(Споминки баби Оришки Прядчихи)
Добре і лихе — все від бога. Дає бог людям щастя; ніхто ж, як не він, святий, посилає людям нещастя. Тим-то де талан, доля, там і безталання; без сього вл<е, мабуть, не можна. Коли б людям все тільки щастило та таланило, що б тоді й на світі було! Може б, і добре було, а може б, і ні, не вгадати. Авжеж, від старих людей не дурно та приказка йде, що, не коштувавши гіркого, не розсмакуєш і солодкого... От і мені на віку всього траплялося. Не скажу, що я нещасниця. Довелося і щастячка зазнати, і нещастя мене не минуло. За чоловіком за своїм зазнала щастя, та не ким же як не чоловіком і покарав мене бог; а за який мій гріх — того не скажу: так от і в сиру землю піду, не відаючи, чим я прогрішила, чим я святих його прогнівила?.. Та й що з того; чи знати, чи не знати? Рук не підложиш, минулого не вернеш, волі божої не переможеш... Який жеребок випав на твою долю, з таким і калатай мовчки, не нарікаючи... Я й не нарікаю, я тільки до слова кажу, а нарікати — крий мати божа!.. Нехай мені уста навіки заніміють, замкнуться, коли у мене й на думці є нарікати. ї гріх, і сором нарікати. Як гляну я навкруги думкою, то й бачу, яка-то сила-силюща людей, що бідують куди гірш за мене! У мене що? З мого бідування тільки душу сум та скорботи хмарою криють, а кістки не стогнуть! Ні холоду, ні голоду, ні болісті тяжкій я у себе в хаті захистку не давала, а в іншого!.. І господи!.. Інше і голе, і босе, і холодне, і утроба його з голоду, немов та оплінь у важкому возі, скиглить... Еге!.. І ніхто на таких не зглянеться!.. У мене що! Не яка там і кара мені випала!.. Може, ще то й не кара, а тільки так воно... важко-тялско, може, через те, що серце моє дурне, занадто чутке та перенятливе. Ну, а розум у мене який?.. Звісно, жіноцький, темний, неспроможний зазирнути на саме дно чужої душі та й роздивитися там, як воно і до чого... Що з того, що він зазирав сліпуючи?.. Темно!.. А світла бігма!.. От і переходиш через свої нетрі помацки, і помилишся, і заблудиш, і собі, і людям негаразд вчиниш. А проте вини моєї нема й не було. Не я ж своє серце сплодила, не я його до себе в груди вложила, не я його чутким таким зробила, не можна мені з грудей його вийняти, не мені його переробити. Мати з батьком таке серце мені наділили... Не мені їх судити... Поможи вже їм, боже, на тім світі виправдатися та всі митарства перейти і ні на одному.не зачепитися! Так ото калсу вам про мого чоловіка, земля йому пером-пушиною! Він був не те, щоб яка людина невірна або лиха до мене, або до кого з добрих людей, ні, ні!.в Душа у нього була тепла, дружина з нього вірна, незрадлива, не те, щоб там до чужих жінок абощо!.. Сього зроду-віку не було за ним. Кохав він мене вірно, щиросердно. Слова важкого я від нього не чула, до людей він був не двояк, не лиходій, в хазяйстві — дбаха невсипущий, кукібник мозолистий. Усім би гаразд, за все б дякувати богові, коли б тільки не така вдача у нього була, а то чисто наче та, прости господи, підкова з-під коня — не зігнеш її! Вже на чому він став — не стягнеш ти його, не повернеш, хоч ти йому приску гарячого повно за халяви насип. Так отсе-то й не по мені було, і шашелем воно точить серце моє. Але було у нього, у чоловіка мого, ще дві великих вади. Тямлю я, що нема чоловіка без вади, як нема живої деревини без кори, а проте вельми вони мене за печінки брали і буцім данням тим — отрутою незримо людям труїли моє щастя. Перша вада у мого чоловіка була та, що він вельми любив чортів згадувати: і встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, і за обідом, і за вечерею без чорта не обійдеться; повсякчас черкає, на що вже й гірше: хліб святий почне було різати — і тут чорта згадає: "Яка отеє чортяка ніж витупила", або: "Чортів ніж хліба не бере..." Страх і згадати, як мене вражає, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися оті чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж він не тямить, що за чорта добра не буде довіку. Отак було міркую собі, та й ну його благати: "Антоне! Чоловіче мій любий! Голубе мій сизоперий! Покинь