НАЩАДКИ ПРАДІДІВ
Роман
Частина перша
І
Щоб не зустрітись бува з господарями та гостями, які ще гуторили неподалеку на веранді і, видимо, й на думці не мали розходитись, Євген повів Люсю високою росяною травою по паркану й через маленьку хвірточку вони вийшли на леваду. Далекі звуки роялю, поодинокі голоси і чийсь розкотистий сміх залишились позаду в саду, обірвались за парканом. Довкола раптом стало тихо й видно. І в цій тиші Люся відчула, що їхнє, її і Євгенове, свято, бал на закінчення гімназії, скінчився й настає новий день. Надворі спішно розвиднялось. Птахи на деревах прокидались один по одному й озивались десятками, сотнями,тисячами всіляких голосів, наче величезний симфонічний оркестр, що пробує свої скрипки перед початком урочистої опери. Роса бризнула на зело дерев, на траву, на кущі свої срібні лелітки і дерева ніби виструнчились, потягнулись угору до сизуватої безконечності.
Йшли вузенькою стежкою, що вибігала на вулицю. Білі Люсині черевики забруднились і мокруватий бур’ян хльостав її по панчохах.
— Мокро здесь, — сказала тихо Люся, випростала руки й пішла вперед. Хміль від вина, що солодким туманом пойняв її голову й на годину обернув усе життя в одну квітчасту пляму, повну чудових барв, ніжної, прекрасної музики і незнаних досі пристрасних пахощів — той хміль уже одійшов. Він схопив її, як молода весняна плова, зібгав її білу, вперше вдягнену суконку, розкуйовдив волосся, прив’ялив на грудях червону оксамитову троянду й зник. День, що його породила зблякла ніч, дратував Люсю. Він повертав речам їхній звичайний вигляд, він робив усе довкола таким же, яким воно було вчора, позавчора, день тому і багато, багато днів до цієї ночі. Але ця ніч була відмінна од усіх ночей. Вона забрала в неї півмолодості, вихопила зухвало її дівоцтво, а тепер повертала тільки день і світло, те світло, що не дозволяє обійняти Євгенову шию і забутись на його плечі, не дозволяє обійняти Євгенові у вічі. Те світло скрушно дивиться на кожну бганку суконки, примружує очі на трав’янистій зеленій плямі серед білого маркізету і, як гімназіальна доглядачка, все занотовує собі й занотовує. Загасити б ненависний день! Повернути б скнару ніч і правити в неї своє!
Мов оспала, йшла Люся тремкою ходою, ледве торкаючись ногами вогкої землі. Але, коли вони вийшли на дощаний пішохід і Євген узяв її руку в свою долоню, Люся стрепенулась. Живе тепло, що на його вогні ось-ось допіру в саду зайнялась пожежею Люсина молодість, знову полилось її тілом і м’яким соромом пестило їй груди. Вона мимоволі притиснула до грудей Євгенову руку і під нею частіш затріпотіло серце. Нараз Люсі тривожно захотілось глянути на Євгенове обличчя. Знайомі до найменшого залому обводи Євгенового профілю — велике, трохи плескате чоло, ніс з маленьким горбиком, м’яко стулені пухкі губи, над ними пробивається золотавий моріжок усів — як усе це страшенно знайоме, близьке й… рідне. Але глянути одразу, щоб раптом знову побачити на дні його сірих глибоких очей саму себе, що лежить горілиць, — не могла.
Вона спроквола, обережно подивилась на його руку з довгими, випещеними пальцями, перейшла на чорний сукняний рукав, і той новий рукав, де зісподу бігли до неї діагоналі, знову спинив на собі Люсині очі. Студентський рукав! Він зовсім неподібний до звичайного сірого з Євгенової гімназіальної блузи, що до нього звикла, що в ньому завжди бачила Євгена. І тоді Люся пригадала, що й на вечорі сьогодні (власне, не сьогодні, а вчора, бо то була ніч, а тепер уже ранок) Євген був у студентській уніформі. Але дивно — тоді це не впало в око, тоді все злилося у вихорі вальсу, п’янких ковтках вина й пісні. А зараз… Цей чорний студентський рукав боляче защемив Люсі в грудях.
— Женя вже студент… Боже, як швидко все минає!…
І сумне розставання з минулим, цим свіжим минулим, що оце попливло за вином на балу абітурієнтів, що пірнуло в небуття цієї ночі, що більше вже ніколи, ніколи не повернеться — тихою журою заятрилося в Люсі. І їй раптом здалося, що поруч неї мовчки йде не Женя, такий близький, такий любий, а хтось інший з невідомим обличчям і далекими, нерозгаданими думками. Ця людина владно ввійшла вночі в неї, перевернула все шкереберть і щезне ось, як щез знайомий, сірий гімназіальний рукав. В очах Люсі зненацька потьмарніло чогось і вона оступилась, захитавшись. Євген турботно охопив рукою її стан.
