Вдарило так, ніби на машину звалився вагон із камінням або й цілий будинок. Скляр навіть не зміг би сказати, як він повівся тої миті: чи спробував уникнути небезпеки, рвонувши чимдуж свого “Жигулика” вперед, чи відчайно гальмонув, а чи просто розгубився і забув про педалі, всю свою силу і відчай скупчивши в пальцях рук, якими вп’явся в кругляк керма аж до судоми. Його маленька машина від несподіванки, переляку (а може, від обурення) мовби присіла на задні колеса, хвицнула передком і стала, як прив’язана. Дико мальований КамАЗ (точніше, те, що від нього залишилося: гола рама на товстих колесах і широка до нахабності кабіна) проскочив повз Скляра і загуркотів униз по спуску, а з другого боку понівечених “Жигулів” шелеснуло те, що вдарилося по багажнику машини: велетенська дерев’яна коробка, яка щойно була вантажем КамАЗу.
Скляр ще посилав мовчазні прокльони услід злісному порушникові правил руху, а тим часом у нього перед очима відбувалося щось і геть несусвітне. Ота коробаха, отой вагон, тарахнувшись об одне та друге дерево придорожнє, тріснув, репнув, розверзся, з його нутровища вмить вискочила гігантська, неповторна в своїй потворності істота і наосліп поперла вниз, у долину, до його, Скляревого, міста. Велетенська голова з двома рогами, поставленими один за одним, кількатонна туша, товстелезні ноги — страховисько, дредноут, рогатий диявол, наслання, мара, підступи злих сил? Скляр майже випав із своєї машини, подався всім тілом услід гранітно сірій, мов засохла багнюка, потворі, хотів переконатися, що це не сон і не марення, хотів навіть крикнути щось загрозливе, але не спромігся на крик, тільки захарчав безсило, так само безсило й безпомічно супроводжуючи поглядом тварюку, яка чимчикувала до міста, за спокій і порядок у якому відповідав найперше він, голова міськради. Бігло, нахиливши до землі важезну головешку, виставивши наперед роги, тупотіло так, ніби хотіло провалити землю, і що ближче до околиці міста, то швидше бігло, вже переходячи на божевільний галоп. Підступи імперіалізму, космічне страховисько, кібернетичний пристрій, запрограмований на понищення всього, що постане на путі? Скляр не міг стямитися. Мерщій ускочив у свого “Жигулика”, спробував мотор, ввімкнув швидкість,— машина рушила! Ще одне чудо. Багажник сплющений, як консервна бляшанка, заднє скло на друзки, двері перекособочені, все порушено й понівечено, а машина їде!
Скляр знав: треба гнатися за тварюкою і щось робити. Що саме — не важило. Головне — добратися до міста, а там буде видно.
Все в ньому здригалося, переколотилося в голові, але поволі приходив до тями і з спокійним вдоволенням відзначав, що все стає на свої місця і він повертається в світ реальності. Найбільшою реальністю була його кумедно покалічена машина. І хуліган-водій КамАЗу теж був реальністю, і ота тварюка, що погалопувала до околиць міста. Ніякі то не підступи, і не космос (КамАЗ же наш?), і ніяка не містика, й не кібернетика, а живісінький звір, африканський носоріг, мовби зістрибнувши з ілюстрації в шкільному підручнику, жене щосили до районного українського міста, а він, Скляр, пробує наздогнати носорога, не дати тому наробити лиха. Хоч, щиро кажучи, лихо вже скоїлося. Носоріг безжально, по-хуліганськи, по-розбійницьки потоптав Скляреві клумби на узбіччі шосе. Клумби з яскравих чорнобривців, своєрідна візитна картка міста П., предмет гордості голови міськради Скляра (його ідея, його!) за кілька хвилин являли собою картину такого страхітливого понищення, ніби на них обрушилися всі земні й небесні стихії: циклони, смерчі, замлетруси, цунамі, виверження вулканів, лавини, зсуви.
Покажи тепер комусь ці колишні клумби, то подумає, що там телесувалися відьми, чорти гопки били або принаймні пройшла колона тракторів К-700.
Субота завжди була для Скляра невдалим днем. Ні тобі робота, ні вихідний. Сидітимеш удома — конфлікт з начальством, підеш на роботу — конфлікт з дружиною. Ось і метайся між двома вогнями. Вчора Скляр спробував удатися до дипломатії. Попередив дружину що зранку проскочить до підшефного радгоспу, погляне, як там іде заготівля овочів для міста на зиму, ще до обіду повернеться додому, і вони матимуть майже всю суботу вільну. В райвиконкомі ж сказав, що всю суботу проведе в радгоспі на овочах. Така собі дипломатія районного масштабу. Людині доводиться якось викручуватися.
