Реферат на тему: Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр.
У вітчизняній історіографії участь лівобережних полків в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. комплексно не досліджувалася. Традиційно не виокремлюючи види бойової активності козаків, історики лише згадують про їх участь у тому чи іншому поході. Проте від виду походу залежало, які козаки брали в ньому участь. Тому існує необхідність визначити відмінності між різними видами походів та формами бойової активності, скориставшись при цьому термінологією XVIII ст. За документами, походи поділяються на дальні та ближні. Протягом війни лівобережні козаки використовувалися як у дальніх, так і у ближніх походах. Дальній похід передбачав вихід козацького відділу за межі Гетьманщини, ближній – оперування в її кордонах. Цей поділ був важливий для раціонального використання виборних та підпомічників, причому останніх ГВК мусила використовувати тільки для ближніх походів. Певну специфіку мали козацькі команди, які відряджалися для ремонтних робіт в Азов та Очаків. Хоча географічно такий похід був дальнім, проте в нього вирушали, перш за все, незаможні козаки. Очевидно, керівництво ГВК розглядало в якості дальнього власне бойовий похід у складі армії, а всі інші трактувало як ближні. 4.1. Мобілізаційні можливості Гетьманщини напередодні та під час війни Перш ніж проаналізувати форми бойової активності гетьманців під час далеких походів, варто звернутися до планів уряду щодо залучення лівобережних козаків у складі головних армій та визначити співвідношення між планами та реальним їх виконанням. Розгляд механізму втілення в життя урядових директив дозволяє визначити ставлення як козаків так і старшини до участі в бойових діях. За наявними документами необхідно відновити персональний склад старшини, яка очолювала козацькі полки та з’єднання, оскільки в історіографії це питання висвітлено лише фрагментарно. Урядові плани використання козаків досить чітко простежуються за паперами Кабінету Міністрів. 18 червня 1735 р. О. Шаховськой отримав указ, який вимагав підготувати гетьманців та слобожан до можливої акції проти Кримського ханства. Число козаків не визначалося, оскільки в столиці чекали пропозицій О. Шаховського. 20 липня голова ПГУ отримав з Петербурга підтвердження попереднього указу та сувору інструкцію щодо забезпечення секретності підготовки до походу. О. Шаховськой та присутні в ГВК визнали доцільним нарядити в Кримський похід козаків 8-ми лівобережних полків (крім Стародубського і Чернігівського); вдома залишалися лише ті, хто не мав коня та зброї. Проте генерал-аншеф Вейсбах, призначений командиром Кримської експедиції, був невдоволений кількісним та якісним станом козацьких команд, що відображено в указі Кабінету Міністрів від 17 серпня 1735 р. Тут же вперше чітко сформульовано вимогу щодо підготовки 20 000 гетьманців і слобожан. Саме на цю цифру орієнтувалася ГВК, надсилаючи до полків свої розпорядження [321, с. 212-213, 269, 310-311]. Надалі, починаючи з 1736 р., право визначати потрібну для походу кількість військ було надано фельдмаршалу Мініху, пропозиції якого мала схвалити імператриця. Надсилаючи 10 січня 1736 р. Анні Іоанновні план кампанії, Б. Мініх передбачав участь в поході на Крим 4 000 донців, 16 000 гетьманців, 4 200 слобожан та 6 000 запорожців. Його плани було схвалено. Маючи карт-бланш в стосунках з місцевою адміністрацією в Україні, він 26 січня надіслав до ГВК промеморію з вищезгаданими вимогами [332, с. 2; 366, с. С. 7]. Вже в листопаді 1736 р. Б. Мініх підготував план майбутньої кампанії, але до грудня не міг остаточно визначитись, яке ж число боєздатних козаків реально вимагати в 1737 р. І. Барятинський, який після смерті О. Шаховського очолив адміністрацію Гетьманщини і Слобожанщини, 23 грудня отримав указ, в якому було запропоновано нарядити в похід козаків стільки, скільки запропонує Б.