Наприкінці XIX століття в Царському Селі влітку алеєю двірцевого парку прогулювався молодий цар Микола II. Цар був у цивільному костюмі, з тростинкою, і здавався дуже несолідним. Позаду, на певній відстані, йшло кілька наближених, а поряд, теж трохи позаду, царя супроводив одягнутий за формою старий гладкий міністр землеробства і державного майна. Він шанобливо доповідав цареві. В доповіді було щось не дуже, певно, приємне, тому міністр зробив тактовну паузу.
— Знов що-небудь неприємне? — запитав цар.
— Так, ваша величність. Тисяча вісімсот дев’яносто другого року я мав честь доповідати померлому в бозі августі-шому батюшці вашої величності3 про підлу кампанію, зняту в іноземній пресі з приводу нашої недостатньої начебто уваги до такого собі садовода Мічуріна, якого вони іменують великим селекціонером. Зараз, на превеликий жаль, вони знову зчинили галас.
— Що ви кажете? — здивувався цар.
— Більше, ваша величність. Нам відомо, що, спонукувані, без сумніву, комерційним інтересом, до цього Мічуріна вже приїхали або, в усякому разі, їдуть з-за кордону два визначні іноземці, можливо, теж вчені. Хто знає?..
— Де він живе, цей садовод? — запитав цар.
— В місті Козлові4, Тамбовської губернії. Цар здригнувся від несподіванки й зупинився.
— Ну, ви подумайте! В Козлові — вчений! От не чекав! Хм! Все це дуже неприємно. Що ви думаєте з цього приводу?
— Я гадаю, ваша величність, що, може б, справді… а також беручи до уваги, що до нього їдуть оті… то, може б, Анну5…
— Абсолютно вірно! — сказав цар.— Мені дуже приємно, що наші думки збігаються. Іменно Анну третього ступеня або землеробський хрест. Це ж дуже незручно… Боже ти мій, вже їдуть, кажете? Хм… Бачите, вже їдуть… А що він там, в Козлові, робить, цей учений?
— Селекціонер-оригінатор, ваша величність,— значуще пояснив міністр.
— А-а! — сказав цар тоном обізнаності.— Ну… ну, тоді напевно Анну. А якщо зманюватимуть за кордон,— не пускати. Сповістіть про це тамбовського губернатора. Хм…
— Чортзна-що робиться! — занепокоївся тамбовський губернатор, одержавши раптом спішне повідомлення.
Він купався, зайшовши по груди в річку, і, поринаючи й надовго зникаючи під водою, а то виринаючи знов з пирханням та кректанням, невдоволено кричав до тих, що були на березі:
— Чому я, губернатор, маю дізнаватись останнім, що в мене в губернії об’явився вчений?
— Пробачте! — виправдувався з берега голова губернської земської управи6.— Але ж це справа остільки непевна, хоч я, між іншим, кілька раз запитував…
На цих словах голова губернського земства проколов наскрізь поглядом інспектора землеробства Марфіна, що теж стояв тут, на березі.
Однак Марфін не втратив мужності:
— Вибачте, я доповідав неодноразово, що ця справа садовода Мічуріна надзвичайної ваги…
— Годі! — пирхнув губернатор, виринувши з води, й щосили ляснув себе долонею по плечу, відганяючи ґедзя.— Скал он!
— Слухаю! — обізвався від коляски молодий чиновник особливих доручень Скалон.
— Негайно виїздіть у Козлов. Вручіть садоводу нагороду, а справника7 Хренова попередьте, що вже їдуть!..
Проказавши це, губернатор набрав повен рот повітря й, міцно затиснувши ніс пальцями, зник під водою,— плавати він не вмів.
В Атлантичному океані посувається на схід пароплав. Поступово віддаляючись до берегів Європи, він обертається на маленьку цятку. Цятка ця пересувається по земній кулі через весь океан, Західну Європу, через кордон, по розлогих російських просторах і зупиняється в ледве помітному про-вінціальному місті — Козлові.
На повитій диким виноградом просторій веранді коз-ловського міського голови Бикова п’ють чай з варенням і вершками. Донька Бикова грає на піаніно. Раптом у зелений, запашний, ягідно-музичний світ вриваються шум, голоси, кроки й на веранді з’являються Биков і Семен Семенович Хренов — місцевий справник.
Биков. Рубайте мені голову,— нічого не розумію.
Бикова. Що трапилось?
Биков. Прибув чиновник особливих доручень від губернатора з урядовою нагородою, вгадайте кому? Мічу-ріну!
Всі. Мічуріну?
Отець Христофор. Як Мічуріну? За що? Голова земської управи Полубояринов, Почекайте, почекайте, дозвольте… Бикова. Яким чином? Чому?
