ОГИР З ЗОЛОТИМИ ЗУБАМИ
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував:
В Хорасане есть такие двери,
Где обсыпан розами порог.
Там живет задумчивая пери.
В Хорасане есть такие двери,
Но открыть те двери я не мог.
— Не знаю, які там двері з таким поетичним порогом, а от що в Хорасані[1] зараз тиф — це я знаю напевне, — сказав професор Григорій Микитович, входячи в намет.
— Вашими устами, Григорію Микитовичу, говорить лікар, а моїми — філолог, — не міняючи пози, весело відгукнувся Трубачов. — Правда ж, Еллочко?
— Я вам не Еллочка, а Елла Михайлівна, — огризнулася висока вродлива дівчина, ретельно ховаючи під косинку своє непокірне біляве волосся.
— А хочете, я вам прочитаю чудовий бейт про ваше волосся? — не звертаючи уваги на її суворий тон, запитав Олег.
— А що таке бейт? — подивилася на нього Елла.
— Бейт — це двовірш, вірш, який складається з двох рядків. Читати?
— Одчепіться!
— Будь ласка.
Трубачов заплющив очі і ніби чужим голосом прочитав:
Шаш чиз дар он зулфі ту дорад мадан:
Печу гиреху банду хаму тобу шикан.
— Нічого не розумію! — знизала плечима Елла.
— То чого ж ви на мене кричите? — докірливо сказав Трубачов. — Адже варто нам переїхати кордон, і ви чутимете тільки таку мову. Уявіть собі, що мене поблизу не буде. Як ви зрозумієте?
— Не сваріться, мої милі, — сказав професор, — ми будемо там вкупі. Отже, турбуватися немає підстав. Ти, Олег, перекладатимеш, Елла допомагатиме мені, а всі ми разом допомагатимемо нашим сусідам позбавитися такої поганої речі, як тиф.
— Ну, вже коли й Григорій Микитович ще раз підтвердив мої перекладацькі повноваження, то я обов’язково мушу перекласти щойно прочитаний бейт! — вигукнув Трубачов. — Перекладати, Еллочко?
Елла мовчала і дивилася кудись вдалину.
— Переклад буде такий, — не чекаючи запрошення, продовжував Олег:
Шість речей має розсип твоїх кучерів:
Завитки, вузли, вигини, звивини, звиви й закрутки.
— Дуже цікаво, — заради ввічливості промовив професор.
— Цьому бейту вже майже тисяча років, — зауважив Трубачов. — А скільки чудесних, неповторних речей ви можете знайти в історії культури Ірану! Ви навіть уявити собі не можете, Григорію Микитовичу.
— Чому ж не можу, — посміхнувся професор, — у вільну хвилину можна буде зайнятися й цим, але хочу вам нагадати, що основна мета нашої поїздки — дещо інша…
— Знаю, — недбало відмахнувся Трубачов. — Інфекційні хвороби…
— Так, хвороби, — ствердив професор. — І не думайте, що це надто проста річ. В Ірані, наприклад, є так званий зелений москіт, якому варто лише залетіти крізь відчинене вікно до вашої кімнати, вкусити вас — і ви маєте пендинську виразку.
— Надзвичайно весела перспектива, — свиснув Олег, — особливо, коли врахувати ту обставину, що ми взагалі в кімнаті сидіти не будемо. Отже, цей зелений москіт може кусати нас без всяких перешкод протягом усієї доби, і що ж це за штука — пендинська виразка?
— Правильніше було б назвати її хворобою Боровського, бо вперше описав усі випадки пустинних виразок російський військовий лікар Боровський, — сказав Григорій Микитович. — Полягає ж вона ось у чому. Після укусу москіта і необхідного інкубаційного періоду в два-три тижні на тілі з’являється маленький прищик. З часом він перетворюється в добре помітне скловидне затвердіння, на місці якого виникає виразка. В пустині завжди спека, людина весь час пітніє, піт потрапляє у виразку, змішується з пилом, якого в повітрі пустині надзвичайно багато, і хвороба затягується на рік, а то й більше.
— Дуже симпатична хвороба, — сів на кошмі Трубачов, — мені вже починає здаватися, що цей москіт встиг мене десь куснути.
— Крім того, — продовжував професор, — в Ірані ще широко розповсюджений черв’як ришта. Це хвороба, яку в народі звуть “кінський волос”. Личинки ришти заводяться в мікроскопічних комашках, що живуть у стоячій воді хаузів.[2] Коли людина п’є таку воду, личинки потрапляють в її організм, розвиваються там у багатометрових черв’яків, і ці черв’яки потім виходять на поверхню, проїдаючи шкіру найчастіше на нозі.