ти чортів! Не займай ти їх, бог з ними!.. Призначено їм від бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися — нехай же вони там собі й живуть і здихають: не наводь ти їх в хату; в нас же в хаті образи на покуті, хрест святий на сволоці, а ти чортів сюда пхаєш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна і не цвяшком бита..." Він отеє і схаменеться: тихцем любенько погомонить собі в уса та буцім і послухається мене. Іншим разом цілий день не згадає дідька; а по вечері, аби взявся за люльку, так і не втерпить, щоб не черконути — коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж ніхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й про-тикачка не бере. Або отеє, було, собака на кого гавкне — і тут без чорта не можна: "Який там чорт ходить"; "На якого лисого диявола вона бреше". Отаку нестатечну людину наділив мені бог за чоловіка! Одначе ж тридцять і одно літечко я за ним прожила і добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаїлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти мулили? Неначе на самому кінчику язика чортяка раз у раз у нього так і сидить, було; аби роззявив рота, він і вилетить; один вилетить, а другий зараз натомість сяде... І вже чого тільки я не робила, чого і проти тих гаспидів не чинила! І язик йому хрестила, і свяченою вербою обводила, і маковіївською водою піднебіння обмивала — не помогло!.. А молилася скільки!.. Що свічок тих попоставила! ї отець Лука молебні служив, і язик йому мирував, і смирну з-під плащаниці за зуби йому клав! Овва!.. Нічого не брало! Билася я, побивалася, та й "годі" сказала. Дала йому волю: нехай черкає! І не начеркався він до самої домовини. А я, було, чую, та вже німую: не поможу, кажу собі на думці, так нехай мої скорботи сидять у затишку, у мене в душі, щоб люде їх не чули, не бачили... А вже друга вада, так хто його знає, як про неї й розказати, з чого його почати? І чудна вона, і смішна, і віку вона йому вкоротила. Була вона коли не від бога, так прямо від самого того царя болотяного, що по ковбанях полощеться, а на купині на сонці гріється,— бодай би йому, старому собаці!.. Тьфу!.. Щоб зрозуміли ви ваду мого чоловіка і моє лихо з нею, треба вам здалека почати і все моє життя розповісти. Добре! Нате вам, слухайте, коли є охота слухати стару бабу. Не яка там і стара. На сімнадцятій весні була я, як вийшла нам воля. Я з панських, і чоловік мій панський був: обидвоє ми одного пана були — Марченкові були, коли знаєте, а ке знаєте, так, може, хоч чули. Пані наша доброї душі людина була, а про пана не можна сього сказати. Пані до всякого привітниця була, а пан осокуватий, п'ющий, чарки не проливав, усю свою худобу в горілку вбив, не перевів тільки того, що панине було, бо вона таки на слові кріпка була, як сказала: "Мого добра на пропій не попущу, не дам!" — так і не дала. Мати моя покриткою мене привела. Казав би хто — прогрішила! Ба! Хіба тоді можна було не прогрішити?.. Грішила неволя людська, а не люде самі. Попустив господь людей своїх на поталу панам... Ну і грішили... Дівувала я у матері, аж доки в двір не взяли мене. Таке те й дівування було, що нічим його й нагадати! І тепер дивлюся в нього, наче в ту воду каламутну, нічого не видно!.. Тьмяно, та й годі. В пилипівку, саме на Варвари 2, приходить до нас війт їванець — такий він лютий чоловік був, люде його боялися, не любили. Приходить і каже до матері: — Зараз веди дочку до двору. — Нащо се? — питає мати. А я — як почула, так і обомліла! "Отеє ж,— думаю собі,— і моя черга прийшла!... Чи до двору йти, чи на гіллю високу, чи в воду глибоку,— все одно... пропала я". І так тремчу, так дрижу, аж шкура на мені ходить. — На прачку беруть її (себто мене),— промовив їванець,— зараз ідіть... Мати в сльози, я за нею! Як заголосили, так повна хата суму і голосіння стала! А війт сидить на лаві та: — Швидше, швидше кінчайте своє голосіння та ходім! — Яка з мене прачка! — озвалася я.— Не хочу я, не піду!.. — Дурна ти, дівко,— перебив мене війт,— тебе не питають, чи хочеш, чи не хочеш, а сказано "іди", ну і слухайся. — Знаю я,— каже мати,— яку їм прачку треба... панича ждуть... — Цить, бабо! — гукнув війт.