Мініх. Лише 4 січня 1737 р. врешті було визначено цифру в 15 000 чоловік; з них на Кримському напрямку планувалося задіяти 9 000, а на Очаківському – 6 000 чоловік [323, с. 4-5, 37; 366, с. 215-216, 243-244; 384, с. 357]. За планами на 1738 р., визначеними в Кабінеті Міністрів 20 січня, передбачалось нарядити під команду фельдмаршала Мініха 6 000 гетьманців та слобожан, 1 000 компанійців, 500 чугуївців та волохів. На додачу лівобережні полки мали вислати декілька тисяч козаків на Дніпровську флотилію. На Кримському напрямку планували задіяти 9 000 гетьманців і слобожан. Ще 1 000 козаків мусили виконувати патрульні функції в районі Ізюму, Тору та Бахмуту. В лютому на засіданні ГВК плани було деталізовано: 4 000 гетьманців та 2 000 слобожан призначалися під команду фельдмаршала Мініха, 6 000 гетьманців та 3 000 слобожан – під команду фельдмаршала Лассі [110, арк. 3; 324, с. 39; 332, с. 38]. В 1739 р. передбачалося мобілізувати до армії П. Лассі 6 000 кінних гетьманців та 3 000 кінних слобожан для Кримського походу, а також 3 000 піших гетьманців на флотилію в Азов. Для Хотинського походу армії Б. Мініха планувалося залучити 6 000 гетьманців, 1 000 регулярних слобожан та близько 2 000 запорожців [264, арк. 2; 324, с. 277; 378, с. 50]. З’ясувавши кількісні планові показники, слід розглянути вимоги до козацького контингенту, які висувала ГВК: а) виборний козак, який відряджався в далекий похід, не міг бути занадто молодим або старим (чіткого визначення віку для виборного не знаходимо); б) брав з собою в похід двох коней, рушницю з порохом, кулями та свинцем, спис, шаблю, сідло; в) забезпечував себе одягом, взуттям та провіантом на весь час походу. Урядові інструкції також забороняли висилати замість себе наймитів. Очолювати козаків мусила дійсна, а не наказна старшина. Ця вимога стосувалася і полковників-росіян [277, арк. 34; 323, с. 254]. Реально процес залучення козаків до походів у складі головних армій наштовхувався на певні ускладнення. На час виходу указу Кабінету Міністрів про підготовку до походу на Крим значна частина козацьких сил вже була задіяна в Польщі, де на серпень 1734 р. оперували з’єднання генерального обозного Я. Лизогуба (10 000 чол.) та прилуцького полковника Г. Ґалаґана (3 000 чол.). За проханням О. Шаховського частину з них відпустили додому, а їм на заміну прибули з Гетьманщини інші козаки. Ймовірно, саме ця ротація відображена в полкових документах як третій польський похід, причому для першого та другого походів вказані прізвища командирів козацьких загонів, а для третього – такого прізвища не знаходимо [16, арк. 26-28; 20, арк. 2; 294, арк. 1]. Перед лівобережними полками постала проблема нестачі боєздатних козаків, оскільки велика їх кількість перебувала в польських походах. Наприклад, у Київському, Прилуцькому та Чернігівському полках, звіти яких за січень-квітень 1735 р. збереглися, до Польщі було відряджено: з Київського полку – 777; з Прилуцького – 776 ; з Чернігівського – 2 270 козаків. На початок 1735 р. залишалося: в Київському полку – 1304; в Прилуцькому – 3282; в Чернігівському – 2598 козаків. Отже, вищезгадані полки були в змозі мобілізувати значну кількість вояків. Але якщо визначити стан козаків, які залишались у розпорядженні старшини, то картина вийде менш обнадійливою. До Польщі було відряджено кінних і збройних козаків, а в полках перебували переважно менш заможні, які не мали коней та зброї. В Київському полку з 1304 козаків коня і рушницю мали тільки 580, в Прилуцькому з 3282 – 1397, в Чернігівському з 2598 – 687 [16, арк. 26-28; 20, арк. 2]. У червні 1735 р. ГВК розіслала в усі полки (крім Стародубського та Чернігівського) наказ, за яким полковники вирушали з кращою старшиною та всіма збройними козаками на Українську лінію до фортеці Св. Іоанна. Похід був розрахований на 3 місяця. В документах Кабінету Міністрів є дані про те, що командувати гетьманцями мусив генеральний бунчужний С. Галецький. Проте в Петербурзі вважали, що він нездатен впоратися з такою великою командою. На початку вересня генеральний осавул Ф. Лисенко замінив С. Галецького. До того часу функції командира виконував миргородський полковник Павло Апостол [12, арк. 6-7; 321, с. 311; 331, с. 440-443]. На 28 червня 1735 р. 8 полків вирушили в похід до Української лінії. Проведений генерал-аншефом Вейсбахом огляд виявив реальний стан цієї команди. Він разюче відрізнявся від змальованого в рапортах О.