МОЛОДА КРОВ
П’єса на чотири дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Морочинська — поміщиця, удова.
А н т о с ь — студент,
Гаврусь — гімназист,
— її сини
Степан Макарович,
Макар Макарович,
— її брати
Ї в г а — наймичка у Морочинської.
К л и м — її батько.
Микита — її дядько.
Я в д о ш к а —її сестра.
Панас — наймит у Морочинської.
Семен — парубок.
Баба Саламаха — ворожка.
Парубки, дівчата, селяни.
ДІЯ ПЕРША
Їдальня старовинного дому. Двері в кухню, в вітальню й у сіни. Вікна в сад. Стіл наготовлено до обіду. Коло столу й мисника швидко порається ї в г а — гарненька дівчина в коротенькій спідниці, білій хустці й боса. Вона часом підбігає до вікна, вдивляється в його і знов біжить до столу. Чується десь у покоях спів Антося. Ївга причепуряється перед дзеркалом. З вітальні входить А н т о с ь. Невеличкий, з піднятими плечима, запал йми грудьми, рухи нервові. Побачивши ївгу, перестає співати, озирається й підходить до неї. Ївга засоромлюється й любовно позирає на нього.
А н т о с ь (таємно). А мати де? Ївга. Там, у покоях.
Антось (нервово, піднято потирає руки). Так. Зараз дядюшка приїжджає… Га? їсю! Серденько б’ється. (Хоче обнять ).
Ївга (злякано, соромливо). Ой, паничу!.. Побачать.
Антось. Ну, то що? Ти — моя жінка. Чого там? І потім, їсю, знов “паничу”? От яка ти, їй-богу! Ну швидше б приїжджав дядюшка. Яка тепер година? (Дивиться на годинника). Мусить уже бути. Мабуть, поїзд запізнився. (Знов хоче взяти за руки ївгу). Ну, їсю, не треба бути такою боязкою. Хіба ж ми що?
Ївга раптом закриває лице хусткою й плаче. Антось. їсю! Чого ти? Що сталось?
Ївга мовчить.
Антось. їсю, ради бога, що таке? Тебе хтось обидив? Ну, скажи ж!
Ївга (не піднімаючи хустки від лиця). Я сьогодні одходжу од вас.
Антось. Одходиш? Чого? Що це має значить? Сьогодні? Таж приїжджає дядюшка, доля наша рішиться. їсю! Нічого не розумію.
ї в г а. Я не можу бути у вас… З мене все село сміється Проходу нема.
А н т о с ь. Хто сміється? От маєш… (Змішаний). Так чекай: сьогодні рішиться все і ніхто сміятися не буде.
І в г а (сумно, безнадійно крутить головою). Нічого не рішиться. Пани ніколи не дадуть свого согласія.
А н т о с ь. Дасть, їсю! їй-богу, дасть, побачиш. Дядюшка їй об’яснить, мама дуже поважає дядюшку Макара.
ї в г а. І дядюшка не согласиться… Мужичка… Ой, та що там казать…
А н т о с ь. Чекай, їсю: ти дядюшки Макара не знаєш, значить, помовчи за нього говорить. А я тобі кажу, що не тільки согласиться, а вже согласився. Я ж тобі читав його листа. Пам’ятаєш, що він писав? “Лучче репана проста мужичка з чистим ясним серцем, ніж панянка з душею, як помийниця”. Ну, чого ж тобі більше? Чудачка. Дядюшка не такий чоловік. Він недурно вчений. А вчені люди, їсю, вже давно знають, що діло не в тому… Ех, чекай, от переїдемо по весіллі в город, побачиш сама. А як будеш учителькою…
ї в г а (соромливо сміється). Ой, сядьте! Учителькою… Я й читать не вмію, а вони…
А н т о с ь. Все вмітимеш! Побачиш! За рік-два видержиш екзамен на вчительку. Ех, їсю, переїдемо в город, зараз тобі учителів, книжок. Так тебе обмундируємо, що через місяць сама себе не впізнаєш. А потім здаси екзамен, построїмо в нашому ж селі чудесну школу, ти за вчительку, я за вчителя. Хай тоді сміються з нас.
ї в г а. За які ж гроші ви построїте?
А н т о с ь. Як за які? За свої! Зараз же по весіллі мене виділяють. Жити ми будемо скромно… Ти подумай, їсю, скільки ми зможемо добра зробити людям! Така, наприклад, ясна, хороша душа, як у тебе, і в темноті. Читать не вмієш. А скільки ж таких, як ти!
ї в г а. А хазяйнувати не будемо?
А н т о с ь. Е, бог з ним, з хазяйнуванням! Ми з дітлахою будемо хазяйнувати. Ну, одходиш чи ні, говори швидше!
ї в г а (тихо). Одходжу…
А н т о с ь. Усе ж таки не віриш? Ні?
ї в г а (так само). А Килинка? (Сумно дивиться на нього).
Антось (змішавшись). Ну, Килинка… Що ж Килинка?.. Ну, правда, винен. Та я ж все-таки трохи покрив свій гріх… А за жінку вона була непідходяща мені. Винен, правда, не криюсь. Ну, а тепер хочу загладити свою вину.