— Тобі зле, Люсенько? Я побіжу по візника.
Люся одхилила назад голову і в густих чорних віях затуманіли її очі.
— Что ты говоришь, Женя? — спитала, мов у забутті, але стрепенулась і пішла твердою ходою.
— Я кажу — ізвозчіка, Люсенько… Люся злякано замахала долонею:
— Нет, нет, что ты! Я и так… Ведь здесь же недалеко.
— Ну дивись, а то б я гукнув…
Люся не відповіла Євгенові. “Дивись” і “гукнув” прикрим дисонансом вдерлись їй в уші і дошкульно замуляли там. Ах, для чого цей маскарад, ця груба фальш зараз, після того, що сталося у саду! Навіщо ці шкарубкі незрозумілі слова в ці два останні місяці, тоді, як відколи його знала, він завжди говорив нормально, як і всі! Відкіля він узяв їх, він той Женя, що в перший день їхнього знайомства два роки тому так прекрасно мелодекламував на гімназіальній вечірці?.. Женя, чи ти ще пам’ятаєш:
Тянутся по небу тучи тяжелые,
Мрачно и сыро вокруг,
С плачем деревья качаются голые, —
Не просыпайся, мой друг!…
Яка прірва між цим і “кажу”, “гукнув”! — Яка прірва… Люсі хотілось обернутись до Євгена, схопити його за барки тужурки й термосити: — Женичка, дорогой, оставь эти смешные фантазии! Я знаю — ты увлекающийся, тебе это нравится, ну пусть, но ведь не сейчас! Не нужно этих корявых, отвратительных слов, этой “мовы”, этой профанации нашего, когда мы так близки, когда мы стали… Люсі хотілось сказати в думці “мужем и женой”, але не доказала, тільки зашарілась. їй хотілось сказати Євгенові одверто все, все, але поруч неї він ішов мовчки й великими вологими очима дивися в далечінь вулиці.
Він боявся порушити словом ту урочисту, велику тишу, що ввійшла в нього разом із днем на зміну ночі, бо кожне сказане слово буде не те, що треба, бо всі слова будуть мізерним блюзнірством проти тих буремних акордів, що забриніли в ньому вночі. Він бережно, як тяжко хвору, вів Люсю під руку, мов балансував вузенькою дошкою над краєм провалля. В цьому тендітному тілі спалахують хвилинами дрижаки і хтозна, які думки кружляють під лиснючим пасмом виткого волосся отам, де звелись непорозуміло тоненькі, як слід пензля вправного майстра, і схвильовані, як сполохані ластівки, чорні Люсині брови?
Тяжкий моток незбагненних почувань сотався в Єв-геновій голові і не давав змоги просто, безпосередньо почувати свого щастя. Було дивно, що саме тепер, коли радість залляла повінню все його тіло, відкілясь із темних закамарків грудей виповзала печаль і через неї меркла ця радість, тліла труском на попелищі. Чому? Чи тому, що для Люсі він перший, а для нього Люся — третя? Невже та вулична повія, до якої повели колись жартома товариші, та білява повія, що перша навчила його по-мужньому кохати жінку, змогла кинути цикути в його шлюбне вино? Чи, може, куховарка Маланка, що до неї сп’яна?…Ні, ні… Євген гидливо, як жабу з ноги, одкинув ці згадки і, щоб забути їх зовсім, обернувся до Люсі. Лице серйозне, нахилене, спущені вії, в голові заплутались думки і не добрати ладу в тому гармидері, не знайти кінців, щоб розмотати і щоб все стало ясно.
Вони пройшли повз самотню лаву на глухій, бічній улиці. З-за старого паркану з двору над лавою звисало гілля бересту. Вечорами на цій лаві, коли він ходив по Люсю, завжди спочивала якась старосвітська бабуся, а вночі, коли він проводив Люсю назад додому, вони не могли не посидіти тут півгодини. І ця лава, повз яку вперше пройшла Люся, не помітивши навіть П, самотньо й докірливо пропливла перед Євгеновими очима. Вже не сидітимуть вони на ній, наївні і юні, як раніш. Вже не притулить Люся своєї щоки до його і не дивитиметься допитливо в небо. Чому? Адже все залишилось таким самим, і тільки в їхніх стосунках зродилась близькість, кревність…
Але щось торочило Євгенові невблаганно, настирливо й зловтішно: не буде, не буде. Ніколи! Щось інше — то так, але того, що було — вже не буде. Не вернеться. Не може бути!..