— Та-ак, — сказав протягом Трубачов. — Які ще є хвороби в тій країні, куди ми з вами їдемо?
— Є ще в Ірані лихоманка “тебе гаріб гез”, тобто лихоманка, яку викликають укуси кліщів, що кусають лише чужинців. Іранців ці кліщі не займають, зате приїжджих…
— Досить, — вигукнув Олег. — З мене вже досить. Тепер я розумію, що мої товариші даремно заздрили мені. Якщо в мене буде та перевага, що я побуваю в Ірані, а вони ні, то зате вони гарантовані і від виразок, і від риніти, і від лихоманки, чого про мене сказати не можна…
— Злякались? — запитала Елла.
— Хто? Я? — повернувся до неї Трубачов. — Анітрохи. Але я б не сказав, що мені було дуже приємно дізнатися про ті сюрпризи, які готує для незвичної людини земля Ірану.
— То, може, ви втечете назад до Москви, поки не пізно? — посміхнулася Елла.
— Втікати я не збираюсь, — похмуро промовив Трубачов. — Я взагалі ніколи не тікаю, запам’ятайте це, будь ласка.
— Побачимо, — сказала Елла.
— Побачите, — пообіцяв їй Трубачов.
— Тихо, хтось іде, — підняв палець професор.
Всі замовкли й прислухалися. Вітер шарудів полами намету, співав пісок під чиїмись ногами: “Пів-пів, пів-пів”. Ноги ступали твердо, рішуче, і пісок співав все голосніше й сумніше.
Ось кроки вже біля самого намету. Елла хотіла визирнути надвір, але в цей час висока постать загородила вхід.
— Товаришу капітан! — вигукнула Елла.
До намету зайшов начальник прикордонної застави капітан Чемерисов в легких бавовняних бриджах, в гімнастьорці, в брезентових акуратних чобітках і в панамі. Капітан був чимось схожий на кіноартиста Дружнікова, і тому Еллі він сподобався вчора з першого погляду. Зате Трубачов був не в особливому захопленні від начальника застави, йому здавалося, що в капітана й голос надто тихий і манери якісь цивільні, немов він не прикордонник, не офіцер, а простісінький собі бухгалтер. І тому, коли професор заявив, що вони зупиняться не в приміщенні застави, а просто посеред пісків, у наметі, Олег, сам не знаючи чому, зрадів і весь час шпиняв потім Еллу, яка була невдоволена з того, що професор позбавив її “людських умов”.
— Добридень, — сказав капітан, торкаючись рукою панами, — пробачте, що не зміг прийти до вас зранку — затримався по службі.
— Ми розуміємо, — промовив професор, — сідайте, прошу вас. Ось тут, на кошмі, поряд зі мною.
— Дякую, — відповів капітан і, знявши свою панаму, присів на кошму. — Все-таки я не розумію, товаришу професор, — сказав він згодом, — не розумію, чому ви відмовилися від нашого запрошення і зупинилися не на заставі, а отут, у наметі, посеред пісків.
— Так треба, — буркнув Григорій Микитович. — Так треба. Ми їдемо на кілька місяців у чужу країну, де не будемо сидіти на верандах і пити холодний шербет[3], а їздитимемо по пустинях, по горах, ночуватимемо де доведеться, а то, може, й зовсім не ночуватимемо… Молодим людям, — він зробив жест у бік Елли й Олега, — треба загартовуватися, звикати до незручностей, до простого й суворого життя пустині. І чим раніше вони почнуть звикати, тим краще для них…
— Звичайно, краще, — підтримав професора Олег з явним наміром подратувати Еллу.
— Ви маєте рацію, професоре, — сказав капітан, — але мені, як господареві цих місць, не зовсім зручно перед вами. Перш за все я мушу бути гостинним, а моєю гостинністю, бач, не хочуть скористатися.
— Пусте, — махнув рукою професор. — Не варто турбуватися, тим більше, що завтра вранці ми їдемо…
— Боюся, що вам доведеться зачекати ще день-два, — промовив Чемерисов.
— А хіба що? — різко повернувся в його бік професор. — Хіба ще немає домовленості про час нашого переїзду через кордон?
— На Сході говорять: коли маєш змогу зволікати — не поспішай, — спробував відбутися жартом капітан.
— А все ж таки — чому ми маємо зволікати? — не відступав професор.
— Бачите, — нерішуче розвів руками начальник застави, і Олег знову подумав, що капітан більш схожий на бухгалтера, ніж на офіцера, — виникло невеличке ускладнення, про яке я не міг не повідомити своє командування…
— І це ускладнення безпосередньо стосується нас? — стурбувався Григорій Микитович.