ї в г а. Аз мене вже сміються, що я на Килинчине місце стала. Звели з розуму дівчину, пустили славу, а тепер куди вона? Я не хочу так. Я піду лучче додому…
А н т о с ь (рішуче). Ну що ж? Катай, справді, додому; так, може, дійсно краще. Правда, так краще! А я прямо, значить, до тебе зашлю сватів. Так-так, це лучче! А то наймичка, у своєму домі. Правда. Молодчина Іська! Правильно, іди додому. Хай буде по всім правилам. Коли хочеш іти?
І в г а. Та не знаю, як там тато…
А н т о с ь. Правильно, іди! Бачитись ми можемо й так. Будеш виходити до мене в садок? І в г а (соромливо). Не знаю.
З кухні входить Я в д о ш к а, дівчина років 14—15.
А н т о с ь (весело). А от і наша помошниця прийшла. Ну, як же там, Явдосю? Не бачили, не куриться дорога, не летить наш дядюшка-визволитель?
Я в д о ш к а. Ні, не видно ще.
А н т о с ь. А поїдете з нами, Явдосю, в город? Знаєш, Ісю, ми її теж на вчительки. Ій-богу! От, справді, чудесна ідея! Як же мені це в голову не прийшло? Ого! Такий інститут устроїмо, держись тільки! Правда, Явдосю? Хочете в город?
Я в д о ш к а (говорить дуже швидко, дрібно й одноманітно). Атож, хочу. Я в городі ще не була. А, кажуть, там їздять на возах, що без коней. Ніби некіпажі такі, карети. Та не вйокають, як у людей, а гудуть у дудки такі. Та сила-сила їх! Та, мабуть, усе те брехня. Казав Семена Кривого брат.
А н т о с ь. Ні, правда. От побачите. Та що ж це нема їх з вокзалу? Може, що сталось? Пора б уже. Треба піти подивитись на дорогу. (Заклопотано, швидко виходить).
ї вт а (як тільки зачинились за Антосем двері). А де тато? Чом же не йдуть? От, господи! Жду їх, а вони собі сидять там.
Я в д о ш к а. Та там причепились до них дядько Микита. П’яні такі, що аж страх. І знов за землю свою добиваються. Чистий клопіт. Та грозяться панам розказать. От горенько.
І в г а. Панам?
Я в д о ш к а. Атож! Розкажу, кричить, як ви панів під ма-настир хочете підвести. (Підходить тим часом до столу, жадно огляда його, потім хутко xana з нього наготовлену їжу і пхає собі за пазуху). Я трошечки, Ісю, трошечки. От ще цього. Та цього. А того можна? Я візьму, я небагато.
І в г а (сердито). Явдохо! Та ти сказилася, чи що? А диви, хтось ввійде, що я казатиму? Забирайся собі геть! Пришелепувата! Годі ж, кажу! Чуєш? Явдохо! А диви!
Я в до ш к а. Та я ж трошечки. От яка!
І в г а (прислухається до гомону в сінях). От, здається, вже хтось і йде.
Входять Клим і Микита. Схожі один на одного, тільки Микита нижчий, добродушний на вигляд; п’яний.
Клим (до Микити). Ну, йди, йди, п’янюго, йди! Побачимо. (Неспокійно, злодійкувато озирається).
Микита (ступає за поріг і вперто випростується). От же і ввійшов. Ну? Ввійшов і не боюсь.
І в г а (незадоволено). Та чого ви сюди? Дядьку Микито, а що вам треба? Не можна, пани зараз обідати будуть. От, їй-богу! (До Явдоиіки). Та чого ти ще тут? Іди звідси! (Випиха Явдошку в кухню). Тату, заберіть дядька та йдіть собі. От, дивіться!
Микита. Ша, дівко! Ти знай, з ким говориш. Я тут, і, значить, так полагається. Поняла? Ти не думай, що високо вилетиш. Високо несешся, а низько сядеш.
Клим. Та годі, Микито. Ну, годі. Ну, чого ти? Хіба тут місце? Ну, випив і йди додому спати в солому. Випив і йди собі, ляж, проспись.
Микита (до Івги, так само). Ти думаєш, що когось обдуриш? Нет, я старий салдат, на похторитєльной службі сал-датськую кров проливав.
І в г а (озираючись на двері в покої). Дядьку Микито! От, боже ж мій! Зараз пані ввійдуть. Тату! А, господи. Ну навіщо ви їх сюди привели?
Микита. Я сам прийшов! Мене не треба водить. За правду я в огонь і в… куди вгодно піду. Ти мене…
Клим. Микито, ходім, бог з ним, ходім собі помаленьку.
Микита (не глянувши навіть на брата, до Івги). Племінниця! Не задирай носа! Слиш? Я от — босяк, батько твій ограбував мене, ну, не задирай ще носа. Подожди ще-трошки. Ти думаєш, много тямиш? А ти знаєш, скудова став чела-єк на світі? Га?