Хренов. За особливі заслуги в справі садівництва. Предводитель дворянства Соколов-Орлов. Цього не може бути! Це якась помилка. Отець Христофор похитав головою. Полубояринов. Абсолютно.
Соколов-Орлов. Ні, ні… Панове! Тут щось не те. Я розумію, сад купця Філіппова, сад Дюльно, нарешті, сад отця Христофора!.. Отець Христофор!
Отець Христофор. Содом і Гоморра8.
Хренов. Заздрісно? Так я вам більше скажу… Зараз до нього їдуть з Америки два американці.
Полубояринов. Що ви кажете?
Соколов-Орлов. Що ви кажете?
Бикова. Американці?
Хренов. Так. Вчені. (До Бикова.) Поїхали! Биков. Почекайте.
Бикова (помітивши на вулиці Мічуріна). Боже мій! Погляньте. Знов щось тягне! Биков. Хто?
Бикова. Мічурін! (До справника.) Семене Семеновичу, припиніть цей нігілізм хоч би на три дні. Знову сам тачку везе. Адже це можуть побачити!9
Хренов. Але ж я не можу йому заборонити… Зникаю!
Биков. Почекайте. Щось треба зробити. Не можна ж допустити, щоб він опинився в такому принизливому становищі перед іноземцями, коли він вчений і кавалер орденів. От історія!
Входить чиновник особливих доручень Скалон.
— Здрастуйте, панове!
Поминаючи садибу міського голови, Мічурін і його дружина не чули, що говорилось про них на повитій диким виноградом веранді. Вони були такі зосереджені, що не помітили навіть і самої садиби.
Цілу осінь і весну вони “перевозили” сад на нове місце, тягаючи молоді деревця просто на вл ній спині. Вони не були багатіями. Зараз вони переносили ешту своєї невеличкої оранжереї.
— Тобі не важко?
— Ні,— сказала дружина,— а тобі?
— Ні. Я все думаю. Все думаю, думаю…
Промчав у прольотці, на прекрасному рисаку, справник.
На тихій, порослій травою вулиці, проти відчинених воріт, за якими сад, а за садом будиночок, зупинилась візнича прольотка.
В прольотці — два американці, професор Майєрс і ділова людина Берд, яких зразу можна пізнати по особливій манері триматися спокійно й самовпевиеио. Третій, теж американець, що сидить в окремій колясці, не має такої солідності, зате його американізм підкреслений сміливою картатістю одягу, яскравістю взуття й безліччю олівців у боковій кишені. Він був перекладачем з усіх мов на всі мови. І хоч, як здебільшого й буває в таких випадках, жодної мови він до пуття не знав, проте взаємно зацікавлені в перекладі сторони загалом його розуміли, як розуміють мисливці всього світу натренованого нервового собаку по гавканню, тремтінню м’язів та багатющому виразу очей.
— Хау ду ю ду!* Слухайте! Хеллоу, хеллоу!** Тут живе містер Мічурін? — голосно запитав він, побачивши людину в саду біля відчинених воріт.
— Кажу, тут. Чого ж кричати? — образився візник.— Онде сам стоїть. Ото диво…
— Так, тут,— відповів Мічурін і підійшов до іноземців.
— Панове, ми приїхали,— сказав перекладач.— Пліз***, прошу вас! — Перекладач показав Мічуріну, що тільки-но підійшов, на обліплені безліччю ярликів чемодани й повів американців у двір до будиночка. Мічурін узяв чемодан і пішов за ними.
Майєрс. Як все незвичайно!
Б е р д. Я не бачу тут нічого незвичайного, крім пороху і вибоїн. Чорт мене поніс у цю діру. М а й є р с. Ви засмучені?
Б е р д. Я не бачу тут ознак діла. Фу! А-ай! Фу-х-ху. Мені здається, що ми не туди попали.
Майєрс (перекладачеві). Скажіть, хай доповість.
Перекладач (Мічуріну). Пліз, можна бачити містера Мічуріна?
М і ч у р і н. Можна. Я Мічурін.
Перекладач. Ви Мічурін? Містер Майєрс, це містер Мічурін!
Майєрс, Б е р д. Справді?.. Містер Джон Мічурін? Майєрс. О, пардон, бога ради.
Б е р д (кидається до Мічуріна і, вириваючи в нього один чемодан, перекладачеві). Чорт вас забери! Беріть чемодани! Я вас прожену нарешті. Дайте чемодани!
Перекладач. Дайте чемодани! Містер Мічурін, бога ради!
Б е р д. Тисяча чортів. Містер Мічурін! Це оригінально. Так!
Перекладач. Пан Берд каже, що це дуже оригінально. Він сам теж любить носити чемодани. (Берду.) Я кажу, що ви теж любили колись носити чемодани.
Мічурін. Це дуже похвально.
