємо у творах поета слово «Україна», так же рідко зустрічаємо «українець». Десь мудрим сном в архівах спали книги, Ми ж з них хіба палили цигарки Парусини, а напівпеченіги – Наш навіть сміх був хмурий і гіркий («Псалми степу») Звідціль черкаська твоя малость І рабська кров твоя звідціль. І діти мов дурні курчата, І сліз – пісні, й бандури – біль. («Діва-обида») Обабіч шляху із Варяг у Греки Ще й досі живуть ні варяги, ні греки, А так собі, еманація, гра – Дрижить протоплазмою без ядра. («Історіософічне»)
Але не слід забувати, що Маланюк – «трагічний оптиміст». Плачучи над трагедією свого народу, він вірить у свій народ: Ти не загинеш, мій народе. Поет вірить і у прихід нової людини: Бачу їх – високих і русявих, Зовсім інших, не таких, як ми – Пристрасників висоти і слави, Ненависників тюрми і тьми. («Ода до прийдешнього») Нова особистість повинна стати провідником. Це людина «варязької сталі», що здатна дати Україні «візантійську мідь». У своїх поезіях Маланюк звертається до багатьох сильних постатей, яким притаманні риси справжніх провідників (Карл ХІІ, Наполеон, король Данило, гетьман Мазепа, Симон Петлюра). Поета хвилює: Як обернуть рабів в буйтури? Залізо із землі зачать? (З «Варягів») І часто він схиляється до того, що ланкою між Богом і Україною, поки не має провідника і мужньої нації, може стати поет. Своє життєве і політичне кредо Євген Маланюк втілив у збірці «Стилет і стилос». В цій збірці автор вирішує для себе питання, що є вагомішим – зброя чи перо. Поет – вчорашній воїн – міняє меч на перо, але в його руках стилос перетворюється на стилет. Так вийшовши з глухого степу, З зітхань страждальної землі, Вирізьблюю німий життєпис На дикім камені століть. («Біографія»)