І в г а. Ну от, вже тепер про обізяну почнуть. От, боже ж мій! Дядьку, я вас просю: ідіть собі. Я вам винесу чарку горілки, тільки…
Микита. Подожди. Чарка чаркою, то само собою, а от обізяна, то, скажем, тоже само собою. Челаєк єсть од обізяни. Знаєш? Нє, постой. Од обізяни чи не од обізяни? Я от хочу пана спитати. Чи од обізяни, чи нє? Как од обізяни, так… (Грізно повертається до Клима). Так как же ти смів забрать землю у рідного брата? Га? Давай січас свій вопрос! Я тебе тут питаю, і давай свій вопрос!
ї в г а (щоб залякати). Тшш! Пани йдуть, ідіть швидше!
Клим (хапаючи Микиту за рукав). Пани йдуть, Микито, ходім, ходім!!
Микита. Ну, так що? Я й спитаю панів! Що мені пани? І всьо. Весь вопрос. Я й спитаю пана: маєш ти право у рідного брата землю однімать? Ви думаєте, я не знаю, що ви тут затіваєте? А, нам всьо звєсно. Я на похторитєльной службі, как бил, у… Я, брат, понімаю всякі артикуляції.
Кл им (рішуче). Ну, знаєш що, Микито? Ходім, я тобі щось скажу. Ходім до пана, хай пан нас розсудять. Ходім.. Ну, ходім! Пан у конторі, ходім. Раз так, то ходім. У контору, пан у конторі. Ходім!
Микита. У канторі? А-а, ну, ходім у кантору. Ти думаєш, я кантори боюся? Я, брат, землі не крав у брата рідного, я…
Клим. Ну, добре, добре. Іди. (Обережно випихає його в сіни й зачиняє за собою двері).
У вікно в цей час зазирає кілька разів Панас. Коли брати вийшли, він підходить знов до вікна. Стиха стукає:
— ївго! ївго!
Ївга (підбігає). Ой, чого тебе тут носить? Сховайся, а то як побачать…
Панас. Та вже можна чи ще не пора? Надокучило сидіти в кущах, хай воно сказиться.
Ївга. Можна. Іди, хтось іде! (Хутко одходить).
Панас ховається.
З вітальні поспішно, щось поправляючи на собі, входить М о р о ч и н-с ь к а, з добрим, невиразним лицем жінка й здивовано озирається по хаті.
Питає:
— А де Ж ВОНИ?
Ївга. Хто, пані?
Морочинська. Та… Хто ж тут оце балакав?
Ївга. Та то заходив прикажчик. Питався пана.
Морочинська. Ая вже думала, що то наші приїхали з вокзалу. Що ж це їх так довгенько нема; ще, хай хранить господь милосердний, що трапилося в дорозі. (В саду чується виття собаки). Ох, боже мій! Знов той собака! (Схвильовано хапається за серце і ТЯОІСКО дихає). Що ж воно таке? Та дивились хлопці в кущах? Не може ж бути, щоб не можна було найти її! Біжи скажи Панасові, щоб… чи кому там, щоб пошукати. Та пильно. (Собака знов виє). От-от… (Морочинська в тривозі й злякано озирається по хаті). Та що ж це, господи, таке? Біжи, їсю, скажи хлопцям…
Ївга. Та шукали, пані. Кажуть, що то не собака виє.
Морочинська (з захованою тривогою). Як то не собака? А що ж то може бути? Як то не собака, я питаю! Оце мені подобається. Ну, що ж то може бути, говори!
Ївга. А я знаю?
М о р о ч и н с ь к а. Як то не знаєш? Що ж то може вити вдень? (Собака виє). Ні, це щось просто неможливе! Поклич мені сюди Панаса…
ї в г а (підходить до вікна й гукає): Панасе!.. Панасе!..
Голос Панаса з саду:
— Агов!.. А що там?
ї в г а. Іди, пані кличуть. Та ногами, хутко!
Панас (у вікно, скидаючи шапку). Пані мене кликали?
Морочинська. Панасе, що ж це таке? За чим же ви там дивитесь? Що то за біда така, що ви не можете вигнать якогось пса з саду? Пошукай та вижени мені зразу.
Панас. Та я, пані, оце саме й шукаю в саду того проклятого собаку. Та коли ж нема ніде тварюкн. Прямо аж страх бер£, що воно таке, єй-бо, пані, щоб я з цього місця не зійшов: чую — виє, біжу на те місце — нема. Нема, як крізь землю провалилось. А в мене ж під носом вило, он там, у кущах. Мара якась! Нечиста сила, чи що?
Морочинська (махаючи на нього руками). А що ти говориш! Чи то можна таке верзти! А чи ти з розумом?
Панас. А що ви думаєте, пані? А чи не вив так само собака, чи хто його там зна, коло Самокиша, як мало статись з ним оте нещастя? Вило оттак самісінько, як оце у нас тепер. Єй-бо, пані.
Морочинська (злякано, хрестячись). А що ти кажеш! А що ти говориш, хай бог боронить] Сказився ти, чи що? Іди собі. Таке наговорить. (Дуже занепокоєна іде в покої).