Але почнеш викручуватися — і все тобі виприскує з рук. У радгоспі Скляр зіткнувся з безладом. Люди, які мали прибути з міста на заготівлю овочів, чомусь не прибули. Машин шефи не прислали. А все через те, що в місті сказати б, панувало двовладдя: саме місто і район. Місто було райцентром, і всі його установи, цілком природно, теж мали масштаб, тільки районний. Міськрада існувала мов сама по собі, вона нічого не мала в своєму підпорядкуванні, бо комунгосп — районний, міліція — районна, наросвіта, спо-живспілка, військкомат, усе, все — тільки районне, і край. Таку невідповідність можна було б пояснити історичною долею і водночас історичною несправедливістю стосовно їхнього міста. Воно було містом за своїм історичним походженням (ще мало не з часів Київської Русі), тому й зберегло цей високий статус і деякі адміністративні привілеї, але водночас, не маючи відповідного ні політичного, ні промислового, ні торговельного значення, не змогло піднятися вище районного рівня. Якби належало до таких прославлених в історії міст, як Ніжин, Кам’янець-Подільський, Керч, Севастополь, Феодосія, Миргород, Біла Церква, або до індустріальних гігантів, як Кривий Ріг, Горлівка, Дніпро-дзержинськ, то здобуло б собі статус обласного, а то й республіканського підпорядкування і все належне в такому випадку, всі служби, управління, установи, ім’я і славу. А так — навіть назва не завжди значилася на картах, ніби загубилася на безмежних просторах нашої республіки, в степах і межиріччях. Просто місто П., та й годі. А він,
Скляр, голова міськради в ньому. Головами не народжуються — це він знав тепер твердо. Багато років викладав у школі природничі науки, тоді став директором школи, вивів свою школу на досить високе місце в районі, його помітили, ним зацікавилися, стали вмовляти взятися за нову справу. Попередник Скляра йшов кудись вище, отож не могло виникнути ніяких конфліктів, пояснення щодо його кандидатури теж видавалися досить переконливими. Що таке місто? Будинки, “вулиці, установи, підприємства, камінь, цегла, асфальт, бетон, залізо, а довкола природа, тобто довколишнє середовище. А кому ж і знати все те, як не викладачеві природничих наук?
Дружина не радила. Вона теж була вчителька. Викладала мову й літературу.
— Не згоджуйся! — вмовляла його дружина.— Нащо це тобі? І взагалі… Я проти! Так і знай…
Скляр знав це досить добре. Жінки завжди проти всього, а його дружина й поготів.
Він не рвався до адміністративних посад, але й не відзначався належною твердістю, щоб відмовитися від тих чи інших налягань,— ось так і став головою міськради в степовому районному П.
І ось ця субота.
Скляр їхав з радгоспу і мовчки перелічував усі районні установи, які взимку їдять і квашену капусту, й огірки, і помідори і які ось сьогодні не виділили для радгоспу жодної людини. Ну, як тут працювати і як взагалі жити?
За тими невеселими роздумами він не помітив, як йому приклеївся до багажника дивний КамАЗ, розмальований жовтими, червоними, зеленими і ще якимись там безладними й безглуздими пасмугами, щось ніби велетенська тропічна жаба чи якийсь екзотичний гад на колесах. Дизель летів із дикою швидкістю, не дозволеною для вантажних машин, це Скляреві не сподобалось, а ще більше не сподобалося йому, коли водій того химерного автопоїзда став нахабно сигналити і норовити перегнати його “Жигулика”, хоч виразно бачив дорожні знаки: різкий вигин шосе і небезпечний крутий спуск.
“Якийсь хуліган!” — подумав собі Скляр, і саме тоді сталося оте найстрашніше. КамАЗ пішов на обгін у небезпечному віражі, дерев’яний загін зірвався з його рами, зачепив машину, вдарився об дерево при дорозі, розколовся — і з нього вистрибнув носоріг.
Носоріг в українському степу! Як і звідки? Неймовірно,
але факт. А в Скляра тепер була така посада, що він мав
справу тільки з фактами. Інший на його місці ще б протирав
очі, дивувався, не йняв віри, чухав потилицю, звертаючись
до степових просторів, просторікував про незбагненність
таїни, про чудо й протиприродність того, що сталося,
а Скляр знав своє: мерщій до міста, негайно вживати захо-
дів, рятуватися від носорога. А вже згодом розберемося, де
тут таїна і чиї то витрибеньки — чи сил природних, чи
надприродних, а чи й простісінького чийогось головотяп-
ства. •
До міськради було ближче, ніж додому, та й офіційніше ж, а така надзвичайно загрозлива ситуація вимагала найперше офіційного, командного місця.
