І. ЩО ПРИМУСИЛО МЕНЕ І ОПАНАСА ІТИ В ЛЮДЕ?
Коли годі блукати по світу, то й годі! Послухав я Опанаса, і осілись ми на одному місці “спасати душі”.
Живемо! Спокійно живемо місяць, другий, півроку; ніхто й ніщо нас не тривожить — ми ні до кого й до нас ніхто. Живемо, наче ченці, в мирі: тихо, спокійно, тихіше води, нижче трави. Встанемо вранці — зараз до чаю; нап’ємось — в садок, у холодок. У садку, мов умисне задля нас, стояв віковічний, високий, розлогий та іустий клен. Отут під кленовою зеленою шапкою ми з Опанасом зараз на божу постіль; лежимо, гадаємо, розмовляємо, а більш любуємось небом та блакитним наметом. Надворі тихо, тепло, ясно… Біля нас мала дітвора грається: одно підбіжить — чоломкнеться, друге підлізе нищечком та залоскоче або смикне, третє сяде на тебе верхи —
“ньо!”… Пригорнеш його до лона, вп’єшся у його пухлу щі-чечку та так але замлієш… Гарно! Хіба се не життя?
Лежимо, гадаємо собі про всячину, аж поки не гукнуть нас до снідання. Гадаємо та мріємо собі, ніхто нам сього не забороняє, бо й гадаємо ми собі, і мріємо нищечком, щоб ніхто не вчув. Бо й нащо його голосно гадати? Ми бували в бувальцях і знаємо, що до чого — а хліб до борщу… Поснідавши, коли невелика спека — зараз на прохідку, а душно — знов під кленовий намет. Трохи задрімаємо до обіду; літній день довгий, обідаємо не рано. За обідом поздоровкаємось з вишнівкою чи слив’янкою, а після обіду — спочинемо, як слідує, годину чи дві… Вставши — чи купатися, чи на прохідку. Увечері чай, вечеря, та й набік у перину. Та так щодня…
Хіба не життя!
Трапляється вряди-годи заглянеш у книжку. Перш усього шукаєш, чи є “дозволено цензурою”; коли є, то й читаєш її повагом, а коли нема, так насамперед обміряєш, чи буде в неї десять аркушів, чи ні. Коли вийде менш десяти, приміром дев’ять і дев’ять десятих, так і цур їй! Значить, се таке, що краще й не читати, а то часом… Часописи*— так зовсім сміливо читаємо, особливо “Московския ведомости” або “Правительственный вестник” 1, добре знаєш, що за се нічого не буде, нічого спокусливого тут не вичитаєш… Читаємо, гадаємо, мріємо!.. Часом і в політику вдаримось: а як то Бісмарк? що буде в Туреччині? що гадає мікадо?.. Про мікадо — так іноді й не вдержимось: думаємо, думаємо мовчки та й заведемо спірку таку, що мов той мікадо — рідний батько наш, а не японський імператор.
— Отже, таки мікадо справді добре діло вдіє… Заведе у себе волю,— сказав раз Опанас, прочитавши щось у “Правительственному вестнику”.
— Куди йому, плюгавому! — всміхнувся я.— Хіба з ними… Невігласок отой мікадо… бач, констит…
І! Господи! Як напустився на мене Опанас, як почав він заступатися за японців!.. Він своє, а я своє; я слово, а він десять, та таку бучу підняли, що хто його зна, до чого б ми й доспорились, коли б не перебила нас жінка, спасибі їй.
— Годі вам! — каже.— Я бачила, що під ворітьми стоїть квартальний!
Ми нараз і осіли, мов води в рот набрали… Знаємо своє діло: “їж борщ із грибами, держи язик за зубами”. Лучче мовчки мріяти!
І мріємо собі, гадаємо мовчки, сміливо гадаємо! Се не заказано, можна. Та воно й для самої гадки корисніш, коли чоловік держить її за зубами: там вона ніким не огуджена, не осміяна сидить собі в теплі та в добрі, наче морква в грядці, і росте, і спіє, і виспіє гаразд. Треба буде і можна буде, ну тоді її з-за зубів і пустити, вона знайде свою дорогу. Се вже я добре знаю і по собі, і по людях, і по Опанасові.
Та й куди і на що не глянь — то так воно виходить. Он під вікном у мене по купі гною ходить півень-галаган. Чого він так гордо голову дере, чого так сміливо виступає? Певно, від того, що він не кричить, не репетує, а мовчки собі думає та думає. А прирівняймо знов до нього курку: зовсім що інше — якась вона несмілива, полохлива. Через що? А через те, що чи знесла, чи не знесла яйце, інколи не яйце, а просто нікчемний наливок, а скільки вона нарепетує, скільки накудкудаче!.. Овва!