1 було страшенно його жаль, і була якась глуха порожнеча на душі й незадоволення.
Він погладив пучками їй руку і раптом на відповідь йому рука її здригнулась і часто затремтіла, як устрелена. Євген турботливо спинився і глянув на Люсю. її голова низько схилилась, нижня губа міцно стиснута під зубами і щокою сквапно збігає долу важка сльоза. Він узяв за скроні її голову і підніс до своїх очей. Крізь темний серпанок її вій точились одна по одній сльози і глибоко в грудях билось ридання.
— Люсіку! Мила! Що з тобою? Тобі недобре?…
Вії блимнули вгору і Люся побачила просто перед себе сірі глибокі очі. Вони такі теплі, такі ніжні, такі безпорадно заклопотані, що враз усе пішло обертом і тільки очі ті випромінюють тепло й сяйво і заливають ущерть її душу.
— Тобі недобре, Люсіку? — знову запитав Євген і його губи, як до вави:, бережно торкнулись її чола.
Хвиля тривожної радості схопила Люсю й понесла леготом.
— Что ты, родной! Мне так сейчас… — Люсині руки безвладно, розірваними перевеслами повисли десь за Євгеновими плечима, голова одкинулась назад і капелюшок поволі зсунувся на сукню, впав на землю.
Захлинаючись, шепотіла Люся: — Мне так сейчас хорошо! Так хорошо, Женя!..
На вулиці вже з’являлися де-не-де люди. Бруком заторохкотів селянський віз до базару, на ґанках прокидались нічні сторожі. Порский ранковий вітрець зачепив крилом їхні обличчя й шуснув далі вздовж улиці. З-за обрію сквапно поспішав до зеніту новий день. Коли вони спинились біля високої дощаної брами, Люся усміхнулась Євгенові: — Ну вот уже и дома. Я буду стучать, а ты иди… Нет, нет. Ты сейчас же иди! Я так хочу. — Вона сильно поцілувала його в губи і клямка лунко клацнула серед сонної вулиці.
Євген мляво подався пішоходом назад. Коли заскрипіли засуви й одчинилась хвіртка, Люся крикнула йому навздогін:
— Женя! Пусть будет так всеїда. Всегда — слышишь?..
Він обернувся на її поклик, але Люсі вже не було.
Вийшовши на площу, Євген спинився. Йти додому? Стукати в парадні двері й чекати, поки одчинить заспана Маланка, як тоді о Різдві? Ні, ні. Євген круто повернув ліворуч. Він піде., він піде до будинку гімназії. Хай ще раз подивиться на свою “aima mater”, що її вчора покинув назавжди, хай ще раз він посидить трохи під тими старими ялинами, де сидів уперше дев’ять… літ тому, вступаючи до підготовчого класу.
Він жваво йшов площею, а просто перед ним на сході легко коливалась велетенська золота запона, припнута до блакитної бані безліччю тонкотканих вервечок. Ось-ось заграють світанкові мелодії флейти жайворонків, до них озвуться віолончелі міського парку, десь на полях разом зірвуться скрипки, вдарять тромбони, заляскотять мідяні тарілки — і запона впаде. Почнеться грандіозна містерія — зійде сонце. Улиці рідного повітового міста гостинно стелили під Євгеновими ногами порох. І чи не вперше Євген уважно придивлявся до знайомих мініатюрних квадратиків будинків, що досі не всі тут помічав, що довкола така сила недобаченого, нового, аж дивно — вирости в місті, ходити його вулицями безліч разів і, власне, не знати цього міста. Ось пошта. Через п’ять годин сюди прийде на посаду батько й буде розпікати за щось листонош і штемпельовика (чого він, справді, завжди неодмінно розпікає когось?), ось казначейство, земська управа і, нарешті, — гімназія. Ґрати низенького паркану, ялини, берест і двоповерхова кам’яниця. Вікна чорними пильними очима дивляться з-під червоної цегли, ніби думають. Тихо в гімназії. Останні учні вчора одержали атестати й роз’їхались на всі сторони. Сторож
Максим певно ще звечора позамикав старанно вікна й двері і тепер сопе в комірчині, що прибудована до кам’яниці ліворуч. Порожньо всюди. Але Євгенові здалось, що там, усередині, за цими темними глибокодумними вікнами конче хтось повинен стояти. Не може ж так бути, щоб завжди повна людей, гомінка й рухлива, як мурашник, гімназія так-таки й спорожніла! Євген підійшов до парадних шкляних дверей і задивився всередину. Кілька східців угору, вішалки, велике люстро, вчительська роздягальня й широкі дерев’яні сходи. Вони тепер такі маленькі й сумирні, але якими ж монументальними й суворими видались вони йому колись, як уперше побачив їх “пріготовішкою”!..
