Євхим Ворона — доволі значний урядник поміж гуртом міської бюрократії, по національності “тоже малоросе” — літував з своєю родиною в селі Чорному Озері, де торік він придбав собі з торгів сотню десятин землі і панську селитьбу, доволі таки спустошену, з будинком чимало зруйнованим. На се літо Ворона ледві встиг полагодити будинок так, щоб можна було перелітувати, а вже “колись там” сподівався він чисто пересипати будинок.
В половині мая в гості до Ворони завітав товариш його з гімназії ще й ровесник Петро Летючий, гірський інженер, завітав він ненадовго, на кілька день “по дорозі”. Ворона радий був побачитися з старим приятелем, але через тісноту в домі ще більш був радий, довідавшись, що Летючий перебуде у його недовго.
На другий день по приїзді Летючий пішов ранком за село погуляти; ранок був хмурий, пахло дощем, тим-то Летючий пішов не в гай, а в поле. Він ішов свіжою ріллею і любував з глибокого чорнозему, що так і пах хлібом. Досвідчене око інженера помітило небавом, що колір ріллі почав одмінятися. Летючий нагнувся, набрав, у жменю землі і, розгрібши ЇЇ по долоні лівші, перегрібував пучкою правші, пильно придивляючись до землі; нарешті він мовив собі на думці:
“Усі ознаки залізняка. Гм! Чи вже ж таки я помиляюся! Ану, наберу в хустку землі та зроблю хоч маленький, поверховий дослід”.
Набравши у хустку землі, Летючий хотів вже вертати, а далі спинився і подумав:
“Ні, треба вже за одним заходом дійти до краю ораного та придивитися, чи далеко тягнеться така земля”.
Він рушив і, спостерігаючи ріллю, помічав ті самі ознаки.
— Ну так! — говорив Летючий сам до себе вголос.— Ну що, коли я не помиляюся! Тут просто скарб! Далі нічого ходити, досить і сього. Річ певна, що про сей скарб досі ніхто не відає: відали — то б досі тут не те було. Треба б, щоб до слушного часу ніхто й не довідався… Гайда назад.
Летючий рушив назад і, йдучи, говорив:
— Яку тут фабрику можна спорудити! В робочих недостатку не буде; руки тут дешеві, топливо недороге; сплавна річка під боком! До залізниці рукою подать… Чого й ліпше! Та скоро я запевнюсь, що се залізняк, ну їх к богу, оті золоті “прииски”! Хоча там мені некепсько, платять більш, ніж міністр бере, але там я робітник, наймит, а тут був би господарем— Зараз товариство на акціях… Правду, мабуть, сказано: на ловця сам звір біжить… Ну, ну… Одначе ж поперед невода не годиться рибу ловити!.. Тоді скажеш — гоц! — як вискочиш… Першим ділом до слушного часу нікому пари з уст, навіть і Вороні ні слова.
Але, мріючи, Летючий не догадався сховати хустку з землею чи в кишеню, чи під полу і ледві він переступив через поріг хвіртки Ворониного двору, назустріч йому Ворона.
— А що се у вас у хустці? — спитав Ворона.— Може, гриби або суниці? Так суницям би ще рано.
Летючий трошки замішався і відповів не зразу, міркуючи, щоб то сказати Євхимові, але Ворона, не дожидаючи відповіді, помацав хустку і мовив:
— Щось м’яке, не вгадаю що, але не гриби.
— Земля! — відповів інженер голосом, в якому досить чутно було досаду.
— Земля, кажете, нащо ж вона вам? Може, з якою рудою? Тепер скрізь пішла руда.
Летючий трохи скривився і, не тямлячи, як би його ліпше збрехати, став на тому, що ліпше буде сказати трошки правди.
— Бачте, мені здавалося, що се земля не проста; здається, вона має якісь мінерали.
— Мінерали! А нуте, нуте; які ж саме мінерали? Може, золото?
Ворона взяв з хустки щіпку землі, посипав на долоню, подивився, подивився і, покинувши додолу, мовив:
— Опріч звичайної землі я нічого не бачу, але ж в сьому разі я не тямлю і очі мої сліпі, а ви як вгадали, що тут метал є?
— Бачте, опріч того, що я виніс з школи, я двадцять літ практикую, вожуся з землею і на землі, і під землею; очі призвичаїлися… Одначе я не певен, мені тільки здається на око, треба аналізу.
— Так зробіть! Се ж таке велике і важне діло…
— Не маю при собі потрібних на те пристроїв, а на око здається, що се залізна руда.
— А не золото?
— Тепер залізо ліпше золота; залізо потрібне кожному мужикові; залізо — головна підойма цивілізації і культури… А чиї то землі?