Шаховського до столиці. За визначенням Вейсбаха, до лінії відряджені незаможні козаки, котрі не мають не тільки рушниць, а іноді навіть і сідел; полки очолила в переважній більшості наказна старшина , яка мало чим відрізнялася від козаків. З полковників прибули тільки Петро та Павло Апостоли [321, с. 311]. Гадяцький полк очолив полковий суддя М. Штишевський, оскільки всі інші полкові старшини в цей час були у Польщі – полковник Г. Грабянка, писар І. Ситенський, осавули І. Бутович та М. Клименко, полковий хорунжий Г. Ципко. Таким чином у Кримському (1735) поході обов’язки полкового писаря виконував канцелярист Я. Мартинов, полкового осавула – зн. т. В. Шеремет, а з 11 сотників 8 були наказними [17, арк. 3-5]. ГВК, отримавши догану за поганий стан козаків, активізувала свою діяльність. До полкових канцелярій надійшли укази від 4-го, 9-го, 13-го, 31-го серпня, за якими полки повинні були нарядити всіх козаків до лінії, а на додачу вислати коней раніше відрядженим. Постійні нагадування з боку ГВК мали певний ефект. 22 серпня 1735 р. в розпорядженні генерал-аншефа Вейсбаха вже перебувало 12 000 козаків з 20 000 запланованих, а на початку вересня підійшло поповнення – 1024 переяславця (423 беззбройних, командир – золотоніський сотник К. Леонтович); 1085 гадячан (командир – зіньківський наказний сотник К. Василієвич), 1838 лубенців. Врешті, за свідченням генерального осавула Ф. Лисенка до лінії прибуло 16000 гетьманців [14, арк. 11, 33-56; 17, арк. 14; 331, с. 445]. Додатково ГВК вживала заходи для мобілізації дійсної старшини, що дало результат. У Кримському (1735) поході взяли участь з Лубенського полку – полковник Петро Апостол, писар С. Савицький, осавул І. Павлов; з Миргородського полку – полковник Павло Апостол, суддя Ф. Остроградський, писар Ф. Тихонович, осавул А. Волевач, хорунжий Т. Калмицький, хорунжий К. Шкурка [261, арк.13, 28] ; з Ніжинського полку – обозний І. Величковський, осавул А. Володковський [17, арк. 7] ; з Переяславського полку – осавул Я. Пилипенко [296, арк. 3-4]. Як бачимо, початок російсько-турецької війни сигналізував про певні негаразди в козацькому війську та про відсутність розуміння реального стану речей з боку імперського керівництва. Треба віддати належне заходам О. Шаховського, який зумів домогтися зменшення кількості виборних козаків до 20 000. Згідно чернетковим записам канцеляристів в Кримський (1736) похід полки виставили 16 001 чоловіка, втому числі Ніжинський – 2509, Київський – 671, Стародубський – 995, Чернігівський – 1393, Переяславський – 1874, Лубенський – 2979, Миргородський – 1196, Полтавський – 1324, Гадяцький – 1943, Прилуцький – 1116 [59, арк. 2; 74, арк. 6, 23, 47]. Додатково кожен полк мав нарядити 100 козаків до Царичанки (місце зосередження козацьких військ) для заміни хворих, старих та небоєздатних [68, арк. 2-3]. В наявних документах немає жодної згадки про те, що підготовка такої кількості козаків була складною для ГВК. Певні проблеми виникли з мобілізацією дійсної старшини. Указом ГВК від 14 березня 1736 р. 50% полкової старшини (не менше 2-ох чоловік) та дійсних сотників відряджалось в Кримський похід. Прилуцька полкова канцелярія так звітувала про стан і місцеперебування полкової старшини. Полковник Г. Ґалаґан перебував у Петербурзі, осавул Г. Панкевич – на Українській лінії, обозний М. Огронович, суддя М. Ягельницький та хорунжий І. Семенович хворіли, ще один хорунжий, Г. Дубель, загинув у Польщі. Таким чином полк міг задіяти лише писаря Ф. Голенковського та осавула М. Мовчана. Врешті, козаків у Крим повів М. Мовчан, залишивши Ф. Голенковського при полковому правлінні [46, арк.16-18]. Від лубенського полковника П.