П’єса на чотири розділи
ДІЙОВІ ОСОБИ
Кривенко — художник.
Антонина.
Орися.
Бурчак.
Паша.
Антонюк,
Піддубний, — товариші Кривенка.
Чупрун,
Козолуп — ковбасник.
Лікар.
РОЗДІЛ І
Орисина кімната.
Просто двері в Антонинину кімнату, в правій стіні — двері в сіни. Під лівою стіною вглиб кімнати стоїть піаніно. Поруч з ним канапа. Над канапою портрет Шевченка, завішаний рушниками. Біля канапи — стіл. Під задньою стіною між дверима в Антонинину кімнату і дверима в сіни — туалет з різними пляшками, дзеркалом і т. ін. В правій стіні на переднім плані — вікно, коло його ліжко. Різні хатні прикраси, підібрані зі смаком. В кімнаті Орися й Антонина. Орися — темна шатенка; дуже гарне, смагляво-матове лице з ясносиніми великими очима. Пишна постать, злегка лінива. Зачіску міняє дуже часто, і кожного разу лице їй дивно змінюється, набираючи то дитячого невинно-наївного виразу, то суворого і строгого, то задирливо-веселого, злегка навіть нахабного.
Антонина — вагітна; в темно-сірому капоті. Лице трохи набухле, ніс припухлий. Дуже білява. Очі з виразом м’якості й несмілості.
Антонина (неспокійна; очі часто з нервовим, тривожним чеканням повертаються до дверей у сіни. Ходить дрібною ходою по хаті животом наперед і машинально тре руки). Ні, ні, він не повірить, Орисю! Ох, не повірить, я чую… Фу, як у мене в висках стукає… (Зупиняється і стискує долонями виски).
Орися (лежачи на канапі, пильно слідкує за нею. Чудно посміхнувшись). Пові-і-ірить.
Антонина (ходить знов). Ой, ні, голубонько, ви мені не кажіть… У мене таке почування цілий день. Я прокинулась і вже почула, що сьогодні щось буде. Снилось щось таке… Наче я десь іду по якійсь стіні. І так страшно мені… І все держусь за живіт… І ще думаю: як буду падать, то треба не на живіт… їй-богу! (Сміється). А мені циганка правду таки сказала: будеш, каже, багата, і буде дитина… Багата, положим, я не стала, а дитина таки буде. Господи! Він ще може подумать… (Зупиняється проти Орисі). Слухайте, Орисю, ви мені скажете правду? ‘Тільки саму щиру… Не жалійте мене, не бійтесь. Скажете?
Орися (усміхаючись). Скажу.
Антонина (хвилюючись). Скажіть: …Ні, я не можу. Скажіть, він… ви… він був коли-небудь закоханий у вас? Орися (спокійно). Ніколи. Антонина. Ні трошки?
О р и с я. Ні на макове зерно. Та ми ж бачились за все знайомство наше раза два, не більше. (Непомітно, але уважно поглядає на Антонину).
Антонина (з невільним полегшенням). Це правда? Ви не з жалю до мене? О, можете не жаліть, повірте, що я винесу все…
Орися (закидуючи руки за голову і потягуючись). Ну, я, здається, не з жалісливих…
Антонина (з вдячним поривом). О ні, ви страшенно добра, Орисю! Ні, не посміхайтесь. Ви… трошки чудна, але ви страшенно добра. У вас є така хороша жалість. Єсть, єсть, Орисю!.. їй-богу, голубонько. Інакше, скажіть самі, чого б ви оселились тут зі мною, ходили за мною? Ми ж так мало й знайомі, я не видатна якась людина, яка й хворою може дать щось другим… Тільки ви скажіть: це ви сказали не з жалості, ні, Орисю? Це правда?
Орися. Сама правдива правда…
Антонина (силкуючись заховати задоволену посмішку). А я думала… Ви така гарна. Я просто якесь страховище перед вами. Та ще тепер. А він же, знаєте, художник, не може минути красу байдуже… (Раптом зупиняється, стурбовано слухає). Дзвонили, здається? Яка година?
Орися (ліниво дивиться на свій годинник). Без трьох чотири.
Антонина. Рівно в чотири, писав… Так ви, голубонько, ради бога, обережно. Да? Тільки натякніть. Я боюсь, що він спалахне, і… Ви не знаєте, він на вид такий спокійний, навіть млявий, а… страшенно гарячий.
Орися (не дивлячись на Антонину). А може б, ви таки самі зустріли його?
А н т о н и н а. О, ні, ні! Я не можу, я не можу… Він… Ні, ні. Я хочу, щоб перше враження без мене… Тільки, голубко, не кажіть йому всього. Натякніть йому тільки, що його жде неприємність, щоб він… Ах, я й сама не знаю! (Дзвінок).
Орися (прудко встає). Він!
