Новела
Вони пили кров із серця селянинового і мозок з його голови.
К. Маркс
— Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду!
— Не черкай, сину, а послухай моєї ради…
Але Гандзючиха не встигла закінчити своєї поради синові: він так грюкнув хатніми дверима, так скригнув на порозі зубами, що від того грюкоту та скреготу, здалося їй, аж миски підскочили й задзвонили на прилавку… А горня з-під каші на волосину не впало на долівку.
— Святий дух при хаті…— здвигнувши плечима, промовила стурбована мати.— Що з ним діється?
Розвівши чорні, ніби покроплені землею і потріскані від сонця руки, Гандзючиха застигла над посудом; тримала в руці віхоть із соломи, а правою підхопила горня, що от-от мало скотитися додолу. Вона запеклася з поведінки синової так, що й за роботу забула.
— Діти, діти,— шепотіли її вуста.— Хіба я, сину, зла тобі бажаю? — намагалася вголос говорити Гандзючиха. Спам’яталася: до кого вона говорить? До стін німих чи до посуду? Ні, краще замовкнути, краще серцем переболіти їй, як розпочинати колотнечу з дітьми! Вона знає: розридається з жалю та горя на всю хату, а тоді так щемітиму під грудьми, що звестися з полу важко…
І, схлипуючи, не вгамовувалася, говорила далі:
— Еге, коли зачеркав уже в хаті,— не жди, мамо, добра! У мислях докоряла синові його ж таки словами:
“Добре. Не хочеться тобі йти в молотники, посміху людського, кажеш, боїшся, а хіба тебе посміх хлібом годує, що ти його злякався?.. Та ще під такий час…”
Стуманілими очима обвела по хаті: сама вона в хаті, як палець той.
“Правда твоя: краще в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти… Хіба я не знаю, діти, який важкий той хліб? Знаю. Руки мліли мені на чужій роботі… Аж кров з-за нігтів виступала, так важко робила я! А ти ще докоряєш: “Краще в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти!”
Важко сіла на лаву; журливо схилила долу високе, покарбоване зморшками чоло: глибоко-глибоко замислилася над словами свого найстаршого сина Василя.
Троє дітей викохала вона на своїх злиднях… І ніколи не нарікала, нікого не попрікала. Тільки жаль якийсь на серці жевріє: з пучок своїх вигодувала діти, а тепер так виходить, що то вона трьох наймитів людських викохала і на те тільки вигодувала, щоб якийсь чорт висмоктував з них усе — і здоров’я, і розум, і радощі… Отак, як у тій старій пісні співають: “Не турбуйся ж ти, наша матінко, нами: як підростуть крильця, то розлетимося й самі…”
Не зазнали її діти ані радощів, ані розкошів тих. Де там: хліб змалечку недоїдати навчилися, а не встигло на ноги сп’ястися,— запечи його в найми!.. Розлетяться твої діти, мати…
Туга й журба, мов та сажка на пшениці, лягли на материне серце й до дна, здавалося, скаламутили спокій. І верзлося, з думки не сходило: “Чехи з японцями,— казав їй Василь,— розкопали над Байкалом золоті гори…” Отуди б йому поїхати.
— І як він не розуміє,— дивувалася,— що не під таку лиху годину золота шукають?..
А тут — новий клопіт: недавно приїхала до неї дочка Галька: пишна така, що й на мову не здається: сама в тілі гарному, біленька, наче панянка яка, і все перед дзеркалом косу розчісує та все кучері над лобом збиває, щоб такими начосами звисали їй, а до чого воно — начоси ті — не знає Гандзючиха!
Дівка день у день лає якихось більшовиків: вони, каже, примусили панів її тікати десь аж за границю…
“Кровопивці — більшовики ці,— говорить Галька.— Не дають по-людському жити… ” А Василь змагається з нею, і гризуться, дурні, день у день обоє, як ті сліпі цуценята!
Дорікає Василь Гальці довгою спідницею, в’їдає на неї за поведінку панську:
“Годі,— каже,— булок поїла, а тепер од чорного хліба ясна болять?”
Отак день у день сперечаються, і ніхто з них не знає, що вона — Гандзючиха — троє ряден уже на хліб заміняла!
А це тільки вчора нового діждали: дві копи жита збили хлопці. Є в неї тепер новий хліб! Зародило цього літа жито так, що давно вже не пам’ятає вона такого урожаю! Прикро трохи Гандзючисі, що не буде в неї ніякого приварку на зиму — не сіяла вона ані проса, ані гречки, ніде було й клаптя забризкати… А в людей такі проса, аж хвилі ходять: квітчасті та волотисті.
Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі і все човпла коло однієї думки: хліб.
Може-таки, хлопці її — Василь з Гришкою — замолотять восени хоч пуд який проса на кашу? Однаково хліб: чи просо, чи гречка, аби було чим борщ заїсти. А чого б хлопцям і не замолотити? Обидва замашні, спритні; свого, бач, жита аж півтори копи за день збили!