Перекладач. Містер Берд з цього почав кар’єру. Мічурін. Так… Ну, що ж. Похвально. Майєрс. Здрастуйте. Професор Майєрс. Франк Майєрс, із Сполучених Штатів Америки. Мічурін. Дуже радий.
Перекладач. Із Сполучених Штатів Америки, Юнайтед Стейтс. Директор інституту землеробства. Майєрс. Містер Берд. Мій друг. Берд. Берд. Уоллес Берд.
Перекладач. Містер Уоллес Берд, багата людина Америки.
Майєрс. Я спеціально приїхав.
Перекладач. Містер Майєрс спеціально приїхав до вас на кращому пароплаві Америки, де люкс.
Мічурін. Дуже приємно. Я дуже радий.
На веранді з’являється Олександра Василівна.
Мічурін. Прошу. Моя дружина. Олександра Василівна, мій кращий друг і помічник.
Берд. Берд.
Майєрс. Майєрс. Це прекрасний день, місіс Мічурін. Олександра Василівна. Прошу, цебто… дякую.
Перекладач. Містер Майєрс говорить, що він захоплений взагалі.
Б е р д. Містер Мічурін… Пробачте… (До перекладача.) Спитайте, однак, чи той це Мічурін.
Перекладач. Містер Мічурін, містер Берд цікавиться, чи не живе тут поблизу інший містер Мічурін?
Мічурін. Не знаю, не чув.
Перекладач. Містер Берд цікавиться: цей дворик і є той сад, про який^ми читали в Америці? У вас є інший великий сад?
Мічурін. Великий? Чому великий? Ви приїхали дивитися мій сад? Прошу вас.
І Мічурін повів американців у сад. Олександра Василівна йде в будинок. Входять Терентій, Буренкін та візник.
Т е р е н т і й. Вигадка, й більш нічого.
Буренкін. Вся пошта гуде.
Візник. Кажуть, власноручно сам цар…
Терентій. Цар?.. Брехня. Не може бути, щоб цар та знав, що є місто Козлов. Нема таких царів!
Буренкін. Не місто взнав, а, Івана Володимировича.
Терентій. Мели.
Візник (до Буренкіна). Скликав міністрів кабінет… Дайте йому, каже, золота, срібла, скільки забажає. Нехай, каже, купається в молоці, тільки не пускайте, каже, за кордон. Он як!..
Терентій. За кордон такого лайливця, коли б я був царем, і я б не пустив.
Візник. Так. А той передав губернатору. Терентій. Це ж який?..
Візник. Не знаю. А той уже, значить, справнику нашому, шкурі. Ось він, хижак.
Швидко входять Биков і Хренов. Хренов. Що передавали? Хто? Кому?.. Стій! Візник. Нагороду. Хренов. Яку? Хто сказав?..
Візник. Чиновника цього губернаторового з вокзалу хто віз? Я!
Хренов. Ну… Візник. А після мериканців. Хрєнов, Биков. Яких? Де вони?.. Візник. Котрі мериканці? Хрєнов. Так.
Візник. Тута. А губернаторів, отой, у готелі. Хрєнов (до Викова). Всі знають!..
В і з н и к. Як не знати. Сам казав. У вас, каже, знаменитий садовод. Нагорода йому від царя дуже спішна. Це отой губернаторів…
Биков. Збожеволіти!
Хренов. Американці де?
Візник. В саду. Онде речі. А самого повели в кущі. Биков. Провалитись!
Хренов. Голубчики, що ж це робиться! Пошта гуде, готель шушукає! Один тільки я нічого не знаю! Биков. Самі винні.
X р є н о в. Я винний? Облиште. А хто сказав: скорий поспіх — людям посміх? Хто затримав мене — ви?! Треба було відразу цього губернаторського хлопчиська в коляску й сюди. А не варення варити.
Биков. Значить, я винний? Дякую вам. Адже це пряма ваша справа!
X р є н о в. Моя, звичайно. Ой голова болить, рятуйте… Входить Олександра Василівна.
Олександра Вас и л і в н а. Пано-ове… Що з вами? Здрастуйте.
X р є н о в. Нам потрібний пан Мічурін. Биков. Доброго ранку!
Олександра Василівна. Прошу зайти. Він буде дуже радий.
Т е р е н т і й. Зрадіє… Тьху… брехня! Хренов. Пробачте, де він?
Олександра Василівна. В саду. До нього приїхали начебто здалеку.
Биков. Яка неприємність!
Олександра Василівна. Не лякайте. Щось трапилось?
Биков. Ваш чоловік одержує нагороду.
Олександра Василівна. Слава богу! Він буде щасливий. Я так цього хотіла, так хотіла! Одну хвилинку… (Іде в кімнату.)
Биков. Ох, не гаразд! Головне — було б через що.
X р є н о в. Все незрозуміло на цьому світі!.. В готель швидше!
Минуло довгих дві години.