Панас (закусює губу й підморгує Івзі). Злякалась-та-ки! Ще вити, чи годі? (Раптом затуля кулаком рота й приглушено регоче). От дурна стара, хай тобі западеться! А за бабою ще не хоче посилати?
ї в г а. Стидається синів.
Панас. Покличе. Та ще вить чи буде? Буде, мабуть? І в г а. Буде, буде. Ввечері приходь до нас. Панас. Так десятка ж! Чуєш? ї в г а. Та добре. Тікай, щось іде.
Панас зникає за вікном.
Входить Клим. Озирається й шепотом питає:
— А що, як там?
ї в г а. Ай, тату! Ну чого вам? От, їй же богу, які люди… Клим. Тшшш! Розщитуєшся? І в га. Та розщитуюсь, сказала ж вам. Клим. Ну, то добре. Добре. Главне, щоб по закону! Раз буде діло по закону — нічого не бійся. І боже тебе борони там
щось так. Знаєш, паничі… вони там уміють… хусточку чи сережки. І той — і пропало… А як по закону…
І в г а. А, тату, як мені це вже остогидло. Ідіть у контору та беріть рощот. Я ж слухаюсь вас, одходжу, чого ж вам іще? Ідіть, а то дядько Микита знов прибіжать.
Клим. Не прибіжить. А ти слухай, що батько говорить. Батько поганого не навчить. По закону кажу, то главке. Раз єсть закон — ніхто тобі нічого. А то буде так, як з Килинкою. Що з того, що він їй хату поставив?..
Входить Степан Макарович. Худий, випрямлений добродій з жовтим, недужим лицем. Побачивши Клима, незадоволено й строго питає:
— А що треба? Чого сюди прийшов? Що за безпорядок?
Клим (низько, угодливо вклоняючись). До вашої милости, паночку. Маю маленький клопіт до вас, панунцю…
Степан Макарович. А порядок знаєш? Чи вчити треба? Чи, може, з своїми порядками прийшов? Ви тепер поставали розумні. Сказано раз — контора. Від другої до п’ятої в конторі. Геть звідци!
Клим (ще угодпивіше вклоняючись і посміхаючись). Ей, куди вже нам, паночку, з своїми порядками. Та чи й найдеться у*всьому*світі така голова, щоб5ваші порядки перемудрила. А я до вас нащот дочки своєї, от її… Хочу* взяти од вас.
Степан Макарович (трохи пильніше). Івгу? Рощот? (Схаменувшись). Ну, це все одно — в контору. Од двох до трьох.
Клим. Бо бачите, паночку, почали вже люди верзти всяку чепухерію по селі нащот моєї дочки і, звиніть, вашого племінника, панича, значить, Антося. Так я, виходить…
Степан Макаро.вич. Приходь у контору. (Раптом приходячи в гнів). В контору говориться вам, мурляки! “Антося, Антося”… А ти нащо так свою дочку виховав, що вона заводить всякі штуки з паничами? “Антося-“. Знать не знаю. В контору! Я вас навчу… Мазепня чортова. Помирать буде, а порядок… “Антося, Антося”.
Втискується Микита
‘Степан М а к а р о в и ч (люто). А тобі ще чого? Чого треба?
Микита (сердечно). Ваше благородіє! Я босяк, я поні-маю… Ваше благородіє, позвольте вам вопрос. (Клим хоче його випхнути). Пойди вон! Ти! Ваше благородіє! Дозвольте вам вопрос…
Степан Макарович (хутко іде до дверей в сіни). А, чортової душі мужичня!.. Панасе! Юхиме!
Клим. Микито! Ходім, пан гніваються… Ходім, братику, бог з ним, он пан, бач, серчають…
Микита. Ваше благородіє! З чого став чоловік? Позвольте вам вопрос.
Степан Макарович (рішуче й мовчки бере Микиту за плече й випихає з хати. За ним і Клима. До Івги). За рощотом у контору. Чуєш?
Ївга. Чую, пане.
Степан Макарович. А щодо Антося… Що там у вас, нарешті, з тим Антосем? Що? Женитись хоче? В тебе є розум у голові чи нема? Ну? Чого мовчиш? Може, дитина буде? Що?
Ївга (соромливо затуляючи руками лице). Ой, що ви, пане!
Степан Макарович. Ну так чого ж женитись? Він тебе обманув? Було що-небудь? Га? Ївга. Ой, що ви!!!
Степан Макарович. Ну так якого ж біса вам треба, зрештою? Навіщо женитись?
Ївга. А я знаю? Хіба то я? Панич хотять…
Степан Макарович. Панич твій ідіот, а по-твоєму, по-мужицькому, йолоп. Розумієш? Так ти йому й скажи. Панича твого треба женить різкою.
Чути грохіт екіпажа.
Степан Макарович. Хтось під’їхав? З вокзалу, мабуть. (Хутко виходить).
Гомін голосів.
З вітальні входить Г а в р у с ь, хлопець років 17, в гімназичній блузі, яку, хвилюючись, обсмикує. В руках його папір, з якого він поспішно читає.