Апостола ГВК вимагала нарядити в похід 3-ох полкових старшин. У відповідь він повідомляв, що обозний П. Мартос і суддя С. Максимович відмовляються від походу за старістю, а хорунжий С. Столпановський перебуває в Москві для перекладу правничих книг. Врешті було заплановано, що полк у Кримському поході очолить осавул С. Корсун [46, арк.19-21, 25]. Миргородський полковник Павло Апостол довго не вірив в хворобу обозного С. Родзянки, який під цим приводом відмовлявся від участі у поході. Тому лише після скарг С. Родзянки до ГВК, підкріплених свідоцтвом російського офіцера, замість нього вирядили осавула С. Ґалаґана [46, арк. 22-23]. Як бачимо, спроби ухилитися від походу були поширеними серед козацької верхівки. Результати перевірки полків у Царичанці показати недостатню кількість дійсної старшини. Виходячи з цього, ГВК видала указ (так званий другий наряд), за яким старшина могла втратити маєтки та посади в разі відмови вирушити в похід. Частина старшини встигла наздогнати головну армію, а частина залишилась на Українській лінії. Повний список дійсної старшини, що вирушила в Кримський похід під командою генерального хорунжого Я. Горленка по першому та другому нарядах, наведено у таблиці № 18. Плани на 1737 р. передбачали участь 15 000 козаків, з яких 3000 складали слобожани, в двох походах: 1) на Крим – під командуванням П. Лассі; 2) на Очаків – під командуванням Б. Мініха. В лютому військовий канцелярист І.Покорський (незабаром він обійняв посаду Київського полкового писаря) склав розпис на 12 000 чоловік по полкам. В команду Мініха призначалися: Стародубський полк – 772 козака, Переяславський – 1254, Чернігівський – 1414, Київський – 486, Ніжинський – 2074. Всього в Очаківському (1737) поході мусили взяти участь 6000 козаків [90, арк. 5]. В команду П. Лассі призначалися: Прилуцький полк – 803 козака, Гадяцький – 1370, Лубенський – 2193, Миргородський – 849, Полтавський – 780. Всього в Кримський (1737) похід мусили вирушити 6000 козаків. Після рішення фельдмаршала Лассі залишити частину слобожан для охорони кордону, їм на зміну було відряджено 1000 козаків, в тому числі з Прилуцького полку -300, з Лубенського – 300, з Гадяцького – 200, з Миргородського – 200 [90, арк. 5]. В березні 1737 р. ГВК визначилась з командирами загонів гетьманців: Кримський похід – генеральний хорунжий Я. Горленко [90, арк.25]; Очаківський похід – генеральний суддя І. Борозна (згодом його замінив генеральний обозний Я. Лизогуб) [90, арк.28, 63]. Вони отримали схожі інструкції щодо виконання своїх обов’язків. Один з пунктів вимагав пильно слідкувати за тим, щоб в похід вирушали придатні до служби козаки, а не старі, підлітки чи наймити [90, арк. 34]. Мобілізація 1737 р. відбувалася під більш суворим наглядом ГВК. Представники цієї установи інспектували полки перед виходом в похід. Козаків генерального хорунжого Я. Горленка перевіряв підполковник Пассек. Загальні результати були такими: непридатних до походу – 436; наймитів -386; піших –75 чоловік [90, арк. 64]. Не всі козаки вчасно вирушили в похід, що підтверджується звітом Прилуцького полку. З нього у березні 1737 р. було відряджено 783 чоловіка, при плані 1103 [86, арк. 2-25]. Час не чекав, і гетьманці приєдналися до армії Лассі не в повному складі. Вже в травні він скаржився І. Барятинському, що загальна кількість кінних козаків не перевищувала 4000 (відсутнім був Переяславський полк) [85, арк. 3]. Скарга фельдмаршала не виглядає перебільшенням, оскільки за звітом генерального хорунжого Я. Горленка 18 червня 1737 р. у його команді були: Лубенський полк – 1723 козака, Гадяцький полк – 1796, Полтавський полк – 728, Прилуцький полк – 823.Всього корпус Я. Горленка налічував 5070 козаків [80, арк. 2-4]. Після повідомлення П. Лассі ГВК почала вживати заходів для збільшення кількості гетьманців в Кримському поході. До полків відрядили уповноважених з відповідними інструкціями. Ці заходи та прибуття Переяславського полку дозволили покращити ситуацію. Остаточний вигляд корпусу генерального хорунжого Я. Горленка в Кримському (1737) поході наведено у таблиці № 19. Всього в команді нараховувалось – 6684 козака [78, арк. 2-3; 85, арк. 3; 296, арк. 2]. Таким чином, Переяславський полк замінив Миргородський в армії П. Лассі. Ймовірно, це пов’язано з втручанням Б. Мініха, який хотів бачити ініціативного миргородського полковника В. Капніста під своєю командою. Схожим чином відбувалася мобілізація козаків для Очаківського (1737) походу. Київський та Переяславський полки прибули для перевірки особового складу у м. Кобижчі (інспектор І. Барятинський). Ніжинський, Стародубський і Чернігівський – у м. Батурин та Борзна (інспектор Ф. Лисенко). Результати перевірок були невтішними, бо велика кількість козаків не відповідала вимогам, які висувалися до виборних. Замість двох коней частина гетьманців з’явилась з одним, до того ж старим і виснаженим. За невідповідність вищезазначеним вимогам старшина відповіла особисто – саме з їхніх табунів забрали коней для Очаківського походу. В документах не зустрічаємо нарікань на малу кількість відряджених козаків (схоже, що кількісний план було виконано). Дані про козацький загін генерального обозного Я. Лизогуба в армії фельдмаршала Мініха наведені в таблиці № 20. Орієнтовна кількість рядових козаків – 6000 чоловік [90, арк. 39, 63; 261, арк. 30, 36-38]. Як вже було зазначено, у 1738 р. планувалося нарядити: а) 4 000 гетьманців до армії фельдмаршала Мініха; б) 6 000 – до армії фельдмаршала Лассі, на його вимогу їх кількість була збільшена до 6 550 чоловік, проте і ця цифра не стала остаточною. Річ у тому, що за указом І. Барятинського слобідські полки мали вислати 5332 козака: 1) 2 000 – до Б. Мініха; 2) 3000 – до П. Лассі; 3) 332 – для патрулювання кордону. Але всього в слобідських полках за імператорським указом нараховувалось 4200 козаків, тому було прийнято рішення додатково мобілізувати гетьманців. В тому ж році стародубський полковий осавул С. Якимович з 1 954 пішими козаками вирушив до Азова, а полтавський полковий осавул А. Прийма з 400 чоловіками поповнив залогу Очакова [146, арк. 2]. У Кримський (1738) похід мали вирушати Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Гадяцький та Лубенський полки на чолі з генеральним бунчужним С. Галецьким. 15 квітня козаки мали прибути до Ізюму. Мобілізація відбувалася складно, не завжди вдавалося нарядити необхідну кількість людей. Знову до полків були призначені представники ГВК для виконання наглядових функцій. Один з них, полковник Пассек наголошував, що П. Апостол виступив з Лубен з малою кількістю козаків [110, арк. 2-4; 146, арк. 2]. У Гадяцькому полку роль наглядача виконував підполковник Кольчугін. Він доповідав, що 2 квітня полковник Г. Грабянка з 1076 козаками вирушив до Ізюму. А пізніше з Глухова надійшов указ, за яким додатково треба було нарядити 991 козака. Полковий писар І. Ситенський намагався переконати керівництво у безглуздості такого рішення. Реально полк міг виставити тільки піших підпомічників, оскільки на квітень 1738 р. були відсутніми 5 312 козаків, з яких в поході до Ізюму перебувало 1076 чоловік, в поході до Очакова – 140, в поході до Азову – 230, в поході до Переволочи – 110, на патрулюванні кордонів – 217, погоничами в армії були 839, не повернулись з відряджень минулого року – 700, втекли з домів – 2 000 чоловік. Проте ГВК, яка мала звітувати перед Кабінетом Міністрів, була невблаганною. Наряд цих козаків з Гадяцького полку розтягнувся майже на два місяці: 13 квітня на чолі з опішнянським сотником І. Корицьким вирушили 350 чоловік; 19 квітня – 103; 11 травня – 211; 27 травня – 327. Більшість з них так і не змогли наздогнати армію фельдмаршала Лассі [135, арк. 2-3; 138, арк. 23]. Певні проблеми виникали і в інших полках. Чернігівський полк нарядив 22 квітня 859 чоловік до Ізюму, 30 квітня – ще 67 [161, арк. 2]. Ніжинський полк вислав 1 394 вояків 16 квітня, недовиконавши норму на 150 чоловік [137, арк. 3]. Лише з Стародубського полку згідно з планом вирушив 661 козак [137, арк. 2; 162, арк. 2]. Склад команди генерального бунчужного С. Галецького, яка надійшла у розпорядження П. Лассі, наведений у таблиці № 21. Всього рядових козаків під Ізюм було відряджено 7274 чоловіка [137, арк. 4]. Ймовірно, значну частину гетьманців Лассі залишив на Слобожанщині. Такий висновок ґрунтується на звіті С. Галецького, в команді якого на річці Люб’язний Утлук (під час маршу до Криму) нараховувалося лише 5 164 козака [384, с. 545]. До армії фельдмаршала Мініха у 1738 р. планували мобілізувати 4 000 виборних, які вже 1 квітня повинні були перебувати на річці Омельник. За розпорядженням ГВК Миргородський, Переяславський, Полтавський, Київський та Прилуцький