Оборона Буші
(Історична повість з часів Хмельниччини)
Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу,
Та не дали ні себе, ні віри святої ворогам на поругу!
(Із народної думи)
Це було в самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство у спілці з прислужниками Лойоли, завзявшись на святиню українського духу, на його буття, — трагедії, що охопила пожарищами всю Україну — Русь, пронизала серце в Польщі й під її руїнами закінчилася. Це було тої доби, коли розпанахана Україна мусила у московського царя Олексія Михайловича оборони шукати, коли він, уже по Переяславській раді, послав свої потуги в Литву. Це було тої доби, коли знеможена від ненатлого гніву Польща, закупивши татарські загони, кинулась разом з невірою на омиті слов’янською кров’ю країни, аби сплюндрувати їх упень і повернути геть усе на руїну. Це було тої доби, коли два кревних на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стяги, стали «у дідівську славу дзвонити»… Це було восени 1654 року.
На південь від Могильова, за двоє гін від Дністра, на високій скелі лівого побережжя притулилось містечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькім стрімчаку, немов орлине гніздо, повис отой замок і на синьому небові далеко білів своїми зубчатими мурами, своїми бійницями — баштами. Край п’яти тієї скелі розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькі селянські й міщанські хатки, окутані вітами зелених садочків; між критими соломою стріхами здіймались де-не-де й високі черепичні дахи, що червоніли між яриною здалеку. Саме місто Буша, — цебто торговий майдан, — з одного боку тулилось до стрімчастої скелі, а зокола було обмежоване високим земляним валом і добрим дубовим гостроколом. За містом уже посувавсь пригород аж до узбіччя; з двох боків його огортало провалля, з третього — вали, а з четвертого — великий ставок, який набравсь з річки Бушки і тримавсь кам’яною загатою. Отой замок «Орлине гніздо» з містечком Бушею, з цілим ключем окружних сіл і маєтків належав до роду Чернецьких; відтіля вони налітали на ратаїв українських, на сусідніх панків і шарпали в своїх пазурах неслухняних схизматів. Від самого початку пожежі, що на Запорожжі з залетілої з Суботова іскри спалахнула і покотилася широкими вогняними хвилями аж до старої Польщі, Чернецькі зняли крила і до Варшави полинули, а гніздо своє лишили на безбаш; його незабаром, після січі під Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенці, батави з Дністровського полку, з сотником Завістним на чолі, і озброїли добре як вартову наддністрянську стражницю.
Посередині замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями і окружним піддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потім знов козаками на благочесний храм пересвячена; його відсвятив на ім’я покрови Пресвятої Богородиці отець Василь, якого з містечка Бара вивіз сотник, пан Завістний. Стояв хмурий, глибокої осені, вечір. Дрібен дощ, мов крізь сито, мрячив і сизими хвилями славсь по долині, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вітер на мить розривав туманисту заслону, яскріла з одного боку в глибокій долині Дністрова стяга, а з другого, навпаки, по широких з горищах і площинах чорніли якісь плями непевні.
Кругом церкви, на цвинтарі, стояли ватагами козаки. Голови їм усім були непокриті, і буйний бавився вільно чупринами. Широкі спини огрядного та дужого люду покриті були розмаїтою пістрявою одіжжю: тут вбачалася і руда та порвана свитка, і білий, виложений шнуром кобеняк, і кармазиновий запорозький жупан, і короткий кожушок і замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, і саєтова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка.
В суворім погляді похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всі були скам’янілі й похмурі, тільки-но діти з палкими, цікавими оченятами не могли встояти на місці, а нишпорили крадькома то між юрбою по цвинтарі, то по дзвіниці.
Із широко розчинених церковних дверей тихий спів лине:
«Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!»
Церква світлом сяє. Перед намісними образами у високих ставниках горять товсті зелені свічки, а кругом них і коло самих образів миготять цілі сотні манесеньких свічечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскріють зірками, скрашаючи сизі прозористі хмари червоними барвами, а вгорі отой дим під банею уже клубами чорніє, оповитий у морок. Вузькі вікна у церкві, розцвічені різноколірними шибками, світяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де відблисками веселки.