— А ні, то заціпить... Не наше діло... звісно — твоя дитина, а проте — на все панська воля... Одягайтесь! Ходім... Звісно, для матері діло доткливе, а все ж не можна не слухатися. Ходім, там вже побачимо, може, пані зглянеться, тільки не треба перед паном змагатися: самі знаєте, який він дроковистий. Прийшли ми. Покликали нас у світлицю. Вийшла до нас пані з паном. Пан зараз до матері: — Дочку твою беремо прачкою, се тобі полегкість... на панщину ти не ходитимеш, роби сама на себе. Чуєш? Мати йому в ноги, до колін йому припадає, цілує їх та, плачучи, благає: — Паночку, батечку! На все ваша воля, а я не согласна! Не беріть моєї доні... Ви ж самі, поздоров вас более, добре знаєте, вона у мене одна-єдина... відаєте і чия вона... Пан на те ні слова, вщипнув мене за щоку і пішов собі геть. А пані підійшла до мене і каже: — Нічого не бійся!.. Тобі добре буде... — Я, панійко, не вмію прати... — Навчишся... — Еге! Навчишся, мовляв, чухать струпа. — Кріпися, доню! — промовила мати, втерла рукавом очі і пішла, а я стою собі біля сінешніх дверей, підперла одвірок і сама не тямлю, що мені робити. Стою, услід матері дивлюся та сльози ковтаю... Коли ж хтось мене за рукав смик! Я наче зі сну прокинулася, очима блимнула, бачу: ключниця стоїть. — Чого стоїш, наче вкопана? — се так вона до мене.— Іди до роботи, не стій: не в гайки грати тебе привели. Зітхнула я, жалощі свої сховала на саме дно в серці і пішла до роботи... На кутю саме приїхав панич: такий він і молодий, та гидкий був: безвусий, недолужний, все — "кахи, кахи!", гонкий, цибатий та тонкий, наче коноплина... жовтий, буцім соняхів цвіт, та ще й недоріка, зовсім не до стямку балакав. Було, як на яке слово напрутиться, так аж почервоніє, доки його вимовить, а тоді вже як сипне, неначе горохом об стіну; не розбереш, що він і каже. Приїхало воно, те паненя; горницю про нього заздалегідь прибрали, причепурили... Ключниця загадала мені постіль йому слати і все, що треба там, прибирати... На Різдво пустили мене до матері, я їй все розповіла, а вона сплакнула і каже: — Буде, доню, лихо,— і почала доумити мене як і що. А я не знаю, звідкіль вже набралася тієї бадьорості, та й заспокоюю її: — Не журись, моя матінко! Усе буде гаразд! Пила душа з ковша, нап'ється й з дійниці...— на приказки я шпарка була.— Кажуть, мамо, люде, затого нам воля прийде, тоді я йому дулю під самий ніс... — Коли-то та воля свята буде? — зітхнула мати. — Не довіку, мамо, нечистий та його діти пануватимуть на світі. На /Другий день нового року знов я до двору, справляю свою роботу. До роботи я вабка була, горіла вона у мене в руках. На Хрестителя, саме так як вже спати лягати, загадує мені ключниця віхтювати підлогу в паничевій світлиці. Я їй кажу: — Вранці сьогодні вишарувала. — Не твоє діло! Роби, що тобі кажуть,— треба слухатися. Шарую. Мені й невдогад, що ключниця зводницею була. Аж ось невдовзі — двері рип!.. Панич біля мене... Та до мене... Я від нього, а він до мене... я до дверей — двері на замку. Я стала біля грубки, тремчу і сама себе не тямлю... він знов до мене, а я віхтем йому по тварі!.. Він як дренув мене по щелепах, так я кров'ю і вмилася!.. Та як заголошу несамовито!.. Він тоді прожогом двері одімкнув і зник!.. Ключниця до мене: "Цить! Цить!.." Де там тобі цить! І сама я рада б не скиглити, так коли ж несила моя спинитися... Позбігалися пани і вся челядь... взяли мене під плечі і відвели в пекарню. Що вже далі було, не пам'ятаю... Прийшла до пам'яті — дивлюся — аж я дома, лежу на полу, біля мене неня сидить та кулаком сльози втирає... Потроху стала я очунювати. В понеділок на масниці3 підвелася та за тиждень, дав бог, і на ноги стала... До двору мені не загадують йти. Про волю люде вже голосно говорять, що коли не сьогодні, так завтра прийде вона. Так воно й сталося. Спершу прилинула до нас весняним жайворонком звістка, що в суботу на другому тилші великого посту прийде воля. І Великодня люде не так ждуть, як ми ждали тієї святої