Знов же й те: як на кого, а я чоловік полохливий, і по-моєму, і мовчки, і гадаючи не треба давати волі думкам, а треба знати, де їх зупинити, бо думки таке діло, що як даси їм волю, то певно заведуть тебе в неволю. Думкам кінця нема! От, приміром, та ж таки купа гною; здається, що б можна про неї гадати, а тільки почни! Коли б, мов, оцей гній у селі та в мужика!.. Е, було б у мужика доволі товару — був би й гній; а він би його вивіз на ниву та такий-то підмет зробив, що на! Та насіяв би ячменю, а ячмінь вродив би на славу: по пояс, буйний, та колосистий, та вмолотний! Була б у мужика і каша, і кутя, і подать було б чим оплатити, і молодиця дробину розвела б… Еге! А чом же у мужика гною нема? Чом у нього товару нема? Чому в нього землі нема? Чого у нього податі є? От і пішла гадка, і пішла, і пішла, і зупину їй нема… Заведе вона так, що й не стямишся, як скрикнеш: “Ех, коли б мені сила та воля!” — а тут тебе, раба божого, зараз за лоба та на віз, та й гайда на мочарі!.. От воно до чого можна дійти, не вміючи мовчки гадати та язик за зубами держати. Вже ж недаром старі люде видумали прислів’я: “Помовчи, язичку, папки дам”. І правда! От ми з Опа-насом мовчимо тепер і живемо собі покійно, наче в бога за пазухою; а колись були дурні, язикали — ну нам і вкоротили язиків… Тепер ні! Тепер “ми самі з вусами…” Не проведуть нас!.. Та й се ще не все: з якої речі нам гадати і розмишляти? Хіба, крім нас, нікому сього робити? Хіба задля сього нема начальства? Хіба воно, оце начальство, не задля того и поставлено від бога і від царя, щоб піклувалося про нас, щоб гадало-розмишляло, що треба, а чого не треба, про що можна мовчки гадати, а про що не слід. Ну, так нехай же урядники, станові, волосні, комісари, судді і всяке інше начальство гадає, а наше діло — мовчки жити та начальство і бога хвалити…
— Коли .ж., каже Опанас,— і рада б душа в рай, так гріхи не пускають; і радніший би не думати-гадати, а тільки жити, так що ж, коли ота невсипуща думка залізе до тебе в голову потай бога, мов злодій уночі, закрадеться у мозок та й почне там господарювати… Що з нею вдієш?..
— Е, е! Опанасе, мій голубеї Сількись!.. Щоб не лізла думка в голову, пам’ятуй перш усього: “держи язик за зубами”, згадуй частіш про північ, про Сибір, “неісходиму”, про начальство та не забувай — хто ми такі і що ми?.. Люде, скажеш ти. Якби то так, а то, дивись лишень, чи люде ми? Люде звались у нас з того часу, як знесено кріпацтво; за кріпацтва, правда, були “пани” і “люде”, а тепер стали “обивателі і ми обивателі, а обивателю “не положено” гадати і розмишляти… бо, кажу ж таки, задля сього постановлено начальство… На запомогу начальству єсть ще “преса”, як-от: “Московския ведомости”, “Киевлянин”2, “Правительственный вестник” і “Сенатские объявления” 3. Що начальству господь положить на душу, те воно розкаже в “пресі”, а “преса” освітить те критичним, філософським і іншим поглядом; а для того, щоб і “преса” не помилялась і щоб у неї “ум не зайшов за розум”, на поміч “пресі” єсть цензура. Ну і читай тоді та дякуй мовчки (все-таки мовчки!) бога і начальство… Коли ж вже невмоготу більш мовчати, йди до церкви, співай на криласі — от і продереш горло і вдовольниш потребу не мовчати; або у яке велике свято зайди до начальства поклонитися, поздоровити з святом — от і поговориш; не кортітиме і не страшно буде тобі, бо “поговориш” не тільки “з дозволенія начальства”, але — се треба добре вважати — з самим начальством! От воно що!
Отакечки ми й мовчали: мовчали та мріяли; мовчали та гадали і рік, і два, а далі остогидло нам мовчати, та так остогидло, що й сказати не можна; наче перед смертю закортіло говорити…
— Про що ж би його говорити? Хіба про Київ? — питаю Опанаса.
— Е, ні, ні, страшно…
— Ну, про картоплю? ,
— Про картоплю, може, й можна, а попробуймо… Та гляди ж, обережно, озираючись, щоб хто не підслухав.