— Які?
— Он ті, де ото свіжа рілля?
— Запевне не скажу, я тут недавно,— збрехав Ворона.
— Коли панські, так би можна поєднатись в спілку…
— Мабуть, не панські… Та ви поїхали б до міста та зробили там спробу.
— Нема у мене часу,— відповів Летючий, висипав землю з хустки і витрусив хустку, а потім мовив:
— Що за прегарна отут у вас країна! Примів би, тут і завікував.
— Країна гарна, що й казати; і ставок, і млинок, і вишневенький садок.
— А головна річ — бори, бори без краю і річка; для мого здоров’я се просто благодать. Живий жаль бере мене, що тут у вас, в Чорному Озері, ніде примоститься, а то б я ціле літо тут би пролсив і пречудесно підкував би своє здоров’я, знівечене в отому далекому, дикому Східному Сибіру.
— Справді, тут ніде; та ще з хатою якось би можна; отут, у селі Паляниці, можна хату добути, так же їсти там нічого; на той рік — дай боже дожити, приїздіть до мене, буде і хата, і харчі.
— Дякувати вам, але те літо — річ ще далека; а чи не можна б обідати у паляницького попа?
— Не скажу… Та ледві… А чи пустять же вас з служби?
— Якось би упрохав, мене пустили до червня, ну виблагав би ще місяць, а то й два…
— Гм! Звісно добре б, але не радив би я до попа на харчі, він і сам їсть абищо… Нехай вже на той рік.
Через два дні після сього Летючий попрощався з Вороною. За сі два дні ніхто з них ні разу не згадував про руду, але в обох в голові роїлися ті самі думки.
“Що, коли се так,— думав собі Ворона.— А, мабуть, так: у Летючого голова добра, він знавець свого діла; скільки разів мені доводилося читати в газетах про його яко про доброго знавця в гірському ділі. Ні, він не помилиться… А справа важнецька: не можна її спускати з очей. Чи сяк, чи так, а коли Летючий не помиляється, так судилося і мені заробити, а може, і розжитися… Люде розживаються без копійки за душею. Що ж, що у мене в кишені вітер гуде, зате в голові дещо маю. Тут уся вага, уся сила в тому, щоб заздалегідь захопити землі до своїх рук, а тоді скласти акціонерне товариство; самому стати директором — тоді горни гроші лопатою. Можна і Летючого приєднати… Так! А що, одначе, коли він переб’є, попередить мене!.. Та ні, йому не до того, що йому тут залізо, коли він там не голодний на гроші, по коліна в золоті ходить; та й і часу йому бракує… Не переб’є; се річ певна. Не треба тільки гаятися, а швидше кувати залізо, заким воно не прохололо… Коли б господь поміг… Святий Феодосій! Поможи!.. Годі мені бідувати на дві тисячі чотириста карбованців річно… Звісно, і се гроші неабиякі, та на їх не розживешся; ще коли б не таке лихо з дітьми, то, може б, і не заліз був по шию в довги, а то!.. Та ще оті жінчині вечірки: в печінках вони у мене сидять, але ж тямлю, що й без них не можна: коли б не вони, я й досі б сидів в тому Горовому на тисячу п’ятсот карбованців, а то, дякуючи вечіркам та жінчиній вмілості, маю дві тисячі чотириста і земельку… а коли поталанить з рудою, тоді… Ого-го! Тоді!..”
Ворона аж не всидів, схопився з канапки, взяв з шаховки пляшечку з ожинівкою, хильнув дві чарки і мовив собі на думці:
“Добра!.. А може, ще одну на радощах? Та чекай, Євхиме! Не хватайся радіти, ще теля у корові, рано за обух братися… Гм… Руда!.. Фабрика, дивіденди… Добре! А з якого ж мені кінця заходити? З чого починати? Порадитись про таку річ доки що ні з ким не можна; зараз переб’ють, випередять, з рота вирвуть; треба власною головою доходити. Перша річ аналіз, ну се діло немудре: заплатив рублів п’ять чи нехай і десять — і квит; інша річ земля: то наділи крестян, тут треба уміючи, обережно, щоб не набрати в халяви. Купить тієї землі не можна, треба в оренду брати. Вже ж мені не можна, ніяково, зараз залунає пащекування, що я користувався своїм впливом на посередника, приневолив крестян: ні, не годиться так — треба когось замість себе… Кого ж? На жінку ніяково…
Та ще мало знайти таку людину, треба і коштів, на перший почин небагацько, а все ж тисячу треба; де їх узяти? Позичати не рука, бо коли діло не вигорать — гроші пропащі”.
