Обніміться… Долинає з глибини століть таке рідне і знайоме…
Та на терезах дня схлипує нинішній день, виважуючи віру й зневіру, правду й обман.
Обніміться… Боляче вистукує серце, відгукуються віки.
…Он князь Володимир справжнім отцем виступає, вірою християнською людей єднає!
Глаголить істина устами Ярослава Мудрого: «Береться мудрість не із заповітів, а із шукань і помилок гірких».
Боянова ж пісня про нас на гуслі не ляже. Бо шукань у нас не мало, а помилок — більше… Обніміться! Стукає в скроні сумління… Хвалили чуже — занехали своє.
Обніміться!.. Солоно рана ятриться.
Віру спалили на прапорі червоної слави.
І шрами війни духовної на обличчі залишили.
Обніміться ж!.. Лихо вривається в серце!..
Мову праотчу мачухою звали.
Чорнобилем чорним планету вкрили.
Об-ні-міть-ся!
Стою наодинці з сьогоденням. О! Де той час, що правду доведе, віру воскресить, крила надії розправить? Та раптом пісня в любові зростає…
Маруся! Сама Чураївна співає! Голосом чистої правди. З’яничарену душу розпина, зводить докупи полки полтавськії. На силу і віру люд благословляє…
Обніміться ж, брати мої!
Знову звучить Тарасове слово, стійке і настирливе. Сльозу-лжу зітріть з очей! Подайте руку ближньому! Бо край, уділений нам Всевишнім Господом, — Україна! Не руїна! Не ок-ра-ї-на!!! Нехай же кане в лету чорне золото зневіри. Обніміться… Лине ніжно, наче зі сну. І схиляється наді мною рідне обличчя мами: «Доню, вставай-но, до школи час…»