Щоб голова їхав містом у такій нещасній машині на зальний подив і глум — такого, ясна річ, не побачиш ніде й ніколи, але де ж чувано, щоб отак ні з того ні з сього посеред білого дня, в розповні літа ніби з неба падав на звичайнісіньке українське степове місто живісінький носоріг? Тож Скляр забув про амбіції, солідність і статечність, у грюкоті, торохтінні й скреготі пролетів вулицями до міськради, кивнув мовчки черговій, пробіг до свого кабінету, впав за стіл, ухопився за телефон — діяти, вживати заходів, давати розпорядження, командувати, рятувати місто від носорога!
Але рука так і зосталася на телефоні, не набирала гарячково номерів, і команди не летіли в трубку і на всі боки.
Бо Скляр зненацька схаменувся: а ким командувати, кому роздавати веління? Все тут тільки районне і слухається тільки районного керівництва, а він — міський. Місто мовби і є, та водночас його ніби й немає. Міліція? Вона районна. Школярі? Над ними — райвно. Автотранспортні підприємства? Районного підпорядкування. Все районне, а він, виходить, нічий, хоч і голова.
Коли ситуація не така загрозлива, завжди можна виплутатися. Там домовишся, там попросиш, там поклонишся, там пообіцяєш. А тут потрібні були дії негайні, рішучі, надзвичайні, потрібна диктатура, стан облоги, накази грізні, як грім. Хто ж його послухає і хто визнає його особливі повноваження, та ще й привласнені без будь-якої згоди, тобто узурповані?
Подзвонити в райком, у райвиконком. Але ж вихідний — це вихідний, нікого не знайдеш, та й незручно морочити людям голову. Стануть вимагати пояснень, а чим і як поясниш нашестя носорога на місто П.?
Тому Скляр зробив те, що зробив би кожен український чоловік, який має кохану (але сувору, як усі українські жінки) дружину: подзвонив найперше додому.
— Я на роботі,— повідомив він дружині.
— Ти, здається, обіцяв бути після свого радгоспу вдома,— вміло, як і личить досвідченому мовникові, розставляючи логічні наголоси й акценти в реченні, нагадала вона.
— На мене впав носоріг! — бовкнув Скляр.
— Тебе що — напоїли в радгоспі?
— Ну що ти? Як не соромно!
— Тоді що ж — здурів?
— Я ж кажу тобі: на мене впав носоріг. Ну, не зовсім на мене, а на машину, і не сам носоріг, а загінка, у якій його везли… Ну, і… якийсь хуліган-водій на спуску в Криву Балку… З багажника — млинець, “Жигуль” розтовчений, як яйце для яєчні, ну а я — цілий…
Дружина ще не вірила.
— Носоріг?
— Кажу ж тобі.
— І — на тебе?
— На багажник.
— Але ти уявляєш, коли б носоріг звалився на тебе?
— Я ж кажу: на багажник.
— Ні, ти можеш уявити, якби не на багажник, а на тебе? — істерично вигукнула дружина.
— Заспокойся, прошу тебе, він упав не на мене. Але побіг до міста. Вважай — прямо на мене. Тепер щось треба робити. А я не знаю, що саме.
— Ти грубий і безсердечний чоловік,— заплакала на тому кінці лінії дружина.— Ця тупа дика тварина могла впасти на тебе, а тепер… Ти тепер…
— Ця тупа дика тварина тепер десь у місті, і я маю щось із нею робити! — крикнув Скляр.— Ти мене розумієш — щось робити? Але що? Що?
— Подзвони начальникові міліції,— враз заспокоївшись, сказала дружина.
— Ти ж знаєш, якої я про нього думки.
— Тоді — завідуючому райвно.
— Цьому бевзю?
— Він пристойний, мудрий чоловік.
— Отой ваш поет-гуморист?
— А хоч би? — вже остаточно впокоївшись’ не без іронічності кинула дружина.— Він на своєму місці. Не те, що деякі… До речі, я забула спитати. Машину ти побив чию — нашу?
— А чию ж іще? Папи римського?
— Я так і знала! Я…
Скляр урвав розмову. Намірився подзвонити до райвійськ-кома Колісниченка.
Колісниченко, щоправда, чоловік молодий, на війні не був, досвіду не має, зате ніколи не втрачає нагоди похвалитися вищою військовою освітою. Ось вона й пригодиться нам!
