Спогади
Коли я вчився[4], ще за царату, в 7–8 класах Охтирської гімназії, серед інших предметів у нас був “воєнний строй” (проходили основи військової муштри, стрільби). В разі війни нам повинні були дати чин прапорщика. Ось така була моя військова освіта.
У 1917 році я вступив до природничого відділу фізико-матема-тичного факультету Харківського університету. Прізвище моє тоді було Давидів.
Березневу революцію народ зустрів, як свято: скільки надій з’явилося! (Жовтнева — не те, не та реакція). Після березневої український національний рух почав відроджуватися. Новостворена Центральна Рада проголосила українську національну маніфестацію. На майдан Хмельницького вийшли тисячі людей під жовто-блакитними прапорами. Була тут і частина трупи Садовського. Я був саме тоді в Охтирці, але чув про це і читав у газетах. Незабаром Центральна Рада перетворилася в парламент з різними партіями: там були російські есери, дві єврейські партії, навіть більшовицька фракція.
З вересня 1917 р. почалося моє навчання на першому курсі Харківського університету. А на початку квітня 1918 р. до Харкова зайшла частина альянсу — німці і війська Центральної Ради в особі 2-го Запорізького полку на чолі з полковником Болбачаном (в “Днях Турбиных” його виведено під прізвищем Болботун). Я кинув студії і вступив до полку. Батько мій був у війську, десь в Естонії. Мати залишилась вдома одна, вона не знала навіть про мій вчинок. Я хотів боронити Україну, хоч і не мав потягу до воєнної справи. Наш курінь розташувався в приміщенні жіночої гімназії. Знову почалася муштра, тільки українською мовою. Рій мав у своєму складі 10 чоловік, чота — 20, сотня —100 чоловік. Крім того, ройовий вважав за потрібне нас трохи просвітити, бо люд був різний — студенти, робітники. Казав, що Центральна Рада обіцяє тим, хто у війську, дати землі більше, ніж іншим. За службу ми одержували платню, за участь в бою платили окремо. Не подобалась мені ота платня — не за гроші я йшов служити. Постачання було добре, бо багато чого лишилося від царської армії. Морока була одна — де дістати сіру смушкову шапку з червоним шликом?
Через тиждень полк Болбачана пройшов через Харків церемоніяльним маршем. Приймав парад генерал Натіев, осетин. Рушили на південь. Сотник Борис Гоженко, який скінчив Кам’янець-По-дільську гімназію і прагнув вступити до університету, дізнавшись, що я там учився, поклав мене в поїзді коло себе і розпитував про університет. Доїхали до станції Лозової, де вже були німці. Звідти повернули в Крим (з Кримом питання було спірне: німці віддавали його Україні, а більшовики казали, що там татари). Тут німців не було. На великих станціях зупинялися — церемонійні марші, огляди козацьких сил. Болбачан показував українське військо місцевій людності. Жінки і діти виходили назустріч. Перекупки не хотіли брати гроші за продукти. Проїжджали через одну німецьку колонію. Місцеві жителі привели якогось “більшовика”, щоб “військо його судило”, — несимпатичного грека з перснями. Сотник скомандував розстріляти.
Доїхали до станції Мелітополь. І раптом — що таке? Бачимо триколірний прапор: білий, червоний, синій — прапор білої гвардії. Виявляється, на день раніше перетнув нам дорогу загін генерала Щербачова, який ішов на злуку з генералом Денікіним. Козаки повискакували з вагонів, вивісили жовто-блакитний. З’явилася делегація від Щербачова до Болбачана: “Для чого нам ворогувати? У нас спільний ворог — більшовики. Завтра вранці ми покидаємо станцію, і ви берете владу на себе”.
Викликає мене сотник:
— Пане Давидів! Вас кличе полковник Болбачан!
Полковник із своїм штабом перебував у першокласному вагоні цього ж ешелону. Доповідаю йому:
— Козак першого куреня першої сотні Давидів!
— Ви студент?
— Так!
— Так от, я роблю вас комендантом станції Мелітополь.
— Але ж я не старшина, а рядовик, і не знаю обов’язків коменданта.
— А зараз старшина на вагу золота. На Чонгарському мосту точаться бої… А любов до України підкаже вам ваші обов’язки. Видати пану Давидову нову шинелю, шаблю і наган! Ідіть до російського коменданта станції приймати від нього комендатуру.
Іду. Мені неповних дев’ятнадцять років. Походжає поручик. Глянув на мене, здає телеграф (система Бодо, Морзе).