Коло таких думок морочився Воронин мозок цілих три дні. Трудно було йому, порадитись ні з ким! Жінка, людина тямка і зразу догадалась би, де грошей добути, але ж у неї язик неслухняний, не втерпить, хоч куховарці, а похвалиться, що от-от ми станемо багатирями.
Ка четвертий день в голові Ворони виріс план: він нишком, щоб ніхто-ніхто не спостеріг, понабирав землі аж в шість торбин і поїхав до свого губернського міста, сказавши жінці, що там є у його дуже валені справи по службі і що раніш як за два тижні він не вернеться до Чорного Озера.
ІІІ
Аналіз землі, привезеної Вороною, показав, що вона вельми багата на залізну руду, і тепер перед Вороною стояла перша частина плану: розжитися на гроші, потрібні на видатки, щоб умогоричити громаду крестян і взяти землі їх в оренду.
Землі ті були “наділами”, значить треба або викупити їх, або уладнати справу так, щоб на оренду їх згодилася вища в губернії адміністрація. Праці не треба було Вороні на те, щоб довідатися, скільки у чорноозерців надільної землі і скільки треба грошей на викуп її. Факти впевнили Ворону, що швидше і легше досягти згоди адміністрації на оренду; на викуп треба було грошей багацько і риск великий.
“Може,— думав собі Ворона,— гроші, потрібні на викуп, я й достав би позикою, але ж яка у мене убезпека, що крестяне, викупивши на ті гроші землю і розжувавши справу, не змилять, не підуть назад? Воно можна понаписувать всякі контракти, але досвід каже мені, що убезпека на папері не варта й копійки, коли нема убезпеки реальної; а яка реальна убезпека у голодранців крестян? Латана свитка, ржавий леміш та здихлятина коняка… Ну правда — земля ж буде, але судись з ними, позивайся, брехунці виведуть на чисту воду, що ніхто, як я, орудую справою… Ну, тоді з служби виженуть. Покинуть службу? Ні, не рука: раз, що не сіло, не впало, а друге, коли б діло уладналося, так моя служба матиме велику вагу для його і для мене; та без служби і повага не та: тепер і губернатор, і інше начальство зо мною яко з товаришем, а тоді… знов же — прослуживши двадцять п’ять літ, не можна нехтувати і пенсії; дві тисячі карбованців на улиці не валяються… Так як же? От морочлива річ!.. Ні, думку про викуп — геть! В оренду брати на когось певного. Грошей і тут треба на видатки, але гроші тут невеликі; Вакуленка треба помацать, у його вдача зажерлива, розгориться: се певно! Так, з його й починати.
Банковий “туз” і директор купецького банку Потап Наумович Вакуленко-Трегубенко був приятелем Ворони; вони родом з одного села, але пішли неоднаковими стежками. Вакуленко свою кар’єру почав з учительства: він був неабиякий класик і коли толстовська система опанувала наші гімназії *, Вакулен-кові поталанило, доля послала йому силу-силенну приватних лекцій у багатирів; за годинну лекцію він менше 10 карбованців не брав. Батьки хоч і кривилися, але не змагалися, платили, а діти їх — Вакуленкові вихованці — завжди мали добрі атестації і легко переходили з класу до класу і за кілька років порожня кишеня убогого педагога стала такою туго набитою, що мусила б тріснути, коли б Вакуленко не догадався гроші за неї перелолшти в банки та в акції.
Дух грошей вельми запашний та спокусливий; і нема нічого дивного, що у Вакуленка, відповідно зросту його заробітного капіталу, зростало і бажання до побільшання капіталу і нарешті так зросло, що ідеалом сумирного педагога став мільйон! Заробітки з приватних лекцій та з служби учителя, а потім і інспектора гімназії, вже не вдовольняли болісної жадоби педагога придбати мільйон. Річ певна, що такий ідеал завів би Вакуленка у Вінницький шпиталь, коли б знайомі йому багатирі та банкові діячі не провели його на посаду в банк, спершу радним, далі ревізором, а нарешті і головою банку… Банкові “штучки” Вакуленко зрозумів швидше і ліпше, ніж вихованці його розуміли граматичні “штучки” класиків і “штучки” з темами на іспитах…
Сьогодні ранком о годині 9-й отсей Вакуленко сидів проти дзеркала і ретельно мастив на голові і в бакенбардах сиве волосся, що де-не-де вже пробивалося у його. Підмастивши волосся під один загальний русявий колір, Вакуленко почав пестити і закручувати “по-гусарськи” свої довгі вуса та любуватись, дивлячись в дзеркало на свою тілисту, огрядну постать, на Свою свіжу червону твар, на свої широкі, білі зуби.