Глибоко вражений стояв перед Мічуріним професор Май-ерс. Вражений був і Берд. Вони щойно повернулися з саду
Майєрс озирався на всі боки, не вірячи власним очам і хвилюючись тим хвилюванням, яке переживають люди в присутності великої людини.
— Те, що я бачив, геніально. Ви, містер Мічурін, дивовижна людина, і я вже ніколи вас не забуду. Я кажу, варто було приїхати з Америки, щоб потиснути вашу руку. Я щасливий!
Олександра Василівна. Правда? Майєрс. Так. Це правда.
Олександра Василівна. Ви сказали, що ви щасливі…
Перекладач. Так, містер Майєрс сказав, що це геніально і що він щасливий бути вашим сучасником взагалі.
Олександра Василівна. Я заплачу. Мічурін. Сашо, заспокойся. Це так говориться. Це люб’язність.
Олександра Василівна. Але це так хороше. Як радісно, коли люди люб’язні!
Перекладач повторює фразу за фразою. Мічурін. Ні, що ви. Це тільки початок! Олександра Василівна. Боже мій! Мічурін. Сашо…
Олександра Василівна. Іване, я щаслива… Спасибі вам… Я щаслива це чути. Мені так цього хотілося, мені так цього хотілося! Адже так мало щастя!.. . Мічурін. Ну, що ти говориш, їй-богу. Насправді вони не щасливі. Базікання одне.
Берд. Цікаво, про що вони говорять, Майєрс. Що вони говорять?
Перекладач. Вони говорять…
Мічурін. Слухайте, не перекладайте цього… Це дуже приватна розмова. Сашо…
Олександра Василівна. Ну, добре. Я піду. Мічурін. Ні. Чого ж?
Олександра Василівна. Вони сказали, що вони щасливі. Боже мій!.. Ти чув, що вони сказали?.. Вони сказали — це надзвичайно.
— Так, це грандіозно,— сказав Майєрс і потиснув збентеженому Мічуріну руку. В голосі невтомного шукача рослин звучало таке справжнє почуття, що навіть перекладач схвилювався.
— Це грандіозно своєю силою, глибиною задуму й перспективами,— казав Майєрс.— Признатись, я ще не все зрозумів. Але я вперше відчув, що може людина! Це майже надприродно.
Берд схвильований був трохи по-іншому. Його вразила не сама ідея, не поле благородних битв людини-творця з природою. Берд був людиною іншого складу, діловою людиapio, як любив він говорити про себе. В саду Мічуріна він угледів великий бізнес і вже навіть прикинув у думках усі можливості цього сміливого починання для фермерів Північних Штатів і Канади.
— Так, це надзвичайно,— сказав він шанобливо.— Я приїхав сюди, щоб передати вам подяку всіх садоводів Канади за вашу вишню. Цього року в Канаді вимерзли всі вишні. Лишилась тільки ваша. Це знаменито! Адже правда?
Перекладач повторює фразу за фразою.
Мічурін. Так? Я дуже радий.
Олександра Василівна. Ну, як тобі не соромно? Не можна ж так, Іване.
Мічурін. Зажди. Я говорю — я дуже радий. Терпіти не можу ніжних сортів.
Перекладачко Берда). Він говорить… Взагалі він… Йому щось не подобається.
Берд. Уелл*. Містер Мічурін, поясніть, однак, чому ми не бачимо ваших лабораторій? Де ваші робітники?
Перекладач перекладає фразу за фразою.
М а й є р с. Так. Невже ваш уряд…
Мічурін. Мій уряд садовою справою не цікавиться. Берд. Дуже дивно і безглуздо.
Саме в цей час до співбесідників швидко підійшов чиновник особливих доручень, що прибув від тамбовського губернатора. Спинившись перед професором Майерсом, він поспішливо почав рапортувати:
— За указом його імператорської величності государя імператора Миколи Олександровича…
— Прошу вас. Що ви хочете?— зніяковів професор Майєрс.
— …маю честь вручити вам, пане Мічурін…
— Пліз… Ось Мічурін,— сказав перекладач. Чиновник сторопіло обернувся до Мічуріна. Для цього
йому довелося зробити поворот праворуч, два кроки вперед і почати промову спочатку.
— За указом його величності государя імператора Миколи…
— Що-о?— 3 тихої і навіть млявої людини Мічурін обернувся раптом на розлюченого бійця. Але він подолав гнів, що спалахнув так несподівано, й застиг у такій напруженій позі, ніби йому прибили ступню цвяхом. Чиновник стояв на зламаній лілії.
— …государя імператора Миколи Олександровича, маю честь вручити вам, пане Мічурін…
— Що вам треба?
— …орден святої Анни третього ступеня!
Мічурін взяв орден і, ховаючи його, сказав чиновникові ввічливо й тихо, силкуючись навіть посміхнутись, щоб гості нічого не помітили.