Кажу:
— Давайте опис.
— Я принимал от большевиков без описи…
Через годину ешелон відходить. Я залишаюся один — представник війська Центральної Ради, всієї України. Зайшов начальник станції, просить, щоб пан комендант дав дозвіл на відхід поїзда на північ, на пропуск громадян.
Спати ліг на дерев’яній канапі, під голову — шапку, накривсь шинелею.
На другий день повалили прохачі: двірники питались за мітли; одна жінка просила, щоб розстріляли її чоловіка-більшовика, та ін. З’явився кореспондент “Мелітопольського листка” брати інтерв’ю про становище на фронті. Я із знанням справи йому розказав, що наші війська підійшли до Чонгарського мосту і немає сумніву, що після запеклих боїв ми звільнимо землю від більшовиків.
Серед дня прийшли двоє: один вертлявий, другий — опецькуватий.
Рекомендуються:
— Городской голова и представитель земства. Приглашаем вас на банкет по поводу освобождения Мелитополя от большевиков.
Який я не був сопливий, але тримався з гідністю, говорю з ними тільки українською мовою. Прийняв запрошення.
— Мы пришлем извозчика. Банкет будет в ресторане гостиницы.
Увечері приїхав візник у циліндрі. Я при повному параді, тобто з шаблею, сідаю. Проїхали тих кілометрів два, що відділяли станцію від міста. Біля готелю кидаються мене зустрічати:
— Вот они! Господин товарищ комендант…
Ведуть до залу. Я думаю: “Тут, звичайно, чужі мені люди — міщани, буржуазія. Головне — триматися гідно, адже я представник української армії”. Садять посередині, на почесному місці. Питають, як я дивлюся на те, щоб випити. Потім об’явили:
— Украинская власть в лице коменданта не возражает выпить… Пускай живет вольная Украина!
Практика випивки в мене була невелика, а тут налили великий стакан нерозбавленого спирту. Куди дінешся? Випив, та ще й гордо не запив водою. Пропонували повторити, але відмовився:
— Я на службі. Один випив, більше не можу.
Поцікавились, чи можна бал, бо більшовики не дозволяли. Я не проти. Жінка голови просить мене відкрити бал. Відстебнув шаблю, пішов з нею. Танці я любив, але від вальсів у мене завжди крутилась голова. Крім того, боявся наступити їй то на ногу, то на шлейф. Тому пройшов всього один круг, а як порівнявся з стільцем, довів жінку до місця і поцілував їй руку. Це викликало загальне захоплення. Коли всі закінчили вальс, я пристебнув шаблю, сказав, що служба чекае — мушу йти, подякував товариству, шарконув ногою, вклонився і пішов до виходу. Візника на вулиці не було, тому пішов пішки. Тут мене якось одразу розвезло. Заносило добряче, поки дістався до станції. Відіспався на лаві.
Пройшло днів два. Почався рух поїздів на південь. На станцію якось прибув поїзд, що йшов до Сімферополя. Я вийшов на перон. Раптом бачу — вискакує з чайником з вагона… Я впізнав його відразу. Справа в тому, що в Харкові я годувався в одної господині. Туди, крім інших, приходив харчуватися один покомісарений студент, який голосно крив Центральну Раду. З ним сперечатися було небезпечно. Потім він зник. А тепер він мені попався. Це був той студент. (А до мене тим часом прибули вже під начальство десятеро козаків з полку імені Костя Гордіенка). Я аж затрусився. “Ах ти ж, стерво!” — і зразу вирішив помститися за образу влади. Він повертається назад. Я при своєму параді входжу за ним у вагон. Бачу — порпається у благенькому кошику.
— Товаришу Комісар, доброго здоров’я!
Рвучко обернувся, зблід.
— Де ж тепер ваш портфель, наган? Куди їдете? Які завдання маєте?
Він раптом мене роззброїв. Тихо каже:
— До старої матері…
А в мене теж удома мати. Як вона там, бідна? Я нічого не сказав, повернувся і вийшов з вагона. Дозволив третій дзвінок. Дивився вслід поїзду, що віддалявся, і думав: “Цікаво, як би він вчинив, якби ми помінялися місцями? Чи пожалів би він?”
Днів через два після цього з’явився в місті комендант. Вісім разів поранений, наспіх українізований. Він швидко екіпірувався, бо все реквізував. Мене він призначив своїм значковим (тобто ад’ютантом) і використовував мою грамотність для написання наказів, які починались майже завжди однаково: “Забороняється…” Мені він теж радив не соромитися з реквізицією:
— Посадовим особам дозволяється.
