НЕ СТОЇТЬ жить
Драма на 5 дій
ДІЙОВІ люди
Оверко Васильович К н у р — зажиточний селянин, років 45.
Мокрина — його жінка.
Галя — їх дочка, дівчина; скінчила приходську школу й дещо
читала. Дяк — заштатний, бідний. Дячиха — його жінка.
Семінарист Василь Стратонович — їх син, коханок Галі.
Писар Саврадим С к о в о р о д и н о в и ч,
Учитель, —
Товарищі семінаріста
Грицько — парубок, нелюб Галі. Явтух— простак, років 50, безприютний.
Свати: 1 і 2. Староста, соцькі, люде. Звощи к-ж и д.
ДІЯ ПЕРША
Літня місячна ніч. Улиця (біля Кнуревого двора), ліса з хвірткою; біля хвіртки під лісою колодка. За лісою розкішний сад; далі хата.
ЯВА 1 Семінарист сам.
Семінарист (іде тихо, а далі стає, дивлячись навкруги). Ой ніч!.. Яка ніч!.. Як пановито-тихо пливе в голубому, безкрайому морі позолочений місяць!.. Як він мило обливає сонну землю своїм срібним, таємним світом!.. Як розкішно мережає і, осміхаючись, тихенько розстилає скрізь чарівні тіні!.. Як зауважно пишається в серебрі й дивній тиші красуня природа!.. Як вона незрозумливо тихо жартує з своїм небесним круглолицим коханком!.. Ой ніч!.. Яким чудним, таємним миром вона дивиться і дише!.. Скільки розлито скрізь мар, любощів і щастя!.. О битіє, природа! Які ви незрозумливо гарні, неомірно великі!.. Як ви власно куражите груди своєю незнаємою могучою силою, розтопляєте душу, зливаєте її з чимсь небесним, святим… О, кому повідать гарність вашу, з ким з’єднать пануючу душу, горящі груди, кому молиться, кого любить?! О битіє!.. Я бачу… бачу шовкові брови, палкі карі очі, дивне ангельське личко женщини… О женщина!..
Ти ангел… ти дишеш божественністю неба, чарами природи… З тобою одна ця година — все панство битія… тобі, тобі молюся… тобі повідаю душу й серце… О богиня! (Обнімає воздух.) Ні, ні, тебе нема… Це порожнява, це твора мрії… я, як і завсегда, один… один… мені нікому молиться, нікому повідать себе… мене цураються божественні существа… цураються. З яким огнем я зустрів би оце її ангельський погляд, її, пропитану пахощами ночі, гарячу подишку… О женщина!.. А якби я знайшов її душу, рідну моїй? О панство битія! — я б помінявся з нею душею й серцем… я б побачив з нею бога, взнав би ціль битія.
ЯВА 2
Семінарист і Галя.
Галя (виходить потихеньку з хвіртки). Доброї ночі! Семінарист (жахнувся). Ой!.. Хто?.. Галя. Я… Галя — дівчина з цього двора. Семінарист. А, Оверкова Кнурева! Це та, що в півчі співає?
Галя. Еге… Хіба ви знаєте?
Семінарист. А чому ж не знаю! Я ж не раз був у вас на співці й тебе не раз бачив.
Галя. Я й вас не раз бачила… Це ви гуляєте, любуєтесь ніччю? Та самі…
Семінарист. Сам… ні з ким…
Галя. А є такі щасливці, що й удвох гуляють та любуються цією ніччю… Ну й ніч — боже! — як душа поета.
Семінарист. Поета… Скажи, будь ласка, де ти вчилась?
Галя. В нашій приходській школі.
Семінарист. А тепер що-небудь читаєш?
Галя. Читаю ті книги, які ви радили нашим співакам, як зайшли колись до вчителя на співку; тоді ви навчали їх багато дечому: робить добро, зупинять себе од негарних діл, а я стояла ззаду та слухала. Мені дуже уподобалось те, що ви балакали.
Семінарист (убік). А, ось яка ти!.. (До неї.) Присядьмо, будь ласка, отут на колодці. (Сідають, Галя соромиться.) Ближче, ближче до мене… не соромся… чи, може, я тобі мішаю… може, ти куди йдеш по ділу?
Галя. Ні… я так… на вечорниці думала…
Семінарист. На вечорниці… там, мабуть, тепер весело, гарно.
Галя. А гарно.
Семінарист. А розкажи… Мені цікаво знать… не стидайсь, ангел мій, я чоловік такий, як і ти. Ану, як там?..
Галя. О, якби ви знали, як там гарно, радісно… З поволоченої синяви дивиться місяць; теплий, пахущий вітрець подихає, а глянеш навкруги — ой як гарно… Там чорний ліс в посрібненій темряві мріє, там клуні й хліви, повібгавши чорноту, понастовбурчувались при світі, ніби які величезні страшні поторочі… і радісно, і страшно… Здається, якийсь другий, таємний мир перед тобою… А тут: дівчата, хлопці балакають, співають — ой співають як гарно!.. Слухаєш, і здається, все те бачиш, пануєш і кудись линеш і линеш.