суботи. Ще не світ не зоря, а вже увесь берег так і заграв народом! Ніхто на панщину не пішов, усяке і свою роботу кинуло, і печі ніхто не розтопляв — усі ринули на берег волю стрівати. В село до нас треба їхати через річку. Зима того року страх яка велика була: морозами то воно здоровими не брало, а снігу навергало врівень з загатами. Весна приспішила, на Євдокії 4 вже й крига пішла. Води нагнало таку силу-силенну, що всю греблю поняла вода і міст на річці знесло, на човнах переправлялися через річку. Так ото в ту святу суботу, скоро задніло, і я з матір'ю на берег — подивитися, як ту волю везтимуть. Приходимо — народу тиск, усе село так і вивалило. На воді біля берега аж чотири човни, на кожному по два гребці. Люде — наче води в роти понабирали, мовчать... Аж ось — чуємо — дзінь, дзінь, дзінь!.. — Воля, воля, воля! — так і покотилося і по березі, і по річці, і за річкою. — Рушай човнами, рушайї! — Не треба! Не рушай! — гукнув соцький.— Се ще не воля, не вона, се так хтось... — Ти почім знаєш, що не вона? А як вона, так прогаємо зайву годину!.. Рушай, з човнами рушай! — гукають люди. — Цить, не рушай, я по дзвонику знаю, що се не вона. Се становий дзвонить, а волю привезе сам єнорал. Слухайте... чуєте, як дзвоник голосить?.. Еге! Я добре вмію вгадувати. Єнорал почтою прибіжить... почтовий дзвоник наче промовляє: "Звертай! Звертай!" — а у станового дзвоник — отак як і отсей гукає: "Давай! Давай!" Одначе люде не послухалися: човни рушили... Небавом бачимо: на двох возах приїхало аж четверо панів. Соцький4 придивляється, а далі й каже: — То становий, а то справник, а хто ще з ними, не вгадаю... Мабуть, таки... теє... справді вона... воля. — Воля! Воля! Воля! — знов залунало. Приплили човни до берега, усі чоловіки, наче один, шапки миттю з голов та вгору. Та знов — "Воля, воля, воля!". Тут зараз до церкви, вдарили в дзвона. Зроду-віку не було в церкві у нас стільки народу, як тоді! І церква повна, і на цвинтарі повно, ще й на вулиці старі баби та малеча. Після служби вичитали волю... люде радіють, аж плачуть... З церкви веліли усім йти на панський двір.'Тут ще раз вичитали волю і сказали, щоб хрестяни ще два годи слухалися панів, щоб два годи ще робили на панів, так як і робили! Тільки нашому братові жіноцтву полегкості зараз зробили, зараз визволили з панщини. На талан мені, ми з матір'ю не були з дворових, нас і "в душі" не записували, через те й землі на нас не дали, сказали, як заводили оті грамоти: "Ваших душ в ревізії нема, тому й земля в грамоти не прописана". Мати заходилася була змагатися, каже посередникові: — Не душі їдять, а роти, у кого є рот, тому й землі треба. Так хіба нас слухали!.. Не дали, та й годі! — Нема у вас ревізької душі, і квит... — Чи вона ревізька, чи не ревізька,— змагалася мати,— а годувати її треба... З чого ж ми харчуватимемо свої душі? Вони ж такі, як і в усіх людей. — Такі та не такі, у вас не ревізькі, ваші душі жіноцькі, кульгаві. От до сього тільки й договорилася. А проте все ж таки я більш до двору не ходила, на прачку не ставала, панича того спекалася, віхоть отой тільки довго мені му лив, все я боялася, все думала: чи не буде мені чого лихого?.. Дяка нашому создателеві, нічого не було, так і присохло!.. А що вже попобоялася, так цур йому! В суботу ото стали ми вольними, святкували свою волю і в неділю, та і в понеділок ніхто і за холодну воду не взявся. Ще б пак! Малий то був у нас Великдень! У понеділок, так сказати, як в обідню годину, вийшла я з хати, присіла собі проти сонечка на призьбі, лускаю соняхи та думаю: куди його піти мені? Де дівчата з нашого кутка? Думаю собі, аж чую голос десь; я з двору на вулицю, бачу: по дорозі рушає юрба людей. Я до неї. Дивлюся!.. Свят! Свят! Свят! Що воно таке?.. Війт їванець і соцький Наум передують, а за ними парубок в мішку, увесь у мішку по саму шию, ні рук, ні ніг його не видко, як він і переступає... і не йде він і не стоїть, іти йому по-людськи не можна, ногам в мішку тісно, суне він, наче манія та... Про мішок той я чула від людей, а на власні очі не траплялося бачити, як у