Почали та й згадали, яку-то добрячу картоплю їли ми під Лирятином у баби Оришки. От якби такої картоплі й собі розвести! Так що ж, насіння такого нема; баба Оришка і дала б — так і в неї бігма; коли б у неї було більш, коли б у неї не такий малюсінький город, так би…
— Цитьте! Що се ви почали! Бач, до чого доверзлись! Хіба забули! — гукнула на нас нянька Горпина. Ми так і присіли… Справді, далеко ми зайшли. Значить, і про картоплю не можна говорити… Цур же їй! Давай знов мовчати — спокійніш і благородніш. Мовчали цілий рік. Якраз у саму страсну п’ятницю 4 закортіло знов говорити. Ми швидше за шапки та до церкви. Стали на криласі та як гукнемо за дяком: “Искупил ни єси от клятви законния”… Я взяв горою, а Опанас окселентуе мені низом; от, думаємо собі, переб’ємо голод, продеремо горло; а дяк як штовхне під бік та до нас: “Цитьте! Щоб вам заціпило!” Чи то ми не в той голос взяли, чи хто його зна чого, тільки не дав нам співати, вилаяв і з церкви вигнав…
Перетерпіли ми суботу, а в неділю, розговівшись, знов закортіло у нас співати. Сіли біля вікна, мовчимо, кріпимося; поки люде були в хаті — терпіли, а як повиходили усі з хати, ми в один мент, мов змовились, давай співати:
У місяці у юні випала пороша,
Тим дід бабу полюбив, що баба хороша!..
та навприсядки, мов парубки, носимося по хаті та додаємо словами:
Тільки баба вирне, А дід бабу пірнеі..
Аж гульк! Перед нами квартальний!.. Ми так і застигли!..
— А що се ви робите? — питає.— Га? Співаєте?.. Хіба не знаєте, що українських пісень співати не можна, заборонено!.. Та вам за се… Знаєте… Та я вам за се!..
Мовчимо ми. Звісно, що ж тут казати? Застав над піснею… “Заступи нас мати божа!” — молюся я мовчки, а квартальний зближається до столу, де стояла паска, горілка і вино. Опанас зараз і собі туди; миттю вхопив пляшку з мадерою, налив велику склянку доверху та “Христос воскрес!” до квартального. Похристосувався і випив з квартальним. Тоді і я став сміливий і собі похристосувався і випив з квартальним. Просимо його сісти, не погордувати та свяченого покуштувати… Сів, спасибі йому, їсть і вже не сердиться, а так ласкаво питає:
— Що се вам прийшло в голову по-українськи співати? Ми висповідались йому, наче попу на духу, розказали, як
нам кортіло спершу говорити, а потім співати, усе розказали. Слухав він, слухав, та й каже:
— Коли вже ви не стерпите, щоб зовсім мовчати, так я запоможу вашій біді: інколи заходитиму до вас і будемо говорити про всячину; зо мною “про все” можна балакати, тільки з умовоїр — без мене мовчати, і про се, що я кажу, анітелень! Чуєте?
Зраділи ми! Та ми до сього торгу і пішки, обіруч!.. Ще раз похристосувались, випили усе, що було… А ввечері і кажу нищечком Опанасові:
— Та й дурні ж ми з тобою! Як таки так: четвертий рік живемо у Києві і не догадались самі, щоб закликати квартального та з ним розмовляти! Прямо дурні! Ну, та дякуймо ж богові, що він заради Великодня запоміг нам! “Слава тобі, показавшому нам світ!”
Ждемо день — мовчимо; ждемо тиждень — мовчимо; знов починає кортіти на розмову, а квартальний не йде. Аж ось увечері в суботу “гряде жених от полу нощи”. Трошки веселенький —— ще краще, менше вип’є. Сіли. Мовчимо. Не знаємо, з якого боку і про що можна. А квартальний мовчки дивиться по стінах, по столах, по шафах, запримітив на столі календар Андріяшева 5, розгорнув і каже:
— Се нічого, се можна!.. А тих, знаєте, заказаних книжок, часом, нема у вас?
— Крий боже! Цур їм! Крім отсього календаря та “Байок” Глібова , нічого нема!..
— Бач! От “Байок” і не слід держати, бо се книжка українська, а українські книжки заказані начальством!..
Повинились ми, сказали, що сього не знали, і зараз швир-нули “Байки” в грубу. Квартальний похвалив нас за се та й питає:
— А як ви гадаєте про начальство? Що таке начальство і від кого воно?
— Про се, признаться, ми не гадали; але ж звісно, начальство од бога… “Всяка душа властям да повинується, ність власті, аще не од бога суть”,— вирік Опанас.
— Так, так! Розумне ваше слово! — і знов похвалив. Та й знов питає:
— А чи можна жити без начальства?