Правий притвір і середина церкви набиті козацтвом. Засмажені, мужні обличчя, обернені до ликів святих, визирають під променем ласкавого тремтячого світла вже менше суворо, а не знаючі страху очі вогкі їм від сердечного молитовного зрушення. Сиві оселедці, підголені чорні чуприни і лисі геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завістний, сотник, з золотою китицею на правому плечі; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лівім виску, він подібне до могучого дуба, що нажив собі силу під бурхотом бур. Ліворуч за ним стоїть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з підголеною хвацько-чуприною, з ознакою хорунжого на лівім плечі; праворуч від Завістного молиться геть лисий, з білою пожовклою бородою дід, а далі вже йде старшина та козацтво значне.
В бабинці, у лівім притворі, скупчилась сама – ножонота; рідко яка голова там пов’язана стрічкою чи хусткою, а здебільше скрізь кораблики та очіпки, зап’яті довгими білими намітками, що спадають до самого долу серпанками.
Жіночі уста шепочуть благання; очі піднесені догори святоблива; інші палають лиховісним вогнем, інші яскріють сльозою, яка неслухняно зривається з вій; але в жадних не світиться ні жах, ані розпач, в жадних не видко безсилої жіночої муки.
Попереду скраю стоїть у чорній стрічці сотникова дочка Орися, а поруч неї у глазетовім кораблику — її подруга Катря, молодого хорунжого жінка, що з неї не зводить очей.
Орися стоїть перед образом великомученика Степана; її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси і елегантні, й шляхетні; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; на мар муровім чолі лежать не дитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса.
Орися замислено дивиться на лик, безмірно ласкавий, осяяний світлом з лампади; їй мріється далеке небо безхмаре, білі, розпечені палом мури, сліпуче сонячне сяйво і ревуча юрба, розсатанілі обличчя, підняті з камінцями руки на глашатая правди й любові і на устах у мучення на сконанні лагідна та прихильна ухмілка.
«Так, постраждати за віру, за правду, за своїх друзів — братів, — дума вона, — непомірна утіха! Тут, на землі, усе зрадливе й брехливе; усі присягання людські — порожні слова, поглум над знудженим серцем… Там тільки і спокій, і щастя — у сяянні довічного неба».
Вона придивляється пильніше до образа й бачить, немов очі живі у святого і зорять їй у душу; але ті очі знайомі, її серце з ними зжилося, їх промінь тільки й грів її душу самотню… Та це ж не святого стражденника очі, а очі її коханка і друга, властителя радісних мрій, очі вродливого юнака Антона Корецького. Де він тепер? Ні слуху, ні вісточки Чи його почоломкала куля ворожа, чи він зрадив її, безталанну, і забув свої присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав і життя її стямок…
«Що це я? — кинулась раптом Орися. — У таку хвилину і де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Відступися, нечистий!» І вона почала ревно молитись.
А це далеко десь раптом постріл розлігся, і луна покотила його по байраках та горах. Усі здригнулися і переглянулись значно; а клир тихо співав: «Слава в вишніх богу і на землі мир, в чоловічих благоволеніє!»
Скінчилась відправа; отець Василь вийшов у царські врата в єпитрахилі, з кипарисовим, у срібряній оправі хрестом і тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молільників:
V Братіє і друзі мої, хреста цього оборонці, на нім же розп’явся за гріхи наші син чоловічеський, мужайтеся духом, і бо наступає година нужденна, і возлюбивий нас страстотерпець покликав вас стати твердо і купно до останнього подиху за хрест цей і за матір Україну. Ворог цілими хмарищами оточив наше убіжище, що донині крилося Богом і вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому бра і покликав до помочі бузувіра, аби в спілці з ним повалить під ноги нечисті святиню.. Не даймо ж ми на знущання ні хреста, ні жінок, ні сестер, ні дітей, а ляжмо кістками за нашу правду і за нашу віру!