нього закидають. Пан наш — куди тобі який вигадливий був на всякі кари! Отож він і мішок той вигадав: коли хто прошпетиться, було, яким бунтом, він і звелить його в мішок зав'язати та й загадає йому в мішку по вулиці ходити... Люта душа була у нашого пана, нелюдська. — Хто отеє такий в мішку і за що? — питаю я у дівчат. Сама не тямлю, чому мені цікаво стало знати. — Се ж,— кажуть,— Антін, панський кучер: як загуляв з самої суботи, так і досі його в дворі не було; коні панські третій день стоять без догляду, аж ржуть, що не поєні й не годовані... Учора нікому було панів і до церкви повезти. "Так отеє така воля!" — подумала я собі і якось нехотя кинула очима на того кучера... Кинула, а очі мої так і прилипли до його тварі... Глянув і він на мене своїми великими очима... Сині вони, наче блакить на небі... Зустрілися наші очі!.. Господи, щовоно сталося зі мною? Не одірву своїх очей від Анто-нових! Отак і провела я його до двору... а тут спинилася: панич та віхоть упали на думку; я мерщій до господи. Сіла на лаві. Якось ніяково мені; не то сумно, не то й журливо, і на серці якось чудно, скорботно, сказати б, так ні ж! Ніби там промінь весняний гріє і веселить... — Сідаймо, доню, обідати,— каже мати. Сіли... Вмочила я губи, та й годі; не йде мені на душу борщ наш; не тому, що він нізчимний, а тому, що Антонові очі так і лищать у мене в очах... Другого дня тягне мене щось на вулицю та й тягне, та так тягне, що не спромолша я не піти. Пішла — сама не знаю чого. Стала під вербою, не тямлю чого стою!.. Прямо навожде-ніє якесь на мене наче хто наслав, наче я несамовита... Постояла, пішла до двору, спинилася біля брами, дивлюся на стайню і думаю: "Чи випустили кучера з мішка? От коли б його побачити..." Замість того бачу: вайло оте, ключниця, суне з повною в'язкою ключів та брязкає ними, наче коновал той... "Цур тобі, хмаро!" — подумала я та бігцем назад від брами. Що ж би ви собі думали? Вона таки, мабуть, помітила мене та й наврочила, бо з того самісінького дня так мене і нудить, так мене і вабить іти до двору, чи не побачу кучера. Цілий тиждень щодня никала та все визирала. Марне! "Хоч би тобі один разочок побачити... За тиждень чую, люде гомонять: приїде посередник, кучера з паном судитиме... Кучер би то, скоро випустили з мішка, зараз рушив до міста позивати пана за той мішок. Справді, небавом посередник приїхав і людей, і пана, і кучера кликав, судив їх і присудив, що пан не по-людськи зробив, зав'язавши живу людину в лантух, та ще й велів на глум водити його по селу. От за те і присудив посередник: бути Антону вільним, і зараз визволив його з-під пана... До самого Великодня не трапилося мені ніде побачити Антона; прочула тільки, що став він до жида — до шинкаря — за кучера. А на Великдень — сидимо ми з дівчатами на вулиці. Сидимо, веснянок та гаївок співаємо. Аж ось і парубки йдуть. Прийшли, біля нас поставали. Як глянула я, так і затремтіла!.. Між ними Антін, і так він мене своїми банькуватими очима діймає, серце мені лоскоче... Гляне він, наче заговорить, а заговорить — наче заграє... От з того часу... Е, що вже про те балакати!.. Звісно, діло дівоче... самі, здорові, тямите — коли дівка з парубком прийдуться один одному і по серцю, і по мислі... Нема в бога нічого ліпшого над кохання. Зараз після Петра ми й побралися. На жнива Антін одійшов од лшда. Пішли ми в Рудівку, там у міщанина стали за сніп жати. Тоді давали ще жати раз за третій, вдруге за четвертий сніп; не так, як тепер стало, нехай бог милує — за шостий та за сьомий! Тепер, спини не розгинаючи, та ще коли на доброму та густому житі, то й то за день більш десяти снопів не заробиш, та ще й на своїх харчах. А тоді було: харчі хазяйські, залюбки було вдвох з Антоном шість полукіпків поставимо. От у нас без восьми снопів копа заробітку за день. та їде якої жені! Жень у нас така була, що на пару волів більш як півтори копи не положиш, не повезуть... Жито урожайне того году бог дав, і навмолот ліпшого й не треба: по вісім мірок з копи... Заробили стільки, що до нового про хліб і думати забули. Добряче