КОЗАРСЬКИЙ ЛАНОК
(З хроніки одного села на Україні)
І
Над селом Горбанівкою стоїть страшенна спека — звісно, літо; варом так і варить, дух займається. Тим-то отець Кузьма Гречаний з самого ранку як заліз у клуні на засторонок свіжого сіна, так до хати цілий день і не навідувався. Та й чого йому до хати, коли і на засторонку він місця не знаходив від духоти та від в’їдливих мух. Мухи, крий боже, як допікали Кузьмі!.. Сам тому винен; сам приманив їх на засторонок. Через духоту та спеку отець Кузьма не пішов і обідати в’ хату, ісазав принести йому в клуню; а му&и чуткі, як почули дух їстовного, так і вдарилися роєм до клуні…
Поблагословивши повну миску холодцю з таранею та полумисок вареників з вишнями, отець Кузьма спорожнив глечик холодного кисляку та закусив динею-дубівкою. Коли б ,не так було млосно, він би ще дечого перехватив: нівроку йому, він не лінується розмовляти з стравами та їжею, так же спека така, що до гарячої страви, хоч би яка вона смачна була, хоч би й індик пряжений з начинкою, не береться рука; рота не роззявиш. Відома річ, що в спеку не йде їжа на душу; так от і Гречаний, хоч і перекусив дечого, так не тому, щоб він їсти хотів, а на те, щоб менш у горлі сохло, щоб “печія заніміла”.
Перекусивши, отець Кузьма не те щоб заснув — спати мухи не давали,— а так тільки трошечки очима звів.
Починало вечоріти. Гречаний протер очі, позіхнув, потягся і промовив:
— Господи! Як я упрів; сорочка — наче хлющ, хоч викрути.., коли б за роботою, то б і не жаль, а то лежачи. От спека! Воно-то й добре, сіно люде впорають за години; та не пошкодило б, коли б і дощик скропив землю.
Гречаний неправду мовив, кажучи, що він облився потом не від роботи: правда, руки його нічого не робили, зате в голові у нього йшла невсипуща робота; думка про козарський ланок куйовдилася там і не давала Гречаному спокою. Давно та думка туди залізла, давно звила собі кубло в мозку Гречаного і давно йому мулить, а сьогодні, мов умисне, в’їлася, присікалася і дратує Кузьму так, що нема у нього сили відкараскатися від неї, просто наче її хто гвіздком туди забив, і мулить вона, так мулить, що аж у піт чоловіка кидає… Мулить так, що Гречаний не втерпів, щоб голосно не промовити:
— Та чи вже ж таки той ланок не буде моїм? Невже він втече з моїх рук? Ні! Я не я буду, коли не придбаю його… тоді я не Кузьма, не Гречаний, а просто гнила устірка з жидівської пантоплі! От що!
З сим словом Гречаний аж підскочив, наче його хто шилом в жижку вколов; він сів верхи на рубель, спустився з засторонку на тік, обтрусив з себе сіно, крякнув і пішов до господи.
— А хто тут є? — спитав Кузьма, прочиняючи двері в пекарню.— Горпино!.. Нема… Лукино Максимівно! Жінко! Нема… ні духа; а може, хропуть.— Він зазирнув на піч, хоча й тямив, що у таку спеку ніхто не полізе спочивати на топлену піч. Ні, і тут нікого… де ж вони? Хіба чи не на городі або чи не в садку біля вишень, замість шпаків працюють… Ох народ, народ!
Гречаний завернув у кімнатку, зняв з кілочка рушник і пішов до колодязя. Тут трохи постояв, ніби чекав, щоб хто прийшов. Ніхто не йшов. Тоді він подивився навкруги і гукнув:
— ДІДУІ!
Ніхто не обзивався; дід не йшов.
— Діду! Кононе! — гукнув Гречаний вдруге, і знов те ж святе: ні гуку, ні відгуку нема.
— Ну, народ! От народ так народ! Хоч ти цілий день гукай, хоч горло перерви гукаючи — їм байдуже… Не чує б то, а певно отут де-будь у холодку рутиться. Ді-і-ду! Ко-но-не! — гукав Гречаний.— Нема! Отеє б то самому воду тяити! Кононе! І де він забрався!.. Готов забожитися, що чує, та навмисне не обзивається… заціпило б йому. Вже!., залив він мені за шкуру лою; коли б не такий дешевий, і одного дня не держав би його. С-то-о-о-рож! Діду! Коно-не! — гукнув ще раз Кузьма.— Тривай же ти! Знатимеш ти як не чути! Недовірок!.. Ану ще раз! — І Кузьма, що було сили, гукнув: — Ко-н-н-но-не-е-е!
Аж Рябко злякався від того гуку і загавкав на очереті.
— Бач! Собака й той почув, а він не чує. От ти Аред Аред!.. Треба самому.