VI Ляжемо, панотче, голови положимо! — перенісся відклик по церкві й розлігся на цвинтарі.
VII Хай підкріпить же ваші душі і мишці правиця господня, хай криє вас від стріл і напастей покров Пресвятої Богородиці, заступниці нашої перед престолом Всевишнього! — велебно прорік панотець і благословив хрестом тричі весь люд.
Усі почали до хреста прикладатись; спочатку підходила старшина, потім — значні козацтво, за ними прості козаки й сірома, а нарешті вже матері, жони і сестри. Все те чинилося богобійно, порядно, безпам’ятні й хапанини; панувало над усім якесь враження надзвичайне, і кожен почував над собою вже помах смерті крила.
Коли всі перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через відчинені двері на цвинтар; за панотцем рушила півча, а за нею значкові понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всі козаки. На дзвіниці ударили в усі дзвони; півча співала: «Отверзи очі твоя, боже наш, і внесли молящимся тобі». Процесія обійшла тричі круг церкви, потім обійшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потім отець Василь з півчою й старшиною дістався на самий мур до бійниць і звідтіля, з високості, окропив тричі і містечко Бушу, і пригород.
Козаки стояли під муром в бойовому шику, лавою. Різкий, пронизуватий вітер тріпав прапори й стяги і гнав по млистому небу клочками пошарпані хмари; з отця Василя зірвало протягом його скуфійку і понесло геть униз по дністровській долині, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви і тільки-но державної вломило. Всі були лиховісним передчуттям похилені.
Сонце, сідаючи за гору по той бік Дністра, проглянуло з-поза хмар на хвилину і останнім променем попрощалось з землею; він спалахнув жарким полум’ям на високім хресті і полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козаків, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення у Господа і з причетом журно до церкви вернувся.
Коли зачинилися двері церковні і всі козаки й добровольці зібралися на невеличкім плацу біля цвинтаря, а жонота стала поштиво півколом геть осторонь, то сотник Михайло Завістний зняв шапку перед своєю батовою і до неї обернувся тихою мовою:
VIII Панове, товариші — громадо! Дозвольте до вас слово держати!
IX Держи, держи, батьку, ми слухати тебе раді! — відповіли всі разом, уклонившись пану сотнику, та й насунули шапки набакир.
X До сеї пори у цім затишку наших жінок і сестер боронив Господь від нещастя; але воля божа прийшла, і покликає вона нас і наших кревних цілком постраждати за діло велике, і постраждають до кінця. Двадцять тисяч щонайкращого польського війська під гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за півмилі; пан Яскульський — і пройда, і зух — вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башів у султана га й приволік сюди татарву — на грабежі наших дібр, на ґвалти й знущання над нашими сестрами і жінками і святій нашій грецькій вірі на поглум, пригнав сорок тисяч невірних поганців, і всі оті ворожі потуги на керував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добути свою спадщину — орлине Чернецьких гніздо.
XI Так, так, — підміцнив сивобородий дідусь, — учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сісти знову в цьому гнізді і розносити по околицях на хрещений люд жах.
XII Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчі зграї, розлізлись загони татарські, — додав хорунжий.
XIII Знати, наважились вони, — вів далі сотник, — або перерізати нас усіх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас — під червону таволгу, на неволю і каторгу до галер, а жінок, і дочок, і сестер — на всесвітній глум, на поругу… і се моя перша річ.
XIV Не дамося собакам живцем! — покрикнула громада. — Хіба через наш труп переступлять поганці!
XV Не віддавайте, братці, дешево псам і козачого білого тіла, а візьміть з наших напасників добру ціну, — прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.
XVI Дорого, діду, заплатять! — зухвально-покрикнув хорунжий, і юрба відповіла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:
XVII Добрий козак.