Почала виринати українська інтелігенція. Прийшла делегація, душ 5–6. Серед них Залізняк — батько того, що був членом “Союзу Визволення України” (за кордоном). Пропонували свої послуги. Комендант швидко розпився, почав влаштовувати оргії і за все змушував платити земство. Мені все це дуже не подобалось, але змінити я нічого не міг.
Наше військо в цей час підійшло під Сімферополь, а кінний полк ім. Костя Гордієнка — під Бахчисарай. Там організовували “джамбули”, щоб татари воювали за свою самостійну Кримську державу.
А в Києві тим часом стався гетьманський переворот. Німці надумали українську армію роззброїти. А в Керчі були ще більшовики. Болбачан вирішив дати німцям опір. В полку почалась бойова підготовка; втім, уклали з німцями договір: армію нашу вони залишають, але ми негайно виходимо з Криму, бо за Брестським миром то їхня територія.
Через Мелітополь проїздив полковник Генерального штабу колишньої царської армії. Він закликав мене до свого вагона, розпитав про коменданта міста. Після того наказав заарештувати його і віддати під суд (той потім через два дні втік). А я повернувся до свого куреня.
Від упорядника
Державний переворот генерала Скоропадського, який став гетьманом України, відбувся 29 квітня 1918 року завдяки активній німецькій допомозі. Політика нового уряду була суперечлива. З одного боку, почалося масове заповнення українських державних установ царськими урядовцями, що хмарою посунули з Московщини, українське військо переповнювалося російським офіцерством, переслідувалися українські діячі, зазнавали утиску українські газети й часописи демократичного спрямування тощо. Водночас перший період гетьманщини був позначений відродженням української науки, освіти, культури. Відновилося навчання в Київському університеті. Борис Давидів до вступу як доброволець у 2-й Запорізький полк, яким командував тоді ще підполковник Петро Болбачан, був студентом Харківського університету, студіював природничі науки на фізико-математичному факультеті. Становище військового з ’єднання підполковника Болбачана, проти якого рішуче виступало німецьке командування, дедалі ускладнювалося… Студентам-доб-ровольцям старші командири порадили вертатися до студій. Тепер Борис Давидів продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету. Водночас, заробляючи на хліб, працював у Міністерстві шляхів. Завдяки перемозі військ Директорії гетьманщина перестала існувати 14 грудня 1918 р. Відновлено Українську Народну Республіку. Але почалася друга війна з більшовиками. Українські війська 5 лютого 1919 р. залишили Київ. Через короткий час Директорія опинилася аж у Кам’янці-Подільсько-му. Українські війська, оточені більшовиками, білогвардійцями, поляками, контролювали всього кілька повітів Поділля. Українській Народній Республіці загрожувало цілковите падіння, а відтак — прощавай тоді, незалежність і українська державність. І обдарований студент Борис Давидів, який, усвідомивши себе українцем, понад усе любив рідну Вітчизну та її свободу, вирішує знову братися за зброю. Віднайдені (написані) спогади й починаються з того, як двоє юних українських борців пробираються до Кам’янця-Подільського…
(Віднайдений машинописний оригінал починається з 26 стор.)
… не повинен бачити, що на подвір’я господи, яка править за перевалочний пункт особам, котрі потай пробиваються з Києва до Кам’янця, зайшли незнайомі люди. Тут сувора конспірація!
Ми пройшли, мабуть, з півкілометра, поки Галя не завернула на вузеньку стежку, що вивела нас на город, а далі й у садок. Я ледве одривав очі від пишного картоплинного бадилля й гудини з гладенькими огірками — тої невибагливої простої краси, по якій я так стужився, живучи у великих містах.
У садку Галя наказала мені присісти між високими рожами в цвіту й тихо чекати на неї, а сама, сховавши трохи віддалік у кущі свою торбинку, тихо, як кішка, пройшла в хату.
Нарешті я опинився на самоті, милуючись різноколірними рожинами, блакитним небом і тишею. А втім, у цій лагідній тиші чулася десь із півдня, мов приглушений гуркіт весняного грому, далека артилерійська канонада. То десь під Жмеринкою знову почався перерваний на ніч бій і тепер присувається до сумирної зараз Вінниці… Хто зна, чиї то били гармати — українські чи більшовицькі, але мені нараз так захотілось спокою, коли не чути стрілянини, не ллється людська кров, не чути стогону поранених і ніщо не порушує гармонії миру, злагоди й краси, якими сповнена була довколишня природа. Та якби ж то!..