Антонина (схвильовано кидається до дверей в свою кімнату. Із дверей, визираючи). Так я, Орисю, буду ждать. Ви тоді покличете. Добре?.. Ох, як у мене серце стучить… (Прислухавшись, хутко ховається й зачиняє двері).
Орися, як тільки зачиняються за нею двері, все з тою ж мовчазною посмішкою хутко підходить до дзеркала, поправляє зачіску і, обернувшись, недбало спирається спиною на туалет. Зачіска в неї проста, скромна, а на
губах грає хвацька, задирлива посмішка; це робить чудний дисонанс. В двері з сіней чути стук.
Орися. Ввійдіть! (Злегка схиляє голову на праве плече).
Входить Кривенко. Високий, товстий, трохи горбиться. Подільське, жовто-смагляве обличчя з довгим носом і біляво-попелястими короткими вусами, спущеними донизу. Брови широкі, темніші за вуса. Очі ніби злегка сонні. Вигляд має неповороткого флегматика. У вишиваній сорочці і оксамитовім чорнім піджаці. Зобачивши Орисю, здивовано зупиняється.
Кривенко. О! Що таке?.. (Машинально ступає назад). Тут не Антонина Павлівна?
Орися (посміхаючись). Перш усього, зі знайомими треба привітатись. Так роблять… всі розумні люди. День добрий! (Церемонно-жартівливо уклоняється).
Кривенко (озирається). Мені писали… на дверях картка з прізвищем Антонини… № 3…
Орися. Не турбуйтесь, ви попали правильно, Антонина там… (показує на кімнату Антонини). Вона зараз не може вийти і просить вас п’ять хвилин почекать. А щоб вам не було нудно, я посижу з вами. Сподіваюсь, ви нічого не маєте проти цього? (Лукаво посміхається, але очі напружено, допитливо слідкують за всією його постаттю).
Кривенко (мовчки якийсь мент пильно дивиться на неї. Помалу, з хмурим підозрінням). А ви як опинились тут?
Орися (весело). Оце маєш! Це мені подобається! Найняла кімнату і живу…
Кривенко. З Антониною Павлівною?
Орися. Атож. Вона — мила людина, і ми з нею досить дружно живемо. Сідайте, будь ласка! (Поводить рукою по канапі).
Кривенко (хмуро). Дякую. (Помалу йде і сідає. Потирає лоб, кусає губи).
Орися (не міняючи пози й посмішки, слідкує за ним. Видно напружену готовність боротись).
Кривенко (не дивлячись на неї). Давно живете разом?
О р и с я. О, вже місяців два. Може, більше, не пам’ятаю… Кривенко. Де ж ви зазнайомились? Орися. Я прийшла до неї й познайомилась. Кривенко (твердо дивиться на неї). Для чого? Орися. Хм! Кумедний чоловік? Хотілось… Кривенко (встає, важко підходить до неї. Тихо). Що вам треба тут?
Орися (невинно)*. Нічого… Господи!
Кривенко. Я вам не вірю. Хочете сказати мені правду?
Орися. Хіба ви не знаєте, що я рідко говорю правду?
Кривенко (якийсь мент дивиться на неї. Апатично і в’яло). Я з вами, здається, більш п’яти хвилин балакаю. На перший раз досить. Я б уже й з Антониною хотів би побалакать…
Орися. Зараз. їй дуже погано.
Кривенко. Мені немає часу. Я хочу знать, навіщо мене покликано. Може, ви можете сказать?
О р и с я. От який ви діловитий! Невже й п’ять хвилин не можна потратить на колишніх приятелів? Ви малюєте щось тепер?
Кривенко (крізь зуби). Умгу…
Орися. Он як? Значить, ви вже знайшли те, що нігде й ніколи не буває?
Кривенко. Умгу.
Орися. Це цікаво? Щасливий ви…
Кривенко. А ви, видно, нічого не знайшли… Все те ж саме.
Орися (сумно зітхає). Да, прогресу немає…
Кривенко. А воно б не завадило…
Орися. Ви думаєте? (Зітхає). Що ж зробиш? Така я вже нікчемна. Ще якби хоч побачила те, що нігде й ніколи не буває, то, може б, і повірила. І, значить, прогрес був би… Може, ви мені покажете його?
Кривенко (несподівано грубо). Що ви робите тут? Що вам тут треба? Навіщо ця бульварна комедія?
Орися (спершу гнівно зводить брови, але зараз же ще недбаліше спирається на туалет, підводить очі догори і навмисне робить вигляд, що придумує). Хм! Що ж вам сказать! Що я роблю тут? Шукаю те, чого нігде й ніколи не буває. Ясно?..
Кривенко. Глядіть, можете знайти те, що дуже часто буває з тими, хто вривається в чуже життя. Орися. А що з ними буває?
Кривенко (помалу встає). Але но! Я не маю такого часу, щоби тут розводитись з вами… (Підходить до дверей Антонининої кімнати). Це — кімната Антонини Павлівни?
Орися (стає серйозною, підходить до його, бере за рукав). Чекайте, не можна… Сядьте, я вам кажу.