— Ні, ні, — заспокоїв його капітан, — просто… ну, як би вам точніше сказати?.. У нас були деякі підстави… коротше кажучи, на тім боці було неспокійно…
— Я починаю догадуватися, — сказав професор, — там щось трапилося?
— Трапилося — не те слово… Кілька днів тому ми чули якийсь підозрілий гул…
— Машини? Танки? — висловив припущення професор.
— В тому-то й справа, що це були не машини, не танки, не літаки і взагалі не мотори…
— То що ж це було? — зацікавилася Елла.
— Важко сказати, — потер підборіддя капітан, — якби ми знали напевне, то ми б і не турбувалися в такій мірі, а тим більше не турбували б вас. Але цей гул не був схожий ні на що в природі…
— Може то гірський обвал? — втрутився Трубачов.
— Гори далеко звідси, обвалу не було б чути.
— То може просто гроза? Грім? — знову сказав Олег.
— На небі не було жодної хмаринки.
— А може, то в Ірані випробовують атомні бомби? — вже зовсім кепкуючи з капітана, засміявся Трубачов.
— І не бомби, — серйозно відповів Чемерисов, — бо гуло безугавно майже цілий день, уже не кажучи про те, що ніяких атомних бомб в Ірані немає.
— То що ж воно таке? — розгублено подивився на начальника застави Олег.
— Відповісти на це питання поки що ніхто не може, — сказав той, — але трапилася подія, яка говорить сама за себе…
— А саме? — запитав професор.
— Сьогодні вночі велика група озброєних вершників намагалася перейти кордон у районі нашої застави…
— І що ж? — вигукнула Елла. — Вони перейшли? Чи де вони зараз?
— Ми примусили їх повернутися назад, — спокійно промовив капітан. — Крім того, ми впіймали…
— Порушника кордону? — вигукнув Олег, який одразу простив капітанові, що він схожий на кіноартиста Дружнікова і без сумніву подобається Еллі, і його тихий голос, і типово цивільні манери.
— Так, порушника, — ледь усміхнувся капітан. — Я б не говорив вам про це, якби ви не їхали туди, але тепер ви мусите знати дещо… Коли не заперечуєте, то я запрошую вас до себе подивитися на… порушника кордону.
— Ну що ж, це цікаво, — підвівся професор.
Капітан пропустив поперед себе Еллу й професора і, випередивши Олега, вийшов з намету.
— А де ж Кайнаров? — озирнувся довкола Трубачов. — Треба було б і його взяти з собою.
— Шофер ваш на заставі біля машини, — відповів капітан.
Застава була поруч. Низенькі глиняні хатки з плоскими дахами, довге приміщення стайні, вітродвигун, кілька молоденьких чинар — от і все, що можна було побачити серед безмежних пісків, які простяглися в усі боки, одноманітні, бугристі, голі.
Йшли мовчки. Вищав під ногами пісок, важко дихав професор, і Олегові мимоволі стало жаль Григорія Микитовича. Вже стара людина, мабуть, з безліччю своїх власних хвороб, а от, бач, їде в далеку й важку експедицію, в зовсім чужу країну, щоб рятувати людей, боротися я їхніми хворобами. А він, молодий, здоровий аспірант, ще й кепкував з нього в душі. Як не соромно!
— Що це ви замовкли, Олег? — запитала його Елла.
— Думаю, — буркнув Трубачов.
— Про що, коли це не військова таємниця?
— Про ізафетні[4] конструкції в персидській мові.
— А-а… Я й забула, що ви надзвичайно вчений і ввічливий молодий чоловік.
— Вже який є, — відрубав Трубачов.
На заставі було тихо й порожньо. Частина прикордонників відпочивала, інші несли службу по охороні кордону, деякі поралися на городі, який зрошувався водою з артезіана. Хоч був лише кінець травня, температура повітря сягала вже тридцяти градусів вище нуля, і всі з задоволенням сховалися в затінку стайні, товсті глиняні стіни якої не пропускали палючих променів сонця.
— Гришанін! — гукнув капітан.
— Єсть, товаришу капітан! — виринув звідкись невисокий, присадкуватий солдат, ще зовсім молоденький і майже не засмаглий — очевидно, недавно приїхав на заставу.
— Де чужак?
— Тут, товаришу капітан.
Гришанін, зробивши кілька кроків по стайні, зупинився напроти високого коня яскравожовтої масті.
Кінь нашорошив вуха, нервово затупцював на місці і тихо, погрозливо заіржав.
— Бач, який злий, — сказав капітан, — погляньте на нього.