Гречаний взявся за журавля і витяг повен цебер свіжої води, налив трошки в ночви, сполоснув, вивернув, тоді постановив ночви на корито, насипав з цебра води, закасав рукава по самі лікті і почав вмиватися. Набере повні пригорщі водц та собі на лице і причитує:
— В ім’я отця, і сина, і святого духа! Ух! Яка холодна! Гарно освіжає! — та знов вдруге, аж щоки оттопирює — пфукаючи, наче хоче нагріти воду.— Серце чисте созижди! Пфу-пфу! Яка ж холодна! Во омовенія душі моєя — ух-ух!.. Наче лід!
Трохи втершись, Кузьма повагом ішов до кімнати і, йдучи, кінчив втиратися. В хаті розчесався, накинув легенький синій каптанець, взяв солом’яний бриль, ціпок і став проти зеркала, оглядаючи самого себе з усіх боків.
Подивитися було на що! Гречаний — чоловік не старого віку, може, чи є й 35 літ, кабанковатий, тілистий, широкоплечий, русявий; борода, немов лопатою, усі груди йому покриває. Вид у нього червоний, круглий, аж вилискується, як не репне з жиру; а на шиї хоч обіддя гни! Та й увесь він так обріс тілом, що аж із шкури преться. Голова у Гречаного нагадувала ті макітри, що наші молодиці становлять в них опару. Здоров’я у Гречаного так і світилося, нівроку йому.
— Гм! — промовив він подивившись на себе.— Піду, проходжу ся та на ячмінь подивлюся; може, чи не пора женців заводити.
Гречаний пішов за греблю, виводячи на півголосу: “Ой не спав я нічку та одную, та не буду спати ще й другую…”
II
Сонечко сховалося вже за густими вербами, не видко його, тільки косе проміння його золотить воду на ставку. Гречаний зупинився на греблі бідя свого водяного млина, перегнувся на мостку через бильця і, дивлячись на лотоки, мовив:
— Бач! Я так і знав, що заставка не щільно стоїть! Ех! Мірошник, мірошник! Ледащо ти! Не бережеш ти мого добра! Байдуже тобі, що вода й так спала, нічим скоро молоти, без борошна сядемо. Ох! скрізь треба своїх очей, свого догляду.
Гречаний притис щільніше заставку і рушив “подивитися на ячмінь”.
Мовити правду, його тягло не до ячменю, а до козарського лану, що був суміжний з його двома ланами. Ланок той не так-то й великий, та ба! Черезполосицю він робить в землях Гречаного, лежить посеред їх…
От вже й царина. Ще кілька гоней — і Гречаний, обпершись обома руками на ціпок, стояв перед козарським ланком і так пильно дивився на нього, неначе зроду вперше бачив його. Золотовусий ячмінь схилив униз своє буйне колосся, немов кланявся та прохав мерщій його жати.
Дивиться Гречаний на ланок та на ячмінь на ланку та й гадає собі: “Добрий ячмінь, та шкода, що в такого ледачого господаря! Будь інший господар — давно б вижав, а Олешко не доведе його до пуття; перенівечить, лодар, лінтюга… і нащо йому отсей ланок?! Скільки разів я торгував у нього… затявся: “Не продам! Батьківщина свята!..” А треба, треба якось умогоричити, а то аж дивитися мені нудно, що він перерізує надвоє мій лан”.
— Добрий вечір вам!
Гречаний аж здригнув, почувши сі слова: він був певний, що він тут на самоті, й так задивився на козарський ланок, що й не примітив, коли підійшов до нього горбаиівський шинкар, жид Мошко, високий, сухорлявий чоловік з рідкою рудою, ніби трохи попелястою борідкою.
— Цур тобі! Аж злякав мене! — мовив Гречаний.— Чого ти тут?
— Я чого? — спитався, начебто недочув Мошко.
— Еге.
— Гм! Чого ж більш, як не за ділом… гостей жду.
— Яких се? Чи не з Бердичева цадика?
— Гм! — всміхнувся Мошко.— Може, й цадика, та не нашого і не з Бердичева, а з Дрімайлівки. Сьогодні приїде до нас новий вчитель.
— Як се ти знаєш? Сорока на хвості принесла, чи що?
— Мошко все знає, Мошко мусить усе знати,— гордовито мовив корчмар,— не буде Мошко усього знати — з голоду опухне… Він учора з Дрімайлівки рушив, от-от небавом приїде…
— Жиди справді усе відають,— мовив Гречаний з глумом,— ну, вже народ з вас!.. Де й не сієш — ви й там родитесь!.. Не жнете, не косите, готове носите… Народ!.. І яке тобі діло до вчителя? Що ти знаєшся з ним?