воно велося нам. У матері була телиця. Саме в спасівку вона отелилася: гарного бичка привела і сама вдалася така молочлива, що молока того — хоч купайся; раз у раз і молоко, і масло, і сир, і сколотини; самі їли вдосить і людям наділяли, і так продавали; за зиму й до Великодня десять карбованців корівка та, спасибіг їй, дала нам. Тоді у нас гусари стояли на селі, офіцерні було чимало, так вони брали у нас молоко і масло. Обжавшись, Антін знов до жида. Звісно, ліпше б у жида не служити, так коли ж і свого діла нема, а згорнувши руки, ридіти — і гріх і сором. Добренько так у нас все йде. З нового году став новий шинкар у нас Старий Лейба помер. От на нового пан і напосівся: "Не держи кучером Антона, та й не держи!" Жид йому і те і се, а він і слухати не хоче, притьмом одно зарядив: "Не держи, прожени, а не проженеш ти його, так я тебе прожену". Жид йому каже: "Договор",— а він йому на те: "Договор був з Лейбою, нехай він встане та й говорить". Чи чули ви таке? Щоб з мертих встав!.. Мусив жид послухатися. Антона мого се так за печінки взяло, що він не їсть, не п'є, ходить наче несамовитий, зубами скрегоче та панів лає... Я його втихомирюю, а він і слухати не хоче, все черкає та черкає! Скільки вже він чортів панам назичив, так моя губа того й не вимовить! Не то копанками, а цілими болотами він чортів на панів вергав!.. Черкав, черкав, нарешті як стукне кулаком об стіл, як ревоне, немов в маточину: — Стривай же ти, чортова підошво! Я свого клину, недожавши, не кину! І замовк! З того часу вже про панів ні слова, ні пари з вуст, та й про чортів якось менше згадує. Добре. Коли ж ото чи на масниці, чи на всеїдному тижні,— забула вже, давнє діло, а пам'ять у мене зрешетіла,— знаю тільки, добре знаю, що не в піст, бо ми в той день вечеряли вареники з сиром. День був буденний і скоромний. Приходить Наум, соцький, загадує: завтра усім іти в церкву до служби. — Що воно за притча така? — питає у нього мати.— Що там таке в церкві буде, щоб усім іти?.. Та яка там і служба в будень? — Там вже почуєте яка... Безпремінно щоб усі приходили, молебество за царя буде. Завтра, значить, роковини волі, наше свято. Вертаємося ото другого дня з церкви. Антін мій минає свій двір. — Куди ти, Антоне? — питаю. — Треба. ^ — А обідати? — Я до обіду вернуся. Пішов. Мені й невдогад, куди він; хоч би хто й зарізав мене, так би зроду-віку не вгадала. Невдовзі вернувся він, такий веселий, всміхається, твар йому аж сяє, наче роса на сонці. — От,— каже,— оскому збив, таки так, що збив, на всі заставки виправ! — Що? Кого? — дивуюся я. — Нікого більш, як не його. — Та кого се? — Отого лисого чорта, пана... — Нашого? — Який він наш!.. У нас тепер, опріч бога, нема пана... Ну, та й виправ же!.. — Та за що ж? Та як же ти посмів? — Я не сміявся. А за що, питаєш? За те, що чому він в церкві не був?.. За царя не хотів молитися? Забув, який сьогодні день? Тепер пам'ятатиме... Ну, та й виправ же! — Буде ж тобі тепер!.. Наробив ти лиха! Пропали ми!..— та як згадала я отой клятий мішок, так уся і затремтіла, трушуся, наче мене пропасниця б'є. От, думаю, лихо! Тепер, може, і про мій віхоть згадають... — Не бійся,— заспокоює мене Антін,— нічого не буде; я його не прилюдно, а сам на сам; ніхто того не чув і не бачив, нікому йому й писнути, проковтне мовчки, та й годі. . — Ти ж йому що?.. Невже ти його побив... — Ні, ні! Бить не бив! Нехай його вихор поб'є об суху дорогу. Я тільки виправ його... Приходжу, аж він в своїй кацавейці сидить на ґанку та люльку смокче... Я любенько шапку з голови, низенько йому вклонився. Він на мене вовком дише, а я йому так приязненько: — Добрий день, пане! З святом будьте здорові!.. — Яке там у тебе свято? — бовкнув він, а я йому: — Не в мене самого, а в усіх добрих людей сьогодні велике свято: от ми й до церкви ходили, за царя помолилися — продовжи, боже, йому віку довгого! А ви, пане, певне забули про наше свято? Не диво!.. Свято сьогодні у людей, а у панів — "урвихвіст", людям сьогодні день радощів, а про панів — "утрисльози"... Так отеє я й прийшов вам нагадати. — Ти здурів! — гукнув він.