Колісниченко був удома і одразу відгукнувся на дзвінок. Носоріг його не здивував ніскілечки. Таки видно” що в чоловіка — вища військова освіта.
— Діяти треба невідкладно, рішуче і безпощадно! — заявив він.
— Діяти-то діяти, а як? — зітхнув Скляр.
— Перехопити на дефіле, не дати вийти на оперативний простір, оточити, знешкодити і все таке інше! — мов з підручника для генералів протарабанив Колісниченко.
— Оточити… знешкодити… Чим же я його оточу?
— Кинути живу силу, техніку!
— Яку живу силу? Яку техніку?
— Фабрику художньої вишивки! Дорожні машини, грейдери, скрепери, бульдозери, асфальтові котки!
— Котки? Може, ще залити його асфальтом? Про що ти говориш? Нам і не снилося все це. А на фабриці вихідний.
— Тоді — піонерські табори. Підняти по тривозі! — не розгубився Колісниченко.
Велике діло бути майором! Скляр витер спітнілу шию, потер груди і став дзвонити завідуючому райнаросвітою Кібцю. Той викладав хімію, його учні на всіх хімічних олімпіадах виходили переможцями, а тепер призначено його зав. райвно — і чоловік з Песталоцці й Ушинського вирішив стати районним Ювеналом. І не тільки пише свої віршики, а ще й вихваляється, ніби в нього аж он які знайомства в самому Києві і там ночей не сплять, ждуть не діждуться, щоб видати його книжку!
— Потрібна допомога,— сказав Скляр Кібцеві.
— Коли б зміг — допоміг, як не зможу — не поможу! — відповів той.
— Облиш свій гумор. Справа серйозна. До нас прибув носоріг!
— Прибув чи прибіг?
— Ну, прибіг, прискочив, примчав, приперся, упав, як чума, як катаклізм!
— Катаклізм погано римується. А носоріг — будь ласка! Носоріг, носоріг потоптав наш оборіг. Скочив я через поріг і поніс йому пиріг. їж пиріг, носоріг, не топчи наш оборіг!
— Слухай, я ж тобі вже сказав: справа дуже серйозна. Може дійти й до катастрофи. Носорога треба оточити й… Одним словом, треба кинути на нього парочку піонерських таборів!
— Так-так-так,— зацокав язиком Кібець.— Носоріг на поріг, ось приніс я вам пиріг, хто б пиріг той мій вберіг, як прискочить носоріг! На таку справу я не дам ні “парочки”, ні жодного піонертабору. Не маю права наражати дітей.
— Та яке наражання? Це ж — оддаля. Щоб створити масу.
— Масу хай створює міліція. Пузику дзвонив? Скляр вилаявся про себе і трахнув телефонною трубкою.
До начальника міліції Пузика дзвонити не хотілося аж ніяк. А до кого звертатися? З ким радитись? Рука сама набрала номер райве тлі каря Задорожного.
— Федоте Петровичу, ви чули — у нас в місті носоріг?
— І що йому — допомогу якусь треба? Так я не по носорогах, а по коровах.
— Ви не так мене зрозуміли. Носоріг для нас — загроза, небезпека!
— Що, може ящура занести?
— Та який ящур від носорога?
— Не ящур, то якусь епізоотію може прителющити, а мені — розхльобуй!
— Федоте Петровичу, він як підхопить на роги, то й нас із вами з району винесе! Його треба впіймати або хоч відля-кати. Чого бояться носороги?
— Чого бояться? А чорти його маму знають!
— Ви ж ветеринарний інститут кінчали!
— А ми носорогів не проходили.
Скляр нарешті згадав, що має підлеглих. Цілу армію. Щоправда, одноосібну, зате ж яку! Головний архітектор міста Адочка, випускниця столичного інституту, повна зухвалих замірів, неймовірних ідей, урбаністка, сонцепок-лонниця, Німейєр, Корбюзье, Райт, Жолтовський, Щусєв — так і сипляться їй з язика. А доходить до затвердження її проектів — і починає дурисвітствувати кожен керівничок, навіть коли він такий маленький, як прищик на носі. Центральну площу хотіли реконструювати — зась. Ринкову площу забудувати або хоч зробити тверде покриття — куди там! Адоччині проекти повертають, не розглядаючи, а йому на всі його просьби й благання — або ж відмови, або відписки, а то ще й познущаються з його технічної неграмотності, як то сталося з прибиральною машиною.