Семінарист. Галя!.. Бачу й розумію твою душу: вона, жива, велика… велика, коли має такі дивні почування… яка гарна, чарівна женщина з такою душею! Вона дивний ангел неба… святість природи… вона очаровує другу — похожу на неї, обхвачує пекучим огнем і тягне до себе (схиляється до Галі). О моя мила, невиразна! Ти все, все, до чого лине мій скуражений дух… Люблю, люблю і був би щасливий, невимовно щасливий, якби й від тебе, моя зоре, почув оце слово.
Галя мовчки куражиться.
Семінарист. Мовчиш!.. Не хочеш дать мені одповіту… не розумієш мене… Чи, може, ти вже кохаєш кого? Скажи — перебивать не буду.
Галя. Ой! (Береться за груди.) Як б’ється серце, як пташка в клітці… Почуло, взнало свою могучу половину, не знайде місця… хоче вискочить з грудей, вскочить в твої і з’єднаться там… навіки з’єднаться з твоїм… Візьми його, мій милий, усмири, привітай.
Семінарист. О небо! Дякую тобі! Ти даєш мені все, чого я так дуже бажаю… даєш те велике, гарне породіння природи, яке так неомірно розширяє душу, будить у ній якісь незрозуміливо дивні почування, заставляє линуть до тебе, радіть, дивуваться твоїй невимовній гарності й силі… поважать і все дякувать і дякувать тобі… О тепер… ой… Душа грає… розступаються груди… серце танцює… порожнява тріпоче… божественність палить… Ой ангел! (Обнімає її.) Дивись тепер, місяченьку, моргайте, зорі… цілуй, ніч… Якби… якби так навіки…
Галя. Люде беруться… кохаються… щасливі люде!
Семінарист. Нас небо благословляє і вінчає… О, якби це зробила й земля; якби не відцуралась від бідного дяківського сина.
Галя. Зробить… я завтра умолю… батька й матір… О, якби скоріше нам побратись… Я, здається, ніколи й не надивилась би на вас, ніколи й не н-аслухалась би вашої цікавої річі… не наголубилась би… О ви мій любий, коханий…
Семінарист. Моя ненаглядна!.. Який я щасливий, який я радий за твою щиру прихильність до мене… Ох, чому ми ранше не познайомились… тепер уже… нігде правди діти, мені дуже-дуже тяжко на серці робиться, що ми сьогодня зійшлися, сьогодня й…
Галя. Що сьогодня?!
Семінарист. Ровійдемось… поки скінчу семінарію… Завтра їду, моя зірочко… Ще один рік зостався вчиться.
Галя. Боже! Куди?.. Ще ж літо… рано в семінарію.
Семінарист. Рано, а треба їхать. У мене е товариш по семінарії Петя, один вірний товариш на всю семінарію… Я там з ним тільки й обмінююсь почуваннями, в його душі тільки й пізнаю свою. Так оце він приписав мені, щоб я якомога швидше їхав до його по якомусь цікавому ділу і щоб зовсім убирався з дому, бо, пише, я пробуду у його довгенько, так що від його і в семінарію поступлю,— він живе недалеко від неї… Не знаю, нащо він кличе… чи, може, тільки погостить, чи таки й справді є яке цікаве діло… Я одповістив йому, що завтра виїжджаю з дому, щоб дожидав… так що треба… треба їхать, моя дорога, нічого не поможеться… А як не хочеться тебе кидать!.. І тяжко й нудно робиться в грудіх, і душу охоплює якесь незрозуміле страшне почуття, чи що буде, чи…
Галя. О, не кидайте мене!.. Нащо розкуражили серце… З ким я буду любоваться місячними ночами… Ой, тяжко… серце холодіє…
Семінарист. Не журись… не журись, мо>я коханочко… ми ж, здається, не навсегда розходимось… скінчу… приїду… ще, може, умісті будем і весну проводить… умісті будем радіть, втішаться, як зацвітуть, запахнуть сади, защебече в кущах соловейко, вигляне з-за дерева місяць! О, тоді, моя квіточко, тоді… (Пригорта її.)
Галя. Ох, мені здається, не буде так… Ви там покохаєте другу… панночку… мене забудете… покинете й тоді… прощай— до кого так щиро билося серце… (Плаче.)
Семінарист. Галя! Ти цією мовою ще дужче розра-жаєш мені груди, придаєш ще більше досади… Усю щиру правду одкриваю тобі, й ти мені не віриш?! Скажу ще раз: немає нічого на світі, що б я проміняв за тебе… Повір… повір — і будь спокійна… І, як серце твоє до мене одного лежить, жди, не забувай і найпаче бережи свою честь дівочу… А тепер дай, моя ненаглядна, подивлюсь… подивлюсь по-спідній раз у цім році на твої палкі карі оченята, чорні бровенята… Вкоріню ще дужче в душу твоє ангельське личко, зогріюся твоїм пекучим огнем, і… прощай до приїзду, до весни… Святками я дома не буваю — далеко, а ні за що їздить…
Галя. І радісно й тяжко… хочеться сміяться і плакать…
З одного краю вулиці летять натички.