Кривенко (стискуючи плечима). Хм! Але це починає бути цікавим. Ну, сядемо… (Сідає). Ну?
Орися. Слухайте, Василю, я вас хочу дещо спитать.
Кривенко. Та вже робіть зі мною, що знаєте…
О р и с я. Я хотіла вам написать, та роздумала. Я знала, що побачусь з вами — хоч ви тоді рішуче й навіки розпрощались зі мною.
Кривенко. Так. Слухаю далі.
Орися. Здається, місяців два минуло з того часу? Кривенко (роблячись все млявішим і млявішим). Може, й два…
Орися. Ваша непохитність не похитнулась? Кривенко. На те вона й непохитність, щоб не хитатись…
Орися (посміхаючись). Цілком справедливо. І все так же думаєте, що дітей треба мати тільки від тої людини, яка сплелась з тобою душею й тілом?
Кривенко (зиркає на неї). Ну, думаю.
Орися (не зводячи з його очей). Рішуче і незмінно? Хоч кров з носа?
Кривенко. Хоч із самого горла…
Орися. Так. Похвально. І самі ніколи не матимете дітей від іншої людини?
Кривенко (грубувато-нетерпляче). Слухайте, я ж вам сказав, що від вас, такої, якою я вас знаю досі, я дітей не…
Орися. Знаю, чула вже! Не про це… (Похмурюється, закусює губу).
Кривенко. Ну, так про що ж, скажіть, будь ласка? їй-богу, скучно…
Орися (рішуче стріпує головою і задирливо, злісно-весело посміхається). Так!.. Чудесно. Виходить, значить, що Антонина якраз така людина, з якою ви можете мати дітей?
Кривенко. Слухайте, Орисю, не будемо чіпати Антонину…
Орися. Ні, ви скажіть, така? Да?
Кривенко. Така чи ні, але не всяка вагітність є дитина, коли вам уже хочеться так знати. Ну, та й залишим цю розмову. Спитайте вже, чи може Антонина Павлівна вийти.
Орися. Так..* (Злорадно посміхається). Так, не всяка вагітність є дитина? А от я вам скажу, що деяка вагітність, то вже неодмінно дитина, хоч вам цього, може, й не хочеться знать…
Кривенко (пильно, з підозрінням зиркає на неї. Знов встає; рішуче й сердито). Слухайте, або покличте мені Антонину Павлівну, або я вже піду. Я хочу, нарешті, дізнатись, для чого мене кликано.
Орися. Так ви, значить, гадаєте, що у Антонини не народиться дитина? Га? Певні в тім?
Кривенко (знов мовчки пильно дивиться на неї).
О р и с я. А як родиться? Тоді як з вашою непохитністю? Га? А дитинка якраз ^родиться. Чуєте?..
Кривенко. Може, мене за цим і кликано, щоб це сказати?
Орися. От іменно, голубчику, якраз за цим! Дитинка родиться.
Кривенко. Я хочу бачить Антонину!
Орися. Вона зараз вийде. Да, вона зараз вийде… І щось вам скаже. Ха-ха-ха! Хотіла б я подивитись на вас. Ех, ви! Чесний з собою! Пізно викидиш робить. Чуєте: пізно!
Кривенко. Це Антонина постановила так?
Орися. Ні, так постановив професор Орловський, спеціаліст і знаменитість. А передчасне родиво для Антонини — смерть. Значить…
Кривенко (глухо). Це ваша тут робота?
Орися (весело сміється). Розуміється, моя, а не ваша! Як ви зразу про це не здогадались, чудачина ви! Правда, я ловко підстроїла вам цю штуку?
Кривенко ходить по хаті. Для чогось обтирає хусткою лоба, застібає й
розстібає піджак.
Орися (слідкуючи за ним). Що? Непохитність хитається? Ну, а що говорить наша чесність з собою про виховання дітей? Здається, так, щоб не давать громадянству калік? А для цього батьки, здається, повинні приготувати себе свідомо, постом, молитвою? Батьки повинні буть здоровими, любити одне одного? Так? Ну, значить, у вас буде пречудова, ідеальна дитина. Мабуть, хлопчик буде… Ха-ха-ха!
Кривенко (зупиняючись. Тихо). Я вас дуже прохаю, покличте Антонину Павлівну.
Орися. Зараз. Тільки глядіть, не хвилюйте її. Та й самі не хвилюйтесь… (Пильно обводить його поглядом і йде в Антонинину кімнату).
Кривенко, важко ступаючи, трохи згорбившись, ходить по хаті, зачіпаючи часом за меблі; зупиняється і понуро, суворо дивиться під ноги. Знову ходить, нетерпляче поглядаючи на двері Антоиининої кімнати. Помалу виходить Антонина. Очі її тривожно й боязко впиваються в Кривенка. На лиці червоні плями. Робить кілька кроків і зупиняється, дуже хвилюючись і не зводячи з його очей.