Прийшов Ворона.
Вакуленко зустрів його приязно, з таким привітним усміхом, яким визначаються люде вельми шахраюваті.
— Ба, ба! — промовив Вакуленко, простягаючи до Ворони обидві руки.— Євхим Антипович! А я собі гадаю, що ви зовсім вже забули мене, з Великодня не бачилися, не соромно вам?
— Хіба ж ви не чули, що я раптом виїхав був на село, не встиг ні з ким попрощатися; таке лихо, доньці було погіршало, кашель трохи не задушив був, лікарі притьмом — швидше на село.
— Я про се не чув,— відповів банкір, усаджуючи свого гостя на канапку,— нуте, як же тепер здоров’я Тамари Євхимівни?
—
— Дякувати вам; на селі трохи поліпшало, кашель вгамувався, на зиму, кажуть лікарі, треба або в Ялту, або на Рів’єру…
— Ну, звісно, на Рів’єру: тут і вибирать ні з чого, в Ялті добре дужому та багатому.
— То-то й воно, а мої достатки які!.. Злидарські!.. Але, здається, з ласки та молитвами святого Феодосія господь бог змилується над нами.
— А що саме?
— Скарб посилає.
Вакуленко глянув на Ворону великими очима і не тямив, чи він жартує, чи справді; згадавши, що Ворона примазується часом до археології, спитав:
— Який скарб? Археологічний?
— Не скажу, чи належить він до археології, а до геології запевне належить.
— Не розумію вашого жарту.
— Я не жартую; скарб дійсно, чи не хочете, поділимося… Хочете мільйон придбати?
“Мільйон” якось огрійливо повіяв на банкірське серце, одначе Вакуленко не був певен, що в словах Ворони нема гіперболи; він жартівливо відповів:
— Мільйон діло не ледаче, але річ хитра, не легко її обо-рудувати.
— Та чи хочете, чи ні?
— А ви б не хотіли хіба?
— Коли б не хотів, то б і не приходив до вас і бесіди отсієї не здіймав; ви, здається, не ймете мені віри, а я кажу серйозно; скарб сам лізе до нас в руки, я знайшов вельми багату залізну РУДУ— сімдесят п’ять процентів доброго залізняка…
Ворона спинився і допитливо дивився в вічі свого розмовника. ,.
— Де се так? — спитав Вакуленко, не спускаючи очей з Ворони і вдаючи з себе чоловіка зовсім байдужого, одначе Ворона добре тямив, що Вакуленка кортить.
— Зразу не скажу; на все свій час. Се таке діло, що запевне дасть нам мільйони, але ж голіруч не можна його оборудувати; гроші роблять гроші, а у мене їх нема, у вас їх не бракує, от і нумо гуртом працювати.
Воронині очі, твар, інтонація впевняли Вакуленка, що розмовник його веде річ про діло серйозне.
— Вашу руку,— відповів банкір, протягуючи Вороні свою,— я ваш товариш вірний, але кажіть: де, що і як?
Ворона розповів, одначе, не зовсім покладаючись на певність Вакуленка, він не сказав,— де саме ті землі з рудою і скільки їх.
— Та кажіть же, чия то земля?
— Кортить! — усміхнувся Ворона.— Про се треба помовчати, але ви ось подивіться на добутки аналізу, ось вам свідоцтво з лабораторії.
Вакуленко здержливо взяв аналіз, перечитав і мовив:
— Справді, скарб… Так що ви гадаєте?
— Грошей, кажу, треба.
— Щоб купить ту землю?
— Купить не можна, не продадуть, в оренду треба брати, а на се — першим ділом — треба чоловіка такого, щоб зумів оборудувати справу і був чоловік чесний, вірний, не зрадив…
— Розумію! Треба підставного… Земля, мабуть, крестян-ська? Так?
Ворона трошки замішався, спустив очі додолу і, не відповідаючи на Вакуленкове питання, говорив:
— Таку людину я маю на прикметі, а по гроші прийшов до вас Ну, йдете в спілку?
— Скільки ж грошей треба?
— Ще не зрахував; треба спершу принципіальнр умовитися; тоді я побалакаю з тим, кого намітив узяти за помагача. Гадаю, одначе, що заким діло не дійде до задатку, досить буде дві тисячі карбованців. Задаток-то інша річ.
— Гроші невеликі.
— В такому ділі, де пахне мільйонами, та ще для вас, се навіть не гроші, але зауважте, що коли справа не вигорить, так оті дві тисячі пропадуть.
— Треба щоб не пропали, а проте — на все воля божа, хто не рискує, той не має.