Семінарист. Ой!..— Лякає щось… тікать… (Схвачують-ся.) Прощай, ангел!.. (Обнімаються й цілуються.) Прощай… жди… (Хутко пішов.)
Галя. Прощайте… ждатиму… не забувайте… (Пішла в хвіртку.)
ЯВА 3
Грицько (шпурляє натички за семінаристом). Чи бачив штуку!.. Семінарист уже підлазить до моєї дівчини… Оце так!., ще, чого доброго, Галя мені гарбуза дасть через його… от бісів харцизяка!.. (Загляда через хвіртку.) Ахи!.. Ахи!.. (Тихо.) Галя! Галя! Ахи!.. (Стука в хвіртку. Чуть гавкання собак і голос Галі: “Ану, куди!.. Сірко, Рябко, пішли!”.)
ЯВА 4 Грицько й Галя.
Галя (одхиляє хвіртку). Це ти, Грицьку?.. Не стукай, батько як почують, то буде…
Грицько (хвата її). Сюди йди… сідай!.. (Сідають на колодці.) З ким ти оце жартувала?.. Ти думаєш, я не бачив?
Галя. То що, що бачив? Хіба це страшне? Грицько. Іч, яка! Може, вже й покохала того жевжика?..
Галя. Такого чоловіка й покохать не диво.
Грицько. О, я й кажу, що те… Як же тобі, хазяйській дочці, не соромно кохать чорти батька зна кого… голяка; ти знаєш — він голяк… не має ніякої худоби… а тобі треба не такого — ти з худобою… до худоби й шукай худоби…
Галя. Ось не розражай мене!..
Грицько. Хіба він, наприклад, стоїть мене: я ж таки не його, я хазяйський син… Я маю землю, бики, коняку і усяку інчу худобу.
Галя. Які погані, які низькі вигадки!.. Куди подобна худоба того, хто сам неподобний, нікчемний; хто живе задля однії тільки худоби; хто нічого вищого, душевного не чує,— не має того, що повинна мати людина і чого я так дуже бажаю — не має душі, совісті, без чого самий багатий чоловік здається мертвим, осоружним… Не виказуй же мені, що я його покохала; він живий, любий, гарний, великий…
Грицько. Що це ти? Шуткувать почала? “Він і такий і сякий”!., а я ж це який?.. Так тільки дурні міркують, як ти. Він, я кажу тобі, голяк… Хіба тільки що майстер побалакать — багато знає,— те ніщо… такі тільки худобу переводять та пухнуть з голоду; “се” та “те” їсти не дасть. Другий є мов дурноватий, нічого не знає, а киньсь до його!., як він усим кряжить! Скільки в його грошей і воякої усячини!., от за таким тільки й жить… Хай він, мовляла, який не буде, а за ним на чужу ниву не підеш.
Галя. Яка ж за ним жизнь? З ним ні поголубиться щиро, ні потішиться гарністю природи, ні обміняться дивними почуваннями, ні помогти безталанним… За ним усе забувай… Забувай усі закони битія і вчися користувать чужою нуждою! О боже! Нащо ж тоді здалося усе його багатство, коли душа й серце сироти!.. Самого нужнішого немає! Весело та гарно й на чужій ниві, як милий — душа…
Грицько. Там собі що знаєш кажи, а ми, як уже звідколи ось любимось, то й повинні любиться.
Галя. Ні… прости мене… я тебе люблю і поважаю тільки як чоловіка, як пови-нні любить і поважать люди людей; а як душу, як серце, я тебе любить не могла й не можу,— бо, кажу ще раз, твої погляди на битіє, твоя натура — натура чоловіка, на мій погляд, без душі і серця і чого я бажаю, чого просять душа і серце — яв тобі не знаходжу, я знайшла те в другому і жить з тобою не можу. Мені тебе жаль, но ти сам заставив мене виказать тобі щиру правду… Прости, якщо вразила.
Чути співи молоді.
Грицько. Що ж ти знайшла в йому?.. Що є дорожче, що є миліше худоби?
Галя. Ну, я що мала сказать тобі — сказала, прости… (Встає.) Піду на вечорниці, де співають… (Пішла.)
ЯВА 5
Грицько (плюнув). Отуди к бісу!.. Оце так гарбуз!., гарбуз нівроку… Чи сподівався?.. І підтаскала ж нечиста сила семінариста!.. Пропало десять десятин… А щоб ти облупився, бісів сину… щоб… щоб тобі добра й життя не було!.. Де тепер шукать з такою худобою? (Сидить, зажурився.)
ЯВА 6
Грицько й писар.
Писар (іде^ придивляючись до Грицька). Кто сидить?.. А, Грицько!.. Ти не виділ — не прогулювались тут семінарист та вчитель?..