Йому вдалося вже й не випросити, а вициганити в міністерстві трохи бітуму для замощення ринкової площі і при-биральну машину, точніше, випросити не бітум і машину, а відповідного папера. Папір прийшов, бітуму не дали, а замість машини прислали… прибиральний трактор. Скляр написав розпачливого листа до своїх доброчинців, а ті відповіли йому, не барячись, у дусі холодної ввічливості й ще холоднішого знущання:
“Шановний товаришу Скляр!
Зважаючи на Ваші наполегливі прохання, нами було розглянуто питання про надання допомоги Вашому місту і вишукано можливість з украй обмежених ресурсДв, як виняток, виділити самоскид ММЗ-45021, універсально-приби-ральну машину КО-705Б на базі трактора Т-40 (яка, крім прибирання вулиць, виконує функції поливально-миючої машини і піскорозкидача) і 40 тонн нафтобітуму.
Все було оформлено строго в відповідності, про що Вам було повідомлено.
Хочемо відзначити, що всі наші розпорядження виконуються беззаперечно, просто Ви, через свою технічну неграмотність, не знаєте, що універсально-прибиральні машини КО-705Б випускаються тільки на базі трактора, а не автомобіля.
Що стосується непоставки нафтобітуму, то у відповідності з існуючими умовами поставка, реалізація виділених фондів є обов’язком одержувача, а на випадок утруднень в реалізації слід сигналізувати. Однак ніяких сигналів від Вас не надходило, це питання Ви не проконтролювали, а тепер календарний рік минув, і всі торішні фонди недійсні”.
Ось так і живи! Ти просиш машину, а тобі дають трактора, та ще й насміхаються! Ти хочеш розповісти, яким бачиш своє місто в майбутньому, а перед тобою мовби отих три буддійські мавпочки, одна з яких затуляє собі очі, друга вуха, третя рот: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не говорю. Не хочуть ні помічати, ні слухати, ні відповідати.
А онуки ж спитають. І хто тоді й тоді був тут мером міста, і хто в нього був головним архітектором. Нічого веселого й без носорога, а тут ще справді ускочив до твого міста цей живий танк… Був би в Адочки домашній телефон, то Скляр із сумним гумором спитав би її, якими новобудовами можна перелякати цього представника пережитків історичних епох, що має родовід, заглиблений на шістдесят мільйонів років. Отою чайною, що збудована тільки на третину проекту, бо дві третини “відкусили” фінансисти? Чи, може, отим страховиськом, що зветься “Райпобуткомбінат” і почало розвалюватися, ще й не будучи добудованим? Чи бездонними баюрами, які повибивали на головній вулиці КрАЗи, що возять через місто матеріали на будівництво цукрозаводу, якому не видно кінця? На щастя, в Адочки не було домашнього телефону, і Склярові не довелося дзвонити їй, щоб спитати про те, що й сам знав.
Натомість подзвонив начальникові міліції Пузику, хоч як того не хотів робити. Але не було виходу.
Пузика не злюбив Скляр із кількох причин. Ну, найперше: аморальний тип. Третій район уже змінює, і в кожному районі — нова жінка. Гнати б утришия з міліції, а його хтось тягне, на аморальність заплющують очі, щоразу ставлять начальником райвідділу, і райони щораз більші, щораз значніші. Бо, мовляв, майор Пузик набуває дедалі більшого досвіду. А досвід у Пузика — хіба що в підлабузництві до начальства. Він пробував при ми лити ся й до Скляра, але вчительська душа голови міськради обурилася, запротестувала і зненавиділа його за це назавжди і остаточно. По-третє, Скляр не терпів Пузика за нахабство. Підлабузники завжди жорстоко нахабні до всіх, од кого вони не залежать. Це вже так ведеться споконвіку. Пузик не становив винятку.
Торік восени, коли в самому розпалі було вивезення буряків на цукрозаводи, Скляреві вранці подзвонив голова райвиконкому (це було ще до роботи і дзвінок — додому) і, сором’язливо покахикуючи, сказав:
— Щось у тебе все місто забите машинами. Оце і я застряв і не можу ні туди ні сюди…
— Машини не мої,— трохи дивуючись, відповів Скляр.
— Та я знаю. А місто ж твоє?
— Міліція, автоінспекція є на те.
— Ти хазяїн у місті, ти й розберись. Отак. Телись, хоч і не тільний.