Кривенко (підходить, простягає руку). Драстуй!
Антонина (шепотом). Драстуй! (Потуплює очі).
Кривенко (глухо). Це — правда?
Антонина (винувато відводячи очі). Правда. (Знов потупляється).
Кривенко. Тебе обдивлявся професор Орловський?
Антонина (хитає головою).
Кривенко. І рішуче нічого не можна зробити?
Антонина. Можна, але 75 % за те, що я можу померти. (Мовчить). Крім того, це буде коштувати дуже дорого… У нас не знайдеться стільки грошей… (Мовчить). А потім…
Ні, це такий жах, що я згадать не можу! Ти знаєш, дитина може родиться живою… Розумієш, що це може буть, коли робити зараз? Дуже часто буває, що на сьомому місяці родяться живими. Недоноска дать… О, ні! Краще родити!
Кривенко. Значить, акушерка помилилась на цілий місяць?
Антонина. Да! Я прямо в одчай упала, як узнала… Більш усього те, що ти можеш не повірити, можеш подумать, що я це навмисне, щоб мати дитину. Але я тобі говорю… Ні, постій, дай я тобі скажу… Я тобі говорю, Васю, що я нічого від тебе не хочу, не жду, не вимагаю…
Кривенко робить нетерплячий жест.
Антонина (хапливо). Ні, чекай! Я не хотіла тобі писати, я хотіла сказати в лице…
Кривенко. І для того вислала наперед ту панну?
Антонина. Я боялась, що ти, узнавши, так розсердишся, що не вислухаєш і побіжиш. Слухай: це дитина моя, тільки моя. Ти не хотів її, ти пропонував способи, щоб не робить викидиша, я признаю, я на це не згоджувалась… Я не знаю, чия тут вина. Я думала… Ну, одним словом, дитина родиться, і ти її не знаєш… Чуєш: ти можеш бути спокійним, ніяких обов’язків у тебе переді мною нема… Тільки ти скажи: ти віриш мені, що це вийшло для мене несподівано. Віриш?
Кривенко (мляво). Не в цьому річ. Це не важко… Дитина родиться. Це — факт… Цього не повинно буть, а воно є. А воно є… (Ходить).
Пауза.
Антонина (винувато). А я ще й казала їй, що вона, здається, помиляється. А то, може, просто шарлатанка, щоб заробить… Я знаю?
Кривенко (сідає біля столу. Помалу). Я не буду знать цієї дитини… (Пауза. Раптом спалахує і скажено б’є кулаком по столу). Та я знаю вже її! Чуєш; знаю цього недоноска!
Антонина. Через що ж “недоноска”?
Кривенко (встаючи). Він гірше недоноска буде! Він дегенератом буде, з утроби матері хворим!
Антонина. Через що ж “дегенератом”?
Кривенко. Ти ще питаєш? Батько — неврастенік, а мати — неврастенічка, вагітність проходила в сльозах, драмах, замахах на самовбивство… І ти ще питаєш, через що дегенерат? Моя дитина — дегенерат! Моя дитина! Це після всіх моїх мрій, теорій, після жагучого бажання мати дитину тільки від тої, з якою… Оце так! Оце вскочив… (Ходить по хаті). І головне, через що? Обоє не хотіли, не збирались мати її, і через помилку якоїсь баби, акушерки, все іде к чорту — і твої мрії, теорії, бажання, вся твоя чесність, все. Це ще не глум? Да, тепер можна глузувати з мене! Можна, можна, да!..
Антонина. Що тебе, властиво, так мучить?
Кривенко. Ти не розумієш? Ти не розумієш цього ляпаса, цього плювка життя мені в пику?
Антонина (з ноткою злості й роздратування). Та якого плювка? Що дитина родиться? Але ж я кажу тобі: забудь, що вона є… Забудь, як забув про тих дітей, яких, певно, десь у тебе є від покоївок, випадкових стріч з женщинами.
Кривенко. Про тих я нічого не знаю, чи є вони, чи нема. А про цю я знаю!.. Знаю! І цього забути не можна. Трус може про це забуть!
Пауза.
Антонина (глухо). Є ще один вихід… Кривенко (зупиняючись). Який? Антонина (ледь чутно). Моя смерть. Кривенко (ходить далі). А, знов про це!.. Двадцять раз ти висовуєш це средство. Це не вихід.
Антонина. Ти не віриш, що я можу вмерти?
Кривенко мовчки ходить. Антонина помалу сідає на канапу і дивиться в куток понуро-задумливим
поглядом.
Кривенко (сідає коло столу). І рішуче нічого вже не можна зробити? Ти все зробила?
Антонина (хмуро). Пішла ще Паша до одної акушерки. Не знаю. Я не маю надії. Зараз повинна прийти…
Кривенко. Яка ще Паша? Та, що я познайомився у тебе?
Антонина. Та…
Кривенко. А з цією панною… Вербівською ти давно живеш?