полки в цьому поході очолив генеральний осавул Ф. Лисенко. Полкова старшина мала проблеми з підготовкою до походу необхідної кількості козаків. Наприклад, полтавський полковник В. Кочубей 30 березня писав у ГВК, що не сподівається прибути до армії з 882 вояками. Причина була простою – 1 493 козак ще не повернулися з минулорічних нарядів. До того ж значна частина полтавчан розбіглася. Винятком було становище у Миргородському полку, який у складі 1 488 чоловік на чолі з В. Капністом вчасно прибув до р. Омельник [146, арк. 6-11]. Склад корпусу гетьманців генерального осавула Ф. Лисенка в армії Б. Мініха представлений у таблиці № 22. Всього рядових козаків – 3645 [137, арк. 4]. Відтворити картину підготовки гетьманців до кампанії 1739 р. проблематично. ГВК ще 16 грудня 1738 р. вирішувала питання поповнення кількості виборних козаків. До всіх полкових канцелярій надійшли укази, які передбачали покарання за нестачу виборних. З полковника і старшини могли не тільки стягнути два карбованця штрафу за кожного козака, а й конфіскувати майно та маєтки. На 18 березня 1739 р. гетьманці повинні були підготуватися до походу. В експедицію фельдмаршала Мініха планувалося нарядити 6 000 виборних козаків з Стародубського, Чернігівського, Прилуцького, Переяславського, Миргородського та Полтавського полків. Командиром цього загону було призначено генерального осавула Ф. Лисенка. Його війська мали зібратися у трьох містах. В Києві – Київський, Стародубський та Чернігівський полки, в Переяславі – Переяславський та Прилуцький, в Каневі – Миргородський та Полтавський [124, арк. 2-12]. ГВК вдалося виконати планові показники і в Хотинський похід вирушили: Полтавський полк – 882 козака, Миргородський – 1194, Прилуцький – 841, Переяславський – 1234, Київський – 549, Чернігівський – 800, Стародубський – 500 [264, арк. 2]. Особовий склад старшини в команді Ф. Лисенка невідомий. Ми тільки знаємо, що В. Капніст очолив Миргородський полк, В. Кочубей – Полтавський, А. Танський – Київський, С. Сулима – Переяславський [332, с. 68, 77]. В експедиції фельдмаршала Лассі мусили взяти участь 5 300 виборних козаків з Лубенського, Гадяцького та Ніжинського полків. Їхній командир, генеральний хорунжий Я. Горленко, мав зібрати війська неподалік Харкова. Мобілізація відбувалася вкрай погано. Генерал-аншеф Румянцев (голова ПГУ) 11 травня 1739 р. був вимушений відрядити б. т. В. Завадовського з наказом заарештувати за затримку лубенського полковника П. Апостола і командирів Ніжинського та Гадяцького полків [332, с. 63]. Врешті заплановані цифри було виконано. Лубенський полк виставив 2100 козаків, Гадяцький – 1400, Ніжинський – 1800) [264, арк. 2]. Проінспектувавши свої регулярні і нерегулярні війська та оцінивши їхній склад, П. Лассі звернувся до імператриці з пропозицією не проводити похід на Крим. Після нетривалого вагання Петербург схвалив відповідне рішення [326, с. 384-385, 396]. 4.2. Лівобережне козацтво в далеких походах Розглядаючи участь лівобережних козаків у далеких походах необхідно враховувати, що корпус гетьманців був складовою частиною російської армії. Тому перед дослідником стоять кілька взаємопов’язаних завдань. По-перше, визначити місце козацького корпусу у системі підпорядкування під час походу. По-друге, проаналізувати форми бойової активності гетьманців і специфіку їх використання під час походу вищим командуванням. По-третє, вивчити звичайне життя в таборі та стосунки козаків і російських солдат. Питання субординації під час далекого походу є досить заплутаним. Компетенція ГВК, здавалося б, закінчувалася після останнього передпохідного огляду. Далі козаки переходили у відання фельдмаршалів Мініха або Лассі. Проте могла існувати ще й маршова команда, і якщо козацький корпус просувався до місця зосередження армії разом з іншими військами, тоді гетьманці на час переходу підлягали старшому російському офіцеру в цій команді. Наприклад, корпус генерального хорунжого Я. Горленка у 1737 р. до Ізюма дійшов у команді генерал-квартирмейстра де Брінея і вже у цьому місті козацький командир звітував про прибуття фельдмаршалу Лассі, переходячи під його командування [80, арк. 2]. Очевидно, що на початку походу командир корпусу мусив зголоситися до служби перед командуючим армією. Так діяв Я. Горленко у 1737 р., так же він чинив і роком раніше, доповідаючи Б. Мініху про своє прибуття [68, арк.2]. У поході командир гетьманців безпосередньо підлягав не головнокомандуючому, а командиру нижчої ланки – дивізії, на які поділялася армія. Наприклад, 14 квітня 1736 р. генерального хорунжого Я. Горленка підпорядкували генерал-фельдцехмейстеру Гессен-Гомбургському. Незабаром, 18 квітня, гетьманців перепідпорядкували генерал-лейтенанту Леонтьєву, проте реально вони увійшли до йог команди 24 квітня [68, арк. 4, 6]. Після штурму Перекопу козаки знову опинилися у підпорядкуванні генерал-фельдцехмейстера [68, арк. 13-15]. У 1737 р. генеральний обозний Я. Лизогуб підлягав командиру 2 дивізії [385, с. 137]. Під час Хотинського (1739) походу генеральний осавул Ф. Лисенко у різний час виконував накази командирів дивізій генерал-аншефа Румянцева та генерал-лейтенанта фон Левендаля [365, с. 35, 132]. Всі ці звістки стосуються армії Б. Мініха. За браком джерел важко стверджувати, чи повністю аналогічним було становище в армії П. Лассі. Логіка підказує, що незначний за чисельністю корпус гетьманців справді мусив входити до складу однієї з дивізій. Проте деякі повідомлення про самостійні дії лівобережних козаків у складі армії П. Лассі дозволяють припустити, що у певні моменти командуючий міг ставити їм завдання особисто [151, арк. 16; 339, с. 153; 384, с. 433]. У випадках, описаних вище, українські старшини підлягали високопоставленим генералам, які керували значною кількістю підлеглих. Невизначеність відповідності українських чинів російським рангам разом зі впевненістю командування у вищості російських офіцерів призводила до підпорядкування старшин офіцерам явно невідповідних рангів. Наприклад, на зворотному шляху з Криму 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко підкорявся наказам підполковників Гарта та Друцького [68, арк. 16-17]. У цьому ж поході лубенський полковий старшина входив до команди поручника Єфремова [68, арк. 8]. Хоча ще в 1734 р. Кабінет Міністрів та Іноземна колегія підготували проект рішення, згідно з яким російський підполковник прирівнювався до козацького полковника, а генеральний хорунжий стояв сходинкою вище. Аналогічне становище і з полковими старшинами. Вони аж ніяк не могли підлягати поручнику, оскільки цей чин відповідав сотнику [331, с. 417-418, 425]. Лівобережні полки під час походу від регулярних частин з точки зору субординації відрізняла наявність ще одного, крім армійського командування, центру підпорядкування – ГВК. Здавалось би, після влиття гетьманців до складу армії всі зв’язки з ГВК мусили перерватися. Документи свідчать, що це не так. ГВК та козацький корпус пов’язували, наприклад, проблеми постачання [68, арк. 4, 6, 7] та доукомплектування [68, арк. 6]. Тільки такими питаннями контакти не обмежувалися. Поруч зі звітами до головнокомандуючого командир козаків про найважливіші справи писав до ГВК [68, арк. 4, 7, 12, 13]. У цих звітах йдеться про стан корпусу, його підпорядкованість, важливі битви і т. ін. Козацькі командири явно розрізняли російських генералів регулярної армії та у керівництві ГВК. На утиски під час походу козаки скаржилися, перш за все, до Глухова і ГВК намагалася захистити їх [366, с. 92]. Конфлікт юрисдикцій розв’язувався на вищому, ніж командування корпусу, рівні. Наприклад, наприкінці походу 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко не ризикував виконати наказ ГВК про демобілізацію більшості козаків, оскільки він входив у суперечність з наказом генерал-майора Трубецького. Лише після узгодження ГВК свого наказу з вищим військовим командуванням козаків розпустили по домівкам. Для Я. Горленка похід закінчився тільки після особистого звіту голові ПГУ, про що генеральний хорунжий зробив власноручний запис у журналі своєї похідної канцелярії [68, арк. 17-19]. Під час далеких походів корпус гетьманців, у залежності від рішень командуючого армією, міг діяти як цілість, а міг бути розпорошеним. Наявні джерела дають підставу