Скляр побіг на роботу. Вулиці в місті справді в стані майже первісному, але що він може? Шляховики доводять шосе до міста, тоді починають його з того боку міста, а місцева влада хай дбає про свої магістралі сама. Так ніби держава — тільки там, на шосе, а тут уже щось інше, приватна власність голови міськради. А тим часом увесь транспорт, навіть коли він збереться з більшої половини європейської частини Союзу, йтиме через місто, бо об’їзних доріг немає, а довкола на сотні кілометрів такі чорноземи і така багнюка від осінніх дощів, мокрих снігів і весняних розтопів, що в ній можна тільки потопати, а виринати — аж ніяк.
1 ось тут на додачу до всього — все місто загачене вантажними машинами.
Могла якась машина десь на виїзді зламатися і заткнути дорогу. Могла забуксувати. Могли водії-нехлюї зіткнутися і тепер стояли, ждали автоінспектора. Все могло бути. Але тоді б уся ця безкінечна вервечка машин зупинилася, гарикала моторами, оповивала все довкола чадом, несамовито сигналила. Насправді ж машини рухалися, але повзли наче на похороні.
Скляр, місячи багнюку, перестрибуючи калюжі, спотикаючись на пощерблених тротуарах, попростував по головній вулиці слідом за повільними машинами, переганяти які не становило ніяких труднощів, і незабаром опинився в голові цієї дивної колони, сказати б, біля джерел зла.
Передня машина — КамАЗ із двома причепами, повними буряків — нетерпляче пострілювала могутнім дизелем, але не наважувалася перегнати те, що було попереду, і ледь повзла, пускаючи всю свою потужність у повітря, в землю, будь-куди, але тільки не за призначенням. Та й як міг водій наважитися пустити машину повним ходом, коли попереду, десь метрів за двадцять, біг посеред вулиці сам товариш Пузик у новісінькому спортивному синьому, з білими лампасами, костюмі, в імпортних кросівках, в синій плетеній шапочці з білим помпоном, біг, випинаючи груди, картинно викидаючи поперед себе зігнуті в ліктях руки, виграючи торсом, буцаючи ногами: буц! буц! Спортивний біг. Продовження життя. Молодився для молодої жінки! І де ж? На цій нещасній головній магістралі їхнього П.
Скляр пришвидшив ходу і незабаром наздогнав начальника міліції.
— Товаришу Пузик! — покликав він його. Той біг собі далі, вдаючи, що не чує.
— Ви мене чуєте? — вже нетерпеливіше покликав Скляр.— Зійдіть убік і звільніть трасу для транспорту! Шофери бояться вас переганяти — ви це розумієте?
Пузик нічого не розумів і не хотів розуміти. Він упивався своєю владою, безконтрольністю і безмежним нахабством. Що йому якість там шофери? І що йому навіть цей голова без реальної влади?
Він біг собі далі. Спокійно, розмірено, спортивно, картинно: буц, буц, туп, туп!
Скляр брьохав і спотикався по тому, що мало б зватися тротуаром, але так ним і не стало через надостатній матеріальний рівень його міського господарства, та тепер йому не йшлося ні про тротуари, ні про матеріальний рівень, а тільки про авторитет народної влади, яку нахабно топтав, імпортними кросівками отой нікчемний чоловік.
Ну, ще б якось можна зрозуміти п’ятдесятирічного чоловіка, який має молоду дружину і бігає щоранку, як заєць, щоб і собі молодитися. Але до чого ж тут автотранспорт і міський вуличний рух! Бігай собі, де хочеш, та тільки не заважай людямі
— Слухайте, Пузик! — гукнув майорові Скляр.— Якщо ви негайно ж не завернете ось сюди до мене або на той бік вулиці і не пропустите автотранспорту, я вас витягну звідти за комір і заодно наб’ю вам вашу нахабну пику! Хоч цим і порушу свої конституційні права, але для такого випадку доведеться піти й на порушення!
Пузик, ніби в ньому ввімкнули якийсь могутній пристрій, вмить звернув на ліве узбіччя вулиці, машина, що повзла за ним в неприпустимо ганебному темпі, враз ожила і рвонула мало не з місця, за нею зворухнулася вся колона, машини йшли швидше й швидше, Скляр стояв, проводжаючи їх поглядом, тоді спокійно пішов до міськради. Пузик його не цікавив і взагалі відтоді для нього мовби й не існував.
А тепер доводилося дзвонити до цього чоловіка, бо вимагали обставини. Обставини тільки те й роблять, що вимагають.
Скляр, ясна річ, подзвонив до чергового райвідділу внутрішніх справ.
— Добридень, це Скляр. Не підкажете, де знайти вашого начальника?
— Товариш майор на своєму посту! — відрапортував черговий.— З’еднати?
— Коли можна.