— Історія свідчить нам,— став я відповідати, але гість наш замахав швидше руками та до мене:
— Годі, годі! Гетьте з історією! Нащо вона нам? Ви говоріть не по історії, а по душі…
— По душі?.. По душі., начальство.. Як же без начальства? Хто ж би тоді піклувався про нас? Хто ж би гадав за нас? Начальство… Ми б погибли без начальства: розжиріли б, роз-стовстіли б, знічев’я б і бога забули… Самі здорові, знаєте, що коли б не було начальства, кому б ми платили податі і налоги? Нікому! Ті б гроші лишалися у нас у кишені; ми на них стали б розкошувати, товстіти, п’янствувати… Без начальства за кого б ми молились богу? Ні за кого! А не молячись, забули б і бога, а забувши бога і його заповіді, стали б красти, розбивати людей, розпустувати, зовсім би скаменіли, перевернулись у звірів… От що б вийшло без начальства!..
— Так, так! Правда, свята правда! — знов похвалив і каже:
— Та ще не все: без начальства не було б государства, без государства не вдержалась би сім’я, а без сім’ї, що?.. Звір’є — і те живе сім’єю…
— Не все звір’є! — роззявив я рот, а Опанас швидше мене за рукав та сам до квартального.— Порадьте, будьте ласкаві, що можна робити, а чого не можна?
— Можна усе те, що на користь государству, начальству, церкві, громаді і сім’ї… Що хоч, те й роби — тільки в хмари не заходь…
Випили!
— Я,— кажу,— ніяк не знайду собі роботи.
— А якої вам роботи?
— Та такої б, поздоров боже вас, щоб не сидіти мовчки, а можна розмишляти.
— Гм! Роз-ми-шляти… Бач, чого гиря забажала проти ночі — кісничка!.. Що ж, і така робота є: приміром — шинкувати! Скільки-то в сім ділі треба голову поламати та покрутити мозком… Се діло не просте; хто, не розжувавши, візьметься за його зараз — тпрру та ну, та й не вивезе, зникне; а шинкувати — розмишляючи… Е, се діло добре і начальство за се нічого… От і робота. Що ж?
— Нема, кажу, у мене вдачі на се.
— Ну, на службу!
— Боязко.
^— Чого? Начальства? Овва! У нас начальство добре, не кусається. От же я служу десятий рік… Нема охоти на царську службу — ідіть на приватну… От у банках, в акціонерів… Там добре, тільки що треба протекції… Справді, десь та треба вам притулитись, хоч не для роботи, так хоч задля начальства; а то от начальство якось ніяково поглядає на вас: що воно, каже, за люде такі? Ніде не служать, нічого не роблять, ні до кого в гості не ходять і п’яними ніхто їх не бачив на вулиці… Щось воно та не так… Треба б назирати за ними…
Мені зараз у голову так і залізла “ідея”: господи, так се за нами знов назирають!.. Робили колись — назирали, придивлялись: “Що і для чого роблять?” А тепер нічого не робимо — знов назирають: “Чому нічого не роблять?” На яку ж тут його ступити? Як же його вгадати, де гаряче, а де боляче? Як же його жити?.. Чого ж се, Опанасе, така на нас напасть? Відкіля вона йде? Чого вона присікалася до нас? Як від неї відкараска-тися?.. І почали ми з Опанасом про таку нашу біду думати, гадати. Довго думали, далі кликнули на пораду Оришку. Вже не даром люде кажуть: “Де чорт нічого не вдіє, туди бабу пошле”. Баба Оришка зразу, як почула наші речі, так і рішила:
— Се все вам через те, що ви все сиднем дома сидите, між люде носа не покажете!
— Страшно, бабусю, між люде!.. Коли ж ми не люде, а обивателі… Та між людьми, сама здорова, знаєш, не вмовчимо, заговоримо, та часом таке скажеш, що опісля не відкараскаєшся…
— А ви “такого” нічого не говоріть…
— Мовчать — остогидло.
— І не мовчіть, а говоріть по-людськи.
— Про що ж його можна говорити?
— Про все, про що люде говорять. Про святих печерських угодників, про добрість начальства, про отих навіжених “соціалістів” — тільки що їх треба раз по раз лаяти і в батька і в матір; навіть про пиво, про ковбаси…
— Брешеш, бабо! — не втерпів Опанас.— Про ковбаси не можна! Сама знаєш, ковбаса — ласе діло!
— Чи вже ж?
4 — А чи кожний їсть ковбасу? Ні! А чому ні? Бо нема. А чому нема? Чому в одного є дві ковбаси, а в другого ні одної? Чом би не зробити так, щоб поділити ті ковбаси на всіх?..
