Роман О. Гончара “Прапороносцi” вражає глибокою правдивiстю, живими, виразними образами героiв, якоюсь сонячною романтикою, поєднаною з глибоким реалiстичним вiдтворенням вiйни. Пiшовши в першi днi вiйни на фронт, Гончар воював рядовим солдатом, потiм сержантом, був командиром обслуги батальйонного мiномета, старшим мiнометноi батареi. Багато сотень кiлометрiв пройшов вiн плiч-о-плiч з солдатами i офiцерами, якi невдовзi будуть змальованi в його романi “Прапороносцi”. Сам письменник писав про прагнення передати всю правду вiйни, “вiйни справжньоi, реальноi, з ii стражданнями, кров’ю i потом, з ii тяжкою солдатською героiкою”. I вiн змiг цього досягти.
В образах радянських воiнiв у трилогii О. Гончара “Прапороносцi” втiленi високi моральнi якостi справжнiх патрiотiв. Усiх iх вiдiрвала вiйна вiд мирноi працi. Автор змальовує й оспiвує героiв, оповитих красою вiрностi Вiтчизнi, вiдважних, прекрасних у своiх почуттях, дiях, вчинках. У життi й смертi. Наче в легендi, серед червоних макiв гине Шура. На золотiм сонцi, як древнiй витязь, полiг Юрiй. З волошками в руках умирає Гай: “гарний, стрункий, широкогрудий – справжнiй красень… “його очi були ще синiшi за небо, прозорi, як камiнь сапфiр…” Цi рядки, наче ода бiйцевi, який iшов звiльняти поневолених, присвяченi Гаю. Трилогiя “Прапороносцi” – це ода Радянськiй Армii, нашому народовi. Олесь Гончар добре пiзнав душу радянських воiнiв, захоплювався iхньою самовiдданiстю, вiдвагою, вiрнiстю присязi, гуманiзмом. З пекучим болем у серцi ховав бойових другiв. Письменник розповiдає про бойовий шлях мiнометноi роти Брянського, що у складi полку Самiєва брала участь у визвольному походi Радянськоi Армii на завершальному етапi Великоi Вiтчизняноi вiйни. “Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино… I хто не звiдав цього щастя, цiєi … краси вiрностi, той не жив по-справжньому,” – слова Юрiя Брянського, якi можна було б узяти епiграфом до всiєi трилогii. Думка про визвольну мiсiю радянського вiйська розкривається i у мовi дiйових осiб. “Нам наче на роду написано – завжди всiх визволяти i всiх рятувати” – мiркує Роман Блаженко. “… Не лише зненависть, а й любов рухає армii вперед… Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до всiх трудящих людей на землi… Нею ми сильнi”, – чує Сагайда розмову двох бiйцiв. У розмовi з Маковейчиком лейтенант приписує цi слова Брянському. Це тому, що вони найвиразнiше передають гуманiстичну суть поглядiв Юрiя. У багатьох начебто дрiбних деталях розкривається почуття приязнi й дружби з боку братнiх народiв. Так трудiвники-мадяри зустрiчають наших воiнiв спiвом “Iнтернацiоналу”, охоче пiдковують iм коней, бажаючи, щоб пiдкови не зносилися. Селяни-словаки розповiдають, що шiсть рокiв вони зберiгали червонi прапори, очiкуючи на визволителiв. Празькi повстанцi кличуть Червону Армiю “на палац”, i радянськi воiни поспiшають на допомогу, розумiючи: “як ми не виручим, то не виручить нiхто”. Чеськi селяни поливають шлях водою, щоб не падала пилюка на “висвободителiв”. Неначе рiдного брата зустрiчає словацька партизанка Юлечка Сагайду. Ми побачили й полюбили в “Прапороносцях” просту й красиву душу воiна-переможця – постатi живоi, не умовноi, не безплатноi, але водночас наче очищеноi вiд усього випадкового. Цей твiр одразу полонив молодь, пiдлiткiв. Адже юнь, шукаючи свого мiсця в життi, пильно вдивляється в лiтературних героiв, обираючи собi за взiрець людей мужнiх, вiдважних, вiрних, безмежно вiдданих високим iдеалам. Сьогоднi “Прапороносцi” – наша класика. Проте нiщо в цьому романi не “збронзовiло”, не покрилося павутинням часу.