Професор, Елла й Олег підійшли ближче і побачили коня, який спочатку їм навіть не сподобався. З невеличкою гривою, з надто розтягнутою спиною, довгошиїй, вузькогрудий, тонкохвостий, він не був схожий на жодну породу тих коней, яких доводилося бачити професорові, Еллі або Олегові. Вони запитливо подивилися на начальника застави, мовляв, для чого ти нас привів сюди. А капітан, немов прочитавши їхні думки, одійшов убік і наказав Гришаніну:
— Виведи його надвір!
Гришанін одв’язав коня і, зачекавши, поки всі вийдуть з стайні, повів його за ними.
На сонці кінь умить став зовсім нової масті. Виявилося, що він не жовтий, а жовтогарячий, з золотистим відблиском, немов стиглий плід хурми. Під тонкою шкірою в скакуна рельєфно виділялися міцні сухі м’язи, ноги в нього були високі, тонкі і надзвичайно рівні. Маленька красива голова граціозно сиділа на сильній, хоч і тонкій шиї. Здавалось, цей кінь міг народитися лише тут, серед жовтих пісків, під цим щедрим сонцем, на цій рівній безмежній землі, народитися лише для того, щоб, злившись своєю мастю з кольором пісків і сонячних променів, мчати на своїх тонких, м’язистих ногах, випереджаючи вітер, лякаючи піщаних ящірок зем-земів, збуджуючи стукотом копит на твердих такирах[5] віковічну тишу над пустинею.
— Хоч я нічого не розуміюся на конях, але ця конячина мені подобається, — сказав Трубачов.
— Справжній ахалтекинець! — почувся позад нього чийсь голос, і всі побачили шофера експедиції Кайнарова, що підходив до стайні. — Наш кінь, — гордо сказав він, — туркменський…
— На жаль, туркменського в ньому тільки й є, що порода, — промовив начальник застави, подавши знак Гришаніну. щоб той провів коня по подвір’ю.
— А яка порода! — вигукнув Кайнаров. — Ви подивіться, як він ступає! Поганий той кінь, який не може поставити задню ногу на слід передньої, а цей!.. Та він же ступає слід у слід! А подивіться на його шию, на його ноги, на його копита… Він ніколи не знав підків, бо виріс у пустині, де стальна підкова спалює ріг копит. Він ніколи не їв нічого, крім ячменю або вівса, бо його хазяїн не міг допустити, щоб живіт у коня перетворився в барило, яке заважає ступити крок. Він благородний…
— Як Дульдуль, швидкий, як Бурак, дужий, як Рахш, і прекрасний, як Шебідз, — перебив Кайнарова Трубачов.
— Ви вже тут як тут з своєю міфологією, — невдоволено сказала Елла. — Хто може щось розібрати в цій вашій екзотиці — не розумію!
— Ну, це ще не так важко, — відгукнувся капітан. — На Сході вам кожен скаже, що Дульдуль — це кінь Імама Алі, зятя Мухаммеда, Буряк — таємнича тварина, на якій Мухаммед, як розповідає легенда, зробив свій мірадж, тобто нічний політ на небо, Рахш — бойовий кінь знаменитого витязя Рустема, якого оспівав Фірдоусі[6] в своїй “Шах-наме”, а Шебідз — кінь принцеси Ширін, героїні поеми Нізамі…[7]
— Oro, товаришу капітан, — шанобливо промовив Трубачов, — не знав я, що прикордонники так добре знають східну літературу, гадав — у вас на це не вистачає часу…
— Часу тут так мало, що його повинно вистачати на все, — загадково відповів капітан. — Але я вам, товариші, ще нічого не сказав про цього огиря. Ти, Кайнаров, маєш рацію, стверджуючи, що це кінь пустині — ахалтекинець. Так, це ахалтекинець. І він все життя прожив у пустині, бо його копита ніколи не знали підків. Тут ти також не помилився. Але ти помилився, подумавши, що кінь цей наш, туркменський. Ні, він — з того боку…
— З Ірану? — вигукнули одночасно Трубачов і Кайнаров.
— Так, звідти. Подивіться хоча б на його вуздечку.
— Я вже давно звернула увагу, — сказала Елла, — але мені просто незручно було говорити про це: скажуть — жінки, крім прикрас, ніколи нічого не помічають…
— Ну що ж, у даному випадку ця жіноча спостережливість тільки доречна, — посміхнувся капітан. — Як всі ви бачите, вуздечка в цього огиря не зовсім звичайна. Вона прикрашена бірюзою, золотими й срібними бляшками і навіть рубінами. Ще багатші на коневі були огруддя й сідло, які я вам зможу показати пізніше. Але навіть це ще не настільки незвичайне й дивне, бо на Сході панує звичай прикрашати і коней і верблюдів: це, мовляв, рятує їх від поганого ока. Але гляньте сюди…
Він швидко підійшов до коня, нахилив йому голову й ледь підняв м’яку верхню губу. В роті в коня щось блиснуло і засяяло, ніби сонце. Капітан, кивнувши Гришаніну, щоб той йому допоміг, відкрив і нижню губу — і всі ахнули: зуби в огиря були з найщирішого золота!