— Бач, куди він стриже!.. Цить лишень! — перебила Ориш-ка.— Почав з ковбаси — на соціалізм зводиш. Та за се тебе знаєш куди? Хочеш, зараз піду, докажу… Ділити! Бач, що вигадав! А нащо їх ділити? У кого дві ковбаси — хай,дві і буде у нього; а в кого ні одної нема — хай заробить…
Опанас прикусив губи. Справді, страшно стало: що, як відважиться Оришка та піде доказувати, що Опанас “соціаліст” або “нігіліст”, та ще й мене потягнуть!.. Тепер такий час, що ні на кого не можна покладатись… Так як же його іти в люде? Навіть про ковбасу страшно говорити…
А баба Оришка знай все своє плеще:
— Не слухайте ви оцього Опанаса! Вйлізіть з свого дупла,— ідіть у люде, а то, отут сидячи, цвіллю покриєтесь, і собі, і другим віку укорочуєте… От і пані — така безталанна; усе сидить дома, усе сидить, незабаром і говорить забуде… Хоч би в театр, абощо…
— Справді, Опанасе! Гайда завтра в театр! Тільки знаєш: вельми не ляскай в долоні і більш трьох разів не викликай актора, бо такий закон видав у Києві поліцмейстер!..— Жінка моя, господи, як зраділа, почувши, що підемо в театр… Пішли, якраз на “Гугенотів” 7. Грають, мабуть, добре, бо публіка ляскає; співають трошки фальшиво: голоси, наче колеса не мазані, риплять; зате як добросовісно кривляться актори, ще добросовісніш актриси закидують вгору ногами і зовсім вже добросовісно обголюють своє тіло там, де… звісно, вимагає сього… п’єса. Після опери балет! Гарно танцювали, а миліш усього оті голі ноги, голі руки, груди… Правда, в іншої і грудей нема, зате в другої мов кавуни — дивишся, не надивишся… Гарно! Щоб трошки нижче згори та вище знизу — так от тобі і Єва, і Адам, і едем, і первозданний мир!..
Що ж, Опанас і тут нашкодив: дивився, дививсь, а далі як плюне, а потім голосно:
— Чорт батька знає, що таке!.. Одно розпуство! От коли б нашу “Наталку Полтавку” 8…
А квартальний на сім слові як з землі виріс та до нього:
— Що, що? Забули, що я говорив, що приказував?.. Хіба-не знаєте, що “Наталка” заказана!..
Я швидше Опанаса за полу та додому. Лаємо дома Оришку, що порадила іти в театр: трохи-трохи не вскочили в халепу. Та як-бо його і вдержаться? Треба бути німим, щоб не промовити слова… Одначе ж коли за всяке слово та в біду, так краще сидіти дома та мовчати. Зареклись ми знов не говорити. Терпіли цілу зиму, тільки й жили тим, що забіжить інколи квартальний та перекинеться яким словом про бога, про на-* чальство та вип’є півкварти вишнівки.
Ох, господи, аж страшно й тепер нагадати, як то тяжко було нам мовчати… На весну всяка твар оживає; тим-то, мабуть, і нам навесні так замулило говорити, що нічого не вдіємо! Як там не придержуєш язик, як не пхаєш його за зуби, інколи й прикусиш, а він все-таки лізе та й лізе, пробі лізе — говорити хоче, так і преться, так і пручається… Мучимось ми з Опана-сом… Хто його зна, що б із нами сталося далі, коли б жінка не запримітила, що ми начебто не ті стали.
— От,— каже,— збожеволіли! Коли ви не хочете іти в люде, я дам об’явку в поліцію, що ви божевільні…
Загадались ми з Опанасом: що діяти? А що, як, може, й справді ми зсовуємося з глузду? А що, як покличуть нас “сві-детельствовати в положенії умственних способностей”? А ж ми якраз наговоримо такого, що признають нас божевільними, бо будемо говорити п о-с в о є м у, а так, як слід говорити, так, як треба говорити, “по-людськи”, ми ще не навчилися… Овва! Які ж ми дурні! Щоб було піти “в люде” та навчитися говорити “по-людськи”… От тепер і на!… Якраз попадемо у божевільні. Бідна моя голівонько!.. Ну, тут непереливки, жартувати нічого. Коли так, рушаймо, Опанасе! Нічого більш ждати, годі сидіти дома! Рушаймо в люде! І рушили…
II. ХТО НАС З ОПАНАСОМ ВИВІВ У ЛЮДЕ/
Чи так, то й так! Коли в люде, так і в люде. Видима річ, що краще йти в люде, ніж поміж божевільних… Добре, але хто ж би показав нам шлях в люде? Самі не втрапимо, зблудимо. Се не те, що навпростець чимчикувати; тут треба знати: куди, коли і на яку ступити, де постояти, а де підтюпати? Де ж би нам проводиря взяти? А без нього ніяк не можна: підеш соб — погано, візьмеш цабе — ще гірше, почнеш прямувати — щоб часом до Верхоянська не допрямувався!.. Морока, та й годі! Іти треба, а їсти не можна, зовсім наче в тій казці про Івана Царевича і Сірого Вовка… Вже ж і не сидіти… Проводиря давай шукати! До кого ж би його обернутися? Хіба до квартального — чоловік він вірний, не змилить; так п’є здорово і часом так заллє очі, що й сам не попаде на шлях, до того ще й бридко якось… Треба чоловіка поважного, заможного, хоч і торопленого, та аби “благонамеренного”. Де ж його в бога такого чоловіка знайти? Купить? Не продаються на видоці, а шукати по закутках — боязко. Як його вгадаєш, чи він “благонамеренный”, чи, може, і єсть якраз самий настоящий “соціаліст”… Поведе він тебе “в люде”, а приведе у такий вертеп, що прямо “і в Камчатці мало місця”… Горенько, та й годі.