— Майор Пузик слухає,— почув Скляр у телефоні голос, якого волів би не чути. Як тут повестися? Почати з робітничо-селянського запитання “Куди дивиться міліція”? Не годиться.
— Добридень,— сказав Скляр, так і не знайшовши відповідного тону.
— Добрий, добрий! — охоче відгукнувся Пузик.— Товариш Скляр, коли не помиляюсь?
— Не помиляєтесь.
— І для вас вихідного нема?
— Який вихідний, який вихідний! Ви знаєте, що робиться в місті?
— Все знаємо! І не тільки в місті, а й у всьому районі.
— Тут не район, а саме місто.
— І про місто знаю. До нас прибув носоріг.
— Не прибув, а прибіг. Стихійно і нез’ясовно. Ну, та з цим я згодом розберуся. А тепер треба негайно вживати…
— Я вже вжив,— перебив Скляра Пузик.
— Що ж саме?
— Оголосив тривогу. Всіх міліціонерів кинув на найнебез-печніші напрямки…
— Скільки ж у вас всіх наявних?
— Наявних? Три.
— Ага, три. А скільки найнебезпечніших напрямків?
— Ну, це дивлячись…
— Нічого не дивлячись… Не знаєте, то я вам скажу. Оце скільки нас тут у місті, стільки й напрямків. І ще ц не знати, на кого зараз біжить носоріг. Може, якраз на мене, може, й на вас, товаришу Пузик.
— На мене носоріг не побіжить,— запевнив його майор.
— А на кого ж?
— На будь-кого, та не на мене. Я біжу на всіх носорогів. Ясно?
Нащо було дзвонити цьому нахабі? Почитати б Гржи-мека або Конрада Лоренца, знайти описи славетного танзанійського заповідника Нгоронгоро, повного левів, слонів і носорогів, подумати самому, як приборкати того дикого заблуду,— хіба ж не простіше й не краще? Гай-гай! Не було часу для спокійних роздумів і для мріянь часу теж не було. Тільки людині хочеться стати чимось іншим, кращим, вищим. А носоріг хоче бути лише носорогом, жаба — жабою, осел — ослом, ти ж, хоч і цар природи,— відповідно пристосовуйся і дій.
Ось тоді й убігла до кабінету чергова по міськраді тітка Мотря. Мала щось спільне з давньослов’янським богом Світовидом. Многолика, як Світовид. Прибиральниця, вахтерка, кур’єр, чергова на вихідні — універсальність, і незамі-нимість, і воістину рекордне сумісництво, попри всі заборони райфінвідділу.
— Товаришу голова! — ляснула по куль шах тітка Мотря.— Кажуть, там якийсь носоріг!
— Де носоріг? — вискочив їй назустріч Скляр.
— Ондечки. У тіліфоні.
Скляр побіг до кімнати чергового, вхопив трубку, крикнув:
— Алло! Скляр слухає! Хто це? Що там у вас? Говорила директор центрального міського овочевого магазину. Власне, й не говорила, а хлипала в трубку.
— Тов… товаришу Склярі.. Біда!.. У мене тут… цей… як його?.. Носоріг… Чи я знаю!.. Я ж вам скільки… щоб не виносити магазіну в центер!.. А тепер цей носоріг… наскочив і всевсе… На викладці все зжер, а тоді боком-боком… Та у вітрину головешкою… і рогами своїми… Ноги в вітрину, а головешку в магазін і жере все підряд… Все-все… Редиску… Капусту… бурячки… морковку… Цибулею й тією запихається…
Скляр слухав і кусав губу. Сміх і гріх. У тому магазині все таке зів’яле й нікудишнє, що тільки для носорогів.
— Нічого там у тебе такого, щоб він вдавився? — насилу стримуючи сміх, поспитав Скляр.
— Та де? Картопля в мене — в землі вся, так він і з землею — ще й облизується. А язик — як лопата!
— Ну, зараз буду! — пообіцяв Скляр.— Не злякайте його, хай їсть…
“Жигулик”, мабуть, аж тепер відчувши свої рани, заводитися не захотів, і Скляр потрюхикав до ринкової площі способом Адама і Єви, тобто пішки. Ішов, а в голові, хоч ти плюнь, крутився віршик Кібця про носорога і ще якась нісенітниця: носорог чи носоріг, оберег чи оберіг, очерет чи очеріт? Може, й справді очеріт? А він сам не Скляр, а Склір. Адже був колись у Візантії чи то імператор, чи полководець із таким прізвищем. І чи дано нам вирватися вже й не за межі власної особистості або власного прізвища, а хоча б за межі робочого тижня і сховатися десь бодай на вихідний? Та тільки спробуєш, а тут носоріг!