Розмова довго ще не приходила до краю, банкір раз по раз випитував подробиці, нарешті Ворона, запевнившись, що Вакуленко розігрівся добре жадобою легкої наживи, розповів йому свій план, одначе все-таки місцевості не назвав. Умовились на тому, що коли Ворона знайде людину, потрібну на розвідки, так Вакуленко дає йому 1000 карбованців, за місяць ще стільки, на задаток не більш 10 000;, орендні контракти робити на Вакуленка і тоді скласти акціонерне товариство, осадчих більш не брати як чоловіка 5—6, за обопільною згодою, між осадчими перше місце після Вакуленка матиме Ворона, обидва вони будуть директорами; на директора-керманича покличуть досвідного знавця-інженера, хоч би і Летючого. Умовилися і про обопільні убезпеки,
— Зроду-віку не думав я,— говорив собі Вакуленко, попрощавшись з Вороною,— щоб у отсього колишнього віршомаза, а теперішнього безсловесного урядника, у отсього Євхи-ма Ворони була така дотепна, комерчеська голова; се йому жінка стільки розуму напхала, вона людина метка, уміє не тільки очима прясти, випряла і посаду йому на дві тисячі чотириста карбованців, і хуторець добрячий майже за “так — гроші”: по сорок п’ять карбованців за десятину. Коли б крестяне довідались були про ті торги, вони б дали по сто сорок п’ять! За се Ворона нехай мене дякує; не можна було не прислужитися: і він давній мій приятель, і жінка його… Вона просто — цяця; не встоїш проти неї, хоч би ти був дерев’яний, вона тебе розігріє своїми очима. Славна молодичка, палка і з великим тактом.
V
Попрощавшись з Вакуленком, Ворона пішов до купецького банку, щоб покликати до себе Макара Наймитенка, що служив писарем в тому банку.
Наймитенко з простих крестян. Скінчивши сільську школу, він кілька літ помічникував у волосного писаря в одній з тих волостей, що були під рукою у Ворони, коли він був в повітовому Уряді.
Ворона, спізнавши Наймитенка, уподобав його яко людину, вдатну до всякої послуги. Коли що треба було чи самому Вороні, чи його жінці,— напримір, позичити грошей, дешево купити добру корову, чи що інше,— Наймитенко зараз оборудує, як не треба ліпше. Чоловік з головою, хоч і без освіти, зате хитріший за всяку лисицю, Наймитенко добре розумів психологію крестян; добре знав, яка струна в душі мужика коли і який дає голос, тямив він, по якій струні треба вдарити, щоб вона заспівала саме ту пісню, якої треба Наймитенкові. Тим-то на селі, чи в громаді, чи що, він завжди брав гору в тій справі, в яку вступав. Селяне не любили його, називали пройдисвітом, цуралися його, а проте мимоволі боялися його, корилися йому і робили те, чого він БОЛІВ. Коли Ворона з повіту перейшов до губернського міста, Наймитенко прохав примостити і його там. Ворона розумів, що Махар може йому пригодитися і, коли треба буде, ліпше за всякого жида пофакторувати; він вволив його волю і упрохав Вакуленка взяти Макара писарчуком в банк.
Тепер, обмірковуючи свій план коло сподіваної афери, Ворона гадав, що ліпше за Наймитенка ніхто не зуміє умовити і умогоричити чорноозерських селян. Після бесіди з Вакуленком Ворона ще більш запевнився, що, вибираючи помічником Наймитенка, він не помилився. Вакуленко, гадав Ворона, знає Наймитенка і вже ж сподіватиметься, що він перед ним нічого не потаїть, значить, і мені більше йнятиме віри.
Увечері того ж дня Наймитенко був у Ворони.
Сидячи віч-на-віч з Наймитенком, Ворона мовив:
— Я отеє, як бачите, бурлакую, мої всі на селі, сам мушу чай наливати.
— Вам се не первина,— усміхаючись влесливо, говорив Наймитенко,— їздячи стільки літ по селах, ви призвичаїлись.
— Та до чого тільки я не призвичаївся! Траплялося самому і самовар становити, і чоботи чистити, найпаче коли, було, дове? деться ночувати в отому Луговому, страх яке темне та вбоге село!
— Хіба в одному Луговому, скрізь у нас по селах темнота та злидні, ще гаразд, як трапиться де начальство з такою доброю та щирою душею до народу, як от ви! Селяне до віку вас не забудуть.
Ворона весело усміхнувся, знати було, що хамська влесливість йому по серцю маслечком потекла, але, вдаючи з себе людину смиренну, він мовив:
— Дещицю я зробив для народа, але що там! Мізеріяі Капля єдина з того, що неминуче потрібно народові.