XVIII Слухайте ж, панове, мою другу річ, — знову почав сотник, і тиша запанувала. — Чотири дні тому від славного нашого полковника Богуна — продовж йому, господи, вік — здібрав я наказу, щоби ми, в разі нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут наскільки могли, аби тим дати пану полковнику час діждатися підмоги у Барі. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинців?
XIX А що ж, пане сотнику? — спитав середнього віку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало. — А скільки приходиться на козака тієї погані?
XX Та голів двісті на християнську душу… — відповів сотник.
XXI Гм! Не дуже багато! — зареготівсь оселедець. — Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порішив би до обідньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то трата часу днів зо три або й чотири — не менше… чи так, братці?
XXII Так, так! — відізвались деякі весело. — А такого убгати, як ти, то й тижня мало!
XXIII Так, стало бути, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита, — по-моєму, хоч навіть на тиждень, а вмирати, братці, козакам не диковина, — сказав сотник і надів на голову високу смушеву шапку з червоним верхом і кутасом.
XXIV Даймо, — вставив старий козарлюга, — що настояще, по правді сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсім умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте — спробувати можна.
XXV Тим паче, — додав сивий дід, — що доведеться тільки раз на віку скуштувати того меду!
Всі засміялися і якось весело підбадьорились.
XXVI Так слухайте ж мого наказу, — сказав сотник, і все козацтво мовчки, покірливо поздіймало шапки. — Всіма своїми потугами, наскільки в нас є, ми засядемо в пригороді: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лівого — невилазне провалля, а просто — добре окопище з гаківницями та гарматами; відтіля нас і зубами не витягнуть: прохід до валів і вузький, і занадто довгий; їм розвернути своїх і к луг буде ніде, а ми їх потроху і почнемо лущити та локшити… потіха вийде, та й годі!
XXVII Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!
XXVIII Нащо й краще! — підміцнили чупруни.
XXIX Ну, а коли нас, по божому попуску, з тієї позиції виб’ють, то ми перейдемо у містечко, і тут хоча й трудніше нам відбиватися буде, проте ще днів зо два чи зо три продержимось…
XXX Чого не продержатись? Продержимось! — підкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалні здіймав хоругов.
XXXI А щодо замка, то ми його лишимо на дітей, на дідів та на жоноту, — провадив сотник. — Доки ми будемо кришить ворогів, то й вони допомагатимуть нам з високих бійниць, а коли ми всі поснемо сном козацьким, то наші сестри й подружжя продержать ще замок днів з пару, бо він і сам по собі недосяжне. А коли нарешті увірветься всередину ворог, то вони зуміють не датись у руки живцем і не попустять наших святинь на поругу!
XXXII Не дамося живцем! — покрикнула грізно жонота.
XXXIII Зуміємо вмерти, — відказала відважно Орися, виступаючи наперед, — і святині нашої в руки поганців не кинемо!!
XXXIV Батькова дочка! — зауважив кобзар.
XXXV Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, і гайда у пригород, в шанці: того й гляди, що голомозі захочуть нас навідати. Юрба заколивалась; намітки поміщалися з шапками, хустки і стрічки — з шликами; стихло все, і тільки вчувались то поцілунки гарячі, то обійми міцні, то зітхання; але жоден стогін, жодне ридання не вразило завзятців, і хіба но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набігла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю…
Сотник Завістний протер очі, поправив вуса і обняв гаряче свою одиницю, свою останню на житті втіху — Орисю.
XXXVI Прощай, доню! — промовив він переривчастим голосом. — Ти знаєш… як тебе я люблю… ніхто, як Бог… Його воля! А от пам’ятай, що покійну матір твою один пан, що наїздом мій хутір спалив, хотів був до себе узяти… Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвірні та й спалили з хатою разом.
XXXVII Пам’ятаю, батьку, — велебно відповіла Орися. — За мене не зчервонієш, ти вір!
Сотник ще раз пригорнув свою доню до серил і хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всім:
XXXVIII Пора! За мною!
І всі, насунувши аж на очі шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, і в пітьмі тій ледве-ледве було запримітити, як одномірне коливалися списи й шапки і як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змій, вповзала у браму широку.