Антонина. Місяців два…
Кривенко. Де ж ти зазнайомилася з нею?
Антонина. У Паші…
Кривенко. А вона не приходила до тебе знайомитись? Антонина. Чого ради?
Кривенко. Так… Я думав… Навіщо ти оселилася з нею? Хіба ти її знаєш?
Антонина. А мені тепер все одно! Я кожній собаці, яку приголублять, завидую… {Підборіддя її дрижить. Хутко виймає хусточку і прикладає до очей).
Кривенко. Чого ж плакати?
Антонина. Вибачай, це так… Я зовсім розпустила себе… Плачу і не можу, не маю сил сліз удержать. Колись мене називали “каменем” за те, що ніколи не плакала, а тепер… не можу… Не сердься, дивись на це, як на нежить…
Кривенко. Я не серджусь, не розумію лише…
Антонина. Я просто не знаю, де беруться оці сльози… (Раптом). Що я їм зробила? Що? Що, не вінчавшись, стала воєю жінкою, любовницею? Яке ж їм діло до цього? “Ми цього не ждали від Антонини, така скромна, така тиха дівчина…” А тепер уже не скромна, не чесна. Яке їм діло до нас?!
Кривенко. Ех, Тосю, доки ти звертатимеш увагу на цих “чесних”? Що тобі до їхніх балачок? Ти почуваєш себе чесною з собою? Почуваєш, що зробила так, як по-твоєму слід зробить? Ну й буде з тебе… Всім не догодиш…
Антонина. Я не можу! Вони казять мене! З якої речі вони звуть тебе подлєцом?! “Спокусив, покинув дівчину”. Ідіоти! Що я, дівча мале, не знала, куди й на що йду? “Покинув…” А може, я покинула? А може, ми просто розійшлись? Що вони знають?..
Кривенко. Вони про те й говорять, що знають. Коли б знали всі обставини, може б, говорили інше.
Антонина. Але вони не мають права так говорить! Мені не потрібна їхня жалість! Покинули всі, одвернулись, ну і хай. Не лізьте ж в душу брудними руками!.. (Плаче). Ти кажеш, як я оселилась з Вербівською, незнайомою людиною… Але, коли вона мені запропонувала, я мало на шию їй не кинулась. Вона мені помагає… Якби не вона, я б себе зовсім одинокою почувала. Ні одної людини… Нігде! Ще Паша хіба, але вона чудна така… Слухай, за що ти мене ненавидиш так? За віщо? Що я зробила? Ні, чекай…
Кривенко. Тосю! Ти знов… Це ж — неправда…
Антонина. Ні, правда, я бачу… Твої листи такі холодні, офіціальні. Тепер приїхав, як до чужої. Що я зробила? Хіба я винна? Ну, я розумію, ми не зійшлись з тобою, я — не та, з якою ти можеш мати дитину, ми не підходимо одне до одного, але за віщо ж ненависть? Підожди, дай мені все сказать… Ти знаєш, я ніколи не вимагала від тебе більше, ніж ти міг дать мені. Але те, що ти мені дав, я брала з радістю. І дав мені стільки, що я можу тільки дякувать. Я не кажу, щоб у тебе була тепер жага до мене: як женщина, я повинна буть гидка тобі тепер… Ні, ні, я знаю. Ну, і… Але за віщо ж неприязнь? Господи! Я ж така тепер одинока, стомлена, я так стомилась, що просто бажаю смерті… А ти не віриш… (Схилилася головою на спинку канапи і плаче),
Кривенко (неспокійно крекче, встає, важко ходить і сідає поруч з Антониною. Обережно і легко обіймає її за плечі). Тосю! Ну навіщо утворять собі якісь химери? Яка ненависть? Де ти бачиш її? Я люблю тебе за м’якість, ніжність, ти — чула, добра… Де ж ненависть? Ну, годі… Подивись на мене… (Повертає її до себе). Ну, подивись же, хіба я брешу? Здається, я ні разу не давав тобі приводу сумніватися в моїх словах…
Антонина (затуляючи лице рукою й хусточкою). Не дивись на мене, я страшна… Ти, може, сам не свідомий своєї ненависті…
Кривенко. Ну, ще що вигадай… Годі, хороша… Тяжко мені від цієї історії, але ти так же винна за неї, як і я. І за віщо може буть ненависть? За ті страждання, які ти маєш?..
В двері з сіней стукають.
Кривенко (помалу встає й одходить). Хтось стукає. Антонина (хутко витираючи сльози). Ввійдіть!
Входить Паша. Маленька, кругленька, з довгим конячим лицем у маленьких прищиках. Очі мляві, майже завжди напівприплющені. Зобачивши Кривенка, якось вся підбадьорюється, задира голову догори і проходить повз його до Антонини.
Кривенко. Драстуйте, Пашо!
Паша (зиркнувши на його, не хитнувши навіть головою, звертається до Антонини). Каюк! Нічого нема. Не згоджується.