— Перш за все треба йому світу.
— Авжеж; так хіба ж можна назвати світом те, що дає народові сільська школа, учителів добрих у нас скрізь бракує. Тямущий і прихильний до інтересів народу учитель став би йому взагалі за учителя і керманича в леитті, був йому порадником, адвокатом, вартовим від усяких шахраїв, стеріг би громадські інтереси.
— Отакий учитель і по-моєму — зразок; зробитися таким учителем на селі — се мій ідеал, та не судилося мені досягти його.
— От на се я ніколи не сподівався,— ласкаво говорив Ворона,— ніколи не гадав, що ви маєте охоту учителювати! Чом ви мені сього ніколи не висловили, я давно б посадив вас учителем в те село, яке ви самі вибрали б.
— Не молена було, добродію, знаєте: рада б душа в рай, так гріхи не пускають; яка у нас на селі платня учителеві? Двадцять п’ять на місяць найбільше, на такі гроші не можна прожити з сім’єю.
— Платня дуже мізерна.
— То-то й лихо. Тут беру я з банку сорок карбованців і лед-ві-ледві бідкаючись, по-злидарськи стає на пролеиток. Коли б у мене був такий заробіток, щоб з його можна було дещо відло-жити про запас, тоді я, збивши яку тисячку, і подався б на село послужити рідному темному, убогому люду, але ж! — Макар журливо похитав головою і додав: — Се мрія, сама мрія.
— Не кажіть так: знаєте — убогий — ох, а за вбогого бог. Як я тепер бачу, так вам не далеко до вашої “мрії”, виходить, ніби я й покликав вас на те, щоб допомогти вам швидше вхопити за хвіст свою “мрію”.
Вся твар у Наймитенка подовшала, очі забігали, він здивовано дивився на свого патрона, не розуміючи, до чого той веде річ, а Ворона говорив:
— Маєте ви щомісяця сорок, а що ви скажете, коли я зроблю так, що до тих сорока ви заробите ще сотень три або й більше? Га? Що скажете?
Макар аж рота роззявив та, дивлячись на Ворону, пильнував швидше спостерегти: чи патрон його каже серйозно, чи жартома.
— Не ймете віри? — спитав його Ворона, не дожидаючи відповіді.— Не диво, але слухайте: у мене наклюнулося дільце; правда, доки що невелике, але перегодом, може, з його вийде і велике… Величезний дуб зростає з маленького жолудя. От в сьому ділі мені і треба вашої услуги.
Ворона допитливим поглядом пронизував Наймитенка.
— Повсякчас ладен служити вам тілом і душею.
— Я певен… Але слухайте далі: в одному селі треба мені у крестян заорендувати на довгі роки землі, землі ті — наділи. Через свою посаду не можна мені, не личить вести справу безпосередньо, ніяково мені єднатися просто, треба щоб хтось став за мене і справив діло до ладу; на се треба тямуху. От я і вибрав вас.
— Навіки спасибіг вам,— дякував Наймитенко, радіючи.
— Зразу трудно, навіть неможливо поєднати крестян, треба йти повагом, уміючи, треба, проте, місяць, чи й два пожити в тому селі да проквільно і підходити; а якою стежкою підходити, вас не треба буде вчити. Ну, що ви скажете, коли я прохатиму вас поїхати на село та пожити там місяць-другий?
— Не пустять мене з банку.
— Се вже моє діло, пустять; тут є і Вакуленків інтерес. Платню з банку братимете, як і досі, на селі житимете моїм коштом, а коли з’єднаєте крестян, за те вам п’ять сотень. Що ж?
Наймитенко кинувся цілувати руку Вороні і мовив:
— Я ладен хоч і зараз.
— Зараз не зараз, а на цьому тижні треба. На село ви приїдете задля здоров’я, на “дачу”, мовляв, значить, треба і жінку брати, а як там і що діяти, про те я розповім, дам інструкцію, а далі слухайте.
У Наймитенка уся твар сяяла, очі горіли, він увесь трохи не тремтів на радощах.
— Скоро ми улаштуємо справу, доведемо її до бажаного скутку, тоді спорудимо товариство на акціях, тоді вам ще дамо тисячу і посаду в конторі на тисячу двісті річних. Добре?
Наймитенко неспроможен був більше здержувати того захвату, що обгорнув його, він обнімав і цілував Ворону, величаючи його і рідним батьком, і великим своїм добродієм.
— Але,— промовив Ворона, піднявши вгору пучку,— ви тямите, що в сій справі в головах успіху — тайна, довідаються про неї жиди чи інші аферисти, зараз ударяться наввипередки і переженуть нас. тим-то беру з вас слово, щоб ви про се діло нікому нічичирк, навіть жінці ні слова, ні півслова. Розумієте…
— Німуватиму, як риба та,— відповів Наймитенко.
