І
Марева від озера відходять, а туман: як потойсвітній. Ми — самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі, без надій, що — й луг палає, несучи ікони в мідній церкві
осени! крізь горе спрагле.
Все — в блаженний жеврій, все з листками, погляди предвіччя близить: кличучи! вам квіти відмикати
з вікон царства незалізних.
Там, світливши берег проти нетрів, з воску — мучениці повість. Білокора! в пламенності терпить
ради дня сестер високих.
II Чуємо: курличуть в ірій вірний
білі журавлі: — ключами. їм, як свідок, місяць перемірить — в айстрі синій шлях змічати.
Тут незлобні; тут ікон явлених
учні: в листковій подобі. Жертву клен, безкнижно — євангелик, розпалив! послушник добрий.
Вкруг помножено костри блаженних; в озеро галуззя схилять. Небо кров’ю на трихресній стежі — побагрілося й крізь листя.
Ми незрячістю сердець — мов сонні: не збагнем свічок осінніх. Риби під дзеркальністю при мості
проминуть веселок відблиск.
Ми — чи простимо, громада братня: всю! в непам’ять, кожну кривду? Рідні духом полум’я з розп’яття, ангели позвати прийдуть.
Ми — чи в звіт готові? крильня сіра, — до спокути, до палання. Вкруг хреста небесного іскриться, в цвіт, галузка сонць ласкава.
III Невеличні! кожен братчик вибрав
смолоскип від неба мовчки. І повторює з огню глибизна — звіщення: в досвітню поміч.
Мов пожежа в небозвід: чудесність! — без темнот, ні в спад пелюстки. Ключик сонця зо стежок щоденних
світить крізь терни колючі.
Світоч, розсипаючи вкруг церкви
скарби з-над сузір’їв кріпких… мій порадник! псальмик мій сердечний, став при дверях неба мріти.
Царство, при хатках межею поряд, побудовано: від чаші. Зором серця зглянем, як негорда
нива стала причащатись.
IV Сиплються листки — в три чверті зірки: ніби розгорівши з воску. Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір’я напливають хмари, з тайности: мов гілка близить. Огній кленик — смолоскипник, марить; розсвіт в озері любити.
Нам би, наче гшамінь, завінчалась
осінь при гробниці сніжній. Звідки? від руїни та дичання
груди розростили в хижість.
Без святого невидим’я! тоскні, кліплять каганечно душі… Чад і тління суєти крізь осінь
розтягнули: сніг додушить.
Збудимося? крізь туман присмертннй. вірячи з свічками свідків. Спомин церкви, в десять рук. берези
піднесли на празник східній.