Грицько. Ні…
Писар. Чіво ти сидиш один — зажурився, что лі? Грицько. Треба журиться, коли заставляють. Писар. Кто?
Грицько. Та семінарист, щоб його лихо взяло. Писар. Как так?
Грицько. Та так; стидно й казать… ну, вам скажу: я хотів сватать Галю Оверкову, а він, поганий, узяв та од-бив її від мене, сам підлазить до неї. Посовітуйте, що тут робить?
Писар. Отбіл?.. Ето скверно для тебя. Она невеста багатая… За єйо отцом числиться п’ятдесят десятин землі.
Грицько. Не що ж — це й мучить… їй самій, кажуть, обіща він десять десятин, окрім усякого збіжжя,— вона з дівчат одна у його.
Писар. А з мужеськаго пола у ніво, кажеться, два хлопці только. Где оні, что я їх нікогда не вижу?
Грицько. Один у москалях, а другий, менший, на полі більше, біля худоби з наймитом,— утішається наживою.
Писар. А какими ето сообразованіями Авер’ян нажил означеную землю? Ето научительно знать.
Грицько. Собаку пухлу Овер’ян нажив… ця земля досталась йому, кажуть, від батька. Батько у його, кажуть, майстер був наживать: ні доїсть було, ні доспить, ні зодягнеться як слід, ні дасть було нікому нічого, ні переплатить ніде нічого; усім було кряжить, усе було збиває в кулак та скуповує землю; а ось уже Оверко — не той зовсім: тільки й того, що сердитий, що виказує себе зауважним хазяїном, а грішми не дуже кряжить. Дітей навчив письменству, Галя й його підучила; а нащо те письменство? Хіба воно ума дасть, як землі прижить? Воно заморочить той, що й є.
Писар. А в тібя много землі?
Грицько. У мене 25 десятин… я у батька один… Ось ми вже з батьком сами наживаєм,— не дуже думаєм про письменство… Ми обидва неписьменні.
Писар. Да, так ти говориш, не знаєш, что тут робить?
Грицько. Еге… по-моєму, пополупить би харцизяку семінариста та її, поганку.
Писар. І пополупить не мішаєт, аби нікто не виділ, а то можна єщо другое дело учинить. Г р и ц ь к о. Яке ж це друге діло?
Писар. Ето такое дело, что єслі ти мне заплотіш, что я скажу, то Галія будіть тольки твоя. Гриць ко. Моя?! Невже?!
Писаар. Да… ето тібє будіть стоять очинно дешево, всіво тольки пятьдесят рубликов.
Грицько. П’ятдесят рубликів! Багато…
Писар. Хахол ти необразований… За Галієй же ведь больш будіть… пожалєєш мне — дулю получиш.
Грицько чухає голову.
Ну что, не правда?
Г р и ц ь к о. Та це так, а ви таки багато хочете — уважте.
Писар. Ні магу… не желаеш — ні нада, семінариста оженим.
Грицько. Та воно якби вже хоч і заплатив, та знав, що й діло буде.
Писар. Так ти мне не вєріш?.. Думаєш, как я син портного міщанина, так і не здєлаю?.. Хм… У міня голова дворянськая, винесеть усьо. Вот, напрімєр, я окончил одну только церковноприходськую школу, учился писарським на-учностям в одной толькі волості, а смотри, где опинился, аж у канцелярії єго високоблагородія господина станового пристава — ето ж усьо ум! Нєт нічиво на свєті, чего би я не здєлал… А вот, напрімєр, кто забіл дело за Степана, када єво хотєлі подвергнуть острожному сідєнію за уворо-ваніє дєнєг?.. Ето ж усьо я! Ето значить, он мнє недаром заплатил такових же пятьдесят рубльов.
Грицько. Та це так… Ну, хай уже й п’ятдесят, та тільки вже, будь ваша милость, робіть по правді, а то ви з семінаристом товаришуєте, то ще, може, за ним і руку тягтимете?
Писар. Боже сохрани! Нікада! Мнє пятьдесят рубльов дороже ніво.
Грицько. А якщо він, бува, більше вам заплатить?.. Писар. Е, нєт, он не заплотить… он гол, как бубон. Грицько. А чого ви з ним товаришуєте, коли він бідний?
Писар. Ето так сібє. Видиш — у селі в нас тольки й ентелігенції, что я, он да єщо вот учитилюющий тут син попа, вже окончивший симінарію… да кромі тово, видиш, он учиться на попи, то з ним как-то благороднее прогулюваться: усє видять і… как-то харашо.
Грицько. А звісно… Ну, так кажіть же, яке ви мені діло зробите?
Писар. Уплати мнє уперьод половину дєніг — осталь-нии трохи посля.
Грицько. Нема при мені… Завтра, їй-богу, заплачу.
Писар. Ну смотри… єслі не заплатиш завтра, то я тібя под суд оддам… я велику силу імєю: меня становой во всьом слушаєть… Дело вот какое: ти прежде всіво учини єй на-силіє.
Грицько. Що? А не гріх же?