Хвилин через п’ятнадцять прийшла Галя й, прихопивши свою торбинку, сказала, що можна заходити до хати: все гаразд.
Галя познайомила мене з господарем, коротко сказавши йому: “Мій товариш”, — і цього було досить, щоб господар, не розпитуючи мене, хто я такий і чого мені треба по той бік фронту, потиснув мою руку й запросив сідати. Це був літній серйозний чоловік, з вигляду або вчитель початкової школи, або дрібний конторник. Говорив він тихо, хоч, крім нас, у приміщенні нікого не було, і важко було сказати, чи він удівець, чи й досі парубкує, чи просто вислав свою дружину на час нашої розмови кудись із хати.
— Так от, загальне становище на сьогодні таке, — почав він свою інформацію, присівши й сам до столу. — Наше військо обходить Жмеринку, і бої точаться вже під Браїловом. За кілька днів Жмеринка впаде, хоч туди раз у раз підкидають нові сили, зняті з інших фронтів. Три дні тому на сході від Вінниці чулась рушнична та кулеметна стрілянина; як потім виявилось, то пробивалась якась повстанська група на з’єднання з нашою армією. Взагалі повстання спалахують скрізь, де побували більшовики й спробували стягати з селян свою “развьорстку”. Кілометрів за двадцять п’ять на захід від Вінниці більшовиків уже нема: їх позганяв відтіля отаман Саранча, що стоїть на чолі селянського загону, проте у самій Вінниці ще є досить їхнього війська, але почуває воно себе дуже непевно. Ну, а тепер вам треба спочити після дороги, але перше поснідаємо.
Господар приніс глечик молока, нарізав хліба, засмажив на кухні яєшню, і я, після вчорашнього вимушеного напихання себе будь-чим, з смаком попоїв нормальної простої їжі, не відстаючи від Галі, яка вчора, мабуть, цілий день постилась, адже наїдки в її торбі були призначені для камуфляжу, а не споживання.
— А тепер спіть досхочу, бо попереду ще велика вам дорога, а я піду до міста — дізнаюсь про новини, — сказав господар, ведучи нас до суміжної кімнати, де поклав Галю на ліжку, а мені постелив на тапчані, щільно причинив за собою двері й зник.
От тепер, звільнившись від постійної внутрішньої напруги й почуваючи себе в затишній тихій кімнаті цілком безпечно, я враз відчув страшенну втому й миттю заснув.
Прокинувся я далеко по полудні, коли Галя, злегка причепурившись, пішла до суміжної кімнати, де господар ставив на стіл скромний, але поживний обід.
— У місті дуже напружене становище, бо на фронті, з усього видно, в них кепські справи. Евакуюються установи, на вулицях багатьох перехожих спиняють і перевіряють документи, на виходах з міста стоять застави, тож вийти просто на Літинський шлях — неможливо, — розповів господар, доївши борщ, і перед тим, як узятись за гречану кашу, трохи подумав і додав: — Ви переночуєте в мене ніч, а на світанку я перевезу вас своїм човником через Буг; там пройдете яку версту лугом, вийдете на Літинський шлях і отак обминете всі застави. У Літині їх уже нема, але на шляху треба бути дуже обережними.
Ніби жива наочна ілюстрація до сказаного, вуличкою повз хату промчав кудись заклопотаний вершник, і господар поспішно сказав:
— У разі чого — ви двоюрідні брат і сестра, мої родичі, що приїхали з Києва за провізією. На тому твердо й стійте. А вашу торбинку, — сказав господар, повертаючись до Галі, — я вже сховав між дровами.
Проте все обійшлось гаразд, лише ввечері прибігла сусідка позичити сірників, з якими стало сутужно у Вінниці, але ми перейшли на той час у суміжну кімнату, бо нині, як каже господар, не можна покладатись на щирість навіть своїх сусідів.
Перед тим як покласти нас спати, господар, щоб розважити нас, розповів про деякі чутки, які повзуть тепер по Вінниці.