Сходи, люстро і вішалки — все завмерло в мовчанці, все одгонило сумною пусткою, наче вмер хтось у домі. Прощайте сходи, прощайте вішалки, й ти, коридоре, де пустували ми дітваками і де схаменяв нас сивенький запальний наглядач “Цмоктєй”! Прощай, “Цмоктєю”! Вже не оповідатимеш ти нам на вільній лекції про Севастопольську кампанію і “освобождение крестьян”… Та й нікому вже взагалі не розповідатимеш, бо хто ж дозволить тобі верзти твої, симпатичні, зрештою, теревені тепер, коли…
Євген одірвався від скла і швидко пішов глянути на лівий мур. Там, високо вгорі, виписано крейдою, як дві скрижалі, дві колони прізвищ і над ними великими літерами:
ПЕРВЫЙ ВЫПУСК СВОБОДНОЙ РОССИИ 1917 ГОДА
Серед тих прізвищ четвертим стояло і його:
1. Алексеенко Степан.
2. Андрюшов Константин.
3. Антонюк Василий.
4. Барабашев Евгений.
Але дивна річ: коли Євген спроквола знизився очима до четвертого рядка, йому видалось його прізвище зовсім чужим і навіть якимось неприродним, немов його хтось штучно оце вигадав і навмисне поставив поміж усіма іншими, такими звичайними й натуральними. Євген ще довго вдивлявся в знайомі імена та прізвища товаришів, аж поки позаду, за садами, не вихопилось на поверхню неба сонце й сліпучими блищиками весело заграло на гімназіальному мурі. Тоді він ще раз глянув на своє прізвище й повернув на вулицю.
II
Просвітянські збори затягайся допізна, а кінця ще не видно було. Немов президія втратила над змореними людьми керівництво і зборами коверзує сліпа, нерозумна стихія. В просвітянській читальні повно людей, вони давно вже потомились, бо незручно сидіти на лавах кілька годин і в кімнаті накурено, наговорено, парко, але кінчити збори вони не могли. 1 ті справи, що здавались Євгенові цілком ясними і зрозумілими, збори ніяк не могли доладу обміркувати й прийти до одностайної думки. Тому доводилось переголосовувати те, що ухвалили, вертатись до розв’язаного, а стрілка на бляшаних просвітянських дзиґарях уже посувалась до дванадцятої.
Люся замахала перед лицем носовою хусточкою. її лице також упріло і від нього пашить.
— Ну и жарко ж здесь, Женя, — сказала пошепки до Євгена, але Євген не відповів їй. Та й що можна відповісти? Вона стомилась стояти з ним біля стінки, та їй і не цікаво тут зовсім. Воно, правда, слід би вже й додому йти, і чого вони затягують так довго збори! Справа ясна й проста — “Просвіта” хоче видавати свою газету. Прекрасно. Як назвати газету? Уже ж, кінець кінцем, ухвалили: “Своя Хата” Власне кажучи, не можна сказати, щоб ця назва когось задовольняла цілком, але щоб не поглиблювати безкінечних дебатів, збори пристали на неї. Гаразд, ще що? Треба обрати редактора або редакційну комісію. Ухвалили — редакційну комісію. Кого ж саме — до редакційної комісії? Мирового суддю Вареника, ветеринара Коваленка, голову “Просвіти” Марка Степановича Федорця, земського діловода Бондаренка, Нечи-пайгорода… Що таке? Марко Степанович одмовляється?
— Я, панове, до цієї роботи непридатний… Тут є освіченіші люди — студенти і взагалі, а мене прошу звільнити. Я вже буду по організаційним справам…
Ну, це вже нікуди не годиться: підводиться старий Коваленко і собі теж:
— У мене, панове, своєї мороки з кіньми понікуди та я вже й старий для такого діла, не втну, вибачайте, хай там уже молодші…
— Я тоже присоединяюсь к предыдущим — у меня, господа, служба да и семья большая, как там себе ни хотите… — це встав Вареник. Вареникові можна було б і уволити прохання (він взагалі якийсь непевний — говорить ще й досі російською мовою), але це дурниці, так ніколи не обереш редакційної комісії! Ніяких одмов-лянь! — Голосуємо! Хто за те, щоб вважати одмовлення недійсними? Всі! Значить, редакційна комісія газети “Своя Хата” состоїть із пана Федорця, пана Коваленка, пана Вареника, Нечипайгорода… хто там іще?