Орися стояла довго і нерухомо край скелі, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливі очі; але воно було не відмовне, глухе; чорна хмара грізно здіймалась зі сходу, і в неосяжній пітьмі миготіли лишень блискавиці далеких пожарищ…
Надворі скаженіє буря; вітер гуде і жалібно в комині виє, мов голосить по згубі когось близького, дорогого… В куточку тріскотить стиха лампадка та вчувається часами стогін задавленого ридання.
На ліжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тільки часами ледве примітне здригаються плечі у неї. Спала з неї намітка і одним кінцем на подушці звисла, а другим долі лягла; коса вибилась з-під кораблика і, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечі;одно крило плахти відхилилось свавольно і виявило огрядну ніжку, узуту в червоні чобітки з срібними підківками. Тільки на частині голівки, на заломі коси та на одному плечі лежать світові плями, а решта в темряві з наметика потонула.
Край вузького вікна, схиливши на руки чоло і втопивши очі в чорну пітьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пішли дорогі її серцю люди, вона прагне дізнатись, що діється тепер у містечку Буші і в пригороді; але густий морок закриває від неї далину чорним серпанком, і тільки коли-не-коли на тім морі безпросвітної темряви заблимає якась непевна іскра і згасне…
Орися повернулась до образа і зупинила на діві пречистій свої замислені очі; від довгих вій лягла сутінь стріляста на її личко бліде; руки їй з несили на коліна впали і сплелись у стисі нервовім; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго і нерухомо так сиділа Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небесній розважниці свою тугу — печаль — зосталося то таїною.
Нарешті Орися повагом перевела свої очі, що світилися темним вогнем, на ліжко, на Катрю — і на її виду перебігла хмарина.
XXXIX Годі, Катре! — промовила вона строго. — Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її дня останньої боротьби.
Катря ще більш заридала безнадійно і глухо, і її плечі заколихалися під хвилями збурених мук.
XL Гріх! От перед цією святою матір’ю гріх! — показала на образ Орися. — Вона віддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за віру святу й за вітчизну вмерти!
XLI Не те, не те!.. — відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-під очіпка впало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий — неістотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше. — Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз тут… на самоті… натішитись своїм лютим горем… а там уже я не заплачу!
XLII Сором з своїм горем тепер панькатись! — ласкавішим уже голосом корила Орися, присівши до Катрі і гладячи її шовкове волосся. — Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тоді б могла… а воно ж на всіх нас злягло рівним тягарем і роздавить усіх нас разом, укупі…
XLIII Не на всіх, не на всіх однаково! — ґвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутоньці руки.
XLIV Як неоднаково? — навіть схопилась Орися. — Та хіба у тих, що пішли туди на певний загин, не було ні радощів, ні втіх на землі, або що?
XLV Може, й були, та вони вже ними натішились, а я не нажилася ще на світі… — відмовила, рвучи слова, Катря.
XLVI А я чи нажилася? — спитала нервово Орися. — Туди… на муки… на страту… мій батько пішов… єдине моє кохання, єдина відрадість… єдина моя слава і втіха; але глянь — я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.
XLVII Ох, правда, — мовила Катря, гамуючи сльози. — І ти не нажилася, але ти й не жила зовсім! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цілком приковує до втіхи земної… ти ще не кохала.
XLVIII Почім ти знаєш? — відказала упавшим голосом Орися і провела рукою по білому чолі, немов бажаючи змести з його уїдливу боліч. — А може, кохання моє ще страшнішою п’явкою вп’ялось мені в серце!
XLIX Твоє кохання! — нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цікавість перемогла її страждання. — Ти, моя перша подруга, посестриця, і ніколи мені про те не промовила й слова.
L Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру, — важко зітхнула Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид.
LI Орисю! Ріднесенька! Зіронько моя! — обнімала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати і ласкаючи свою товаришку по горю. — Скажи мені хто? Поділись горем — легше буде… Коли виплачешся і розважиш туту — завжди на душі легшає…
LII Ти пам’ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?