Бачить ївгу, до неї;
— ївго! Слухай, ївго. (Соромиться). Я от написав вірші… на зустріч дядюшки та… той… не знаю… Чорт його зна, якось не…
Ївга (поглядаючи ввесь час на двері, неуважно). Ага, ага. Хороші вийшли.
Г а в р у с ь. Та от не знаю. Ану, послухай, як воно виходить, чи добре збоку. Автору, знаєш, самому непомітно. От ти послухай. (Ще більш хвилюючись, читає).
Привіт тобі, бурлаче рідний, Ти мир і спокій нам несеш.
Мир і спокій — це нащот того, що дядюшка умовить маму согласитись на ваш шлюб… Розумієш? Нічого, правда? Ївга. Атож… дуже гарно…
Г а в р у с ь (читає):
Ти мир і спокій нам несеш… Нехай обнімуться багатий з бідним І восхвалять, що ти живеш. Ти — ангел кроткий, справедливий… Привіт тобі ми всі речем…
І в г а. Ричим? А чого ж ми ричим?
Г а в р у с ь. Та не “ричим”, а речем. Це по-слов’янськи. Для рифми. Чекай! Ідуть, здається? Слухай, Івго, а коли читать, як ти гадаєш? Як сядемо обідати чи тепер же, зразу? Га?
І в г а. Ой паниченьку, не знаю. А дуже страшні ваші дядюшка Макар?
Г а в р у с ь. Що? Ні… мабуть, зразу, як ввійде. Так лучче. (Обсмикує блузу).
А н т о с ь (вбігає до Івги). Ідуть. Нічого, все буде добре, ти не бійся. (Огляда її, поправляє на голові хустку, хвилю-ється). Нічого, чудесно… Дядюшер трохи з дороги стомлений і сердитий. Та це нічого… Зараз будуть… А-а, Гаврусь! Вірші! Вірші, мабуть? Ну, катай! Коли написав?
Гаврусь (не розуміючи й не чуючи його). Га? Не мішай, Антосю. (Шепоче про себе, заклада руку за пояс, приймає пози).
А н т о с ь. Ну, нічого, читай, читай. Держись, їсю. Ідуть! (Підбадьорююче підморгує їй, одходить вбік).
Входять Морочинська і Макар Макарович — згорблений, нестарий, нервовий.
Макар Макарович. Прямо варварство! Люди культурні, двадцятий вік… О, і тут повно мух. Запам’ятай: мухи — це рознощики мікробів. В Америці премії дають за знищення мух, а вам можна дати за добрий розплід.
Гаврусь, як тільки входить Макар Макарович, виступає наперед, чепуриться, прокашлюється й вичікує відповідної хвилини.
А н т о с ь. Нічого, дядюшка, ми вас од мух сховаємо!
Макар Макарович. А від мікробів сховаєш? “Мух”! Бричку дали таку, що всі нерви вимотала. Кучер — ідіот. Сонце пече. Тут мухи. Голова як не трісне…
Гаврусь (виступивши трохи наперед, хоче читать). Дядюшка!
Макар Макарович. А, здоров, здоров! Виробляють тут собі всякі дурниці, а ти їдь, їх розбороняй.
Морочинська (до ївги). Чи там обід уже готовий? ї в г а. Готовий, пані.
Морочинська. Ну, то, мабуть, можна давати. Сідай, Макарку, попоїси, то й пройде…
Макар Макарович. Може, маєш які порошки од голови? Пошукай-но…
Морочинська. Ех ви, городяни! Проїхав три з половиною версти та й розкис уже… Ну-ну, не буду, не буду. Фенацетину дать?
Макар Макарович. Давай що є.
Морочинська виходить.
Г а в р у с ь (прокашлявшись). Дядюшка!.. Привіт тобі, бурлаче рідний!
А н т о с ь. Почекай, Гаврюшка! Дядюшка, от моя наречена… (Хвилюється й не може далі говорити).
Макар Макарович (коротко оглядає ївгу). Умгу… А де ж Степан Макарович дівся?
Ївга хутко виходить у кухжю.
А н т о с ь. Покликали чогось в контору. Так ви, дядюшка…
Макар М.а к а р о в и ч. А ти все лайдачиш? На службу не хочеш? Для чого ж університетські лавки протирав? Учителювать? І то не потане діло. Побачимо, побачимо, не хвилюйся. Наперед дай оддихати від вашої азіатчини. А читать хоч уміє твоя наречена? Мордочка у неї нічого, та що за мордочкою? Коли й серце таке, як мордочка, то ще не біда. А нерви як? Панські?
Антос ь. Серцем вона, дядюшка, власне, й взяла мене. Страшно щира дівчина, чиста, соромлива.
Макар Макарович. Одне слово — ангел. Так і знав. Тільки ти не так голосно розхвалюй, у мене аж у вухах дзвенить од ваших голосів. Ви тут так кричите всі, наче ми в полі жнемо. Ну, де ж її той фенацетин? Брудно… Мухи скрізь… І некультурні люди… Учителем хочеш буть? Навчиш… А на обід, розуміється, борщ і свинина. Як з’їси, так і замреш, як… мумія, год на сто.