Антонина (змішано подивившись на Кривенка, який посміхнувся). Не згоджується?
Паша. І розуміється, не згоджується. Дурна вона, чи що? Всякі… будуть дітей плодить, а вона за їх на каторгу іди? Тоже фраєри! Хай знають, що роблять.
Антонина (з ніяковістю). Пашо, ходім у ту хату, ви мені розкажете…
Паша. Пашка вже сказала. Годі. Тепер вона іде додому. Бувайте! (Киває головою і хоче йти).
Антонина. Чекайте.
Паша. Не можу. Я не маю часу. У мене зараз лекція. А потім на урок треба. Та ще там на улиці жде мене один екземпляр із породи закоханих… Дурень. Причепився провожать мене сюди. А я взяла й не пустила сюди. Жди там… Ну, Пашка пішла.
Антонина. Та почекайте. Що ж сказала акушерка? Ходім туди…
Паша. Вона сказала… Ну, ходім, делікатне створіння. Мені все одно.
Антонина. Ти, Васю, підожди, я за хвилинку. Кривенко. Добре.
Антонина і Паша виходять в Антснинину кімнату.
Кривенко сідає на канапу, простягає ноги і непорушно, важко дивиться на кінчики їх. Часом безсило розводить руками, трудно зітхає, перемінює позу і знову застигає.
Входить Орися. Зачесана вже по-іншому, а 1а Сауаііегі. Ступає весело, енергічно; насмішкувато, хвацько посміхається. Зупиняється перед
Кривенком.
Орися. Ну, герой нашего врємєні?
Кривенко (як тільки вона входить, зиркає на неї і ліниво розвалюється, не дивлячись на неї). Ну, Рокамболь в спідниці?
Орися (весело і просто). Як? Рокамболь? Хіба похожа? Диви! І не знала… А ви що, заспокоїлись уже? Швидко…
Кривенко. А вас це дуже цікавить?
Орися. Страшенно! Я ж вам сказала, що… Ет! Хіба важно, що я сказала п’ять хвилин назад? Ну, ви вже обмалювали мене перед Тосею як слід? Га?
Кривенко. Ви боїтесь?
Орися. Мені боятись нічого. Та що ви все одповідаєте питаннями?
Кривенко. Так мені хочеться вам одповідать. Так ні трішки не боїтесь? А як вона не схоче тепер жити з вами?
Орися (сміється). Ха! От завгорив! Я нічого не боюсь, говорю вам. Боїться той, хто дорожить чим-небудь.
Кривенко (напівуважно). А ви нічим?
Орися. Абсолютно. Дорожать принципами — у мене їх немає. Честю дорожать — у мене такої штуки не водиться. Правдою, ідеалами, справедливістю дорожать… І все одно живуть одинокими…
Кривенко. А у вас нічого цього нема? Скажіть, яка оригінальна людина… Отрішилась од всього? Диви!
Орися (зітхнувши, поправляє зачіску, піднявши обидві руки). Да. Без принципів, порожня панна… А подивіться-но, гарна у мене зачіска?
Кривенко (не обертаючись). О, можу зарані сказати, що чудова.
О р и с я. На це, мовляв, мене мати родила? А ви все-таки подивіться. Чи боїтеся? Ха-ха-ха! Скажіть, який Іосиф незайманий!..
Кривенко (ліниво обертаючись, байдуже ковзає поглядом по голові, по пишній постаті і одвертається). Все як слід!
Орися (на мент гнівно закусює губу, але зараз же поривчасто сідає коло його, бере за плечі і повертає до себе). Нахал! Ви дивіться краще. Знаєте, яка це зачіска? (Пильно дивиться на його).
Кривенко (неохоче повертається, дивиться). А 1а Сауаііегі?
Орися. І більше нічого?
Кривенко (занадто здивовано). А що ж ще?.
Орися (вдивляючись йому в лице, задоволено). Ну, більш нічого не треба. Вже бачу, що пам’ятаєте! Так? Вона? Кривенко. Яка “вона”?
Орися. Ха-ха-ха! Бідний, яку погану пам’ять має. Ну, добре, я вже поможу вам. Слухайте. Був вечір. Хтось узяв гребінець, розчесав мої коси. Цілував їх… Обмотував круг лиця собі… Ну, це до діла не касательно. Потім… а потім зробив зачіску таку, як це, і став на коліна. Згадуєте?
Кривенко. Да, щось… наче…
Орися. Ха-ха-ха! Пригадується? А потім розстібнув кохточку і благав позіровать русалку. Це було ще тоді, коли у мене були принципи і я соромилась свого тіла.
Кривенко (хрипло). А тепер уже не соромитесь?
О р и с я. Я й тоді не соромилась. Брехня. Не тіла соромилась, а принципів. Дурна була, всі бажання свої убивала, стискувала їх, коверкала. Для чого? Народу служила. А народу того не любила, не знала. Три года в партії була. Якого чорта, спитать? Із принципів, яких не любила. Це ж треба буть такою ідіоткою! І того мучилась. А тепер ні народа, ні принципів не люблю, і почуваю себе чудово.