LIII А, пам’ятаю, пам’ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?
LIV Так, так!
LV Як не пам’ятати! Пам’ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли признатись тобі, — усміхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає, — мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики… Тільки тривай… — зупинилась вона, міркуючи… — Адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою? LVI Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужий, а по серцю… ех! — Орися нетерпляче махнула рукою. — До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?
LVII Квіточко моя, сонечко ясне! — благала Катря. — Скажи… повідай, хоч кришечку… хоч крапелиночку!
LVIII Ах, яка-бо ти! Неістотно мале дитинятко, — годилась через силу Орися. — Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі, — я там росла ще дитинкою… І так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потім наш хутір спалили… матір теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись — то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці, літ дев’яти. «Знайшов, — каже, — сироту безпритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!» — Орися змовкла, пригнічена вагою спогадів давніх.
LIX Ну, ну! Що ж далі? — допитувалась зацікавлена Катря.
LX Що ж? Звичайно… став він у нас мешкати… в другім хуторі, — ми переїхали далі від Бугу; росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустували, гулялись… ну, призвичаїлись, поріднилися… ех, та що й згадувати!
LXI Ні, ні! Докажи — бо, хоч капельку!
LXII Ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Співав гарно… Батько почав його вчити героям лицарським, брав і на Запорожжя з собою в науку… Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий… і до Бара ото… а вже и його так ждала й виглядала, як божого світу… Ну, ми й покохались.
LXIII Так де ж він, твій Антось?
LXIV Не питай! Як він присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника із голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але н знаю, що він дарма не скаже…
— І ти викинула? Забула його?
LXV Не руш! Годі! — сказала рішуче Орися, зсупивши брови від вразької, наболілої муки, і Катря припала до її колін і притихла, почувши незміряне горе.
Зникли посестри, немов заніміли, замерли, — одній боляче здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, і Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колінах.
Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний…
Немов темна мармурова фігура, сидить нерухомо Орися; її погляд сягнув далеко-далеко і потонув у чорніючій млі…
Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картини, і віє від них і світлом, і ласкою, і теплом.
Тихий літній вечір. На заході гасне поволі рожевистий світ. Біля хати на килимку Стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибирає і ложки, і миски… А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазирає йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочками дим… їй весело, вона заливається, аж дзвенить, — і навтеки, та знову-такивертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її і притискає до лона.
LXVI І як-таки тютюном та на дитину! — зірвався з її уст лагідненький докір.
LXVII Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? — зареготівсь батько і ущипнув за щічку Орисю.
LXVIII Мамо, я привчусь, — засміялась дзвінко й Орися, визираючи з-під руки в матері зухвальними оченьками і ловлячи рученятками дим.
Линуть пахощі від бузку по садочку. Десь рипить віз і гавкає собака, над головою прогудів хрущ.
Орися схопилася його догнати; а це її перейняв другий і вдарив; вона — в сльози і зараз під оборону до тата. А тато ще дратує й сміється:
LXIX Гай-гай! І не сором тобі? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бійся жука, а й татарина — пса… бий їх!
І Орися, підбурена батьком, біжить знов на хрущів, а запашний український вечір ласкаво огортає натомлену землю.
А ось друга ніч… чарівна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорі зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками… Мама на призьбі сидить і жде тата; вій поїхав ненадовго, а ось третій день — і нема…
А це раптом як затупотить кіньми… Розлігся галас; хутір прокинувся; перелякані, бліді молодиці і діти повибігали з хат; вскочила нянька, кричить: «Вороги!»
LXX Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! — до неї з благанням кинулась мати і передала їй дитину на руки.
Баба біжить з дорогою ношею в ліс. Віти хвиськають їх, огортає пітьма, гонить жах… Здалеку досягають і лемент і крики, й постріли, а от через прогалину видко, як на місці, де хутір, зайнялися немов великі свічки, і полум’я від них полинуло аж до вогнистого неба.