Можна б сказати, що Скляр не встиг. Запізнився. Не застав носорога в овочевому магазини Чи можна так сказати: не застав носорога в овочевому магазині? На жаль, тут не до висловів. Директорка ламала руки перед Склярем і норовила втопити його в торговельно-крутійських сльозах. Молоденькі продавальниці, які перед тим розбіглися навсебіч, здалеку сторожко споглядали на все, що відбувається. Трудящі, перервавши свій вихідний, збиралися купками на периферіях площі, цікавість підпихала б їх і ближче, але всевладна рука страху стримувала на безпечній відстані.
А сіре страховисько, виплямкуючи велетенським ротякою, повільно віддалялося від бази свого харчування, покрадьки наближаючись до середини ринкової площі, де красувалася, на жаль, не оспівана жодним класиком калюжа, вся в райдужних переливах від мазуту, автомобільного мастила, бензину та інших горючо-змащувальних речовин, щедро зостав-люваних тут усіма відомими засобами транспорту, що приводиться в дію двигунами внутрішнього згоряння.
Тож і не дивно, що одне око малювало носорогові калюжу рожевою, а друге — ніби зеленою, а тоді одне — аж червоною, а вже друге — так мовби бузковою. Складати докупи ці звабливі картини носоріг не вмів, і не хотів. Бо й навіщо? Так світ барвистіший і багатший. Скористаймося ж із його багатств! Спершу обкупаємо один бік. Тоді другий. В зеленій твані і в рожевій твані, а тоді в обох, а тоді ще й отак — спершу черево, далі спину, ноги передні і ноги задні, голову по самі вуха, щоб тільки булькало, а спина хай обсихає і вкривається товстою корою грязюки. Шкіра — в три пальці, як броня на дредноуті, та ще на три пальці засохлої грязюки — хіба ж не щастя, *не радість і не задоволення!
Хлюпало, булькало, чавкало, пирхало, носоріг стогнав од
захвату, зітхав, ревів і реготав. •
Скляр стояв, дивився, вспокоювався, остигав душею. Ну, не забудував площу за час свого, скажемо прямо, не дуже вдалого головування. Не був наполегливим, не просунув, не пробив проектів, які подавала йому Адочка. Не замостив площі (скільки там тисяч кубометрів і кого просити?), бо ні техніки, ні матеріалів для таких маленьких міст ще ніхто не догадався запланувати й передбачити. Але ж виходить, що й первісний стан може знадобитися! Ось не обставив він площі бульдозерами, грейдерами, асфальтними котками, не оточив розкричаними натовпами, щоб налякати тупу тварину, а звір тут, і мовби собі й оточений, блокований, знешкоджений, нікуди не мчить, нікому не загрожує, ні на кого не міриться,— бери його в жменю й вичавлюй сироватку. От тобі й носоріг на поріг…
Однак втішатися такими не вельми прогресивними думками Скляреві довелося недовго. На площу не знати й звідки (знов ніби з неба, як і носоріг уранці) ввірвалося дико розмальоване переплетеним тропічним гаддям КамАЗівське шасі з кострубатою кабіною на ньому, загальмувало майже біля Скляра, з кабіни вистрибнув натоптуватий чоловік з дивною товстою рушницею в руках, швидко роззирнувся навколо і попростував до голови міськради.
— Чорний. Директор звіринця,— ще швидше, ніж ішов, пробелькотів він, і Скляр мимоволі усміхнувся.
— Ви чорний директор чи директор Чорний?
— Директор. До ваших послуг.
— Щось я про вас не чув.
— Ми на все літо стали у ваших сусідів.
Він назвав історичне місто за сімдесят кілометрів од П.
— Ага,— сказав Скляр.— Ви там розважаєте народ, а в нас по дорозі губите носорогів! Ви б ще загубили тут клубок кобр або сімейство крокодилів! Ану, де цей ваш водій?
Водій чув чи не чув, але саме на ті слова відхилив двері кабіни й зі своєї мало не царської висоти закричав:
— А що? Спішив, бо звір голодний! І страшно. Туп та туп ногарами своїми, а ну ж проломить стіну! А що вдарило по “Жигулю”, так хіба то вдарило? Так собі — погладило. Аби вдарило, то від вас би зосталось хіба те, що нічого б не зосталось!..
Скляр махнув рукою.
— Гаразд. Не про це йдеться. Забирайте свого носорога — і гайда!
Директор був лисий і хитрий. Він оббіг високого маслакуватого Скляра з одного боку, тоді з