— Слухайте. По-перше, дякую государеві. По-друге, стійте й не ворушіться, бо інакше я… ображу вас дією… Чорт вас забери, де ви стоїте? Обережно! Ви наступили мені на серце!
Розгублений чиновник зробив непевний рух.
— Обережно!
— Вибачте…
— Тереитію, проведи пана… Ось, полюбуйтесь,— сказав він американцям, коли чиновник пішов. Лілія була зламана при самому корені.
— Який жаль! Це фіалкова лілія, панове, унікум. Бачите… А запах! Відколи світ існує, люди не знають запаху лілії. І знаєте чому? Його не було.
— Абсолютно вірно. Лілії не пахнуть або пахнуть гниллям.
— А от понюхайте, а?— Мічурін пожвавішав.
— О-о, містер!
— Тож-то.
— Чудово!
— Це справжня епопея,— сказав Мічурін.— Я вивів її з жовтої і шарлахової лілії Тунберга. Гібриди першого й другого поколінь, в третьому поколінні з’явились поодинокі лілові екземпляри, пилок чорний і, як бачите, цей запах. Чотири нових ознаки! Я взявся ліпити нову рослину, створювати нову породу. Беру для схрещування рослини різних видів і навіть думаю спробувати — різних родів… І, по можливості, з різних віддалених місцевостей.
— Чому?
— Зараз поясню.
В суміжному саду, за кущами, спираючись на пліт, трубкою приставивши до вуха широку долоню, весь обернувшись на слух, роззявивши рот навіть, стояв отець Христофор. Він стояв тут уже давно, від початку відвідин. Почувши останні слова Мічуріна, Христофор перехрестився.
— Послухайте мене, містер Мічурін,— сказав рішуче Уоллес Берд.— Я все зрозумів. Це не ваш масштаб. Ви загинете тут. Вам місце в Америці.
— Ні.
— Іване Володимировичу…— з докором обізвалась дружина, побоюючись раптової категоричності й різкості цього “ні”.
— Помовч…
— Подумайте,— сказав Майєрс.
— Бачите, професоре,— сказав Мічурін.— Це місце м
Я його знаю. Тут робив мій батько, дід. Звичайно, для досліджень цікаво мати весь світ.
— Ну, звичайно.
— Хвилиночку…
— Пардон*.
— Так. Потрібен весь світ, щоб збагнути до кінця цей мій сад отут.— Мічурін постукав палицею по землі.
— Подумайте.
— Ні, ні. Я залишусь тут.
— Іване Володимировичу…
— Я тут чекатиму, поки не вийде по-моєму.
Мічурін подивився на сад. Його обличчя набрало звичайного виразу заклопотаності й суворого замислення.
— Тут, панове, розрахунок на досвід і терпіння. А терпінням я запасся на сто років!
— Містер Мічурін, я вам ще раз кажу,— ваше місце в Америці,— сказав Берд, коли перекладач замовк.— Ми цій справі надамо нашого розмаху. Весь цей сад ми навантажимо на пароплав.— Берд говорив з такою спокійною певністю, начеб сад уже вантажили на пароплав.
Мічурін заперечливо похитав головою.
— Ви побачите, як живе в нас містер Бербанк10. Ви будете мати вісім тисяч доларів на рік, лабораторії, сто помічників!— Берд пішов в атаку.— Я куплю все це!
— Ні,— спокійно відмовив Мічурін.
— Вам шкода розлучатись з цим ландшафтом? Гаразд. Ми вам зробимо в Америці такий самий.
— Ні.
— Гаразд. Я зрозумів все і кажу відверто: ви більше Бербанка.
— Не знаю. Не міряв,— сказав Мічурін і звернувся до Майєрса:— У Бербанка тепло. Встромив ломаку в землю — цвіте. Моя стихія — північ. Холод. Плодоносний світ я посуваю на північ. А це — головне.
— Десять тисяч!— сказав Берд.
Майєрсу було, мабуть, соромно за свого товстосума. Він був справжній вчений, закоханий в науку. Йому хотілось відвернути розмову.
* Вибачаюсь (франц.).-г— Ред.
— Це надзвичайно!— сказав він Мічуріну, ще раз оглядаючись на сад.— Я об’їхав усю планету. Я бачив рослинний світ, але найголовніше про нього я збагнув тут.
— Ви золота людинаї— не витримав Берд.— Я кажу відверто.
— Я руська людина,— тихо сказав Мічурін.— І нема таки*х ні грошей на світі, панове, ні пароплавів, які могли б підняти мене. Як же я вивезу сад? Адже це батьківщина моя, це справа мого народу. У мене вже сотні наслідувачів. Ні, це не те, панове…
Берд. Подумайте.
Перекладач. Що ви робите! Ви втрачаєте бізнес. М і ч у р і н. Ні, ні. Це не та розмова. Це мене пригнічує. Годі.