— Ну, кажи, Опанасе, що ти пригадав?
— Нічогісінько! Думав і вдовж, і впоперек — нічого не виходить. Треба з кимсь порадитись.
— З квартальним хіба?
— Ні, він до сього не дотепний; тут треба якусь мудрішу голову…
— Ну, до протопопа піди.
— Ходив. Справив до схимника.
— Ну?
— Був і в нього, нехай йому абищо! Визвірився, немов той сірий на підсвинка. “Ви,— каже,— питали б мене, як увійти в царство небесне, я б вам показав стежку, а то “в люде”… В люде — людей і питайте, а я чоловік не от мира сього!..” Отаке-то! Та з сим словом і прийнявся пхати за обидві щоки кав’яр з булкою та карасі та запивать мадерою. “На служіння богові треба,— каже,— сили підкріпляти…” Цур йому!
— Ну, так що ж діяти? Кого питати?
— Поспитаймо ще нашу бабусю.
— Гаразд.
Бабуся справді добру пораду дала.
— Хіба,— каже,— забули про Мукосія? А ж колись, як був він ще хлоп’ям, ви його водили в школу, тепер його черга повести вас “в люде”.
— Та-та-та! Спасибі тобі, бабусю. Краще Мукосія ніхто не проведе нас… А ми-то про нього й байдуже, зовсім забули.
— Та все ж через те, що не показуєтесь в люде, а <5идите неначе квочка на яйцях. Не диво, що й забули,— попрікає нас бабуся,— забудете й свою меню... — Не дорікай-бо, бабусю! Сама поглянь, хіба не бачиш, що страшно й носа виткнути з хати; страшно слово промовити... — Годі, годі! — перебила вона.— Хто хоче та вміє, тому не страшно... Коли ви не соціалісти, так що вам?.. — Цить! Бач, куди чеше гаспидська душа! — не втерпів Опанас. — Чого цить!.. Дивись, чи не ти лишень — цить! Схочу — зараз заціпить! Квартальний недалеко: сама бачила, зараз пішов у шинок! — огризнулась баба. — А щоб тобі повилазили! — процідив скрізь зуби Опа-нас.— От до чого дожили! Було всяково, а так не було... Я бачив, як в Опанаса очі налилися кров'ю, як цокотіли зуби, немов пропасниця його била. Я швидше кинувся утихомирити бабу і заспокоїти старого. Раз, що бридко таке слухати, а вдруге, знов страшно: кинеться баба до квартального, почне доказувати, видавати... Нічого не докаже, нічого не видасть, бо чисті ми, наче херувими; а все-таки лиха накуйовдить: почнуть трусити, тягати в поліцію, до жандармів, а може, і в тюрму... Крий боже! Лучче в петлю... А тим часом бабина порада і мені прийшлась по серцю: Мукосій усе відає, усіх знає, і його всі знають... Ану, обернусь до нього: догнав не догнав, а побігти можна. Рушай! Але хто ж такий Мукосій? Мукосій — доктор медицини, і він варт того, щоб мої читателі спізнали його. У нашому селі був убогий дякон Василь Мукосій. Тридцять літ назад довелось мені одвозити до бурси сина отсього дякона, Оадріма. Готов би я був тоді на св. хресті і Євангелії9 заприсягти, що з сього дяконенка нічого путнього ніколи не буде: таке воно було з себе непоказне, худе, пришиблене, миршаве та коряве. От же гляньте тепер, як я здорово помилився! Вийшов з сього корявого хлоп'яти не тільки що великий пан, а "великі люде", та ще такі люде, що, не знаючи, і вмер би, а не повірив, що се той самий корявий дяконенко, котрому мій Опа-нас проказував "Вірую"! Мукосій тепер лікар, та ще який лікар! На весь Київ, на всю Київщину, та що "Київщину, на всю... ну, хоч Європу!.. Хоч, може, в Берліні, Відні, Парижі його й не знають, зате він знає і Берлін, і Відень і навіть — що б ви думали? Не вгадаєте,— Мукосій знає Монако, бо й там він учився... Чому вчився? Звісно, чому — лікарювати. І справді, чоловік він "вчений" і добре вчений; хоча в способах і методі його'гоїння людей нема нічого нереального, абстрактного; в своїх рецептах він завжди випише що-небудь таке реальне, що в аптеку за те "реальне" не менше треба нести як два карбованці... Як і слідує всякому "вченому", Мукосій чоловік серйозний, одначе говіркий. Кілько я знаю лікарів, так вони мовчки пишуть свої рецепти, а Мукосій і пише, і розмовляє з недужим, і розмовляє не про недуг, а про що-кебудь таке світове, що найбільш подобається недужому; з одним про начальство, з