Писар. Нікаково гріха. Тада, пока семінарист окончить ученіє, то у нєя сполниться ожидаемое і он от нея одкасньоть-ся, тода ти прямо засилай к ней сватов,— я во всьом похода-тателствую за тібя.
Грицько. Ай справді!.. Це так… І чоловік ви добрячий, спасибі вам.
Писар. Да… хоть і січас подстерегти єйо, када она будить іти на вечоринки. Грицько. Вже пішла.
Писар. Ага, так ти бєгі туда стерегі, пока она оттудо-ва будит іти… та чтоб ето било тайно, ні давай кричать… Бєгі скорей, вон кто-то ідьоть…
Грицько. Оце спасибі. (Хутко пішов.)
ЯВА 7
Писар. Вот і є пятьдесят рубліков… Гм-гм… (Дивиться в один край вулиці й підходить туди.) А, доброго здравія!.. Каво ожидаю, тот і йдьоть.
ЯВА 8
Писар, семінарист і учитель.
Семінарист і учитель. Здрастуйте, здрастуйте. ( Ч оломкаються.)
Семінарист. Ну й ніч!.. .
Учитель. Гарна ніч… Одначе треба вже оддихнуть, а то ходим та й ходим — звідколи зустрілись; нам за це ніхто не заплатить. Ось колодка — посідаймо.
Семінарист. А мені здається, у таку ніч ходить краще, ніж сидіть. Ідеш і дивишся, всюди і скрізь так мило і любо… Блакить, земля, дерева, бур’ян і все скрізь блищить сріблом. Навкруги все тихо, все спить, а ніч, здається, панує й прислухається до безжурного тихого сну, обгортає тебе м’якою пелюшкою і цілує своїм розкішним пахущим диханням… А душа! Душа танцює в веселім восторзі, як човен в легеньких срібних хвилях ніжної кучерявої річки… А гляньте на місяць!., о небо! як він осміхається, виглядаючи з-за дерева!.. Здається, усе кудись манить і манить. Нумте, пройдімося ще.
Писар. І такую юрунду ти, Василь Стратонович, городиш!.. Із-за чіво ноги даром бить. Хіба разве ми ребйонки? Садімось на етую скамейку! (Сідають, семінарист хитає головою.) Ти би сказал лучче, что вот пайдьом в карти заграєм алі пирожного з’єдім — от і дело! А то: сьо да то — пройдімось! Безприкословная юрунда.
С е м°і н а р и с т. Яка ж це єрунда?.. Жалко, що ви єрун-дою дивитесь і слухаєте…
П и с а р. А як же не юрунда! “Ноч цілує, човен сьо да то, а месяц маните к сібє…” Се ти ето заговорюєшся, з ума сходиш?
Семінарист. Ех ви, Саврадим Сковородинович, лихо з вами!.. Чи ви хоч одну книжку зроду прочитали?
Писар. Тоісь я? Ви стольки не виділи, скольки я прочитал, напрімєр: разнії устави, циркуляри, усякиї строжайшие предписанія од висшого начальства, разниї умнії гіро-шенія, каковиє прошенія видиктовивали сами повіринні… все ето я касательно миня і все ето я неотложно чту.
Семінарист. А поетів ви ніяких не читали?
Писар. Задля чіво їх читать? Знаєм етих поетів,— они хлеба не дадуть, пустяки, лож. Хіба разве ето правда, що они видумувають, што земля крутиться, а сонце больш землі… Хіба разве они лазили до сонця? Ето усьо брехня, кощунство з божиїх сил. Они сами не вірують у бога і їщо хотять, чтоб і другиї не вірували… Сущиї пустяки — ахвекти.
Семінарист. Еге-ге… не знав я, що ви такі… вам треба багато читать… Зайдете до мене завтра, я вам дам книг гарних.
Писар. Какових?.. єслі б ти дал мне книгу гражданських уставов алі хорми усяких хормальних дєл, тоісь з какових би можна ще больше набраться ума, а атетих поетов не хочу — юрунда!.. Наш брат писарь луччеє би їх сочинял разниї книги, та тольки не стоїть: ето сущиї пустяки.
Семінарист. Ех, жаль і противно.
У ч и т е л ь. І охота тобі, Василь Стратонович, про це балакать!.. Неначе хвастаєш, що’ в семінарії учишся… я вже й скінчив і вже ось учителюю, а проте байдуже, безкорисне…
Писар. Справедливо!.. Ти би лучче порасказал нам про свою комерцію з Галієй.
Семінарист. Про що? Почім ви знаєте?
Писар. Міня не проведьош.
Учитель. Гм, може, вже теє… покохався?
Семінарист. З такою дівчиною і покохаться не диво. Яка у неї душа! Як оця ніч.
Учитель. По-моєму, з простими не стояло б тобі знакомства заводить… а проте — діло твоє.
