Образ Ярославни у «Слові…» глибоко ліричний, пройнятий ніжністю і ласкою, овіяний думкою про мир, спокій, домашнє вогнище. У ньому втілена печаль і турбота вітчизни про своїх воїнів. Це глибоко поетичний образ жінки, уособлення подружньої вірності, моральної чистоти. Вкарбовується в пам’ять юна постать у Путивлі на валу; вся вона — чекання, тривога, вболівання і скорбота. Ярославна постає перед нами не як княгиня, а як звичайна руська жінка, що палко любить свого чоловіка-воїна, свою батьківщину. її плач за чоловіком — це плач руської жінки, яка в особистому горі вболіває за долю не лише Ігоря, а й жаліє його хоробрих воїнів; вона згадує і успішний похід Святослава Київського проти половців: Широкий Дніпре, не малий!.. Текучи в землю Половчана, Носив єси на байдаках На Половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю…
Поразка Ігоря — горе всього руського народу, тому хвилюючий ліризм плачу Ярославни набуває широкого громадянського, патріотичного звучання. Ідучи за народною поезією, автор «Слова…» уподібнює Ярославну зозулі, чайці («Полечу, — каже, — зигзицею, Тією чайкою-вдовицею…»). Природа, до якої звертається Ярославна, — сповнена могутніх стихій і сил, які персоніфікуються, набувають людських властивостей. Саме їх — вітер, Дніпро, сонце — вона закликає, просить, благає допомогти Ігореві повернутися з полону, пощадити його воїнів. Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? Природа ніби відгукується на її пристрасні слова — Ігор тікає з полону; йому допомагають і річка, і очерети, і різноманітне птаство. Він повертається, щоб знову захищати рідну землю. Образ Ярославни належить до найблагородніших і найдовершеніших жі¬ночих образів у світовій літературі. Високі людські почуття, тонко підмічені й відтворені автором «Слова…», витримали випробування часом. Пройшовши крізь віки, Ярославна хвилює і сучасного читача своєю моральною си¬лою, благородством, чистотою.