Олександра Василівна. Іване, адже вони нічого не сказали. Вони сказали — подумайте.
М і ч у р і н. А я їм скажу: нехай приїжджають через двадцять років. І хай не пригнічують мене своїми грошима, хай їм чорт… (До перекладача.) Це ти їм вдома перекладеш.
Берд. Що він сказав?
Перекладач. Я… Він говорить… Я не зовсім зрозумів.
— Містер Мічурін, ще…— сказав Берд.
— Ні… Навіщо ж?
— Містер Мічурін сказав, що в нього інший інтерес.
— О, вибачте. Дуже шкода. Американці почали прощатись.
Раптом пролунав постріл. Мічурін подивився в напрямі саду й, попрощавшись поспіхом з гостями, зник у саду.
Сторож Терентій біг з дробовиком, який ще курів, навздогін за дітьми. Невблаганні садові пірати — хлопчаки — падали з яблунь, скакали через огорожу й тікали, збиваючи куряву на дорозі.
Перехопившись через тин, Мічурін погнався за хлопцями. Ось він майже наздогнав одного.
—— Ай-ай-ай!.. Не буду!..— злякано вереснуло білоголове хлоп’я.
— О-о! Я тобі…— Мічурін спіткнувся й упав на курну дорогу.
Змучений і втомлений стояв він біля веранди перед зламаною лілією.
Смеркало. В саду було тихо, як у покинутому царстві. Олександра Василівна сиділа на лавочці в глибокій і гіркій задумі. Американців уже не було.
Мічурін довго дивився їм услід, як дивиться самотній остров’янин в безмежжя морської далини, де зникає корабель з білими вітрилами надії. І раптом він цілком ясно відчув себе на земній кулі в цій загубленій далеко від широких шляхів глушині. Ним опанував напад гнітючої туги й терпкої гіркоти. Він озирнувся.
— Чого ти на мене дивишся? Ну, чого?
— Нічого,— тихо відповіла дружина.
— Нічого? Що — нічого? Ну?
— Облиш мене, дай спокій.
— Облиш ти мене в спокої. Я знаю тебе. В Америку захотілось!
— Ти збожеволів. Хто тобі сказав?..
У Олександри Василівни навернулись сльози.
— Чого ти плачеш? Ну, чого ти плачеш?
— Ох,— Олександра Василівна відвернулась, затуливши лице руками.— Нерозумна ти людина…
— Що? Повтори, що ти сказала? Ну, повторіть мені, що ви сказали!..
— Облиште мене… Не кричіть…
— Я не кричу, я стогну! Ой-ой-ой! Яку лілію розтоптали, ох!.. Терентій!— Мічурін схилився над лілією й почав обережно обгортати її землею, бинтувати, підв’язувати. Потім, заспокоївшись, подивився на Олександру Василівну й посміхнувся:— Ну, годі плакати, Сашо, чуєш? Поплакала й досить… Ну її, ту Америку… подумаєш!.. А як я їм добре сказав, пригадуєш? Приїздіть, кажу, через двадцять років. Терентію! Ага, давай, давай його!— скрикнув раптом Мічурін, побачивши, що Терентій тягне заводіяку яблучних злодюжок — десятирічного хлопця.
Побачивши Мічуріна, хлопець заборсався в руках Тсрсн-тія, як тигреня, заборсав ногами, руками, головою, коліньми, закричав, заверещав, і в такому стані з великими труднощами приніс його Терентій на руках і поставив перед Мічуріним і його дружиною. З Терентія градом котився піт,— такий дужий і спритний був хлопець і таким великопристрасним був його відчай. Хтозна-скільки тривала б ця боротьба, коли * Мічурін не крикнув на хлопця:
— Цить!
Хлопець вмить замовк. Розкривши рот і очі, з яких все ще ринули дитячі сльози, він застиг у гіркому заціпенінні перед грізним хазяїном яблук.
— Ходім чай пити,— сказав тихо, зовсім по-дружньому Мічурін і повів хлопця в кімнату.
В маленькій їдальні Мічурін посадовив хлопця Павлушу за стіл. Олександра Василівна почала наливати чай з самовара, поставленого Терентієм на середину стола.
— От такий пройдисвіт був батько, такі й діти. У, звірюка!
— Не сопи, годі. Дивись на мене!— сказав Мічурін хлопцеві.— Бити не буду. Ану, подивлюсь, чого це в тебе живіт такий великий.
Мічурін видобув з-за пазухи в Павлуші яблуко.
— От бачиш? Це що? Ну? Чого ж ти мовчиш? Що це?х
— Яблуко.
— Яке?
— Кисле.
— Зелене.
— Ох, негідник!— не витримав Терентій.
— Помовч.
— Ну й мовчу.
— Ну й мовчи!— скипів раптом Мічурін.