— Бондаренко!
— Ага — і пана Бондаренка.
Біля Коваленка сидів просвітянський бібліотекар Митрофан Григорович Перепічка. Над блискучою, як вишаруваною, лисиною здіймався з потилиці старою зужитою ватою попелястий пелех. Митрофан Григорович дістав з кишені носову хусточку й уважно витирав скельця окулярів. Його жодна кандидатура не задовольняла. Кожного разу, коли голова зборів називав чиєсь прізвище, Митрофан Григорович сердито бурчав, не боючись одверто висловитись. (Він старий українофіл і знавець повітової давнини.)
Кандидатура Бондаренка йому зовсім не подобалась:
— Та вибирайте ж хоч грамотних! Писарі газету писатимуть! Додумались!… — знову забурчав він і нахилився до своїх окулярів. Бондаренко боязко подивився на Митрофана Григоровича, сподіваючись іще клинів на свою адресу, та Перепічка, на щастя, замовк. Бондаренко легко зітхнув: Перепічці не заперечиш — він з самим Грінченком був знайомий!..
Із темного кутка вщерть переповненої хати несміливо хтось:
— Тут із Києва студент приїхав до нас, у нього брат в артистах у Садовського служить, може б він іще допоміг нам? Газета, воно, звісно…
Вся кімната:
— Просимо!
— Пропонуємо кооптувати його в редакційну комісію! Голова зборів схопився за олівця:
— Як прізвище?
— Дорошенко! Іван Дорошенко…
На передніх лавах поважні бородаті дядьки обернулись назад…
— А який він? Хай вийде насередину, щоб ми побачили.
З темного кутка моторно пробився наперед білявий, покрашений ластовинням студент у чорному френчі. Дві гасівки скупо освітили половину його негарного дрібното лиця. Студент штучно серйозний. Він перепросив манірно й одмовився, але його перебив дружній галас:
— Просимо! Просимо!
Перепічка засідлав носа окулярами й скептично виміряв Дорошенка. Кандидатура Дорошенка його теж не потішила, і він не втримався, щоб не сказати й тут своєї думки:
— Тепер і студенти пішли — шпаки, а не студенти! Голова зборів одірвався від паперу на столі:
— Так. Кооптовано до реакційної комісії пана Дорошенка, ще які справи?
З стільця, що коло президії, підвівся суддя Вареник.
— Я попрошу слова…
Голова зборів стомився. Він нетерпляче кидає Вареникові: “Будь ласка”, але обличчя йому було вже роздратоване, похмурилося:
— Прошу, будь ласка, припиніть балачки, слово має пан Вареник.
Ну, це вже почалось. Євгена дратувало, як Вареник поволі, ніби підкрадаючись, щоб на когось одразу кинутись, устає, як він потирає свої завжди прілі руки й починає морочити. Ноги Євгенові зморились, стоячи, але це ще нічого, а ось — збоку Євгена стоїть Люся. В присмерку не видно гаразд її лиця, але Євген чує, як вона нудиться. І для чого, справді, було вести її! Все одно цим не проймеш. 1 як на те — такі неорганізовані і просто занудисті збори, що аж самого сором бере за “Просвіту” та її керівників. Але Люся терпляче стоїть, Вареникові слова її ніби трохи збудили. Євген нахилився до її вуха:
— Ти не зморилась, Люсенько/
— Да ничего уж, постою…
“Постою”? Хм… як це розуміти: Євген підозріло глянув на Люсю. Губи їй сплющились, силкуючись стримати позіхання. Євген ще раз досадливо подумав: і для чого було брати її сюди! Все одно ж!… Хіба вона стане українкою!… Він подумки безнадійно махнув рукою. Але в чому річ? Що за рух серед просвітян? Як, як?
Вареник сперся рукою об стіл президії і спокійнісінько, мов ретельно жував удома їжу, дбаючи за свій шлунок, казав далі:
— Так я считаю, господа, что вообще редакционная комиссия не нужна…
Голова зборів перебив:
— Вибачте, ми вже обрали редакційну комісію, прошу, будь ласка, не повертатись до того, що вже вирішили.
— Извиняюсь! Мне дали слово и я хочу им воспользоваться… Так вот, господа, — всякая редакция является по существу тиранией над свободной мыслью. Зачем нам редакция? Нам нужен, собственно говоря, только один секретарь, чтобы принять материал и отослать его в типографию.
Збоку, іронічно посміхаючись, заперечив студент Дорошенко:
— Ну то, положим, вибачте! А хто ж редагуватиме статті?