— Ай-ай! — вигукнув Кайнаров, — басмацький кінь, бандитський кінь! Ніколи ще про таке не чув…
— І ще в одному ти помилився, Кайнаров, — сказав начальник застави. — Цей кінь не їсть не тільки сіна, але й ячменю, вівса, гороху і навіть рису не хоче. Ми пробували давати йому м’ясо, овочі, борошно, пійло — він ні на що навіть не дивиться, а тільки ірже й показує свої золоті зуби.
— Хм, дивна тварина, — промовив професор, — може, він просто не звик брати їжу з чужих рук…
— Навряд, — похитав головою капітан, — він стільки пробіг цієї ночі, що взяв би їжу з чиїх завгодно рук. Подивіться на його здухвини. Він охляв до того, що ось-ось звалиться з ніг, а на їжу не хоче й дивитися. Тут щось не те…
— Одну хвилину, — поспішно сказав Кайнаров, ніби боявся, що йому не дадуть цієї хвилини для того, щоб він міг висловити якусь свою думку, — одну хвилинку, — і я розкрию вам цю таємницю. Старі люди розповідали про такі випадки, але сам я ще ніколи в житті не зустрічав подібного і, визнаю, не вірив, щоб воно могло бути.
— Але що, що саме? — запитав його професор.
— У вас є опій? — запитанням на запитання відповів Кайнаров.
— Опій? Звичайно є. Але для чого він вам?
— Дійсно; для чого опій? — здивувалася Елла.
— Мовчіть, розкривши рот уваги, — засміявся Олег. — Ходімо краще принесемо Кайнарову те, чого він просить.
Через хвилину-дві вони принесли кілька порошків опію. Кайнаров насипав у брезентове відро вівса, потрусив його зверху сіруватим порошком і підніс коневі. Огир недовірливо понюхав, раптом жадібно роздув ніздрі, заіржав і пожадливо накинувся на овес.
— Що я бачу! — вигукнув професор. — Кінь — наркоман? Він не може жити без опію? Який жах…
— На жаль, це так, — зауважив капітан. — Очевидно, господар цього коня не вірить у свої власні сили і так звик підігрівати себе наркотиками, що вирішив привчити до цього навіть свого коня.
— Після такої порції цей кінь стає, мабуть, божевільним, — висловив припущення Трубачов.
— Він як глиняна піч, — сказав Кайнаров, — якщо в ній буде горіти невеличкий вогонь, то вона пектиме коржі поволі, зате довгі роки. А коли ми запалимо в ній надто великий вогонь, то коржі будуть пектися значно швидше, але піч через місяць розвалиться на шматки, не витримає цього вогню. Цей ахалтекинець також дуже швидко розвалиться від отруйної дії опію, та він не знає цього й не може знати, його треба рятувати…
— Але як! — вигукнула Елла.
— Хіба я знаю, — здвигнув плечима Кайнаров. — Треба найти старих людей і запитати в них, у жителів пісків, у кумлі. Вони знають все на світі…
Але лікувати огиря не довелося. Наступного ранку, коли Гришанін повів його до колодязя на водопій, кінь різко тріпнув головою, вирвав з рук молодого солдата повід і помчав у бік кордону. Гришанін розгубився і, замість того, щоб підняти тривогу, кинувся бігти за конем, ніби він міг його наздогнати. Коли він нарешті схаменувся й прибіг до капітана, огиря з золотими зубами вже не було видно за барханами. Начальник застави подзвонив на прикордонні пости, але з одного повідомили, що кінь промчав за кілометр від них, мов золотий вихор, і його не вдалося спинити навіть пострілами.
Чемерисов пішов до професора.
— Кінь утік, — сказав він, — утік до свого хазяїна, якщо той живий. Для нас це не дуже, приємно, але для вас, можливо, навіть краще, що скакун повернувся назад.
— Краще? — перепитав його Олег. — Дивна у вас логіка, капітане. Це нагадує мені героя однієї східної притчі.
— Облиште ви, будь ласка, свої притчі, — втрутилася Елла. — Вони вже, здається, починають нам всім набридати, навіть товаришеві капітану.