Морочинська (входячи з шклянкою води І порошком в руках, до Макара Макаровича). Ось єсть; зараз будеш приймать чи по обіді?
Макар Макарович. Куди там по обіді! Давай зараз… (Бере порошок і випиває, дивиться на шклянку). Брудна, розуміється. А дворянство береже. Це фенацетин?
Морочинська. Фенацетин, Гаврусю! А ти ж чого там стоїш такий похмурий? Біжи поклич Степана Макаровича. Хутенько! (Гаврусь не рушиться). Сідай, Макарку. Сьогодні у нас борщ деревенський з свининою… Мабуть, давненько вже не їв, скучив?
Макар Макарович. А^скучив, скучив, що й казать. Тільки ти наперед попа поклич, хочу висповідатись. Ну та що робитимеш? Будем обідать. А у вас тут межиусобиці? Га? Антося обижаете?
Морочинська. Його обидиш! Сідай, сідай, серце… От сюди…
Макар Макарович (сідаючи). А що, сестро, як ти гадаєш? От я тобі маленьку загадку дам. Що краще: чи деге-нератка-інститутка “благородної” дворянської крові, чи здорова духом і тілом дівчина з народу? Ану, розгадай. А я тим часом “свининки” собі покладу. Ну?
Морочинська. Так. Я так і знала. Чуло моє серце, що дурно ти їдеш. Значить, ти вже за адвоката у племіннич-ка? Ну, давайте краще обідать. А того, Антосю, не буде. Хоч ти тут всіх дядьків своїх склич, хоч ріжте мене живою., а того не буде. Помру я, тоді хоч усі побратайтеся з мужичкою. А я — дворянка і за стіл з мужичкою не сяду. А ту наречену сьогодні ж виправлю додому. Вона того й пішла сюди служить. Батько має до сотні десятин землі, а дітей у найми віддає… Знаємо, чого їй хочеться.
Антось. Ви не маєте, мамо, ніякого права так говорити про дівчину…
Морочинська. А, дай мені спокій з своїми правами. Надавалися вже тих правів мужикам, годі…
Макар Макарович. Один мій приятель усе просить мене, щоб я йому дав рекомендації до своїх родичів-по-міщиків робити у їх розкопки могил,— вишукує там всяку старовину. Чи не могла б ти часом дозволить йому приїхати до тебе? Йому б і копати не треба було, старовина з тебе так і випира зо всіх боків.
Морочинська (раптом начинав плакати). Не бачились два роки. Приїхав — кричить, не привітався, сердиться. Мухи йому. Тепер мужичку якусь…
Макар Макарович (ніяково, дратуючись). Ну, от, жіночі аргументи… Сльози… Чого, спитатися? Ну, чого? Маєш?
Морочинська. Сьогодні ж її вижену! (До Антося). Можеш туди ходить до неї. Ти на ці штуки майстер…
Антось. Мамаша, позвольте вам сказать…
Морочинська. Я вже знаю, до чого воно йдеться, знаю. Не дурно ж той собака виє день і ніч. Ой, бачу, що не дурно!..
Макар Макарович (дуже зацікавлено). А, так у вас тут є собаки-астрологи, що долю віщують? їй-богу, пошлю сюди приятеля свого, він тут чудесні старовинні штуки може одкопать.
Морочинська. Смійтеся, смійтеся, вчені. Бачили ми вже таких розумних. (До Антося). А ти ще молодий з матері сміятись. Чом ти не сміявся, як я тебе виходжувала, як слабий був? Тоді: “мамо”?
Входить Степан Макарович. Засапаний, говорить роздратовано:
— Мужичва подла! Ніяк не привчу до якоїсь системи, до дисципліни. Порядок — то їх лютий ворог. Ху-ху! (До Моро-чинської). Дав рощот Климові. Івга одходить.
Морочинська (вражено). Яка Івга? Степан Макарович. Та яка ж? Наша… Морочинська. Та як? Сьогодні? Зараз? Степан Макарович. Сьогодні, зараз. А н т о с ь. Бачите, мамо: трошки помилились? А дівчину образили… Так раз у раз… Е, що говорить!
Входить ї в г а, одягнена. Потупивши очі, підходить до Морочинської й тихо
говорить:
— Простіть, пані. Тато велять додому йти. Я вже йду. Там за мене поки що Пріська буде.
Морочинська. Та чого ж так зразу? Чого тобі? Що тобі такого зробили тут? Обидив хто? Івга. Ні, спасибі, не обидили… Морочинська. Ну так чого ж ти?
Ївга мовчить, уклоняється усім, тихо говорить “прощайте” й виходить.
А н т о с ь (різко підводиться). “Чого”, “чого”! Образили дівчину та й “чого”.
Морочинська, видно, трохи змішана, стискує плечима.
Степан Макарович. Ну, чого там, обідать. Знов на десять минут пізніше обідаємо. Сідай, Антоне. Годі. А ти, Гаврусь?
Г а в р у с ь (увесь час намірявся сказати вірші; тепер рішуче підходить до Макара Макаровича, починає). Дядюшка! Позвольте вам принести наш привіт. (Мне папір і хоче читать ).