Писар. Непредусмотрительная юрунда! Ведьоть он кум-панію з мужичкою, з необразованою хахлачкою, каковая хахлачка, как і усе хахли,— глупая, как тиля… Ни умеєть ні слова промолвить по-благородному, по-русєйському, а усьо по-хахлячи… а іщо, как надєнить керсет, спєдницю, черевики — і смотреть нудно… ху, гадость, мерзость!.. Вот как наш брат писарь прилюдно і смотрыть не желает на хах-лачку, а усьо гуляет із благородними разудєтими бариш-нями, з каковыми баришнями чи пройтись под ручку, чи .поговорить до дела по-благородному — прелість!.. А хоча бу-ваеть, что і за хахлачкою гоняемся, так ето ноччю, на одиночке, чтоби поживиться, да і подальше… От ето дело! А то любить хахлачку — ху ти, мерзость.
Семінарист. А за кого ви щитаєте мужиків? Чи в їх не та душа, чи не те тіло, що в благородних? І в яких ще благородних. Ви за благородство признаєте природню закохану розкіш сліпих коханців судьби?! Признаєте намилені, наборо-шнені пики? Шамкі, пишні убрання?.. Бідні!.. Хоч це благородство і велику силу має на світі,— усіх марить і обдурює своєю блискучою околишністю, но без душевного благородства воно — гній, сміття… Воно — молода, квітчаста, но дуплинаста, червива деревина. Душевне благородство — оце великий подарунок природи, оце найбільше наше щастя… Воно прикло злито з небом і дає чоловікові святі, небесні почування, дає совість чисту… Оцим благородством треба дорожить, оце треба поважать. Хто його має, той знає, що ми усі однакові люди, усі состоїмо з одного кошту і усі жить однаково хочем — болить у одного, болить і у другого. Хто його має, не буде минать правди за гроші і користувать чужим безталанням; не буде гнуть кирпу перед людьми і глузувать з простоти — вона дише розкішшю природи і святістю неба… Привіт тобі, свята простота.
Писар. Чипуху такую городиш, что і допонять нідзя… “мужик сьо да то” — хахол, дурак!., не умеєть ходить і жить по-благородному, не можить говорить по-русєйськи, тоісь по-письменному, по-образованому. Вот как, напрімєр, і ти говориш по-хахлацьки. Хіба разве можна так? Ти в харошую кумпанію не годісся, тибя не тольки я, а всякой другой умной человек назовьоть необразованим хахлом.
Чуть глухий спів парубків.
Семінарист (до писаря). Як тяжко і нудно вас слухати. Учитель. Цсс… чуєте, парубки співають… може, сюди йдуть?
Писар. Єслі сюда, то нада уходіть отсюдова — будуть бить проклятії хами.
Семінарист. Хіба ви їм що винні?
Писар. Тоісь так сібє… я їх привлекал к ответственное^ за незаконния вечернія собранія.
Семінарист. Так ви хочете запретить вечорниці?!
Писар. А што ж? Запричу!
Семінарист. Це ж рідне, святе України.
Писар. Чипуха! Почему на їх не по’йдьоть нікто із благородних?.. Глупость, одратительная глупость.
Учитель. І мені одворотні оті вечорниці… путній ніхто на їх не піде… (Махнув рукою.) Сміття.
Семінарист (про себе). Так ось які сини в тебе, дорога Україно!., ще, ще… і зостануться одні тілько спомини над могилою святих твоїх звичаїв, твоїх жартів з природою… Все, все полине до запорожців.
Писар (встає). Ну, ідьом — придуть — попоб’ють.
Учитель. Авжеж так, ходім. (Встає.)
Семінарист, Та вони не прийдуть… вони на вечорницях; послухаємо, як співають.
Писар. Зачим там слушать — юрунда!.. пайдьом!
Семінарист (встає). Так прощавайте!..
Писар. Нє, нє, милой друг, пайдьом з нами. (Бере його під руку.)
Учитель. Ти як вовк, усе сам. (Пішли.)
ЯВА 9
Галя (трохи згодом іде тихенько, плачучи, обшарпана). Що дороже… дороже… для дівчини… усього, усього на світі… у мене… у мене одняте!.. (Плаче.)
ДІЯ ДРУГА
Дякова хата
ЯВА 1 Семінарист сам.
Семінарист (декілька хвилин сидить кінець стола мовчки, замислившись). Ітак… Прийшла година їхать!.. Ой, як не хочеться… як сумно, як тяжко… (Мовчить.) Ех, чорні брови, карі очі! Як переживать мені оце врем’я без вас!.. О, коли б скоріше скінчити… побратись і… тоді… тоді… Тільки чого мені так тяжко?! Хіба вона забуде мене, покохає другого?.. Ні… не спадало б, а тяжко… О Галя, Галя! (Мовчить, а далі встає.) Ох, треба лаштуватись. (Бере чемодан і вкладає деякі вещі.)
ЯВА 2
Семінарист і дячиха.
Дячиха (увіходячи, показує карбованець). Оце, мій сину дорогий, послідній карбованець взяла з скрині!.. (Дає.) На! вчися… кінчай швидше, та щоб і нас не забув.