— Подейкують, що знаменитого Боженка вже нема: загинув десь на Волині. Але не в бою його забито, а просто дуба дав з перепою, бо дуже любив чолов’яга чарку. Поховали його поспіхом у якомусь селі на майдані, бо почався наступ нашої армії, а як тільки не стало в селі більшовиків, тамтешні дядьки розкопали могилу, витягли Боженків труп і викинули за село собакам на розтерзання… Ну й штукар же був той Боженко! Навесні, коли він прийшов зі своїми таращанцями до Вінниці, то витворяв тут таке, що навіть командири інших більшовицьких частин, що прибули з Росії, тільки головами похитували, дивлячись на Боженкові коники… З такою вдачею Боженко був би цілком до пари Махнові, а тримався чогось Щорса. Кажуть, ніби цей таки стримував таращанського батька, бо інакше він зі своїми шибайголовами весь світ догори ногами поставив би…
— Я таки забалакався з вами, — похопився господар, глянувши на дзигарі, що стиха цокотіли на стіні, відмірюючи час. — На добраніч! Завтра рано збуджу вас, — і він вийшов із кімнати десь переспати й собі.
Рано-вранці, коли сонце кинуло перше проміння на тихоплинну воду Бугу, господар перевіз нас на протилежний берег, побажав щасливої дороги й мерщій поспішив назад, щоб, бува, хто не побачив його на річці.
За ніч на траву впала роса, і довелось до колін закасати холоші й скинути взуття, щоб не забрьохатись, ідучи навпростець лугом. Ми довго йшли і тільки там, де почались поля достиглої пшениці, а позаду ледве майоріли вдалині вінницькі будівлі, вийшли на широкий Літинський шлях, обсаджений з обох боків старими липами.
На шляху нікого не було, однак через якийсь час з бічного путівця вийшов цілий ярчак дівчат та молодиць, що попрямували теж у літинському напрямі. Це було на руку нам, і Галя одразу ж приєдналась до гурту, але я з обережності пішов другим боком узбіччя.
Безжурні дівчата завели якоїсь веселої пісні, і отак безтурботно ми пройшли верст зо три, коли назустріч нам заторохтів віз, запряжений, як і скрізь на Поділлі, двокінь, а на возі, раді, що їдуть від фронту, а не на фронт, сиділо п’ятеро нервоноармійців. На мене й мою студентську тужурку вони не звернули анінайменшої уваги, повернувшись усі до дівчат, а один із них жартома навів на них свою рушницю. Дівчата урвали пісню й заверещали, червоноармійці зареготали, і віз помчав далі.
Після цієї зустрічі дівчатам більше не співалось, і через версту ми увійшли в якесь сільце, переділене шляхом на дві частини.
Посередині села озброєний вершник зліз з коня й став пильно обмацувати воза якогось дядька, що мимрив щось до насупленого вояки на своє виправдання й, видимо, благав пустити його душу на покаяння. Це врятувало мене, бо я сквапно замішався між жінками, і, поки увага вершника була зосереджена на селянському возі та його хазяїнові, ми тихенько обминули небезпеку.
Ми пройшли уже від Вінниці верст з двадцять і не натрапляли ні на кого, та ось за версту, де кінчались придорожні липи, стало видно величеньке село. За рівчаком селяни складали в копи скошену пшеницю і, зайняті роботою, не звертали на перехожих уваги. Та нам з Галею треба було розпитатись. Ми присіли на горбочку край рівчака і переждали, поки наші подорожні відійдуть подалі. Тут перший узяв слово я:
— Чи є у селі військові?
Літній селянин зизом глянув на мене й, не одриваючись від роботи, невдоволено буркнув:
-Є.
— А які саме — більшовики чи які інші?
— А хто його знає, нам до них діла нема, — ухильно відповів дядько, навчений з гіркого досвіду інших не розпатякувати з незнайомою людиною, щоб не заплатити за це своїм життям.
— Жиди й москалі є між ними? — допитувався я, і дядько, кинувши роботу, уважно оглянув мене й вже лагідніше відповів:
— Є, та ще й чимало.
Жінки теж кинули роботу, приглядаючись до нас, а одна підійшла ближче й сказала:
— Вони тільки в нашому селі й держаться ще, а там далі і духу їхнього нема.
— Там далі скрізь, — додала, підходячи ближче, якась молодиця. — Саранча так наполохав їх, що вони й ступити за село бояться.
Тепер картина була ясна: в село нам не можна потикатись.