VI
За тиждень чи що Ворона і Вакуленко уладнали свої обопільні товариські умови, оформили убезпеки і вирядили Найми-тенка в Чорне Озеро “рятувати своє здоров’я”.
Хату собі Наймитенко найняв у волосного старшини Григорія Стуковенка, чоловіка бездітного і хоча з достатками, але Наймитенко дав йому добрі гроші.
В першу ж неділю Макар Наймитенко пішов до церкви і дав попові “на часточку” карбованця “о здравії болящого Мака-рія”, а з церкви зайшов з жінкою до отця Софрона, щоб спізнатися і з ним, і з його попадею. У попа повітали їх дуже радо. Опріч здоров’я та корисного впливу на здоров’я чорноозерсько-го повітря, розмови ні про що не було. Вернувшись небавом до господи, Наймитенко запросив старшину до себе обідати.
Стуковенко старшинував вже десятий рік і добре призвичаївся поводитися з “панами”, тим-то і з Наймитенком він говорив, хоча і охоче, але так вдатно, так “дипломатично”, що жодним чином не можна було вивести, якої вік думки про громаду, про попа, про посередника, про податки і про таке інше.
Набалакавшись досить про Каменець, про Київ, про погоду, Наймитенко почав злегенька підходити і до своєї справи.
— Я просто раюю тут, у вашому селі,— говорив він,— повітря чудесне, просто животворне.
— Гарне повітря,— мовив Стуковенко.
— Чуєш, як здоров’я лізе в груди…
— Еге! А ми собі так так вже звикли, що нам і байдуже, не помічаємо, яка сила в нашому повітрі.
— І всі обставини тут добрі, людям, здається, тут не зле живеться?
— Ат живемо, на бога не нарікаємо, він нас любить, начальство милує, от хоч би і Євхим Антипович! Такого начальника дай, боже, до віку.
— Церква у вас мурована, школа добра, хати і двори чепурні, але більш за все я завидую на ваші землі. Я дитина хліборобська, селюк, як гляну на ваш чорнозем, так аж дух радіє.
— Чорнозем у нас добрий, родючий, недородів ми не знаємо, але трохи наомаль його, правда, не вся земля у нас однакова, он туди під полянку так самий пісок, через те з наділів нам і не прожити, мусимо наймати у пана Ковтуненка, землі його по той бік нашого села, зараз за боровим лісом.
— Що платите йому з десятини?
— Колись було під пшеницю десять бере, а тепер підняв ціну на двадцять… Звісно, тепер усе подорожчало.
— Я, як придивлюся до ваших земель, так бачу, що геть більшої користі з них можна зажити не оранкою, не з хліба…
— А з чого ж? — спитав зацікавлений Стуковенко.
— Мені здається, що отут у вас під чорноземом повинна бути добра глина… От якби на мене — я зараз би тут цегельню. Ви знаєте, яка тепер дорога цегла?
— Може, й так, та не нашої голови се діло.
— Звісно, до такого діла голіруч не візьмешся, треба людини грошовитої, а все ж не завадило б вам добре роздивитися, спостерегти нутро своїх земель, на се не треба ні великих заходів, ні грошей. Се таке діло, що і я, на гулянках, охоче зроблю вам, я трошки шуплю в землі і вгадаю її нутро.
— Ануте, нуте! — весело сказав трохи захмелілий старшина.
— Ви ж знаєте, що і золото, і срібло, і мідь, і залізо ніде, як в землі.
— Чув, що з землі викопують.
— Авжеж, та тільки викопують не такими, якими ми їх уживаємо. От взять хоч би отсей мій перстень: жовтий, блищить — він золотий, а ніж отсей залізний, а хіба і се золото, і се залізо такими і викопали? Ні! Викопують руду; таку ніби глину, та вже з неї чи через огонь, чи через воду і добувають чи золото, чи срібло, чи залізо. Глини тієї наберуть добру коробку, пуд чи й більше, а золота там макове зерно, тим-то золото таке дороге; інша річ залізо, з пуда залізної руди заліза добувають кілька фунтів, часом півпуда, уважаючи, яка руда.
Старшина слухав вельми уважно, а потім мовив:
— А я зроду-віку не гадав, щоб отеє руда глина була такої ваги; все то от бога, премудро бог сотворив: руда глина, а з неї — золото.
Наймитенко помітив, що старшина не розуміє слова руда, а бере його яко ознаку кольору.
— Чого на світі не буває,— сказав старшина,— може, справді і в наших землях родить золото.