Семінарист. Що вчиться треба й вас не забувать, то це я й сам добре знаю, а що оце ви даєте мені свій послідній карбованець, то це вже видумки… не треба… Заховайте про свою нужду. З мене хватить і тих, що батько принесе, якщо позичить отець Авакум…
Д я ч и х а. Та на-бо… Ті заховаєш в чемодан, а ці будуть в кишені, на всякий случай: чи чайку, чи булочку купить… в дорозі здадуться… На!..
Семінарист. І як таки так!., послідній карбованець, і ви і той оддаєте мені… Що ж ви думаєте?! Ви ж без грошей захлянете… ні, ні… не візьму.
Дячиха. Та ось слухай-бо, візьми!., бог милосердний… не дасть захлянуть… В селі не без людей. Що випросим, що позичим та й житимем… А хоч би й захляли, то що таке!.. За нами немає шкоди ніякої; ми вже, слава богу, нажились на світі, а ти… тобі ще треба жить… не мори себе голодом.
Семінарист. Не тільки мені, а й вам ще треба жить… як знаєте — не візьму. Подумайте, скільки вже я з вас потяг, скільки довгів…
Дячиха. Та то все нічого. Аби тільки бог поміг тобі скінчить за сей рік семінарію, получить місто і тоді, як добрий будеш, не забудеш цього — все поповниш… А тепер як не візьмеш од мене цього карбованця, то не признавайся, що ти моя й дитина.
Семінарист (убік). Бідна старушка!.. (До неї.) Ну, давайте вже… коли б тільки бог поміг скінчить семінарію.
Дячиха. На, на, мій синочку… На, не забувай. (Обнімає, цілує.) Дитина моя! Рідна! Спаси тебе мати божа, цариця небесна.
ЯВА з Ті ж і дяк.
Дяк. Ху!.. (Сідає на лаву.) Отак!.. Пропала надія… Семінарист і дячиха. Чого?! Як?! Дяк. Не позичив отець Авакум!
Семінарист. І, горе… Що ж тепер робить? Сьогодні ж я повинен виїхать в семінарію! Оце так!
Дячиха. Боже мій милостивий! На його ж тільки й надіялись…
Д я к. А на його… а він — бач, що — “немає”, каже. Що тут робить?!
Дячиха. От, боже мій…
ЯВА 4 Ті ж і Я в т у х.
Явтух в старій кошлатій шапці, старому сіряці з дірками і постолах.
Явтух (увіходячи). Щоб з його, мовляв, бог так поглумився, як оце він, мовляв, з мене…
Дяк. Хто це?! Чого це він до нас пластає? Явтух. їсти не дають… вигонять… б’ють! Дячиха. Що за чоловік?
Дяк. А це той, безприютний. (До Явтуха.) Чого тобі треба?
Явтух. їсти хочу… переночувать пустіть… (КланяєтьсЛ.)
Дяк. Іди собі з богом, чоловіче добрий; ми й сами… жизні не раді…
Семінарист. Та куди іди?! Чого іди?!
Д я к. А чого ти йому даси?! Куди пустиш?
Дячиха. Радніші б зарятувать тебе, чоловіче добрий, так і сами такі… і сами голодні… йди собі до багатших…
Явтух. Багатші, мовляв, не пускають, б’ють… що ж мені робить?!
Семінарист. Бідний чоловік! Сідайте (саджає) тут. Десь був хліб. (Шукає під скатеркою.)
Дячиха. Та що ти робиш? Не багато ж давай… бо всього дві палянички… Радніші б, так… горе…
Дяк. Багачі, та не дадуть і шматка, а він… Ох, подумай о своїм нещасті… що самим робить?!
Семінарист (дає Явтухові шматок хліба). Нічого… Ось чоловік нещасніший нас… а він же чоловік!.. Чим можем, треба запомогти йому… Тут лежала рибка (шукає на лаві, дає), нате, їжте…
Явтух (поклонився). Спасибі, дядюшко-паничу!.. єй-бо, мовляв, спасибі. (їсть.)
Семінарист. А хто ж вас вигонив?.. Хто бив? Чого на вас такі синяки?
Явтух. Та ото я, дядюшко, прилаштувався був ночувать, мовляв, на улиці, під лісою… А їсти хочеться, бо храни!.. А я лежу, зігнувся… Коли це щось як улупить мене, мовляв, ципугою зверху!.. Я схвативсь, аж то соцький!.. І, лихо!., що тут робить?.. Так я, мовляв, давай йому кланяться. Дядечку, кажу, за віщо, мовляв, б’єте?.. А він мені: вон, мовляв, з села!..-тут нідзя ночувать!., та одно лупить мене, одно лупить, аж курява, мовляв, устає.
Семінарист. Поліція?! Це її назначеніє?!.
Я в ту х. Так я тоді, дядюшко, мовляв, попластав до Пилипа, а там узяли та вигнали мене… Я,— мовляв, до Квокія, а той собаками, мовляв, нацькував…
Семінарист. Так ось які люди!..