Терентій махнув рукою, ненависно й люто глянувши-на хлопця.
— Мовчу.
— Терентій!!!
— Пху, господи… Ну що? Ну, Терентій!
— Помовч… що, теж в Америку закортіло?
— Та на біса вона мені, ваша Америка. Самі не поїхали, от тепер злоститесь на всіх.
— Що? Що ти сказав?
— Мовчу.
Мічурін подивився на Терентія вкрай сповненим люті поглядом, але Терентій — що робило йому честь — витримав цей погляд. Це була непередавана мовчазна дуель двох трудівників, що глибоко люблять один одного, двох чесних і благородних людей, в яких у повсякденному житті було на жаль, безліч причин не бути ні лагідними, ні добрими.
— Про що ж я хотів сказати?.. Ага… Так… Це яблуко,— звернувся Мічурін до хлопця, ніби щойно повернувся з далекої подорожі,— це найдосконаліший плід землі, хлопче. Дивись, яка краса, яка благородна форма. Який скарб, як добре заховала природа сім’я життя… Це цілий світ. От. А ти зруйнував цей світ, зіпсував його,
Мічурін розрізав яблуко ножем і дав половину хлопцеві.
Хлопець тримав у руці “півсвіту”, і якесь невиразне заціпеніння, немовби передчуття розуміння, скувало його рухи^ Не змигнувши, широко розплющеними дитячими очима дивився він на вченого.
— Дивись,— сказав Мічурін серйозно й проникливо,— цьому яблуку нема ціни. Розумієш? З насіння цих яблук я виведу таке дерево, якого світ не знав… За ним вже з-за кордону приїздять. Але я — ні. Я все це для тебе готую. Але зараз це ще не готове. Зрозумів? Прийде час — все віддам. Приготую, поставлю столи на весь сад…
— Дурниці,— сказав Терентій.
— Терентію!
— Господи!— перехрестився Терентій.
— Скажи всім хлопцям,— лагідно проказав Мічурін до Павлуші,— що це все для вас, для майбутнього. Ну от… Так… Ну, а коли вже невидержка,— крадьте у батюшки.
— У батюшки красти гріх,— сказав Павлуша.
— Пусте! Я тобі більше скажу. Батющині яблука, вони, я гадаю, ні на що інше не годящі. На, пий чай. Бери повидло… Ну, на… Чому ж ти не береш? Ну?
Але хлопець знітився, загорлав не своїм голосом і прожогом вискочив з кімнати. Терентій кинувсь навздогін.
Перебігши сад, Павлуша перестрибнув через огорожу в кущі, де чекав на нього цілий гурт його вірних друзів. Відбігши зід огорожі кроків на сто, гурт спинився біля річки послухати розповідь Павлуші.
— Ну що, дуже бив?— запитав у Павлуші білявий хлопчик.
— Здорово, мабуть, попало?
— Не бив. Аж ніяк не бив. Ху!..
— Не бреши!
— Ось тобі хрест! Ти, каже, біжи до батюшки красти… Ху!..
— От старий чаклун!
— А я кажу, в батюшки гріх красти.
— Ну?
— Еге ж. То він тоді як глянув на мене та як набрав повидла, того, що мати купує щурів труїти, та як покладе передо мною, та як гаркне на мене — їж! А я як крикну, та як скочу, та прожогом у вікно! Та як побіжу! І-іх! А він як закричить — всіх, каже, вас перетрую! Он що…
— Ех! От вусатий!
— А що він про батющині яблука казав?
— Каже, крадьте у нього. Від батюшки гріха не буває. Це все брехні, каже.
— Бреше вій, довговусий.
— Бреше, тарганюка!
— Бреше! Мати казала, що в батюшки тільки-ио зачепи, зразу рука всохне.
— Та ну…
— От тобі й ну…
Терентій на веранді змішував парникову землю різних сортів. Край відчиненого вікна майстерні Мічурін, буркочучи, сідав до робочого столика лагодити годинники. Столик Мічуріна був захаращений різним потрібним для роботи інструментом і частинами годинникових механізмів.
— Ех, даремно ви в Америку не погодились, Іване Володимировичу,— зітхнув Терентій,— їй-богу, даремно. Я б од цих дияволів не тільки що в Америку, в Японію заїхав.
— Не твоє діло,— сказав Мічурін, не розгинаючись.
— Та не моє, звичайно, а шкода… Всі в Козлові з заздрості повиздихали б…
Олександра Василівна подала рукою знак Терентіеві і він замовк.
Мічурін узявся лагодити годинник. Перемішуючи парникову землю, Терентій стиха заспівав.
— Годі співати, співак.
А от і не покину,— розсердився Терентій.— Що за кара господня. Не ходи, не грюкай, не дихай, не співай, не випивай! Не було такої угоди.