— Нащо мені з ним знатися? Досить з нього й того, що я відаю, що він їде сюди і чекаю на нього. Мошко мусить знати, що кватири у нього тут нема, Мошко мусить тямити, що він, приїхавши, захоче їсти, треба йому десь заночувати, треба самовара, вечерю; хто ж йому прислужиться тут? Вже ж ніхто, як не Мошко… Мошко й заробить, з того Мошко й живе, з того й дітей контентує.
Се все Гречаний і сам добре розумів.
— Ох, ви, жиди, жиди! — промовив він.— Скрізь ви поспієте. Ну, рушай же своєю стежкою* я тобі не товариш.
— Хіба я вам що? — здивувався Мошко.
— Те що… ну, сам тямиш добре: ти жид — вчитель новий чоловік… для мене ніяково, “неблагопристойно” з тобою проходжуватись без діла; він подумає, що ти зо мною запанібрата, не годиться так… з жидом…
— Хіба жид не чоловік?
— Говори!
Гречаний ступнів зо три відступив і знов задивився на ланок.
— Ох, який добрячий ячмінь у Олешка! — промовив Мошко сам до себе, але так голосно, щоб почув Гречаний.
Гречаний мовчав. Мошко знов мовив:
— Е-ех! Коли б отсей ланок та в чиїх добрих руках, щоб не в Олешкових…
Гречаний не озивався. Мошко бачив, що його дипломатія не бере, не спокушує Гречаного на розмову. Тоді він повернувся до Гречаного і мовив:
— Сам бог призначив вам отсей ланок: гляньте, як його обгорнула ваша.земля.
Тут вже Гречаний більш не видержав. Мошко зачепив його за саме боляче місце, він так і зайнявся, заіскрився і промовив:
— Чого б не воно!..
Мошкові сього тільки й треба було; він добре відав і тямив, як той ланок мулить Гречаному, і став на тому, щоб подратувати його, помститися за те, що Гречаний одійшов від нього набік, кажучи, що йому з жидом “неблагопристойно” бути.
— Сам бог велить вам придбати, купити в Олешка отсей ланок,— мовив корчмар.
Гречаний аж зітхнув від сих слів і відповів:
— Купи вже ти, а я в тебе…
— Цм, цм! — зацмокав Мошко.— Чому б я не купив, коли б було за що, коли б у мене було купило… Ого! Я б давно…
— Не продає Олешко! — промовив Гречаний, і в голосі його чутно було, що йому й прикро, і шкода.
— Продав би! Ще як продав би! Я зумів би купити. Гречаний підійшов до Мошка, а Мошко, ніби не помітивши
того, говорив:
— Коли б купило!.. Коли б мені гроші; коли б зони з вашої кишені хоч подивилися на мене…
Тут вже Мошко несподівано вразив Гречаного в інше болюче місце: Гречаний був вельми скупим, видавав з себе чоловіка убогого і сердився, коли хто уважав його за людину грошовиту. Він скоса блимнув на жида і промовив до нього:
— Хіба ти був у мене в кишені? Як ти знаєш, чи є у мене гроші, чи нема?
— Нехай мене бог милує, щоб я лазив по чужих кишенях! Я від людей чув, люде знають… Ой, вай-вай! Люде знають, ще як знають, що у вас грошей велика сила…
— Брешуть люде! — перебив Гречаний.— Хто рахував? Кому я признавався? То у вас, у жидів, тугі кишені, а в нашого брата де візьметься? З чого? З якої благодаті?.. Ми не шахруємо, з неба нам гроші не сиплються… Ми трудовники, а в тру-довників що? Вітер свище в кишені, от що!
— И-ги! Коли б той вітер, хоч помилившись, подув у мою кишеню, я б тоді з одного слова умогоричив Олешка; та на отсьому ланку такий би заїзний двір з корчмою ушкварив, що ну! Та й годі! 0й-вай! Цм, дм! — жид аж облизався і, глянувши на Гречаного, помітив, що вцілив якраз туди, куди мітив. Тоді він, тямлячи Гречаного вдачу, зараз звернув річ на другий бік і став доводити, що козарський ланок тільки тим й має вагу, що межа — в межу з Кузьминою землею, а без того — тільки й годен, що під заїзд…
— Чому так? — питається Гречаний.
— Що в тому ланку? Земля — як попіл, тільки слава — що земля; коли б вона була такою чорною, як ваша, наче сажа, тоді інша річ, а то… тільки під заїзд. Олешко недорого б взяв…
Гречаний аж розсердився:
— Не чуєш ти, що кажу я? Чи віри не ймеш? — мовив він.— Нізащо не продає…
— То вам, він вас недолюблює, а мені б зараз продав.
— Купи, я перекуплю…
— Можна, а що буде факторового?