Кривенко. Да, я думаю, вам— нема рації мучитись, дістаючи від свого чиновного тата щомісяця солідну пенсію…
Орися. Розуміється! А от як не стане пенсії, піду на фабрику, в учительки, в проститутки. Тоді і буде рація боротись за свої інтереси і за партії усякі. Сама народом буду… А тепер живу як хочу, а не як должно, цебто як хочеться другим… “Ну, і ша!”, як каже наша Паша… А дитинка родиться, правда? “Уви, сомнєній нєт”? Як же ваші принципи? Пищать, бідолахи? Га? А чесність з собою? Корчиться? Ха-ха-ха!
Кривенко. Вам, здається, дуже весело? Орися. Страшенно! Кривенко. Через що?
Орися. Через те, що бачу, як валяться бо*ги, яким я уклонялась. Так їм! Ногами їх топтать! Ногами подлих істуканів!
Кривенко. Геть принципи во ім’я принципа безпринципності?
Орися. Як? (Вдумується).
Кривенко. Так… (В’яло посміхається).
Орися. Хм! А це інтересно… “Принцип безпринципності”… Ну, і наплювать! Річ не в назві. Хай собі “принцип безпринципності”, аби чоловік від цього не мучився. А стане мучить, викину к чорту. І все! А вам цього не можна. Бачите?
Кривенко (раптом просто і сердечно). Слухайте,
Орисю, їй-богу, мені здається, що ви просто якусь комедію граєте. У вас щось болить, мучить рана якась, а ви навмисне регочете, щоб не чуть і показать другим, що нам наплювать. Правда ж?
Орися. Я?? {Регоче). От угадав! Ха-ха-ха! Це дійсно… Та, голубчику мій, регочу через те, що хочеться. Захочеться плакати, плакатиму, не спиняючи себе нічим. І рішуче ніякої рани у мене немає. Будь ласка, не робіть мене якоюсь загадковою, нерозгаданою натурою, тайно страждаючою. Прошу! (Схоплюється). Ох, я й забула!.. (Підбігає до вікна, розчиняє і вихиляється. Гукає і махає комусь рукою. Киває головою, закликаючи до себе. Ще раз киває головою і зачиняє вікно). Бідолаха! Стоїть коло ліхтаря покірно і жде… Один з моїх прихильників. Чудовий медіум для моїх експериментів. Ходячий принцип. Він з семінаристів, а тому всі принципи у його з ореолами святості, як святі на іконах. Ми його називаємо “світове питання”. Кажуть, буде світило науки, уже згоджується навіть в церкві вінчатись зі мною. Спершу не хотів. “Із принципу”, каже. Тепер згоджується… Вас дуже не любить. Каже, що ви підло повелись з Антониною… Казав, що руки вам не подасть навіть. Тоже з принципу…
Кривенко (байдуже). Так? (Раптом з інтересом). А ви як дивитесь на це?
О р и с я. Я? (Кривить губи). Хіба ви повірите, що я скажу правду?
Кривенко. А чому б вам не сказать її? Орися. Та не хочеться зараз. Кривенко. Ну, а все-таки?
Орися (мнеться, потім сміючись). Вам чого хочеться? Комплімента чи вилаять? Мені все одно.
Входять Антонина і Паша.
Паш ай(до Орисі). Що, покликали того кавалера? А то стоїть там *і досі стовпом.
Орися. Зараз прийде, покликала. А правда, Пашо, добродій Крийенко на селі поправився? (Зиркає на Кривенка й Пашу і ледве помітно посміхається, зараз же зробившись цілком серйозною).
Антонина (неспокійно подивившись на неї). Орисю, голубонько, може б, ми чай зробили?
Паша (не глянувши на Кривенка). Да, сьогодні чудова погода надворі. (Сідає до столу спиною до Кривенка і розвалюється).
Кривенко (усміхається).
Орися (сміючись, підбігає до Антонини, обнімає її). Ах, ви ж мої чудачки хороші! Чай, кажете? Можна! (Вертить її). Можна, можна! Ох, вибачте, що вас тепер не можна чіпати… Простіть, сядьте, Тосю… (Занадто обережно підводить до канапи і всаджує, поглядаючи на Кривенка).
Антонина. Та я сама, спасибі, Орисю. Так ви скажете Ганні, щоб самовар поставила?
Орися. З охотою, з охотою скажу… (В двері з сіней стукають).
Орися. Ша! Світове питання йде! (Голосно). Ввійдіть! (Обертається до Кривенка). За першим разом ніколи не входить: хвилюється. (Голосніше кричить). Ввійдіть!
Входить Бурчак. Товстий парубок з круглою великою головою без шиї. Лице здорове, щокате, невеличкий круглий носик, на якому окуляри. Шкура на лиці в великих червоних прищах і слідах від них. Соромливий, але не хоче цього показувати, через що весь час напружена грубувата розв’язність, від якої дуже потіє, потираючи в замішанні лоб рукавом або долонею.