— Не співай,— сказав Мічурін, стиснувши зуби.— Мені іноземці країну лають, а відповісти нема чого. Зрозумів? Не співай, прошу тебе.
— А чому не співати? — сказав Христофор, ступивши на поріг.— Радіти треба всьому дому. Співати й звеселятися Іване Володимировичу. Возвеличили ви град наш Козлов… Олександро Василівно, з кавалером вас царської милості орденів..
. — Спасибі,— сказала Олександра Василівна.
— Хто тут? — спитав Мічурін, не оглядаючись.
— Отець Христофор…— почулись голоси Христофора й дружини.
— Що треба отцю Христофору? З приводу годинника…
— Неправда. Годинник буде готовий через два дні, ви це знаєте.
— Іване Володимировичу!
— Чого вам треба?
— Ну, припустимо, просто зайшов.
— Попи просто не заходять. Нікого не хрестимо, не ховаємо… Підслухувати прийшли, отець Христофор?! Вивіду “вати?!
— Іване Володимировичу…— втрутилась дружина.
— Помовч!
— Іване Володимировичу,— сказав Христофор. Я прийшов з’ясувати дещо.
— З’ясувати! Скажіть, яка складна натура!—Мічурін саркастично посміхнувся.
— Не смійтесь, Іване Володимировичу, не смійтесь.— Отець Христофор сідає в кріслі біля стола.— Двадцять п’ять років тому був я не отець Христофор, а звичайнісінький семінарист.
— Чув… А зараз ви звичайнісінький піп.
— Дозвольте, не зовсім, не зовсім… Ні, послухайте. Отже, так ось, кінчив навчання, вірував, молився і викохував свій сад. Але от прочитав я пана Дарвіна11, віра моя, як би це сказати…
— Вилетіла в трубу,— перехопив Мічурін.— Світ стоїть без бога. А вам треба було служити, брати місце, в акцизники йти не хотілось, вчитись ліньки…
— Не перебивайте мене, Іване Володимировичу. Ви заважаєте мені викладати думки.
— Які думки? Хіба це думки?
— Почекайте.
— Ніколи мені чекати. Я зайнятий. До речі, ви самі заважаєте мені слухати вас.
— Як це? Чим саме?
— Повільним викладанням. І потім усі ваші так звані думки я давно знаю.
— Ні, ви послухайте,— сказав самовдоволено отець Христофор, який приготувався, видно, до довгої й серйозної розмови.
— Ну?
— Так… І от довелось мені одного разу прочитати Гре-гора Менделя12, який схрещував…
— …Зелений і жовтий горох і довів, що спадкова речовина непізнаванна й неприступна ніяким впливам ззовні?
— Саме так.
— Далі.
— Ну от,— саджаю, перевіряю й переконуюсь, що ознаки, справді, виявляються в потомстві в незмінному стані. І щороку біля грядки утверджується моя віра в бога.
— А чому бог у вас щозими сад виморожує?
— Клімат!
— Клімат? — і Мічурін подивився іронічно на Христо-фора.— А чому в мене не виморожує? Клімат! Лінощі розуму й косність, а не клімат! Ось погляньте! — і Мічурін тицьнув прямо під ніс Хриетофорові малюнок персика.— ПерсикІ Бачите?
— Ну?
— Так ось він у мене буде рости під Тамбовом.
— Персик? Під Тамбовом?
— Так.
Яким це чином?
— Беру монгольський бобовиик і схрещую з американським мигдалем — амігдалюс давідіаиа. А потім…
— Це блуд, а не персик!
— Що?
— Іване Володимировичу, не кощунствуйте.. Не обертайте божого саду на дім розпусти!— скрикнув отець Христофор гнівним, тремтливим голосом і, швидко піднявшись з крісла, став у позу викривача.
— Ех, темнота!— сказав Мічурін докірливо.
— Не спокушайте мене. Ви змій! Ви розбещуєте народ! Олександро Василівно, Терентію! Ось нечестивий Дарвін!
— Куди мені до Дарвіна.
— О, я бачу вас! Бачу, хто скеровує вашу руку, щоб збезчестити господню землю, пречисту матір всього живого й зростаючого…
— Заждіть, мислителю,— Мічурін відклав набік годинника й подивився на Христофора.— Коли вже ви завели мову про землю, так дозвольте вам сказати, що земля в житті рослини ніколи повністю не відігравала ролі матері. Земна куля скоріш батько, ніж мати.
— Як? То хто ж тоді мати?— взявся за бороду отець Христофор.
— Хто мати? Зовнішнє середовище природи. Ось хто Воно і^ є справжньою матір’ю-вихователькою. Розуміти треба. Треба мати фантазію.
— Але дозвольте…
— Нічого не дозволю!— Мічурін розсердився.— Сядьте, богомольцю.
— Іване Володимировичу! Ви вчиняєте розпусту в природі, створеній го