стверджувати, що розподіл гетьманців між частинами регулярної армії, особливо під час походів Б. Мініха, був значно поширенішим явищем, ніж перебування їх у складі цілісного корпусу. Для прикладу візьмемо Кримський (1736) похід. Наказний гетьман Я. Горленко з самого початку мав під своєю командою Гадяцький, Миргородський, Лубенський, Переяславський та охочекомонний Павлова полки. У цей же час Полтавський полк перебував у складі бригади Девіца, Прилуцький – у команді генерал-майора Шпігеля, Ніжинський – прибув до Я. Горленка 3 травня і цього ж дня був відряджений до князя Гессен-Гомбургського. Київський полк увійшов до складу команди генерального хорунжого 2 травня, а про Чернігівський та Стародубський полки Я. Горленко не мав інформації [68, арк. 11-12]. Дещо інший підхід спостерігаємо в Очаківському (1737) поході. Лівобережні козаки були розподілені рівними частинами (по 2000 шабель) між усіма трьома дивізіями, причому кожен з цих загонів мав свого командира. Миргородський полковник В. Капніст очолив гетьманців у першій дивізії, генеральний обозний Я. Лизогуб – у другій, а київський полковник А. Танський – у третій [385, с. 137]. Розподіл гетьманців між частинами армії зафіксував журнал наказів фельдмаршала Мініха у вересні 1739 р. Після того, як Миргородський полк вирушив у рейд, козаків розподілили так: кордебаталія (центр) – генеральний осавул Ф. Лисенко з бунчуковими товаришами та Переяславським полком, лівий фланг – Київський та Стародубський полки (ймовірно, під загальним командуванням А. Танського), правий фланг – Чернігівський та Прилуцький полки [365, с.124, 132]. Козаки використовувалися не тільки у складі російських частин, а і як окремі військові формування. Про відсутність принципових заперечень проти об’єднання гетьманців свідчить поступове збирання полків у команду генерального хорунжого Я. Горленка у 1736 р. (дивись таблицю № 23) [68, арк. 2- 4, 10, 12, 15]. Єдиним корпусом у бойових діях гетьманці виступали, наприклад, 29 червня та 8 липня 1738 р. [384, с. 506, 551], 22 вересня 1739 р. [365, с. 133] та в низці інших випадків. Розпорошення корпусу гетьманців, ймовірно, здійснювалося виключно з поточних армійських потреб. Вищий російський генералітет вважав лівобережних козаків звичайним нерегулярним військом, без якогось особливого статусу, що різко відрізнялося від ставлення до запорожців. Під час Очаківського (1737) походу Б. Мініх розподілив їх, як і гетьманців, між трьома дивізіями. Однак кошовий І. Малашевич, приєднавшись 17 травня 1737 р. до армії, без погодження з фельдмаршалом віддав наказ січовикам об’єднатися. Б. Мініх змирився з таким порушенням субординації. Для вищих офіцерів командуючий видав наказ, у якому пропонував з запорожцями “осторожно поступать и ничем их не озлоблять” [385, с. 137]. Джерела дозволяють з’ясувати питання про сферу компетенції командира лівобережні козаків у далекому поході. Перед виступом у похід він отримував від ГВК інструкцію. Цей документ визначав, які сили передавалися командиру та які старшини поведуть свої полки у похід. Командир корпусу був зобов’язаний провести перевірку особового складу після прибуття в район зосередження. Інструкція мала загальний характер, вимагала служити “в исправности” і виконувати накази командування [90, арк. 34-36; 117, арк. 13-15]. ГВК висилала також у похід канцеляриста, який був уповноважений пильнувати, щоби “непорядностей и неисправностей не чинилося” [116, арк. 10]. При командирі корпусу знаходилася похідна канцелярія та його особисті курінчики. Важко сказати, чи існувала корпусна похідна церква, а про полкові є звістки в джерелах [332, с. 66, 77]. Для забезпечення ефективної діяльності своєї канцелярії командир вимагав від полків писців, які переходили до його ставки [68, арк. 3]. Крім того, полковники вимушені були передавати до штабу музик (довбишів, сурмачів) з інструментами та запасом провізії [68, арк. 3-4]. Певні ускладнення виникали у командира корпусу в листуванні з Гетьманщиною. Фельдмаршал Мініх негативно ставився до можливості надсилання старшинами додому листів з інформацією про бойові дії. Дозволялося писати тільки про д