другим про бога і святих печерських, з третім про акції, з четвертим про вбожество; з тим про крамарство, з іншим про моральність; з тим про соціалізм, з іншим про жіночі жижки, груди або й про що інше трохи скоромне, про таке, що наше "Діло" 10 — так би зараз спихонуло... За словом Мукосій ніколи в кишеню не полізе; зате і вважають його всі яко "світського і приятного чоловіка". Про розум Мукосія нема що й казати: розум його свідчить вже самий лікарський диплом,і патент на "доктора медицини". По-моєму, він і філософ, хоча Опанас і не вірить мені, і каже, що він не ручився б за філософію Мукосія, коли б йому довелося їздити та гоїти яку-будь убогу дівчину; але ж Опанас — чоловік заздрий; я сам добре знаю, що як у мого сусіда князя Пампушкіна або у банкіра Злодійзона занепадає нянька або бонна, так гоїти їздить ніхто другий, як Мукосій. Політики Мукосій ніякої не вважає і сам її не має, бо так воно й подобає усякому російському "обивателю". Та й нащо нам політика? До чого вона доводить? Добре ще, як тільки до гріха, а то часом і до Верхоянська... Політика — се діло не наше, се річ н а ч а л ь с т в а; на те воно й постановлено від самого бога, щоб вигадувало політику, знало, коли яка політика потрібна, і давало прикази, коли обивателям яку політику слідує держати і як про неї розмовляти... Ну, а ми за начальством. Воно так і слід, і краще: по протоптаній стежці не задрипаєшся ніколи... Ростом Мукосій не дійшов до звичайного середнього; на двадцять третьому літі він перестав рости; зате, нівроку йому, роздався завширшки. Звісно, природа своє надолужить; не там, так тут, а своє візьме. Ширина трохи обважняє Мукосія, та він привик до неї, він навик носити ще важче: інколи повні кишені напхає грішми і, байдуже, не втомиться і донесе усі гроші додому... З виду Мукосій рудий, аж трошки червоний. Часом се вража йому. Покійна дякониха Устя сподівалася, що хлоп'я буде тільки русяве, волосся буде "під тінь" чорному. Певно, що так би воно й було або хоч так би воно мусіло бути, коли б не прикинувся якийсь чудний недуг. У бурсі ще занепав був Мукосій: спершу на голові завелась всячина, далі прокинулись шолуді (може, з очей або з пристріту!), далі все волосся вилізло, мабуть, вилиняло. Нове хоч і виросло, і виросло гарне, іусте, дебеле, та коліром не вийшло! Замісто "під тінь чорному", вийшло руде, наче новий мідний лембик. Доктор Мукосій стоїть тепер на кінці четвертого десятка: хоч трошки і світить тім'я, але се не шкодить лікарській практиці; се ще більш додає Мукосієві шаноби і степенства, особливо в таких случаях, коли доведеться йому гоїти дівчяяу або молоду молодицю... Вже коли лисина світить — значить, кров перекипіла, вже лікарське око не зверне туди, куди не слід. Коли ж "правила науки" вимагають зазирнути за пазуху, так що ж, у лисого лікаря око нічогісінько не побачить, ку / іе того, що слідує побачити лікареві "по правилам науки"... А до того, Мукосій чоловік жонатий. Дітьми бог не благословив його: було двойко, так померли. Одначе Мукосій сподівається, що за допомогою своєї науки він підправить жінчине здоров'я і діти у нього будуть і вже такі, що не помруть. Що ся надія не дурниця, видно з того, що Мукосій половину своїх лікарських заробітків, тисяч десять карбованців щорічно, приховує в банках — "на дітей". Опанас базікає, що доктор Мукосій розуміє тут "якихось-то інших дітей" — може, дітей вбогого люду; але се неправда, бо я за-певно знаю, що "на інших дітей" Мукосій щороку дає по десять карбованців на три дітські приюти. Знов же не забувайте, що Опанас, хоч і старий чоловік, але язикатий і верзе невідь-що, приміром, буцімто Мукосій зовсім "невінчаний". Про мене, хіба не все однаково, чи він двадцять разів вінчаний, чи ні разу; я знаю, що він чоловік жонатий, і досить. Але для людей се не так. Єсть, одначе ж, люде, що бачили у Мукосія і бумагу від попа, що вінчав. Опанас і проти сього десь висмоктав, що