— Золота-то нема,— відповів Макар,— було б воно, так би люде досі знали, золото більше в горах, он як у Сибіру, а на нашій рівнині його нема, зате може бути що інше: залізо, кам’яне вугілля, он як в Херсонщині і в Катеринославщині.
— Еге, еге! В Кривому Розі, чув і я; туди і з нашої волості ходять люде на заробітки: се я знаю з того, що у нас пашпорти беруть, от, даючи, і спитаєш, куди хто йде? Багато до Кривого Рога йдуть, заліза там, кажуть, сила-силенна.
— А землі ті вельми похожі на тутешні, чом би і вам не спробувати, що коли і у вас під чорноземом руда?
— Руда, руда; се я запевне знаю, доводилося і самому відкопувати бабам глинище, руда глина у нас.
— Але чи є в ній залізо…
— Сього вже не скажу, а глина руда, аж жовта.
— Ну, що як є в ній залізо?
— Гм! — старшина весело засміявся на повен рот.— Добре б було, та ледві чи є; досі б люде спостерегли.
— А коли є?
— Тоді наш могорич! Тоді і ми станемо панами, свій Кривий Ріг заведемо.
— Не так-то легко; голіруч нічого не вдієте, щоб покористуватись з нутра землі металами, треба і грошей, і тямущої голови, певного знавця, а у вас цього нічого нема…
— Скільки ж там грошей треба?
— Щоб спорудити отакі заводи, як у Кривому Розі, так і мільйона мало.
— Мільйон! ї не чув такого; скільки ж се буде?
— Мільйон і буде,— засміявся Макар.
— От ви смієтесь, а я не тямлю, що то воно мільйон? Скажіть так, щоб я зрозумів: був би мішок грошей з мільйону?
— Як яких грошей, коли б самих мідяків, так і на сотню волових ґринджол не заберете…
— їгі! — скрикнув Стуковенко.— Ото гроші, так гроші! Он який той мільйон!.. Нуте, а якби золотом?
— Золотом? Гм! Треба порахувати, може, три паровиці і набрав.
— Ну, се ще нічого, а все ж, як на мене, то і вмер би, а не зрахуваз, хіба б коробкою міряв, неначе ту пшеницю.
— А ви доки вмієте лік вести?
— Більш тисячі не втну.
— Б школі були?
— Де там! За мене і не пахло школою, самоуком навчився, та й як там навчився, скоропись не всяку розберу… Правду кажете: не нам за се діло братися, хоч би там і золото було у нашій глині, не нам, не нам воно, а тим, вибачте, товстотілим…
— В оренду оддайте землі…
— Се б ще нічого, але ж і тут морока: свої землі пустимо в найми, а самі що їстимемо? Де хліба братимемо? От воно й гак.
— Купуватимете.
— Купований хліб, пане Макаре, дорогий хліб і не такий смачний.
— А мені здається, що вийшов би дешевше свого.
— Як се так?
— Зовсім просто: тепер що ви маєте з десятини? Нехай сто п’ятдесят пудів.
— Ні, стільки і під добрий урожай не буде, кладіть — сотню.
— Як продать ту сотню по добрій ціні, візьмете вісімдесят карбованців. Скиньте ж за оранку, насіння, жнива, молотник… Що вам лишиться?
— Небагацько, тепер пшениця не в ціні, жиди звоювали панів і ціни збили… Нехай п’ятдесят карбованців лишиться.
— Се ж під добрий год, а крий боже — посуха, град, жук, муха, сарана, тоді що?
Староста мовчав; думне чоло його трохи охмарилося, знати було, що він щось міркує, нарешті він зітхнув і промовив:
— Всяко буває, все од бога, що біг пошле, того чоловік не одверне, але ж свої землі в оренду, а хліб купуй, ніяково воно, та ще й те, що дадуть оренди тієї за десятину?
— А ви панам що платите?
— Я, не наймаю, своєї стає, а люде беруть у панів, як під пшеницю, то двадцять і двадцять п’ять, як до землі.
— З десятини вам нема вигоди і не можна, треба з пуда.
— Як то? Глину важити… Нечувана річ.
— Не інак, інакше не можна.
— Се ви жартома?
— Скрізь так, і в Кривому Розі з пуда.
— Аж смішно! Землю на пуди! Ну, що ж з пуда дадуть, як ви гадаєте?
З очей і з усієї тварі Стукозенка знати було, що річ про руду більш і більш цікава йому; одначе він розпитував Наймитенка здержливо і часом вдавав, що він і не все те тямить і байдужий.
— Як до глини,— відповів Наймитенко,— платять по копійці де за дв