— Зачем же “редагувати”? — щиро здивувався Вареник. — Совершенно не нужно! Будем помещать все. Как Бог дал человеку написать, так и будем печатать…
З цим не погодився навіть і ветеринар Коваленко:
— Е, ні, так сміття багато напливе. Це вже не того… Вареника і це заперечення не збило, він твердо стояв
на своєму:
— Пусть! А мы для этого на последней странице устроим отдел критики: не понравилась вам статья, — пожалуйста критикуйте! Но зато ведь это будет настоящая свобода печати!
Це вже видалось усім занадто безглуздим. Збори зрушили з мовчанки і голова ніяк не міг закликати всіх до порядку. Коло Дорошенка кипів земський діловод Бондаренко:
— Цей Вареник просто, як навмисне, крутить завжди. Я певен, що він це свідомо провокує “Просвіту”!
— да, — згодився Дорошенко: — він, взагалі, у вас якийсь… таких треба стерегтись і, взагалі — подалі…
— Пропозиція пана Вареника одпадає! — сказав переможно, не голосуючи, голова зборів: — Ще які справи?
Проте Вареник не гамувався:
— Извиняюсь… Я вот еще хотел затронуть один вопрос — на каком, собственно, языке будет выходить наша газета?
Збори непорозуміло закліпали очима. Бондаренко не втерпів і висунув наперед:
— Ясно — на українській мові! А якої ж вам ще треба?… — презирливо скривив широкого рота і зашепотів голосно, щоб усі чули, набік: — Пан Вареник; бачите, помилився: він переплутав “Просвіту” з “Обществом трезвости”…
В кімнаті засміялись: хто ж не знає, що Вареник завжди п’є зайву і його часто приносять додому трупом! Вареник образився. Рівно стрижена голова його на короткій м’ясистій шиї, як черепаха за панцир, влізла в накрохмалений білий комір і очі сердито забігали коло Бондаренка:
— Я попрошу не касаться личностей.. На украинском — это правильно, но на каком? Местном ли наречии, на языке Шевченко или же на галицийском?…
За столом президії кисло скривився ветеринар Коваленко:
— Титьки вже, будь ласка, без отої галиційської мови! Хай вона згорить їм, нічого не второпаєш!…
— Вот именно! — задоволено підказав Вареник: — я тоже так говорю. По-моему, нужно выдавать газету на местном наречии, тогда она будет популярна, будет иметь успех. Особенно среди крестьянства…
Євген рвучко підвів до президії руку:
— Я прошу слова!
— Слово має пан… Барабашев чи… Барабаш? —запнувся на хвилину голова.
Огрядні бороди дядьків коло столу — кілька голосів враз голосно підказали:
— Барабашев! Начальника пошти…
Голова зборів, жестикулюючи обома руками, виправдався:
— Я знаю, що — начальника, але я тільки не знав, як по-українському: Барабашев буде, либонь — Барабаш?..
— Так, так — Барабаш, — ніяково поспішив сказати Євген і зашарівся. Збори замовкли й обернулись у Євгенів бік. Збоку Люся прошепотіла на вухо:
— Зачем ты коверкаешь свою фамилию? Так хорошо было — Барабашев… — Від цього Євген зніяковів ще більше. Хотілось обернутись до Люсі й грубо відповісти. Одним словом, міщанство яке!..
Але збори вивалили на нього очі, і отам, коло президії, критично дивиться з-під лоба студент Дорошенко. Євген зовсім заплутався.
— Так я хотів сказати… Власне кажучи, панове, мене дивує… Так… Я не розумію, які можуть буїи розмови про мову! Ясно — що українською мовою буде газета. Українська мова, як і кожна, поділяється на народну й літературну. Книжки й газети завжди пишуть літературною мовою… В чому ж річ?
— Это, конечно, — да, но все-таки… — озвався був Вареник, але збори приглушили його:
— Конешно — українською!
— Та про що там сперечатись?!
В президії ветеринар Коваленко добродушно кивав Федорцеві на Євгена: — Він з характером, у батька пішов…
Євген почув це і стало знову соромно і неприємно, як хлопчикові.
— Я пропоную на почесного голову редакційної комісії обрати Галактіона Порфировича Коваленка! — вихопився густий Нечипайгородів бас і збори одностайно підтримали його:
— Просимо! Просимо! Будь ласка!…
Поки ветеринар Коваленко дякував зборам за шану, Бондаренко стиха пояснив Дорошенкові:
~ …Інакше не можна було, бо, якби Коваленка не обрали на голову, — він образився б і все розстроїло” би…
— Але ж ви чули, як він — “талиційська мова”?
— Та це то так, але він у нас у городі авторитет: він же член міської Думи та й аматором давно вже виступає.