— Ні, чого ж, — всміхнувся начальник застави. — Я радий послухати.
— В притчі розповідається, — почав Трубачов, — про чоловіка, який все життя прожив у диких кам’янистих горах і ще жодного разу не бачив фруктового саду. Спустився він якось у долину. Побачив там прекрасний сад, і, ясна річ, сад той дуже сподобався горцеві. Але не міг він зрозуміти одного: чому величезна диня росте на тоненькім стебельці, яке стелеться по землі, а маленький горіх — на великому дереві, що сягає віттям до самого неба? Походив він походив по саду й ліг спочити під горіховим деревом. Прилетів птах, сів на дерево, почав клювати горіх, і той упав на землю. Упав він якраз чоловікові на лоб і набив йому добрячу гулю. Тоді чоловік підняв руки до неба й сказав: “О господи, безконечна мудрість твоя! Якби на дереві висів такий величезний плід, як диня, він би розквасив мені голову. Все, що ти робиш, господе, все на краще”.
— Ну що ж, — сказав капітан, — ви маєте право дорікати нам, що ми не зуміли затримати порушників кордону, не змогли навіть зберегти цього, я б сказав, музейного коня, хоча, мушу сказати, — нам від нього ніякої користі не було й не могло бути. Але не будемо зараз говорити про нас, прикордонників. Мова йде про вас. Хай те, що трапилося тут за останні кілька днів, звучить для вас як пересторога. Будьте обережними, дорогі товариші, остерігайтеся лихих людей по той бік кордону. Остерігайтеся, коли хочете, й цього огиря з золотими зубами. Оце і все, що я хотів вам сказати. Сьогодні о другій годині дня ви переїдете кордон.
Він потиснув усім руки, побажав щасливої дороги й пішов, не озираючись, до застави, і пісок під його ногами співав все тихіше й тихіше, поки не замовк зовсім.
— Прекрасна людина, цей капітан, — замріяно промовила Елла. — Сидить він тут серед пісків, на самому краю землі, і охороняє нас з вами.
— Ну, нас він уже не охороняє, — засміявся Трубачов. — Ми їдемо з вами за край землі, де не буде навіть цього милого вашому серцю капітана.
— Молоді люди, — суворо наказав професор, — я не люблю, коли в моїй присутності починаються подібні розмови. Давайте готуватися.
МАШИНА КОТИТЬСЯ ПО ІРАНСЬКІЙ ЗЕМЛІ
Десятого дня місяця хордала, третього місяця іранського сонячного року, зелена машина ГАЗ-51 з будкою на кузові переїхала державний кордон Радянського Союзу й Ірану і зупинилася біля іранського прикордонного поста. Над плоским глиняним дахом поста тріпотів на вітрі чотирикутний прапор з зображенням лева, з-за спини в якого сходило сонце. На подвір’ї поста ходили сергаддари — іранські прикордонники, високі, худі, сутулі, в яскраво-жовтому обмундируванні, з довжелезними гвинтівками в руках. Сонний офіцер перевірив у професора проїзне свідоцтво, і машина покотила далі, залишаючи позад себе і понурих сергаддарів, і жовтого лева, що заступав своєю спиною сонце.
Професор сидів у кабінці поряд з Кайнаровим, а Олег і Елла не одривалися від маленьких віконечок, заздалегідь зроблених у будці передбачливим шофером.
Перед ними простягалася чужа земля. Вона лежала одноманітна, суха і жовта. Лише праворуч на далекому виднокрузі громадилися синюваті стіни гір, і очі мимохіть поверталися туди, наче шукали відпочинку на широких сідловинах хребтів, що підпирали білувато-блакитне небо.
Країна древньої тисячолітньої історії, країна пустинь і гір, країна великих поетів і полководців, земля, через яку колись пролягали шляхи десятків племен і народів, над якою безугавно стояв тупіт кінських копит, скрип коліс і людський гомін, що піднімалися до самого неба, тепер лежала мовчазна, принишкла, тільки вітер пролітав над нею, висвистуючи й завиваючи, мов голодний шакал.
Он ліворуч просто серед пісків сіріє якесь безформне громаддя незграбних веж, високих стін, напівзасипане сухим піском каміння. То, очевидно, руїни якогось стародавнього міста, покинутого його мешканцями, може, ще в часи Хулагидів або Тімура. Он за барханами стоїть обідрана кибитка кочовика, біля якої бродить худий старий верблюд. А обабіч шляху біліють на сонці купи кісток — то, мабуть, загинув колись цілий караван, застигнутий піщаним ураганом.