— А як нам обійти ваше село? — спитала Галя, і дядько, бачачи, що ми ніби свого пір’я птахи, повагом відповів:
— Якщо вам треба обминути їх, то йдіть оце стернею в ліву руку, поки не дійдете до ріллі, що тягнеться ген-ген аж проз село. З краю села всю ріллю видно як на долоні, тим-то на ріллі не гайтесь, а швиденько перебіжіть через неї. Он там, за ріллею, — показав дядько простягнутою ліворуч рукою, — кущі видно, а за кущами гайок починається, то в тому гаю ніякого чорта немає, хіба що, може, Саранчевого хлопця надибаєте: там вони часом на розвідці бувають, а з нашого села туди й близько ніхто не сунеться…
Ми подякували дядькові й люб’язним тіткам і круто завернули ліворуч, непомітно просуваючись між копицями до ріллі. Навколо тихо, лиш з села чулося здалека, як закукурікав півень, возвіщаючи про свою чергову перемогу над слабкою курячою статтю. На душі неспокійно, бо наближаємось до нашого Рубікону, де розв’яжеться наша доля — життя або смерть.
Та ось за кілька кроків і рілля. Ми присіли за останньою копицею перепочити і порадитись.
— Я піду перша, — сказала Галя, — йтиму поволі, ніби шукаю корову абощо. Коли вже перейду за середину, рушайте й ви. Зійдемось за кущами.
Галя підвелась і вже хотіла була йти, коли обернулась до мене й тихо промовила:
— Якщо зі мною щось станеться — стрілятимуть і влучать, хапайте мою торбину й щодуху біжіть далі. Не спиняйтесь біля мене. Ну!..
І Галя спокійно пішла по ріллі.
Я роззувся, щоб легше було бігти, й плазом підліз до ріллі. Та й велика ж ця рілля — мабуть, три чверті версти буде завширшки, як не більше! А Галя спокійнісінько, як ніде нічого, йде собі по ній босоніж, ще й торбинкою своєю помахує…
Навколо — тиша. Не чути ні птахів, ні людей, навіть коники на стерні не стрекочуть. Здається, все розтануло в палючій спекоті літнього дня й вимерло…
Та ось Галя наближається до половини ріллі. Хай перейде ще трохи за половину. Здасться, вже перейшла. Ну, ще трохи! Тепер вона вже напевно ближче до тих кущів на протилежному боці ріллі, як до мене. Серце калатає в грудях від нетерплячки. Тепер — дай Боже прудкості!
Я зриваюсь і мчу на весь зріст уперед. Ноги ледве торкаються зсохлих брил землі, на очах виступають від шаленого бігу сльози, серце — як не вирветься з грудей… Раптом два сухі постріли почулись від села, і дві кулі продзижчали — одна позад мене, друга над головою. Не влучили! Та й де їм влучити, коли, після пострілів, я так метнувся вперед, що, здасться, лечу швидше за ворожі кулі!
Майже одночасно з Галею я наосліп кидаюсь у рятівні кущі, бо під ногами вже не чую вибоїн ріллі. Падаю ницьма на землю знеможений, щоб хоч трохи перевести дух. Десь неподалеку стрекотить коник, цвірінькнула якась пташка, стурбована нашою появою, але позаду — тихо. Правду казав той дядько перед селом: за нами ніхто не погнався, лиш двічі вистрілили задля профілактики. Тільки й того!
Але все ж — безпечніше бути подалі від села, де ще сидять вони. Трохи відсапавшись, ми вилазимо з кущів і мерщій поспішаємо до перших дерев гаю. Отут, під зеленим листяним наметом яворів та грабів, де позаду не видно ні ріллі, ні села, ми нарешті в цілковитій безпеці. Бурхлива радість життя так проймає мене й Галю, що ми спинились, глянули усміхнені одне на одного й кинулись в обійми. Галя тричі поцілувала мене в губи, чоло й щоку і вдячно озирнулась навколо… Але хай не подумає сучасний читач, що з цієї хвилини починається романтична зав’язка! Ні, ми тільки тимчасові супутники, товариші в небезпеці й порятунку, і ми не споганили чимось більшим нашу зоологічну радість буття, що так нестримно вихопилась у нас обох. До того ж у мене вже вистигало якесь ніжне почуття до Віри Баглій, про яке, мабуть, догадувалась Галя, і їй не могло й на думку спасти зрадити довіру своєї товаришки. То був інший час, інші й люди…
Ми пройшли навмання трохи гаєм і натрапили на якусь протоптану доріжку, де раптом спинились вражені. На цю ж доріжку, де й узявшись, вийшли з-за дерев чоловік і жінка, інтелігентного типу, обтяжені двома валізами. Вони спочатку неабияк наполохались, побачивши нас, але мої студентські кашкет і тужурка заспокоїли їх.