Я в тух. Так я оце до вас, мовляв, спасибі вам…
Семінарист. Жизнь?! Ви живіть у нас.
Я в ту х. Га? Що?!
Дяк. Де? Що це ти?! Якби не така бідність хоч… а то… люди багаті, та, каже, вигонять… Куди ж нам?!
Семінарист. Чого ж на таких людей дивиться?! Достойні вони свого рожденія?! Людина гине, і не запомогти! Він же чоловік, такий, як і ми!..
Дячиха. І принять би… і горе ж…
Дяк. Хай трудиться, робить… хай служить!..
Семінарист. А як чоловік не по силі!.. Було врем’я, була й сила!., а тепер, як всі цураються його, куди ж чоловікові діться?..
Дяк. А як же ми з ним житимем?
Семінарист. Як житимем, так і житимем… На те ви учите мене, щоб було як жить…
Я в тух. Я, мовляв, що подужаю, те й робитиму вам…
Дяк. Ну, живи, чоловіче добрий… На бога надія…
Дячиха. Еге, як бог дасть, так і буде.
Я в тух (кланяється всім у ноги). Спасибі вам!., єй-бо, спасибі!., велике спасибі!
В с і.. Богові!
Семінарист. Де ж тепер шукать такого чоловіка, щоб і нам запоміг оце?!
Дяк. Еге… хто його знайде.
Дячиха. А може, Цап позичив би; то чоловік заможний… а збігай.
Дяк. Е, Цап не позичить. Він оце сторгував землю у Мотузкіна, так і сам за грішми бігає. Я був і в його…
Дячиха. Ну, так, може, Сметаненко б…
Дяк. Еге-ге! Сметаненко і стару позику давно вже тре-бує.
Семінарист. А знаєте що?.. Мені здається, Кнур позичив би.
Дячиха. Може… Збігай, старий…
Дяк. І… там собаки злі!.. Раз мені чисто були халяву прокусили.
Семінарист (до Явтуха). А ви собак не боїтесь? Я в тух. Я — ні… я, мовляв, ні… не боюсь… Семінарист. Так візьміть дрючок і підіть, будь ласка, до Кнуря — хай до нас прийде на хвилиночку.
Дяк. Еге, і хай гроші…
Семінарист (до дяка). Послі, послі…
Я в ту х. Га? Що?..
Семінарист. Збігайте, кажу, до Кнуря, щоб зараз сюди йшов.
Я в тух. Га? Як це, мовляв, до Кнуря?!
С е м і н а р и с т., Та так, щоб сюди йшов… Ну ж, швидше…
Я в тух. Де ж той, мовляв, Кнур?..
Семінарист. Ось недалеко… проти Пилипа. Розумієте?
Я в тух. А розумію, мовляв; та тільки в того Пилипа, бісової віри, мовляв, кнур здоровий… треба налигача дебелого.
Дяк і дячиха розводять руками і здвигують плечима.
Семінарист. А, боже!.. До Кнуря — чоловіка, що в його є дівчина Галя.
Явтух. Га?! Що, мовляв, Галя є? Так то ж не Кнур, а Оверко.
Семінарист. Ну, Оверко, Оверко. Біжіть же скоріше, хай той Оверко сюди йде.
Дяк. Потім зайдеш до Дмитра в лавку і візьмеш вексельний бланок на оці гроші (дає), на!
Явтух. Кого? Що?..
Семінарист. Бланок вексельний… чуєте?.. Або постійте, я напишу вам записочку. (Пише і дає.) Нате, дасте оце Дмитрові… ну, йдіть уже з богом…
Дяк. Та живо — бігом!..
Явтух. Е, я, мовляв, бігом… (Пішов.)
ЯВА 5 Т і ж без Явтуха.
Дяк. Еге… Ну, добре ж, як позичить Кнур, а що буде, як і він заспіває тії, що отець Авакум?! Дячиха. Не дай боже…
Семінарист. А що ж сказав вам отець Авакум?
Дяк. Та що ж! Я кажу йому: “Така бідність, нічого немає, та нігде й узять… Зарятуйте, кажу, будь ласка, прошу покорно”,— а він: “Як нічого у вас немає, то вам опасно й позичать… Немає, каже, в мене грошей”.
Семінарист. В кого є,худоба, гроші, тому й дають. В кого немає нічого, хто гине в нещасті, на того не дивляться, той хай пропадає… Ех, люди, люди… Бездушні люди!..
Дяк. Нічого не зробиш… Треба вже терпіть.
Дячиха. Еге… Якби дав бог, цариця небесна, щоб хоч Кнур позичив.
Дяк. А що буде, як не позичить?!
Дячиха. Не дай боже!.. (Мовчать.)
Дяк. Прийдеться семінарію кидать…
Дячиха. Кидать! Скільки вже втратились!.. Скільки довгів!.. Чим і кому їх тоді оддавать?! Як жить?! (Мовчать.)
Дяк (зітхає). Хоч ти живий у