О Іран! Скільки людських нещасть бачила твоя земля! Скільки бідності й горя криє вона зараз. Ти лежиш мовчазний і похмурий, хоч і сяє над тобою сліпучобіле сонце. Ти не розповіси про те, як страждають твої сини, як тисячі тремтячих людей в брудному лахмітті стогнуть і плачуть з розпуки, як діти повзають рачки разом з собаками. Де візьмеш ти слів, щоб розповісти, як обпалюючий вітер пустині пролітає по широких вулицях твоїх мертвих міст і сліпі будинки байдуже дивляться в безбарвну пустку, де немає місця людині?
О Іран, країна троянд, тисяч садів, мрійників і поетів! Що лишилося в тебе для бідної людини, крім голоду, убозтва й несамовитих вітрів, які приносять не далекі запахи ніжних троянд, а знову ж голод і убозтво? Чи не тому в тебе вітрів більше, ніж троянд у найкращих квітниках! Є теплий нічний вітерець насим, ніжний, мов слова першого кохання, і є вітер барег — гарячий вітер, який обпалює уста і не дає їм розкритися навіть для того, щоб вимовити хоч слово. Є шемал — холодний північний вітер, який дме в місяці азар[8], і є шарджі — злий, пекучий вітер, бич бідняків. Є дів-бад — ураган, який триває кілька хвилин і за цей короткий час може поховати під пісками караван з сотні верблюдів, і є баде-садо-бист-рузе — вітер ста двадцяти днів, який проривається через ущелини Туркмено-Хорасанських гір з соляних пустинь і дме на протязі чотирьох місяців. Є тогд-бад — вихор, гарячий, мов кип’яток, і є хак-бад — жахливий самум, що піднімає в повітря ледве чи не весь пісок, який є в пустині. Є бад-і-кесиф — поганий брудний вітер, як його називають караванники, від якого одвертаються навіть верблюди, і є теб-бад — лихоманковий вітер, який дме одразу з усіх боків, від якого можна збожеволіти.
О Іран, як приймеш ти людей, що прийшли допомогти твоїм синам?
А машина з маркою радянського заводу на радіаторі все котилася й котилася вперед. Вже зникла пустиня й зашурхотів під колесами крем’янистий шлях передгір’я. Насунулися на машину гори, високі, голі, безлюдні. Вони зовсім не сині й не темні, як здавалося віддалік, а руді, мов череп’яний горщик, і очі вже не одпочивають на їх високих гребенях, а сльозяться від мелькання урвищ, гострих скель і кам’янистих розсипищ. Машина перевалила через гряду верховин. Ось і перевал, зараз, мабуть, буде спуск у долину. Але ні — знову попереду стіна, вірніше, вже не стіна, а темна хмара на високому ясному небі, важка й неприступна. Та чим ближче ви під’їздите до цього нового пасма гір, тим нижчими, лагіднішими стають вони, тим частіше холодні пазухи гір, наповнені ще нерозталим снігом, змінюються теплими долинами, де ростуть мигдаль і гранат, алича й грецький горіх, де ви побачите листя найрізноманітніших форм і квіти всіх кольорів, які тільки є на землі.
Ночувати зупинилися в теплій, маленькій долині, сповненій запахами квітів і пташиним гомоном. Трубачов і Кайнаров наносили сухих гілок і торішньої трави, професор розпалив вогнище, і незабаром мідні язики полум’я вже розтинали м’яку непорушну пітьму. Елла, втомлена довгим переїздом, заснула в машині, і її вирішили не будити. Олег розігрів трохи консервів, скип’ятили чай, повечеряли й деякий час сиділи мовчки, прислухаючись до того, як потріскують дрова у вогнищі і ледь чутно шумить листом дерев на схилах долини вітер.
— А тут, мабуть, кабани дикі є, — задумливо промовив професор, копирсаючи паличкою землю. — Пополювати б…
— А ви хіба любите полювання? — запитав Трубачов.
— Молодий чоловіче, — тихо засміявся Григорій Микитович, — та чи знаєте ви взагалі, що таке полювання? А особливо полювання на дикого кабана…
— А хто ж його знає, — знизав плечима Олег.