Макар Макарович. Що це? Вірші, може, не дай біг?
Морочинська. А, Гаврусю, дай-но спокій з своїми віршами, найшов час! Сідай краще обідать.
Гаврусь (обурено). Ну, це, мамо, некультурно… і просто не… цивілізовано!! (Повертається й швидко виходить з хати).
Морочинська (до Макара Макаровича). От тобі ваша культура! Гарно? (До Антося). Сідай обідать, годі там. А н т о с ь. Не хочу!
Круто повертається й теж виходить. Завіса
ДІЯ ДРУГА
На задньому плані — хата й подвір’я Клима. Передній кін — вулиця. Тин, ворота, перелаз. Вечір.
Біля воріт стоять: Ївга, Панас, Явдошка й Семен, спокійний, добродушний, навіть флегматичний парубок. Всі часто подивляються в один бік, когось ждучи.
Панас( Семенові). Та боже тебе борони говорить, що я казав. Чуєш? А то проженуть враз, гляди!
Семен (крутячи головою). Ну, історія. Як же ти тепер, Панасе? Га?
Панас. Я? Ого! Я знайду собі раду. Правда, їсю? (Підморгує). Та що! Та ти знаєш, що він вигадує? Скажу, Івго, страшно кортить. Знаєш, що він примудровує? “Як поженимось, каже, так я тебе вчителькою заделаю”. Ну? (Од душі регоче).
Семен (здивовано). Та бре?
Панас. Щоб я пропав! От так учителька буде, ге-ге-ге. Ісько, а чого вчитимеш, га?
Ївга. Та тихо, сказився, чи що?
Панас. Нема нікого. Та, каже, спродаю землю, а на ті гроші настрою шкіл, та й будемо учить дітей. Та не тільки дітей, а й усяких, і старих. Он куди наша їська пішла! А що?
Семен. Хороший чоловік, видно.
Панас. Хто? Антось? Дурак, і все. Я б, маючи його часть… та я б такого настроїв, що держись. Вся земля на весь в’єзд була б моя. “Хороший”! Жирує, стерво, не зна, куди гроші дівать. Ну, скажи на милість, бере дівку та за книжки й на учительку задєлувать. Сказитись треба.
Семен. Е, не скажи, брат. Я он служив у інженера, дак бачив тих баришеньок з образуванням. Очирувательні дівчата. Єсть такі, що й за нашого брата стоять, верно.
Панас. Е, стоять… А ти, ївго, знаєш що: таки прибав трохи. Побий мене бог, мало! Ти ж сама подумай…
Ївга (раптом дратуючись). Е, Панасе, іди ти к чортам собачим! Знаєш? Хочеш діло робить, то роби. А чого крутиш? “Мало”…
П а н а с. Та хто крутить? Сама ти крутиш, стерво! Диви! Хто казав, що двісті рублів до весілля і двісті по весіллі? Ще й перекривляється. От візьму та й докажу твоєму розумнику, яка ти чесна, і будеш знать. Кривиться! Не кривилась, як бігала до мене в стайню. Двєсті рублей давай! От і все! Подумаєш, яка дешева. І собакою їй вий, і того дурня підговорюй, і… Вона раптом буде собі паньою жити, а ти… Не согласен.
Ївга. Не согласен, не треба. Можеш іти до його доказувать, боюсь я тебе. Іди хоч зараз. Іди. П а н а с. Та й піду.
Ївга. То йди, чого ж стоїш? Іди. Тільки знай, що завтра ж з економії полетиш. Чи повірить він тобі, а полетіть — полетиш, серце. Він йому повірить! Дурний ти, і дурний піп тебе хрестив.
Панас. Та ти вмієш чоловіка обійти. Звєсна.
Ївга. Та вмію чи ні — то мій клопіт, а ти не крути.
Якийсь час усі мовчать.
Панас (примушено сміючись). Ну, дурненька! Я пожартував. Хай буде так. Не сєрчай…
Ївга. Та мені чого сєрчать? Про мене! Тільки ж…
Я в д о ш к а (яка весь час прудко подивляється на всіх, наче жадно ловить кожне слово, до Панаса скоромовкою). А ти чого хвалився коло церкви, що схочеш, то можеш вивернуть ївгу, як рукавицю? Га?
П а н а с. А тебе не б’ють, не дриґай ногами. Знаєш зась?
Я в д о ш к а. Овва!
Ївга. Цить, Явдохо. Хай собі говорить. (До Семена). Так ти, Семене, не дуже ж, чуєш? А злегенька. Мовляв, так і так, не можна наших дівчат зводити. Ні битись, ні сваритись, а так…
Семен (добродушно). Я понімаю: полякать. Це як я служив у інженера… Так він, сукин кот, знаєте, унадився за своєю горнишною, служанкою, виходить. Прямо біда! А вона там з другим любилася. Дак просила мене: “Здєлай, каже, пожалуста, йому що-небудь, щоб одчепився”. Дак я що? Зачим битись? Я взяв ще одного парнішку та й засіли в сінях. Там, значить, де він мусить до неї йти. Ну, як тільки він до її дверей, а ми — хить! — та й накрили його моїм сіряком. Та січас один за ноги, другий за руки, обкрутили, та й понесли. Легенький був. І такий хороший собі чоловік, ласкавий. Ну, понесли. Винесли. Винесли на гору — крута така там була гора! — та й витрусили з сіряка вниз. Покотився, сукин син, з гори, як гарбуз… (Добродушно сміється). Єй-єй! З тої пори ніколи вже не чіплявся. Биться не нада, зачим?