— Та ти тільки купи, а за факторовим я не постою, могорич буде…
— Куплю, на те я фактор… тільки… могорич, любовна річ, а у Мошка діти є, вони їсти хочуть. Шкода, що я давно не знав, досі б кілька разів можна купити… Я куплю, аби факторове… Одначе пора на зустріч, он — бачте, курява, то, певно, вчитель їде…
Мошко став рушати.
— Тривай, Мошку, ще поспієш, не втече, давай з’єднаємось. Кажи, що візьмеш? Ну, кажи? Як буде?
— Якось воно буде, про се треба поміркувати колись іншим часом.
Гречаному кортіло зараз поєднати Мошка і швидше пустити його снувати павутиння, де б запутався Олешко з своїм ланком. А Мошко добре тямив, що чим довше подратує Гречаного, тим більшого заробить від нього факторового.
— Він, він, треба йти назустріч,— промовив Мошко і пішов шляхом, а Гречаний став, встромивши очі на ланок.
III
Мошко не брехав: того самого дня виїхав з Дрімайлівки в Горбанівку вчитель народної школи Ілія Коломієць. Коло-мієць родом попович; сирітство і вбожество не дали йому довчитися і вийти на попа. Та з його вдачею навряд чи вийшов би дотепний піп, хоч не такий, щоб душу свою покладав “за овцы своя”, та хоч би такий, щоб тямив духове життя своїх па-рохіян і дбав про нього більш, ніж про власну кишеню. З духовної семінарії Коломієць мусив перейти на земську вчительську семінарію; скінчив її і став вчителювати в селі Дрімайлівці. Шість літ сидів він тут, привик до села, до людей; обжився, гадав собі потроху завестись власним грунтом, збудувати власну хату, одружитися, коли трапиться до пари, та вже в Дрімайлівці і вік звікувати вчителем. З ним жила і сестра його Настя.
Усе було гаразд, аж ось несподівано приїхав саме на Петра і Павла 2 шкільний інспектор і привіз йому наказ перенестися до Гррбанівки.
— За що се ви мене караєте? — питався Коломієць інспектора.
— Хто вас карає! — відповів інспектор.— Ні в кого й гадки про се нема. Ми відаємо, що з вас дотепний вчитель і, шануючи
4 вас, переносимо в Горбанівку, щоб ви там завели лад. Старий дякон нехтував там школу, тільки марне брав гроші. Ми не хотіли ображати старого і мовчали. Тепер він догадався вмерти, так ми до вас і певні, що наведете там лад, зробите школу школою.
Коломієць добре тямив, що інспектор лебезує, що справді його переносять з Дрімайлівки за те, що він не подобався інспекторові, одначе змагатися нікуди було. Прикро, шкода було кидати свою любу школу у Дрімайлівці, школу улаштовану, прилажену як слід; перебиратися до чужоґо села, заводити там “лад”, спокутувати гріхи старого дякона, та розумів Ілія і те, що хоч не хоч, а перескоч; воля начальства — і годі! Не хочеш перебиратися до Горбанівки, знайдеться натомість десять охочих або, мовляв, болото… Не поїхати в Горбанівку, іти проти інспектора — значить на довгий час сісти без хліба; бо вже проти волі інспектора не добудеш вчительства в тому самому повіті! Мусив Коломієць зложити на два вози свою злиденну худібчину і рушати в Горбанівку…
Курява, що загледів Мошко, осіла, і не видко було, щоб хто їхав. Мошко дивувався, одначе згадав, що, не доїздячи до Горбанівки, великі піски; він запевнився, що новий вчитель з’їхав на піски, їде повагом, тим-то й куряви нема. Він тихенько пішов далі назустріч.
Справді, Коломійцеві вози з’їхали на піски. Пісок був великий, трохи не по саму маточину; коні втомилися і ледві-ледві переступали з ноги на ногу.
— Н-н-ью! Ньо, голуб’ята! Ньо! Ще трошки, не багато вже, от-от доїдемо, спочинете,— гомонів погонич, йдучи біля переднього воза і хвиськаючи по конях конопляною пугою.— Ну, та й піщуга!. І нащо вона! Кому вона потрібна!.. Ну, ну, ну! Коненята!.. Затого виберемося з отсього пекла.
А коні наче й не чують, наче не до них річ. Погонич знов хвиснув пугою і вже, сердячись, мовив:
— Та нуте ж бо, нуте! Везіть! Гаспиди! Ньо!.. Хом’як!.. Ньо!.. Падло!
Пуга простяглася вздовж Хом’якової спини, але від того не прибавилося у Хом’яка сили, він тільки махнув хвостом і прогнав в’їдливих мух.
— Бач, Євхиме! — озвався погонич до свого товариша, що йшов похнюпившись, мовчки біля заднього воза.— На моє вийшло, раяв їхати об’їздкою, досі б давно приїхали; сказано — хто круга не боїться, той дальше становиться… Не послухали мене…
— Зате голови і в’язи цілі,— відповів погонич Євхим.