— Оце третій день, як сидимо тут і чекаємо, коли перейде фронт, а він усе на одному місці, — зітхнув чоловік, підходячи до нас ближче.
— А хто ж ви такі й відкіля? — спитала Галя.
— Ми українські артисти з Києва. Уже тиждень, як ми втекли від тої київської голоднечі, щоб якось пробратись до Проскурова або Старокостянтинова та вволю наїстись, а тут тобі фронт, і ні туди й ні сюди!
— То вам доведеться ще кілька днів перечекати тут, поки фронт перейде далі, — промовила Галя, злегка посміхнувшись охочому наїстись артистові.
— А ви ж куди? Може, нам по дорозі? — спитав артист, але Галя — як відрубала:
— У нас інша дорога, а до того ж і дуже тяжка. Бувайте!
І ми лишили спантеличеного артиста та його жінку на лісовій доріжці, наддавши ходу.
Десь за версту гай кінчився, і ми вийшли в поле, а далі натрапили на дорогу, що, як і всі дороги, вела до якогось села. За півгодини стали виднітись далекі садки й хати між ними.
Чи ж таки остаточно ми перейшли свій Рубікон? З обережності входимо в село нарізно. Біля крайніх хат колодязь з високим журавлем. Якась дівчина витягає з колодязя дерев’яне цеберко з водою. Я підходжу, вітаюсь і прошу напитись. Дівчина ставить цеберко на цямриння і, коли я припадаю спраглими губами до холодної води, стиха каже за звичаєм:
— Доброго здоров’я пивши!
Який чемний з природи наш нарід, думаю я, але зараз мені не до компліментів цій дочці народу з ластовинням на лиці. Подякувавши, я питаю дівчину:
— Чи є у селі військові?
На що дівчина незворушно відповідає:
— Були та повтікали. Тут тільки Саранча з своїми хлопцями.
З протилежного боку вулиці Галя чує нашу розмову й радісно усміхається. Тепер можна вже не боятись нічого, і ми разом ідемо далі однією перією.
Назустріч нам поспішає кудись парубок у військовому одязі, але в селянській шапці на голові. За плече в нього закинута гвинтівка без багнета, а на грудях помітно маленький замусолений жовто-бла-китний бантик. Ми питаємо його, як пройти до отамана Саранчі, і парубок, не питаючи в нас документів, спиняється й охоче пояснює:
— Отак оцією вулицею і йдіть через усе село, а там з лівого боку побачите розчинені ворота, а перед ними у дворі стоїть віз з кулеметом. Отам у дворі або в хаті й знайдете отамана з старшинами.
І хлопець поспішає далі в якійсь своїй військовій справі, а ми спокійно йдемо далі вулицею.
Ось і широко відчинені ворота, за ними віз з кулеметом. На просторому подвір’ї з стайнею, повіткою, сажем і високою добрячою клунею стоїть кілька по-різному озброєних людей, серед яких вирізняється ставний чоловік середніх літ, без шапки, в спідній сорочці, але з кобурою нагана при поясі. Він стоїть попереду й уважно слухає молодика, котрий, видати, щойно зліз з коня й тримає в руці повіддя.
— Нам треба бачити отамана Саранчу, — каже Галя, наближаючись зі мною до чоловіка в спідній сорочці.
— Ну, приміром, я — Саранча, а ви хто будете? — відповідає він і пильно оглядає нас — чи не підіслані ми більшовицькі агенти?
— Ми з Києва, пробиваємось до Кам’янця, — каже Галя й витягає студентське посвідчення Київського українського університету; за нею і я дістаю з кишені свою посвідку і простягаю отаманові.
Цих посвідок досить, щоб отаманове лице прояснилось і він ласкаво запросив до хати, кинувши короткий наказ комусь із своїх старшин.
У великій світлиці заможного господаря отаман сідає до столу й показує нам на два ослінчики.
— А чого ж то в таку далеку дорогу та ще в такий неспокійний час? — приязно питає він нас, перебігаючи поглядом з Галі на мене й знову до Галі.
— У важливих державних справах, пане отамане, — каже поважно Галя, і обличчя отамана враз серйознішає.
— А які ж маєте докази про це?
Галя витягає з дна своєї торбинки купу запечатаних листів.