ї в г а. Е, ні, і так не треба! Ви йому тільки так, словами… От, мовляв, що славу пускає на дівчину. Дівчина чесна, хтось би посватав, так тепер уже не може. От так якось…
С е м е н. Я понімаю: пристидить. Зачим строго? Панич — хороший чоловік, тут що не кажи. І простого народу не цурається, помогти коли, так перший чоловік. З хлопцями співати ходить, чого більше? Биться з таким чоловіком — гріх просто. Я по-городському з ним поговорю, по-благород-ному. Ти вже не бійся, жив між ними, то вже знаю, як і що сказать. Наслухався. Поговорю так, що…
З хати виходить Клим”,гукає:
— Івго!
Івга. Чого? Зараз.
Клим (підходячи). А, це хлопці… Балакаєте? А, то балакайте, балакайте. Драстуйте.
Панас. Драстуйте, дядьку Климе. Ось дочку вашу сватаєм, ха-ха-ха!
Клим. Хе-хе-хе! Ну що ж, сватайте з богом, сватайте. Аби, мовляв, той… сваталось. (До ївги). Не було ще?
Івга. Та ні, ще. Сидіть собі в хаті, чого ходите. От ще, їй-богу, наче з маленькою!
Клим. Мовчи, дурна. Ти проживи з моє, та й сердься. З “маленькою”! Щастя — як птиця, випустив — не піймаєш. Лови його в десять рук.
Панас (поважно). А що ж, дядько Клим правду кажуть
Клим. А так! Ти поживи на світі. Що ти знаєш? Так думаєш, воно тобі так і сяде на плечі? Еге ж! Розум у тебе дівко, жіночий. Що ти знаєш? Миски, кочерги… От ти собі тільки й думаєш, як націлуватись з ним, як би в садок вибігти до нього. А що з того буде, те тобі й не в голові. А все село знає. “Панич, панич”… А панич що? Панич паничем. А коли по закону, так і панич тобі рівний. Закон всіх рівняє. Зв’яжи законом, і не розрубати сокирою. А так! От ти за горнишну була, а поступай по закону, будеш з паничами ручкаться. І нікого не бійся. А хто проти закону йде, той байстрюків водить, як-от та сама Килинка, що бігала до панича. От воно як!
Івга. Ой, тату, аж у печінках мені сидять ваші балачки. Чула вже сто раз. Ідіть у хату, бо прийде, а ви тут. Як треба буде — Явдошка скаже вам. Ідіть.
Клим. Та йду, йду. А хлопці ж уже… той… Уже говорила з хлопцями?
Панас. Уже, дядьку! Всю машинерію знаємо. Не бійтеся, могорич будете ставить!
К л и м. А, ну то боже поможи. Я піду-таки. Ти ж, Явдосю, нікуди не забігай. За тобою не дивись, то так і завієшся. Коло Ici будь.
Я в д о ш к a. Та добре вже, добре.
Клим. “Добре, добре”! Учені… (Бурмочучи щось, іде в хату).
П а н а с. А його щось немає. Може, мамаша не пустила?
ї в г а. Прийде. Слухай, Явдошко, а баба Саламаха казала, що ждатиме в себе чи в невістки?
Я в д о ш к а (скоромовкою). В себе. Казала: “Як тільки постукаєте в віконце, так і піду”. Вже буде ждати. Може, збігати ще?
І в г а. Ні, побіжиш, як він прийде. Ще, може, справді стара Морочинська не схоче ворожити.
П а н а с. От же дурна, хай тобі лихо! А ще пані! Собака виє, а вона молебствія править та за ворожкою посилає.
Семен. Боїться. Бува, що й справді нечиста сила виє. От тут недавно…
Я в д о ш к а. Баба Саламаха каже, що вона сама вичитувала одну жінку: відьма на неї кинулась собакою. Так три дні лизала жінка денце помийниці. І помоглося.
Семен. От тут недавно один чоловік…
Явдошка. Ав Волосній відьма перекинулась у жабу, та як учепилась одній дівці у шию, так і досі не може одірвать. Кров смокче.
С е м е н. І то буває. От тут один чоловік…
Явдошка. Баба Саламаха казала, що треба тій дівці розрізать жилу…
Семен. Тю! Та дай же сказати! Ну й язикате!
Явдошка (хапаючись). Треба розрізать жилу, напустить у глечик крові. А тою кров’ю та поливать ту жабу. Так вона захлинеться та й одпаде. Тепер кажи ти!
Семен. Та я кажу, що тут один чоловік…
І в г а. Ану, помовчіть трохи: щось ніби співає.
Прислухаються. Чути спів А н т о