— Геть! А я, наче вкопаний, стою, та й почав його прати: вичитав йому і мішок, і все, що знав; зганьбив його, та тоді знов поклонився і пішов... Доки він схаменувся гукати на людей, я вже геть за брамою був... "ГукайІ — думаю, собі.— Хоч ковбика свого ввірви, нічого тепер вже не вдієш..." Я мовчки похитала головою, нічого йому не сказала, тільки подумала: "Коли б з сього диму та не кинуло на нас полум'ям". Так воно на моє й вийшло: чи я в таку лиху годину подумала, чи то вже від бога таке судилося, чи від кого лихого — не скажу, а тільки з того самого разу і почалося моє лихо, мої скорботи; і не спекалася я їх, доки Антін мій був живий. Став мій Антін з того разу таким злосливим та мстивим до панів, що я зроду-віку й не сподівалася. Нехай би вже він над своїм паном мстився за мішок за отой, а то ж ні! Що пан, що полупанок, хоч зовсім йому не знайомий, аби, кажу, пан, то й ворог його... Ворогує Антін на нього і мститься, та так чудно, що прямо я нічого не тямлю. Цілий рік отеє він нічого, людина — як людина, ні до кого з панів важким словом не обізветься; аби ж прийшов отой день святої волі, так він і зґедзкається, наче його дрік укусив. Де б він не був, що б він не робив — усе покине, а піде та вилає пана... Казали б ви: "свого пана", так — кажу ж вам — ні!.. Чудна, занадто чудна людина в сьому разі був небіжчик, нехай вже царствує. І не яка, як не отея його вада і з світу його звела — і мені лиха і клопоту завдала... З Марченками так все йому якось таланило, не попадався, без людей було вилає; та пан, хоч як на нього лютує, а нічого не вдіє: битися рука не підіймалася — страх брав, думка така, що й Антін не без рук... Та старий Марченко не довго й жив; то пив, а після волі так закурив, що за три роки з перепою і дуба дав. Став син його: і з сим нічого — вилає і присохне. Вперше він вилаяв його, з церкви йдучи. Се було вже на п'ятий рік після волі. Марченки наші тоді вже оголіли: стали з них такі пани, що на двох одні штани, та й ті без ґудзиків... До церкви вже не бігали четвернею, а на власній парі, як і всі хрещені... Так ото йдемо з молебства — молебство те святої волі заведено у нас щороку правити в той день, коли цар з-під панів нас визволив... Еге, так ідемо. Попереду за всіх, звісно, паничик, той самий, що я колись віхтем помиру-вала... Антін до нього: шапку зняв, вклонився та тихцем, на півголосу, щоб ніхто з людей не чув, і ну його штапувати! "Ах ви,— каже,— пани-голоштаньки" — і всяково так... Панич, звісно, на те не сподівався, зумився, роззявив рота, слухає... На лихо йому, ще заїкуватий був, заким спромігся слово промовити, Антін вже в господі!.. Сиеить, наче й не він! Люльку смокче та весело всміхається... Під вечір староста йде повз нашу хату, викликав Антона і питає: — Що ти, йдучи з церкви, казав паничеві? — Нічого не казав, прохав, чи не зарадив би він мене грішми на відробіток... У мене подушне ще не плачене... Він каже: "Подумаю",— а я кажу: "Подумайте, а я навідаюся",— на тому і край. — Чи не брешеш ти, Антоне? — каже староста.— Гляди! Коли що, моя рада: піди ліпше повинись, перепроси панича, а то як напише до посередника... — Нехай пише, його воля... Не писав... А на другий рік Антін знов за своє. Йдемо ми, він і я з матір'ю, на молебство. Певно, що в Антона нічого лихого на думці не було; ішов він з доброю душею, так же тільки що вийшли ми з свого провулка на велику улицю, сусіль ми на панича!.. Антін на нього, він на Антона — наче ті вишкварки на сковороді... Панич тільки сичить, а слова не вимовить; а мій його шпетить та шпетить!.. Отак до самого цвинтаря... Панич на сей раз вже не проковтнув, а до судді, до мирового. Суддею у нас тоді був пан доступ-ливий і такий-то, казали люди, дотепа, що другого такого на цілу нашу губернію не було. І нас з матір'ю до судді! Суддя питає, чи чули ми, як Антін лаяв панича? — Ти,— каже суддя до мене,— хоч і жона йому, через що я тобі і присяги не дам, а говори правду. — Я в сьому ні в чому невістна,— кажу я,— нічого не бачила і не чула... Слобоніть мене... І мати так само: "Невістна!" — і більш нічого. А більше судді тому і не в кого спитати... Антін же стоїть собі перед судом такий святий та божий, наче немовлятко те... Глянула я на нього і не жалкувала, що трохи з шляху праведного перед суддею звернула!.. Він же мені дружина... Та я за свого чоловіка віддала б половину свого віку, сама б себе на поталу пустила, не то що!.. Та я радніша б небо до нього прихилити... Сказано: куди голка, туди й нитка; куди чоловік, туди й жінка... Суддя, значить, нічого Антонові... а панич тільки язика прикусив... ніяково йому... Та й мені ніяково стало: все ж таки, хоч і на потребу своєї дружини, а збрехала, а вдруге, і те не добре, що люде візьмуть нас на зуби!.. Притиснуть сюди і віхоть, і мішок, і жида, і старого пана... У нашому селі, нічого гріха таїти, люде язикаті, люблять піднебіння чухать. Знов же і те мені на думку впало, чи нема тут якої лихої притчі? Що воно за знак такий, що аби прийшов день святої волі, так Антін і свариться, і лається з паном? Та коли б було за що, а то — як я тобі, господи,— не до ладу воно... Добре, що досі, наче на воді, слід зникав... А що, якби люде сторонні те чули? Суддя каже: "Острогу не минув би!.." Он воно що! З чого ж воно все отеє?.. Міркую собі, голову ламаю, а не тямлю, як дійти до краю; та— й де той край? Стала мене журба часом за серце ссати: мало хіба з мене того лиха, що од чортів його не відверну, а він ще й до пана шевською смолою липне. Негаразд воно щось, а що саме, де той вузлик, і не вгадаю... Що ж його в бога діяти? Чи в людей ради питати, чи своєю головою хисту доходити, щоб одвадити Антона від тієї лайки? А одвадити, хоч ти що, а треба, бо душа моя чує, що без якоїсь лихої пригоди не обійдеться. Не дай боже чого — шкоди зазнаємо тялекої, бо саме тільки що почало у нас хазяйствечко зросту набиратися: уже в нас і конячка завелася, вже й пара третяків-бичків, з ними Антін вже й в супрягу стає з кумом Прохором... Земельку влее наймаємо, свій хлібець маємо, влітку обоє на ріллі, а прийде зима — він фурманує... Усе гаразд, і двоє діточок коло нас, наче пташенята ті, весело щебечуть... От тільки, кажу вам, всього мого й лиха, що оті чорти та лайка з паном. Журба з ніг мене валить. Восени панич наш звалився з ніг. "Кахи та кахи", та на самого Михайла так закахикався, що мокротиння як сперло йому дух, так він і простягся... У мене, прости мене, мати божа, на душі полегшало: не те, щоб я йому смерті бажала, а гадала собі, що тепер вже ні з ким буде Антонові лаятися, а мені того тільки й треба. Розвиднялося у мене на душі. Прийшов день святої волі. Своїм звичаєм люде молебство відправили. Я вже до церкви, прости, боже, не ходила, не можна було, мати нездужала, діток ні на кого було покинути, а до церкви їх брати побоялася, бо в той день незвичайно холодно було: мороз, сніг, хуга, наче в пилипівку... Так Антін сам ходив. Вже як він ще до церкви йшов, так я помічала собі, що у нього десь щемить... Такий він невеселий, суворий і до дітей непривітний: то було Парасочки він з рук не спускає, а то й словом не обізвався до неї... А вже як з церкви вернувся, так і на людину не похолшй! Не чоловік, а хмара він, густа аж темна... Уся твар йому сумом-нудьгою взялася. Мене усю так у печаль і кинуло! Злякалася вельми, думаю: закедулеав він. Я до нього і те, і се, голублю його, діти коло нього в'ються, наче метелики коло квітки. А він мовчки сидить, сопе, люльку смокче та чортів згадує... Ох! Як же у мене на серці важко стало!.. Пораюся собі коло печі, а від нього очей не одірву; горшки біжать, а я їх не бачу. Сіли обідати. Він чи лизнув, чи не лизнув... — Антоне! Чого ти такий сьогодні? — питаю. — Який? — Несуразний... Тобі недобре? Нездужаєш? Де в тебе болить? Приліг би на печі!.. — Ніде в мене не болить... Тяжко... — Чого ж тобі тяжко?.. Скажи, мій голубе? Поділи своє лихо зі мною, воно й полегшає... — Ні вже! Не з тобою мені ділитися, не ти мені поможеш... — Та що ж таке у тебе? Скажи! Не тайся од мене... Скажи! Бачу: він трошки пом'якшав; я тоді до нього ласочкою, то з того боку, то з другого — у вічі до