— Но, но! Дияволи, гаспиди! Наче три дні не їли! Но ж, кажу вам!..— погонич з усієї сили оперезав оглобельного коня пугою і несамовито гукнув: — Тпрру! — коні стали, наче вкопані.— А бодай би тебе рвало день і ніч та й не переставало,— квилив погонич. Бач! Тут і так вечір надворі, а її розносило рватися, наче б їй не було другого часу, Тпрру! Здохлятина! Якого ти біса не встоїш… як везти, так не підженеш тебе, а треба стояти — тоді не встоїш…
— Що там тобі бог дав? — спитався Коломієць у погонича.
— Який там бог!.. Хіба б бог пішов на таке! Є там у бога час рвати у подорожніх людей супоні, наче йому другого діла нема… Гляньте! Супоня натроє! От клята! Що б було довезти до села та там і рватися, а то зв’язуй тепер! А бодай тебе навіки зв’язало…
— Святе діло до дишля, там супоня не порветься,— мовив Євхим.
— Говори ж!.. І який його враг вигадав отсі дуги! Ти її стягуєш, напручуєшся, а вона тобі — лусь! І зв’язуй її, гаспидську душу. І чом би не видумати дротяної або іншої якої супоні такої, щоб і звікувала, а не порвалася.
— Еге! — мовив Євхим.— Може, коли й видумають; он я бачив дротяну линву…
— Линву! Линву не штука, нехай супоню видумають.
— Ну, лагодьте та їдьте,— мовив Коломієць,— а я піду попереду. Ходім, Насте.
Брат з сестрою пішли понад шляхом і небавом, перейшовши піски, зустріли Мошка. Мошко зняв свій капелюх, вклонився по самий пояс і промовив до Коломійця:
— З приїздом поздоровляю — до нас вчителем?
— Еге! — відповів Ілія.— А вам що?
— Мені? Нічого; я з приїздом поздоровляю. Я тутешній фактор, заїзний двір держу. Може, чого треба буде; ви чоловік новий, нікого тут не знаєте, вам услуги треба… кватиру треба.
— Кватиру? Авжеж… Кватира вчителя в школі… де вона у вас?
— Школа?! Гай-гай! Школа стоїть у нас без вікон, дітвора повибивала… Там така школа, що просто тьфу! Доброго слова вона не варта.
— А як же вчительська кватира? — питався Коломієць, дивуючись.
— Кватира — така кватира, що й війти в неї гидко… там дякон птичник був завів, гусей держав.
— Погано,— промовив Ілія.— Чуєш, Насте, що він каже про нашу кватиру?
— Чую, та ще чи правда то? Самим треба побачити, тоді…
— Ай вай! — перебив Настю Мошко.— Не ймете мені віри… що там бачити!.. Ну, звісно, можна полагодити, причепурити, тоді інша річ, та на те ж треба і людей, і часу… тепер які люде? Саме жнива… А доки полагодять? Не сидіти ж вам проти неба, треба якогось захистку, а у мене кімнатка просто — антик, хоч якому великому панові не встид…
— Знаю я ваші антики,— відповіла Настя,— блохи та блощиці… хоч греби.
— У мене сього не водиться, я сам чистюк, і жінка моя чистючка… от і побожуся…
— Справді нема блощиць? — допитувалася Настя.
— Не без того, щоб ні одної; одна, нехай дві, може, де й завалялися, а щоб більше — їй-богу, нема. Вже, пані чи панночко, і самі тямите, що в болоті не без дідька, в хаті не без блощиць.
Тим часом вози догнали Коломійців. Брат і сестра сіли на воза. Мошко й собі сплигнув на віз і промовив, сідаючи на передку:
— Я скраєчку.
Вони рушили; Мошкові довгі ноги звісилися з воза і те-люпалися, наче причеплені до полудрабка. Мошко на те не вважав.
— У мене і самовар, і булки, і молоко незбиране, і юшка з курятиною…— гомонів він ідучи.
В кінці греблі догнали отця Кузьму: він пильно спідлоба глянув на Ілію, а ще пильніше на Настю.
—^ Се наш священик,— мовив жид до Коломійця.
Ілія зняв бриль і вклонився Гречаному, піп ледві кивнув головою…
Шкільний будинок у Горбанівці був справді, як мовив жид, “пфу”! Се була стара низенька будівля на дві половини; в одній була школа, та не було тут нічого прилаштованого для школи: троє звичайних маленьких вікон, тих вікон, що тільки влітку не плачуть, вельми мало давали світу; велика ва-риста піч займала трохи не третину хати; помосту в хаті нема; земляна долівка походила на шлях з великими вибоями. По стінах від стелі до низу видно було патьоки, в хаті несло цвіллю. Чотири шибки у вікнах були вибиті, дірки позатикані дрантям. У другій половині, де була призначена кватира рчителеві,— було ще гірше! З хати смерділо так, що Ілія мусив швидше зачинити туди двері і спитався у того хлопця, що послав Мошко провести вчителя до школи:
— Хто тут жив?