Паша (до його). Ну, що? Чого з’явились? Я ж вам сказала там чекать.
Бурчак (хмурячи брови, ніби жартом сердячись). Ну-ну!.. (До О рисі). Драстуйте, Орисю Михайлівно!
Орися. Драстуйте. (Сердечно, без жарту). Чому ж ви не зайшли зразу? Га?
Бурчак (зиркаючи на Кривенка, який щось тихо шепоче Антонині). Та он та… (киває на Пашу) сказала, що не можна. Так я…
Паша. Ну, ви! “Он та”… Я вам задам!
Бурчак (грубувато). Мовчіть, мовчіть… Драстуйте, Антонино Павлівно!
Антонина. Драстуйте, Семене Петровичу. Як ся маєте?
Кривенко з цікавістю роздивляється на його.
Орися (до Бурчака). А це — Василь Кривенко. Ви, здається, знайомі?
Бурчак (змішано дивиться на неї). Да… колись. Але…
Орися (здивовано). Ну, так треба ж привітатись, я думаю. Мій боже, який же ви! Про що ви думаєте? Все про хімію свою?
Бурчак (несміло зиркає на неї, ніяково повертається і простягає руку Кривенкові, бурмоче). Вибачте, я не впізнав…
Кривенко (не беручи руки, з спокійною посмішкою). Ні, не треба… Вам це занадто дорого коштує… Антонина. Ва-а-сю!
Бурчак (зовсім сконфузившись). Ну, так… Хм! Я хіба для того… так сказать… (Одходить і сідає на перший стілець, витираючи долонею лоб і ніяково усміхаючись).
Орися (до його). От бачите, світове питання, знов на
моє вийшло. Ніколи не треба робить по принципу, а так, як хочеться. От і зробили!..
Бурчак (вмить схоплюючись, рішуче). Я, так сказать, з поваги до хазяйки дому. Але, коли хочете, моє щире бажання з такими добродіями… зовсім не встрічатись. (До Кривенка). Да, це я вам говорю, добродію.
Кривенко (спокійно роздивляючись на його). Я вас образив чим-небудь?
Антонина (злякано). Панове! Що таке? Семене Петровичу!..
Бурчак (до Кривенка). Ви образили… людську порядність. Ви самі чудово знаєте… Бувайте здорові! (Незграбно всім уклоняється, поспішно повертається і біжить в двері Антонининої кімнати).
Орися. Ха-ха-ха! Куди ж ви? Не туди! Господи, чисто все споганив сам.
Бурчак (одчиняє двері, але зараз же одступає назад і, ще більш змішавшись, з жалкою посмішкою бурмоче). Pardon… Не в ті двері… (Хоче йти в другі).
Орися. Почекайте. Куди ви? (Бере його за руку). Ви зробили дуже чесно, благородно, принципіально, але тікать нічого. Замість того ви підете зараз зі мною готувати чай. Там ми все розберем з погляду світової моралі, а потім ви підете в крамничку за сахаром, бо в нас немає…
Б у р ч а к. Ні, Орисю Михайлівно, я не можу, я повинен…
Орися (строго). Ну?.. Нічого ви не повинні. Нічого! Ходім. А то сердитись буду. (Бере за руку і веде в Антони-нину кімнату).
Паша встає і демонстративно іде слідом за ними. Всі троє виходять.
Антонина (винувато, з ніяковістю). Вибач, Васю. Я зовсім не сподівалась… Він дуже хороший, тільки… я не знаю… Ти його все-таки обидив.
Кривенко (хмуро-байдуже). Дурниці, кинь… Ну, слухай, я зараз піду, хотів тобі щось сказать.
Антонина. Так швидко ідеш?
Кривенко. Ну, Тосю, ти ж сама розумієш, що я не можу з ними зоставатись. І тобі неприємно, і їм, і мені. (Встає і ходить. Зупиняється). Слухай, є ще один вихід.
Антонина (хрипко). Який? (Прокашлюється й голосніше повторює). Який?
Кривенко. Ти кажеш, що життя своє можеш віддати, аби заспокоїть мене?
Антонина. Ну?
Кривенко. Ну, я цього не хочу… А ти… (пауза) ти віддай мені дитину.
Антонина (вся стрепенувшись). Що-о? Кривенко. Віддай мені мою дитину… Антонина. Твою дитину? Твою? Вона твоя?.. Кривенко. Моя і твоя.
Антонина. Його дитина! Хм!.. Отдать йому дитину… Господи! Та як ти смієш мені це говорить! Щоб я віддала свою дитину, яку виносила в муках… Його дитина!
Кривенко. Не даси?
А н т о н и н а. Та ти на шматки мене ріж, і я не віддам її тобі! Господи! Його дитина… Ха-ха-ха! Твого в неї нічого! Чуєш? Це — моя дит