— Це, розуміється, має рацію, але все ж таки… —сумнівався й далі Дорошенко, та Бондаренко його заспокоїв: — Ми ж його тільки на почесного обрали. Почесний — це ж так тільки, про око…
Коли Коваленко вже заспокоївся і грузько опустив своє старече тіло на дзиґлика, голова зборів задзеленчав дзвіночком:
— Чи є які питання в “Біжучих справах”?
Збори замовкли на мить і стомлено переглянулись між собою, а потім одразу, як школярі перед кінцем останньої лекції, радісно й одностайно відповіли:
— Нема питань!
— Загальні збори зачинені…
Затріщали лави, заблимали лампи, кімната ожила й людська маса важко посунула до дверей.
— Уже кончилось? Пойдем? — зітхнула Люся й поклала свою руку на Євгенів лікоть.
— Так, ходім.
Євген уже був узяв Люсю під руку й ступив до дверей, коли раптом від президії хтось поспішно застукав по столу рукою. В дверях зчинилась товчія.
-Ну и толкаются же! — незадоволено промовила Люся, одходячи від дверей назад до кімнати, де вже порожніло і з відчиненого вікна повівав холодок.
— Пане Барабаш, прошу до Марка Степановича, тут є справа.
— Вибач, Люсю, я зараз!..
Назустріч Євгенові йшов Марко Степанович Фе-дорець, а за ним м’яко підходила якась пані в національному вбранні з великою, як у церкві, бляшаною кар-навкою.
— Тут, бачите, пане Барабаш, така річ: у Приймен-ків зараз весілля (дочку середульшу видають за Куперва-сова), там усі городські тузи… Так, знаєте, туди треба піти з карнавкою, гості саме напідпитку — промову хорошу — і я вас запевняю: рублів сто зберете на Національний фонд! Так ось — Катерина Михайлівна з карнавкою, а вас ми хочемо просити, значить, — промову… їй-бо, рублів сто зберете!
Євген завагався.
— Я, розуміється, нічого не маю дроти, але тут у мене… — він обернувся до Люсі, але Марко Степанович ухе збагнув…
— У вас панна? Воно, звісно, страшно додому самій, вже скоро перша година… Ну та це нічого — ми попросимо пана Бондаренка провести… Пане Бондаренко! Де ви?
З кутка кімнати, де він тихо розмовляв з Дорошенком і Нечипайгородом, знехотя вийшов Бондаренко й муруго подивився на Марка Степановича.
— Тут панну треба провести додому… Пан Барабаш, розумієте, йде оце до Прийменків з карнавкою, а ви вже, будь ласка, там…
Євген, ніби завинивши, ні в тих, ні в сих повернувся до Люсі:
— Ти мене вибач, Люсенько, я мушу зараз піти, а тебе проведе тут один…
— Если бы я знала, что ты и после собрания будешь занят, я давно бы сама пошла домой, — сказала незадо-волено й сердито сіпнула плечима. Євген удав, ніби не чув.
— Пане Бондаренку, прошу познайомитись, це… Людмила Євлампіївна Різниченко.
Бондаренко виставив сухо велику долоню й, хрипко кашлянувши, одрекомендувався:
— Петро Бондаренко. Дуже приємно…
Люся погордливо простягнула руку й мовчки вийшла з “Просвіти”.
Євген похмуро дивився, як танула в темряві її постать, як Бондаренко пішов був праворуч Люсі, а потім спам’ятався й поспішно перебіг позад неї на лівий бік.
— Розсердилась! Пішла, навіть не прощавшись… Немов я справді їй “муж”. Що за “кисейність”! І коли це з неї вивітриться, нарешті! Хіба в мене не можуть бути свої справи, і чого це неодмінно треба проводити додому?..
Було досадно, що з Люсею сталась якась німа, не-виговорена сварка і зовсім уже дратувало, що відкілясь з’явились якісь обов’язки до Люсі, що вона править свої вимоги і їх треба виконувати, що не Люся до нього припасовується, а він поступається перед її витребеньками. Ь ніколи не переробиш. Ех, Люся, Люся!… — Євген мляво обернувся, щоб покликати ту пані з карнавкою, але пані стояла вже позад нього і терпляче чекала.
— Вже готові? Підемо? — спитала вона і кивнула головою, посміхаючись.
Євген ішов понуро, як до в’язниці. Поруч нього ритмічно коливала огрядним торсом гладка пані в національному вбранні й поважно несла карнавку. Євгенова мовчанка видавалась їй напруженою і нервувала її. — Бурбон якийсь!..