— Ніхто не жив,— відповів хлопець,— сюди дякон пускав Мошка держати гусей та телят.
— Як же се так?
— Мошко перепродує дробиною і телятами, накупить по селах курей, гусей, качок і возить спродувати до міста. Дома у нього нема такого зручного захисту, так він і впросився у дя-койа; дякон і пустив його. Чому не пустити, хоч би й на мене; все одно, хата пустує, а жид за те давав йому щось горілки.
Настя нехотя згадала свою чепурненьку, як віночок, кватиру в Дрімайлівці і зітхнула, на очах у неї блиснула сльозина. Ілія понуро вийшов надвір.
— Гаразд, що ще хоч надворі тепло, якось перебудемо, доки причепурять, треба тільки прохати, щоб не гаялись, швидше… До старшини треба,— мовив Ілія.
— Вони тепер саме у волості,— озвався хлопець,— коли що — я проведу вас туди, волость недалечко.
— Спасибі, хлопче! Я й сам потраплю, на тобі на бублики та йди до господи.— Коломієць дав хлопцеві мідного п’ятака, а сам пішов до волості.
Як тільки Ілія увійшов у волость, назустріч йому встав із-за столу пузатий, голомозкий чоловік, обсмикав поли своєї жупанини і пильнував перейнятися видом якоїсь значної урядової особи. То був волосний старшина Тимофій Передерій. Ілія повів йому, хто він такий.
— Чув, чув, що ви приїхали,— мовив на те Передерій.— От воно й добре, що приїхали, ми сподівалися вас… Просимо сідати.
Ілія сів і мовив:
— Школа трохи теє, не так як слід… треба дещо полагодити…
— Може, що й треба, не без того… Я, признатися вам, давно не був на тому кутку села, не доводилося і не відаю, що там такого треба лагодити…
Ілія розповів, чого бракує школі.
— Еге,— мовив на те Пере дерій,— так воно виходить, що там і доволі дечого треба, от як! Гм!.. Звісно, що треба, то треба, тільки, хто його зна, коли його і як? Тепер гарячий час, жнива; усі люде на полі, хіба, як дасть бог обробитися… як ви про се гадаєте, Єлисей Савич? — обернувся старшина до писаря, що сидів за другим столом і писав щось так шпарко і так жваво, що гусине перо на всю хату рипіло.
— Га? Що кажете? — обіззався писар, ніби він нічого не чув з того, про що розмовляли Коломієць і Пере дерій.
Ілія глянув на писаря; Єлисей Савич зігнувся, зморщив своє пикате лице, надаючи йому такого виду, наче він бажав, щоб у ту годину не було у нього жадного виду.
— Я кажу про школу,— мовив старшина.— От пан вчитель кажуть, що треба швидше лагодити школу, шибок нема, теча є, ще чогось нема… Так якої ви про се думки, Єлисей Савич?
— Що ж! Шибки повставляє шкляр, як приїде з міста,— ледві процідив скрізь зуби писар, не відводячи очей з свого писання.— Шибки вставимо, та тільки не зараз; бо вже ж не посилати до міста за шклярем, сам приїде, тоді.
— Що так, то так! — мовив Передерій.
Ілія почав змагатися, що з розбитими вікнами і серед літа не можна жити, і знов прохав швидше хоч трохи причепурити школу.
— Зробимо, зробимо, усе справимо, от тільки нехай трохи люде обробляться; стане вольніше, то ми зараз; бабів зженемо — вони вам за оден день усе приберуть; а тепер, будьте ласкаві, повременіть,— благав писар.
— А вже ж повременіть,— озвався луною за писарем старшина,— повременіть, а за нами діло не стане.
— Та коли б ви на день чи на два хоч одну бабу приставили, то б вона причепурила поки що, я б і заплатив їй. Сам бачу, що час робочий, так же ж і в школі таке… коли б ви самі зайшли та глянули, що там діється… гірш ніж у хліві…
— Отсе-таки, нехай бог милує, щоб у школі гірш, ніж у хліві! Як се можна!.. І що ж там такого діється? Хата як хата; звісно, не по-панськи, небіжчик же дякон кілька літ правив школою, а не нарікав,— мовив Передерій, гордовито міряючи поглядом Ілію.
— Дякон там не жив, то йому і байдуже було, він там пускав Мошкову дробину…— змагався Ілія.— Тим-то й тепер так смердить, що й носа поткнути не можна.