— То послухайте, молодий чоловіче, — ховаючи лукаві вогники, що загорілися в його очах, сказав професор. — Я розповім вам зараз про полювання на дикого кабана. Дикого кабана інколи називають ще вепром, — це вже кому як подобається. Називайте його як хочете і їдьте на полювання. Їхати треба з Москви чеоез Кінель і Бузулук простісінько на ріку Амур. Щоб убити вепра, потрібно мішок піску, два налигачі і добрячий дрючок. Дрючок ви берете самі, налигач даєте своєму товаришеві, а піском посипаєте найслизькіше місце на Амурі. Ага, ледве не забув! Обов’язково візьміть з собою стопку. Стопка — це найнеобхідніше. Коли ви влітку, скажімо, йдете на качок, то стопка береться для того, щоб вихлюпувати воду з човна, якщо він потече. А тут вона знадобиться, щоб хрокати. Для чого хрокати? А щоб вепр вас злякався і біг прямо на слизьке місце. Бо як не буде стопки, то тоді вам хоч сякайся. Був у мене колись приятель доцент Стратон Стратилатович, — ох, і сякався ж! Як гахне бувало на обидві ніздрі, так вепри аж казяться.
Ну вам, ясна річ, краще взяти стопку, бо чоловік ви молодий, знайомих таких у вас ще немає. Берете ото, значить, стопку, дрючок і йдете. Дивитесь — вепр! Ви як хрокнете, він тільки — шелесь! — і побіг лісом прямісінько до річки, на те місце, що ви піском посипали. Бо воно ж найслизькіше. Добігає до річки, розгониться — геп на лід! Упав і лежить, не їде! Бо під щетиною ж не лід, а пісок! І поки ото вепр лежить, задравши ноги, і дивується, чому він лежить, а не їде, ваш товариш любісінько собі виходить з кущів, бере налигача і зв’язує вепрові передні ноги. Потім бере другого налигача і в’яже йому задні ноги. Тут підбігаєте і ви з дрючком і стопкою, просовуєте дрючок вепрові під ноги, берете з товаришем кінці дрючка на плечі і тягнете вепра просто на кухню. А стопку сховайте в кишеню, щоб бува дружина не побачила. Хоча я й забув, що ви ще не одружений.
— Ви, мабуть, хочете розвеселити мене після своїх розповідей про москітів і лихоманки? — сказав Трубачов. — То повірте, що я не шкодую. Я радий, що поїхав у цю країну.
— Добру справу завжди робиш з радістю, — облишивши жартівливий тон, відповів йому професор. — А щоб були для цього сили, давайте спати.
Другого дня машина в’їздила в Келат — мале, безладне містечко, брудне і тісне, мов ущелина в горах. Лише одна вулиця в місті була широка і вела вона просто до центра, де був тийунче — базар, на якому, як відомо, завжди знайдеться тимче, щось на зразок невеличкого готелю, караван-сарай для приїжджих. Широкою вулицею, центральною площею, гамірливим базаром на в ній, круглими хаузами з непорушною зеленою водою і гніздами недоторканих лелек — птахів миру — на поодиноких дахах Келат нагадував перше-ліпше азіатське місто.
Маленькі хлопчаки у високих кудлатих папахах і порваних халатах бігли за машиною кричали щось незрозуміле, верхівці на сухоногих конях, на різномастих ішаках, на верблюдах поспішали на базар і здивовано дивилися вслід зеленому незграбному чудовиську, що сердито гуло й сповнювало повітря вонючим димом.
Базар був для міста всім. Тут можна було придбати все, що треба з одягу й продуктів, тут дізнавалися про останні новини, слухали кращих співців і музикантів, дивилися танці і фокуси заїжджих факірів, тут вирішували питання про шлюби, обговорювали народження дітей і похорони померлих родичів. Тут можна було зустріти струнких туркменів у своїх традиційних шапках — тельпеках, мускулястих, як і личить жителям гір, курдів, похмурих афшарів, пишних каджарів і, звичайно ж, персів, або фарсів, як їх тут називали, гнучких, окатих, червоногубих.
Що може зрівнятися з базаром у азіатському місті! Над базаром стоїть непроглядний пил, пахне кінським і поем і овечим салом, десятки кузень і печей, в яких випікаються коржі, розповсюджують їдкий дим і чад. Лотошники несуть на головах підноси, корзини, ящики і голосно співають, перелічуючи свої товари, розхвалюючи їх якість і намагаючись перекричати один одного. На дощаних лавах лежать гори овочів, ранніх фруктів, м’яса, риби, покритої шаром рослинної фіолетової фарби, яка запобігає її псуванню. На кожному кроці в очі кидаються великі чотирикутні лаковані підноси — ханче, наповнені маленькими коржиками, урюком, фісташками, джидою, різноманітними цукерками, кунжутною халвою, горіховими пряниками, мигдалем. В дверях численних лавок стоять і сидять купці з червоними від хни бородами, вигукують назви товарів, які є в них, хапають перехожих за руки, запрошують зазирнути до себе в лавку, випити скляночку чаю з імбірним печивом або з’їсти скибочку скороспілої дині гуль-об.
Варто вам було з’явитися поміж кр