Вона ледве потрапляла йти за ним і її слабке серце безладно стукало під оксамитовою корсеткою, пантели-чило дихання. Вона злісно глипала на нього і від ядухи почала задихатись. Від її поглядів Євгенові свербіла скроня і присутність пані дратувала його, як усвідомлена вже, але непоправна власна дурниця: і надав же мені чорт погодитись на цю комедію! Вчепилась мегера… Подумаєш: їй треба збирати гроші на Національний фонд! їй — кавалера треба й кортить на весіллі погуляти, а не — Національний фонд! Але, що це за одна на нашому повітовому обрії? Ах, пригадав — це нотарева небога, так би мовити, “просвітянська” аристократія…
1 раптом якийсь сміхун-ґедзик ужалив Євгена в мозок: ану спинитись би, нахилитись до її вуха й враз громом: — Слухайте! Якого чорта вам треба від мене? Не на того наскочили. Знаєте, ідіть ви собі під три чорти!…
Перед Євгеном виразно до дрібниць постало отете-ріння й сором огрядної панії в корсетці, і йому стало страшенно весело. Сміх уже клекотів йому глибоко в грудях і, гляди, ось-ось вибухне назовні його нестримний потік.
Але нараз пані заговорила:
— Вибачте.. Ви трохи швидко йдете, я так не можу. Чекайте-но…
— Швидко? Перепрошую. Я буду тепер — потихеньку. Вибачте мені: вас можна під руку?
Пані погордливо виставила лікоть. Євгенові пальці одразу міцно охопили пухке тіло й поволі стиснулись. Пані не перечила. Євген почекав хвилину, а тоді щільно притулив її лікоть до свого боку. Пані наче дриґнула. Потім вона тихо одсунула набік карнавку з грудей, щоб не заважала, й кокетливо нахилила голову. — Еге-е, та вона зовсім свійська! Цікаво, яка вона з обличчя? — Євген крадькома подивився на її профіль і пані видалась йому зовсім не такою поганою, як думав був перше. — Вона чорнява… У неї, далебі, здається, римський ніс… Пані знову заговорила:
— Цей молодший Прийменко (ви знаєте його? Це брат молодої) страшенно щирий: він на другий же день революції в банку написав на векселі “лютий місяць”. Касир, звичайно, не розуміє, не хоче такий вексель приймати, вимагає написати по-російськи, як і всі пишуть, але Прийменко — ані-ні! Так і пішов ні з чим, але векселя по-російськи не написав. Там такий щирий, такий щирий, що аж-аж!..
Пані хлюпонула штучні трелі сміху й інтригуюче од-хилила набік голову: — А ви теж із таких, здається? Признайтесь? Молоді — завше гарячі…
Євген не слухав її. Йому саме спало на думку, — а що як простягнути б долоню до її грудей? Вони в неї пишні, і ій-бо ця жінка грішна, як.. — він подумав хвилину над порівнянням і додав у мислі — як Магдалина. Кинути б ці всякі карнавки й промови і танцювальним жевжиком позалицятись до пані. На зло тобі, Люсю, щоб ти наперед…
— Та ви мене зовсім не слухаєте?.. Оці мені ще мрійники! — сказала манірно і штучно набурмосилась.
— Ні, ні, як же! Я все чую. Ви сказали “молоді завше”… Пані не дала йому скінчити:
— А ось і Прийменки вже, ну мерщій! Вона жваво, як на її опасисту поставу, задріботіла підківками червоних сап’янців сходами на другий поверх, але на передостанній сходинці Євгенові довелося знову підхопити її за руку. Пані схопилась за поренчата 1 й уривчато важко дихала.
— Ах, це ще мені серце… Аби не серце, я 6!… Тепер візьміть мене під руку й ходім, — прошепотіла змовни-цьки й інтимно нахилилась до Євгена.
З коритару2 крізь одчинені двері долітав хмільний весільний галас. В темному кутку коло вішалок хтось безнадійно стримував хлипання. Пані швидко, мовби на орчику, потягнула Євгена за руку до дальніх бічних дверей і нашвидку поправила зачіску.
— Ну, так ви там — свою промову, а потім обійдемо з карнавкою гостей.
Яка, власне, промова? 1 що туг можна казати? Залита світлом зала, безліч квітів, білі сукні, голі руки й плечі, чорні сурдути й фраки незвичайно замайоріли Євгенові в очах і він зовсім розгубився серед того святкового, бучного хаосу. Пані тягнула його кудись наперед повз гості, і Євген ішов покірно, слухняно, як школяр за вчителем на першій ялинці декламувати серед залі вірші.
Чорна оксамитова корсетка над картатою плахтою і веселка бинд на спині вбирали гостям очі. Вони притихли й цікаво стеж