— Коли дробина була, то вже ж без того не можна. Ви двері та вікна порозчиняйте, то воно вітром і перейде,— радив Пере дерій,— і ніс згодя привикне, то так з першого разу воно вдарило, особливо хто не привик, а ми люде призвичаєні, то нам і байдуже!
— Коли б ви зайшли подивилися…
— Коли там мені заходити, у мене нема зайвого часу, та й чого я там не бачив? Нехай, як доведеться чого бути на тому кутку, то, може, й зайду, як не забуду, а тепер не до того. Вибачте. Он до завтра знов сподіваємося начальства,— треба, щоб отут усе було до ладу, а школа ваша нігде не дінеться. На все свій час.
Ілія запевнився, що нема пощо більш бити язиком і пішов. Тоді Передерій мовив до писаря:
— Воно й справді, Єлисей Савич! Наче трохи не до ладу наша школа; треба б трохи причепурити. Як ваша думка про се?
— Треба, я не. проти, та на все свій час Люде аж рвуться з шкури на полі, а йому заманулося в сю пору школу мазати. Школа не втече, а жито як перестоїть, що тоді? Вдруге літа не буде… Нехай підожде…
— Чи нехай, то й нехай, аби за се від земців чого не було… як ви про се?
— А що там буде? Нехай жаліється… Хіба земці не тямлять, що у нас крепаків нема, з поля людей не зганяти.
— Що правда, то правда! Ще коли б сказати для якого важного діла або для начальства, то й зігнав би, а то для школи, для вчителя! Ге! Не великий пан! Підожде!
V
У неділю вранці отець Кузьма, вернувшись з церкви, сидів над чаєм. На другому кінці столу проти нього сидів Передерій. На столі, опріч чаю, стояла пузата куховка з горілкою, біля неї дві повних здоровенних чарки; на одній тарілці лежав нарізаний хліб, на другій — сало шматочками і зелені свіжі іурки.
— Торкай, Климе, мати підкине,— мовив Кузьма, ковтнувши з чарки і вказуючи старшині на другу.
— Може, ліпше буде після чаю,— відповів Передерій,— більше смаку.
— По доброму звичаю не завадить і до чаю… Ось ну! Торкай за попом,
Передерій взяв лівшею чарку, побожно перехрестився і мовив:
— Царство небесне, вічний спокій усім помершим, дідам, і батькам, і всім хрещеним, а нам посилай, боже, віку та здоров’я! Будьмо живі! — 3 сим словом обняв губами чарку, перекинув її і одним духом проковтнув горілку; скривився, втерся полою і мовив: — Добряча! І гірка, і пече, і по серцю йде; такт і чуєш, як йде!
— Животкова! — відповів Гречаний.— По рецепту одного лікаря настояна на різних лікарственних зіллях і квітках.
— Се зараз знати, тільки до губ притулиш, то й чуєш, що лікарственна.
— Тепер літня пора, спека, недовго застудити живіт; часом холодної води не в міру нап’єшся — от і лихо; попсуєш у животі, а от із отсієї кринички,— говорив отець Кузьма, вказуючи на куховку,— як проковтнеш чарку-другу, то й полагодиш, нагрієш у шлунку.,. Звісно, там наче в печі — без дров страва не звариться… Еге… Так і новий був сьогодні в церкві?..
— Був; на криласі біля мене стояв, славно співає; голос добрий у нього; так реве, хоч лопатою горни,— мовив Передерій.
— Що й казати! Славно горою виводить, а низом як возьме, так аж гуде. От коли б нам з таким голосом дякона, як би то гарно на молебнях він виводив: “Благоденственное и мирное житие!” — от, Кузьма взяв горою і обірвався.— Еге! Шкода, нема в мене голосу, а колись був гарний тенор; я в архієрейському хорі співав. Еге… Дак би з таким голосом — аз таким басом як би ТОТІІЯКОН!..— усе б брав вгору, вгору та як ревонув би: “М-н-о-г-а-я літа!” — аж шибки б у церкві задрижали! Люблю я басів… ох, як люблю!.. П’ють вони здорово; йдучи до церкви, півкварти нахилки витягне, ну за те ж і співають! — Гречаний допив чарку і попробував знов вивести басом: “Рцем вси от всея души” і знов обірвався.
— Ні, шкода,— мовив він, перекашлявшись,— не бере… Еге… в церкві був, а до мене щось не йде…
— Прийде ще.
— Повинен би вже! Як же так — не ввічливо, та й те треба б пам’ятувати, що школа під моїм доглядом, хоч вона і земським коштом, а у мене єсть наказ з консисторії, щоб я, потай бога, назирав і на школу, і на вчителя, щоб пильнував, аби того духу, духу, щоб ні-ні…— отець Кузьма посварився пучкою, наче той “дух” стояв у нього перед очима і, давлячись суворо на Передерія, казав далі: — Духу,— чуєш ти! — духу…
— Еге ж! А в нас як на те покійний дякон завів в школі великий дух.
