Образ України в поезiї Володимира Сосюри
Поетами славна наша Україна – всi вони її дiти, вiд Шевченка до Стуса, серед них i мужнiй Каменяр, i Леся Українка, i Тичина, i Рильський, i Бажан, i Малишко, i нашi сучасники. Всi вони – наша гордiсть, всi вони оспiвували рiдний край, нашу Україну.
Особливо виразно ми бачимо це у творчостi “кароокого солов’я” Володимира Сосюри. “Особливо” , бо тематика його поезiй не така рiзноманiтна, як, скажiмо, у Рильського або Тичини. Вiн – поет Вiтчизни i кохання, що злилися у його душi в одне цiле.
I в очах твоїх, кохана,
Мiниться i лине,
Сонцем щастя осяяна,
Моя Україна.
(“Українi”)
Саме слово “Україна” лише в одному томi з трьохтомника В. Сосюри вживається понад 150 разiв. А якщо додати слова “Батькiвщина” i “рiдний край”… Проте це не свiдчить про якусь одноманiтнiсть.
Для юнака з Донбасу, воїна i поета В. Сосюри, Україна – це солов’ї i журавлi, золотi жоржини i “васильки у полi”, це конвалiї i пролiсок, багрянi маки серед жита i “розривiв грiзнi маки”, вишнi у цвiту i навiть “дими вишневi”… Ми знаходимо у поета опис всiх пiр року i часiв доби, “червону зиму”, “осiнь златокосу на баскiм конi”, “ночi солов’їнi” та “вiтер молодий свiтання”.
Стиль Сосюри – акварельна виразнiсть, його улюбленi тропи: епiтети i порiвняння, вiн сприймає i передає свiт через нюанси кольорiв.
Не зiв’януть квiтки, не погаснуть огнi,
шле привiт нам весна солов’їна,
I як сад навеснi, i як зорi яснi,
Розцвiтає моя Україна.
(“Мрiйний вечiр”)
Наче символи високого людського духу, змальованi Лавра i злато-глава Софiя. Взагалi, архiтектурнi пам’ятники i просто пам’ятники часто згадуються у вiршах Сосюри.
Унизу Днiпровi хвилi
плачуть на зорi…
На Аскольдовiй могилi
Сплять богатирi…
Сплять визвольники Вкраїни
непробудним сном…
(“Аскольдова могила”)
Зворушливi рядки присвячує поет описам природи.
Та не лише природа i пам’ятники постають у вiршах поета. Україна для Сосюри – це й прекраснi її дiти. Вiн зображує цiлу галерею синiв та дочок України. Це швець i лiсоруб, ковалi i шахтарi (їм присвячено навiть десятки вiршiв), мулярка й одкатниця, вчителi, комбайнери… Не забуто й видатних людей, i безiменних, трудiвникiв i воїнiв. Ось як оспiвує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:
Сiяли очi, як живi,
Якоюсь дивною красою.
I сонце сходило в кровi,
благословляючи героя.
Зрештою, це весь народ України, i для кожної людини поет намагається знайти тепле поетичне слово.
Україна для Сосюри – це її славетна iсторiя, вiн згадує i “воїнiв суворих Святослава”, i Богдана Хмельницького, i лицарiв, що “Карла i Наполеона прогнали з рiдної землi”.
Не забута i мова – “душа голосна України”. Лiрик i патрiот, Сосюра закоханий у “мову матерi своєї”, вiн чудово розумiє, що “без мови рiдної… й народу нашого нема”, що людина, яка забула рiдне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок “що вiтер з дерева зрива” i несе у безвiсть.
О мiсячне сяйво i спiв солов’я,
Пiвонiї, мальви, жоржини!
Моря брилiантiв – це мова моя,
Це мова моєї Вкраїни.
(“О мова моя!”)
Свiй рiдний край закликає любити Сосюра. Любити всiєю душею, як матiр, як все найдорожче, що має людина у цьому свiтi:
Любiть Україну, як сонце, любiть,
як вiтер, i трави, i води,
в годину щасливу i в радостi мить,
любiть у годину негоди…
Цей заклик прозвучав у тi роки, коли любов до рiдної української (а не росiйської великодержавної) Вiтчизни вважався трохи не злочином.
Тож хай вiн звучить у наших серцях сьогоднi, а не лишається порожнiм звуком. Бо про нашу вiльну державу йдеться у цьому заклику:
Для нас вона в свiтi єдина, одна
в просторiв солодкому чарi…
Вона у зiрках, i у вербах вона,
i в кожному серця ударi.
(“Любiть Україну”)