Мукосій вінчаний не з сією жінкою: вінчали його, каже, з Аграфе-ною, а ся Агнеса. Кажу: яке діло, чи вона Агнеса, чи Аграфена, аби вона жінка була, а яке їй ім'я приятне, тим вона і зветься. А ж її не питали тоді, як хрестили, як її назвати! Нехай вона буде хоч і Прозерпіна або Клеопатра, аби путяща людина була та вдачна до свого жіноцького діла — от що! Вже ж і сам Опанас нічого не втне супроти того, що Муко-сієва жінка — настояща людина "женського полу", як слід бути тому. З мене, кажу, досить і того, що я знаю з уст самого доктора Мукосія; а він казав мені, що одружився на двадцять шостому літі, одружився з Агнесою, дочкою якогось крамаря, одружився, люблячи її; ніякого віна за нею не добивався і не хотів брати, та вже сам тесть силоміць пололсив йому в кишеню два білети на п'ятдесят тисяч карбованців... Агнеса тоді була красавиця. Сьому не можна не вірити, кинувши погляд і тепер на Мукосіїху; очі у неї невеличкі, капельку біляві — побіліли від сліз за дітьми; вони тепер немовби в молоці, зате вони крот-кі і спокійні. Треба великого знатця красоти і строгого критика, щоб ті молочні очі вважати яко ознаку невеликого розуму і величезного спокою. Бровки у неї вузенькі і з півдня такі чорні-чорні, аж сині, наче те крило у ворона. Губоньки невеличкі, тоненькі, наче барбарисові ягідки; зуби і тепер свідчать, що колись були і білі, і широкі, і гострі; конечно, задля ідеальної краси можна бажати хоч наполовину вужчих, зате плечі, стан, долоні рук, ноги — так самі і говорять, що у Агнеси колись було добре здоров'я. Важніша річ, що Мукосіїха, хоч і любить вбиратись, але не горда. Та чом же їй не вбиратись! Вона ж багатого батька дитина і не вбогого чоловіка подрулсжя. Часом вона вбереться так, що вбрання краще її самої: от тоді-то наші цокотухи і почнуть верзти, що у Мукосіїхи "нема гострого ума". Запевно, що Мукосіїха вбиралась би ще краще, коли б не спиняв її доктор Мукосій: йому не жаль грошей на жінчине вбрання, але він не хоче, щоб на його подружжя заздрили люде... Та й те ще: ніяково б було, коли б стала гутірка, що жінка такого "досвідченого і вченого" чоловіка, як доктор Мукосій, так розкішно вбирається, що за одно яке її вбрання можна спорудити три "мужичі" хати з коморами і з усією оселею. Йому таки здається і те, що "добре вихованій дамі" не годиться надягати на себе "трохи не половину своїх достатків"; не через те, одначе, щоб від того було важко плечам Агнеси; плечі її, дяка богові, видержали б і втроє що важкіше... Зате і сама Агнеса любить, береже і доглядує доктора Мукосія, а особливо побивається і пильнує про його здоров'я: щодня, як вернеться він додому з практики, вона зараз положить його любенько на канапі, сама подасть йому люльку, погладить по голові, поцілує в лисину і прийметься працювати коло кишені — значить, помагає йому в праці! Витягне гроші з однієї кишені в штанях, з другої, полапає в третій за пазухою, достане що є там, перелічить, бо не лічити ж самому доктору, їздячи по недужих, не роздивляться, хто скільки дав! Хто що дасть — доктор, не дивлячись,— в кишеню, щоб не бачила правиця, що взяла лівиця... Доктор Мукосій не ласий до грошей, не скупий, щедрий. Отеє як перелічить Агнеса гроші з кишень, він і спитає: — А скільки? — Гарний сьогодня день: двісті дев'ять карбованців. — Ну, дев'ять бери собі, а двісті сховай. Він тільки любить, щоб праця його оплачувалась "по всіх правилах науки економії", і через те, коли в кишенях набереться менш двохсот карбованців, він промовить: "гидкий день!" — більш нічого не скаже і ввечері не поїде вже до недужих, а заверне до клубу, щоб там спочити за картами; часом повезе йому — і яку сотню виграє... Найкращий заробіток Мукосієві літом; звісно, всюди жнива. Літом сотні недужих панів їдуть у Київ лічитися у Мукосія; він ніколи не торгується: хто що дасть, те й бере. До того він чоловік гуманний: грошей ніколи даром не бере. Приміром, випаде яка лиха пошес