пiсля прочитання оповiдань С. Васильченка “Свекор” i “Басурмен” Душа нашого украiнського народу надiлена лагiднiстю, природним тактом, тонким розумом, поетичним свiтовiдчуттям, здатнiстю жартувати. Саме маючи на увазi цi особливостi нацiонального характеру, i створив Степан Васильченко образи людей, яким властиве почуття гумору (“Свекор”), змалював життєвi комiчнi ситуацii (“Басурмен”). Оповiдання “Свекор” знайомить нас з малим Васильком, який “завжди викликав усмiшку в дорослих” через його сердите “старування”. У сiм’i вже звиклися з цiєю вадою малого сина i тому ставляться до неi з iронiєю. Ми неначе потрапляємо у лагiдно-мудру атмосферу родини, сповнену i пiклування, i любовi, i незлого кепкування над Васильковою “старечою” розсудливiстю. Батьки розумiють, що осудом та гриманням тут не зарадиш, тому жартiвливими хитрощами доводять “свекра” до розумiння та признання через сльози: “Я ма-а-лий ще!” Не можна без смiху читати оповiдання “Басурмен”. I хоч описано у ньому незначний епiзод сварки малого Семена iз заклопотаною матiр’ю, але стiльки лагiдного гумору, родинного тепла i народноi мудростi в кожному рядку! Ми розумiємо, що мати, хоч i лається на “басурмена” (бо той не хоче молитися), але серцем намагається дати йому розуму. Вона залякує пеклом сина, цю “хрещену тварюку”, i тут же “лагiдним, тихим голосом” застерiгає свою дитину вiд пекельних мук i стає зрозумiлим, що i материнi сердитi слова, i лупцювання за цигарку, i виганяння з хати “до басурменiв” Ї це все викликано хвилюванням за рiдного сина, за його душу, його майбутнє. Тому щасливим сподiванням озиваються у нашому серцi “могучi дрiбнi передзвони радiсного нового паламаря”, яким стає у власнiй уявi бешкетник Семен.