— Що кажеш? — спитався Кузьма полохливо.— Дякон дух завів? Чи справді? Як се можна?
— А вже ж завів! Нехай вже бог з нього взище, коли се гріх… не сам він заводив його…
Отець Кузьма насторочив вуха і впився очима в Передерія.
— Ну, ну? — мовив він.
— Не сам, кажу, заводив, а пустив у школу жидівську дробину, а вона й завела той дух; звісно — птаство, ба того вже не можна хоч де. Новий вчите/іь — як вчув той дух, трохи не зблював.
— Ха-ха-ха! — зареготався отець Кузьма.— Та й налякав же був ти мене. Я слухаю, слухаю: як же се так, що я недогледів за дяконом? Аж бачу, ти не тямиш, який то дух…
— Смердячий, звісно, не який більш.
— Я не про той дух… ха-ха-ха! — реготався він, взявшись у боки.
— Не про той! —протягом мовив Передерій.— А я гадав, що про той, та й собі якось ніяково; думка: коли у вас з консисторії наказ є…
Отець Кузьма взявся просвіщати старшину, про який “дух” йде річ.
Еге, так воно от що,— промовив старшина, вислухавши попову річ,— а я думав собі що інше… Коли так, то се, звісно, непотрібна річ; до чого вона і цащо нам той дух? Цур йому, цур. І звідкіль він береться, той дух?
— Таке вже попущение боже, за гріхи людські. Та, мабуть, і розвелося його скрізь багацько, бо вже ж то недаром шарять його і урядники, і станові, і жандарми. От і ісправник прибігав і мені, і шинкарю наказував — пильно вартувати…
— Доки що у нас бог милував.
— Доки що! — переговорив отець Кузьма.— Доки що! А хто нас запевнить, що завтра він і в нас не прокинеться? А може, вже й прокинувся, та ми не спостерегли.
— Ні, ні! Вже коли б був, то хто, хто, а жид Мошко спостеріг би.
Отець Кузьма налив по чарці, похитав головою і мовив:
— У жида — жидівська віра, може, й спостеріг, та мовчить. А хто то з новим вчителем? Жінка? — спитав він у Передерія.
— А хто з ним є? Я собі й байдуже, чи є хто з ним, чи нема. Отець Кузьма докірливо похитав головою і мовив:
— От бач — як то ви пильнуєте свої обов’язки! А кому ж се знати? Хто в нас на селі начальство? Га!.? То-то! Я й не старшина, а більш вашого відаю!.. Як же… привіз… привіз кралю… Мошко каже: сестра.
— Вже коли Мошко каже,— мовив Передерій,— то так воно і є; Мошко все знає, на те він жид.
— А я тобі пораджу, що в таких справах не слід на Мошка покладатися,— докторально напучував старшину отець Кузьма.— “Мошко каже!” Гм! А що, коли покажеться, що то “сестра” з Остра? Хто тоді відвітить перед начальством: чи Мошко, чи Передерій? Еге!.. Ти старшина, ти і повинен спитатися; нехай він тобі вид покаже: чи там прописано, що вона йому сестра?.. Тепер такі “сестри” розвелися, що…— отець Кузьма не договорив, а замість того заплющив очі і плюнув.
— Що жі Се не довго,— відповів старшина,— я спитаю вид, а не то — нехай писар, він дотепніше… та коли що, то ми зараз і теє… начальству на нього напишемо!..
— Авжеж! Треба вартувати. От я знов про той дух….Ось випиймо! Будьмо здорові!.. Кажеш, луху того у нас не чутно?
— Не чутно!
— Ой чи так! Вам воно, звісно, видніше, на те ви начальство, а на мою думку… Отой Олешко.
— Д що таке Олешко?
— Він чоловік з духом, та ще з яким!
Отець Кузьма аж носом покрутив і нехотя згадав собі про Олешків козарський ланок.
— Олешко б то? — дивуючись, промовив Передерій.
— Авжеж!
— Та він справді наче теє…
— Я не брехатиму… гріх!..
— Я й сам помітив, що Олешко чоловік не гнучкий,— відповів старшина.
— То-то ж!
— Що й казати… з духом людина…
— То й треба б провітрити.
— Не гріх би було.
— Не то що “не гріх”, а прямо треба приборкати… Що він проти громади діє? Чисто нехтує її; та й про вас…
— Про мене? — спитався старшина.
— Ще як! Таке несе.
— Що ж він, вражий син, про мене?
Гм! Що? Таке, що й гидко, й сором… коли б у мене не сан мій, я б сказав.
— Байдуже, байдуже! Не соромтесь, панотче! Бог простить, кажіть… коли він що про мене таке, так я йому зараз теє,,, утру носа.
Горілка і цікавість підбурювали і