Отаман підводить праву брову, бере один конверт і хоче розпечатати, але Галя притьмом хапає його за руку:
— Не руште, пане отамане! Самі розумієте — державна таємниця…
Отаман якийсь час потримав, вагаючись, листа і повернув нерозпечатаним Галі.
— І то правда, — погодився він і попросив нас розповісти, що діється в Києві та що ми чули й бачили в дорозі. Розповідаючи, ми не забули згадати, що про його діла ми багато чули у Вінниці, й попросили поінформувати нас про розмах селянського повстання та його успіхи. Важко було вгадати, хто він з фаху: розсудливою, діловою мовою він скидався на народного вчителя, але видно було, що знався й на військовій справі.
— Тепер увесь люд повстав проти совдепії, але для цього треба було, щоб наш селянин сам почув на своїй шиї нове ярмо, бо наш дядько такий, що не повірить, поки не помацає… Навесні він не вірив нашим газетам та промовам, що закликали його не ховати далеко зброю, скинувши гетьмана, бо суне нова — більшовицька хмара, а дядько тільки посміхався: “З гетьмана можна скинути, з пана теж, а з мужика не скинеш — нема куди!” Аж виявилось, що й мужика можна підважити — забрати в нього хліб, коні, худобу, та ще й командують цим жиди! Отут наш дядько й осатанів і взявся за рушницю, що припасав десь з австрійської війни. Отак і почалось повстання. Тільки вояки з наших селян погані: виженуть більшовиків із села — і швидше додому, спекались, хвалити Бога, чортів, а нема тої думки, що ворога треба гнати й гнати, не тільки з свого села, а з усієї губернії, з усієї України, бо знову повернеться назад.
— А вам же пощастило організувати повстанський загін і звільнити від більшовиків велику місцевість? — спитав я.
— А чого це коштувало! Два села спалили більшовики, повернувшись після повстання в тих селах назад. Отоді й стали триматись мої вояки купи… У бою, правда, стоять добре: знають, що, в разі чого, ні нам пощади від ворога не буде, ні йому від нас ласки не жди. Бачили у дворі кулемет на возі? — спитав, усміхаючись, отаман. — То здобули його ще зовсім не обстріляні хлопці: зметикували молодці зробити на більшовиків засідку в кущах та як дали їм відтіля чосу, то ціла рота розбіглась і кулемета кинула… Більшовики хоробрі для тих, хто боїться їх, а як бачать, що не на таких напали, то й самі спини показують! — упевнено проказав отаман і похопився: — Розбалакався я з вами, а про те й забув, що соловей піснями не ситий!
Отаман устав, підійшов до причинених дверей і гукнув до господаря:
— Донате Пилиповичу! Став на стіл печене й варене — треба пригостити добрих людей. — Потім вийшов на ганок і до своєї старшини: — Панове, на вечерю!
До кімнати увійшло четверо засмаглих чоловіків, мабуть, колишніх солдатів, поскидали з себе зброю і, поставивши її в кутку, підійшли до столу, спідлоба поглядаючи на нас.
— Це мої сотники — майстри ганяти більшовиків. Хоч у кожного з них не набереться й півсотні вояків, та навчились, бісові сини, наганяти страху на тисячу більшовиків. Отой, Михайло Переступ, — показав отаман на низенького похмурого чоловічка, — додумався лякати більшовиків своєю “гарматою”: вибив у барилі денце, а в другому денці провертів дірку і вставив у неї дуло обрізана[5], та як бабахне, то й справді здається, що стрельнула гармата…
Усі зареготали, а Михайло Переступ трохи зніяковів від свого “винаходу”.
— Шкоди його “гармата” не завдає ворогові ніякої, а страшить дуже! — сказав другий старшина, ляскаючи Переступа по плечу.
— Недарма ж більшовики допитуються в усіх, кого побачать з наших місць, — відкіля в повстанців гармати, чи то німці їм залишили, чи антанта підкинула? — процідив збоку кремезний чолов’яга.
— А це, — показав рукою в наш бік отаман, — наші дорогі гості. Вони — політики, а бачите, ризикують своїм життям не менше за нас: аж з самого Києва доплуганились сюди!
Тим часом господар, худорлявий заклопотаний дядько, зовсім не схожий на тих пузатих куркулів з вишкіреними зубами на радянських плакатах, спритно брав від своєї огрядної жінки “печене й варене”, яке вона подавала з порога, не заходячи до світлиці, і швидко розставляв на столі миски й полумиски. Наостанку він приніс скляного глека з жовтавою рідиною і поставив на с