Червона кров… чорні, обгорілі трупи… жаховиті обличчя… стогін і плач… і сиротинна самотність… тиша могильна… Мамо! Мамо!
Зимовий вечір. Другий уже хутір. Хатка заметена снігом. Намерзлі манесенькі вікна ледве пропускають той світ. Баба порається коло печі. Батько велику книгу читає про страдників божих, що за віру святу йшли з ухмілкою в огонь, і на страту. Кожне слово мірної батькової речі западає їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканні серця, що він їй ближчий за брата…
А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкрає, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку неволю, про пекельні тюрми і про смердючі галери…
Але час летить. Яскраве літо і спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безодній блакиті. Вітер ані шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землі клонить, мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.
Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилі руками; на голові в неї віночок з васильків та волошок. Хтось крикнув наблизь: «Агов!» — і красень козак зненацька виринув ось перед нею і обвив руками її стан…
Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі… їй і боязно, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько…
LXXI Пусти, Антосю! Годі-бо! Що ти? Побачать! — вибивається вона з обіймів.
LXXII Хай бачать! Хай цілий світ збереться сюди, і перед усіма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе більше всякої радості, більше життя!
LXXIII Коханий мій, любий! — шепоче вона і ховає на його дужому плечі свій зчервонілий видочок, а очі її таким щастям палають, яким тільки раз на віку займається серце.
LXXIV Твій, твій! І ніщо на світі нас не розлучить! — присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутніх грудей…
І знов усе лине, зникає… далі, далі!
Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний…
Тихо рипнули двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся, пов’язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.
LXXV Не спиш усе, моя ягідочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисі. — Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!
LXXVI Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! — промовила тихо Орися. — А тільки не спиться мені… голову думи обсіли…
LXXVII Ох, моя квіточко рожевая! Яка то гірка твоя доля! — зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку. — Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти… Ох, а Господь інакше міркує…
LXXVIII Не наді мною одною його воля свята, а над усіма, — відізвалась спокійно Орися. — Та мені життя мого і не шкода: які в йому радості, які втіхи? От тільки тата кохала та бабусю, як неньку рідненьку… — І Орися схопила і поцілувала руку у баби.
LXXIX Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнімати Орисю, утираючи дрібні сльози, що котились з старечих очей.
LXXX Люблю, от що! А ховати ні тобі мене, ні мені тебе не випаде: поховає нас хижий звір.
LXXXI Та ще, моя ягідко, Господь один відає, що станеться; а може, з потилиці налетить наш славний Богун Іван, дак нечисте уся від його шкереберть покотиться…
LXXXII Сили, бабусю, у ворога дужі — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що богові миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?
LXXXIII Молодесенькою.
LXXXIV А як горіла вона, ти бачила?
LXXXV Годі! Годі! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище та панотець…
LXXXVI Я засну, бабусю, — обезпечала Орися.
LXXXVII Засни, моя дитино! А я готую обід і всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…
LXXXVIII Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, і я піду допомагати… — заметушилась Орися і встала, переклавши обережно на подушку голову Катрі.
LXXXIX Ні, ні! Ти відпочинь, — там помічниць досить, а ранком і ти нам допоможеш. Відпочинь, послухайся твоєї бабусі, адже я тебе більше за рідну доньку люблю.
XC Послухаюсь, бабусю, — згодилась Орися покірно.
XCI Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокій! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа і тихо, зовсім згорбившись, вийшла з світлиці.
Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний…
Зупинилась Орися перед ликом небесної і тихо навколішки стала.
XCII Царице безгрішна! — шепотіли уста її тихо. — До тебе, до нашого прибіжища тихого лине моя остання молитва! Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли і мені, о всепітая мати, силу і мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічну славу!
Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок.
Коли це раптом на вдалі щось блискавицею свіргонуло; через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:
XCIII Вставай — уже починається!
На мури замку витягли гармати, гаківниці, приготували казани з киплячою смолою, окропом.
Розпочався штурм. Чоловіки мужньо відбивали атаку за атакою і майже всі за