Але в пам’яті знову сплили Гандзючисі докірливі Василеві слова: “Краще, мамо, в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти…” Запитала вголос, чітко слова проказуючи:
— А що ж ми, сину, їсти будемо?..
Вона підвелася з лави, хвилину стовбичила над посудом,— все ще шепотіли їй вуста, ніби вговоряла сина,— а далі втерла рукавом скупу сльозину й мовчки, вряди-годи схлипуючи, шарувала віхтем чорне горня.
* * *
— У молотники радять…
Василь Гандзюк — перший парубок у Піях — сьогодні сам здивувався з того, що йому раптом обридла й надокучила парубоцька гульня. Справді, чого йому йти туди, на ту вулицю? Хтось, може, женихається, маткобожиться коло дівчини, а йому, Гандзюкові, треба рихтувати ціпа!
Вийшов він з хати, позмагавшись з матір’ю, з таким смутком, що ніякою гульнею не розвіяти його.
“Рихтуй ціпа…”
Замислений, Гандзюк нерухомо сидів під яблунею, недалеко своєї клуні, і з тупим болем прислухався до глухого бринькання балабайки.
Десь далеко, на кутку, вирувала сільська вулиця. У вуха Ганд-зюкові глухо бубонів бубон — враження було таке, ніби виїздили з весільним поїздом придани; бубнові підспівувала, мов та весела приданка напідпитку, балабайка: вона тілілікала тонким голосом і, здавалося, не в силі була заглушити голосні удари бубна:
Бум-бум-бум… Тілілі, тілілі-лі… Вамбум-бум!..
“Гришка триндикає…” — подумав Гандзюк.
Справді, на Василевій балабайці — усі знали — грав сьогодні найменший брат його — жуплякуватий, завжди хоровитий, але веселий на вдачу хлопець. Гришка — так звали його — грав сьогодні з особливим успіхом: йому пощастило підслухати в солдатів, що стояли були у Піях, декілька нових пісень, вивчити пісні ті, ще й на голос по-солдатському взяти, щоб потім з великою насолодою, як новину, притриндакувати їх на вулиці; а слова він вимовляв, як то й годилося, з тупою старанністю:
Едет Ленин на телеге,— Я за ним вдогонку…
Гришці подобалися слова цієї пісні: зрозумілі й до прикладу припасовані, вони аж танцювали на балабайці.
— Хто він такий — Ленін? — цікавився Гришка, але ніхто з хлопців не міг до ладу пояснити.
— Чудаки: генерал, який Денікіна не послухався! — урочисто, з виглядом знайка, сказав один зарічаний парубійко.
— Упертий, видать, коли воює з таким бороданем, як Деніка! — додав хтось.
Гришка навіть спробував уявити собі невідомого Леніна за цією піснею: виходило так, що він їздить звичайним селянським возом од села до села, підбиває проти Денікіна людей і, заклопотаний війною, зовсім не зважає на прохання Смолярчукового Кирила: гнати Кирилові самогонку чи ні?..
А на Смолярчукові Гришка спинився не випадково: Кирилів Кар-по, казали дівчата, записався до війська — у пластуни якісь чи в плаксуни, не добрав Гришка! Чув тільки:
“І мій син із золотими плечами ходитиме!..” — сказала нібито Карпова мати.
— Хай собі пишуться…— міркує знічев’я Гришка.
Він удруге б’є пальцями по струнах, удруге вимовляє слова чужої йому пісні; вимовляє їх баском, по-парубоцькому, особливо підкреслюючи ті рядки, що стосуються самогонки:
…Разрешите нам, товарищ, выгнать самогонку!
— Це, хлопці, наче Кирило Смолярчук біжить за возом та проситься! — вихоплюється із словом Гришка.
Але йому ніхто не відповідає; молода челядь захоплена словами дотепної пісні, пісні, що встигла прославити, як здається парубкам, піївську самогонку… Її — пісню — тільки й співати варто заради цього!
Правда, деякі парубки гоноровито спльовують на землю з таким виглядом, ніби нічого нового Гришка й не співає сьогодні, ніби вони ще кращі пісні чули й знають,— отож нема чого по-дурному вихваляти запозичену з чужого голосу пісню!
Не здивувати піївських парубків піснею. Ніколи!
— Вона під гармонію краще виходить,— говорить хтось недалеко Гришки.— Ну, скажіть, як тоді грати на балабайці, коли людині гармонії хочеться?..
— На гармонії, кажеш, краще?
Усміхаючись, Гришка повертає голову і довго шукає очима того парубка, якому так раптом заманулося гармонії, він вирішив — з усього видно — відрубати парубкові так, щоб раз і назавжди відбити в нього охоту встрявати не в своє діло:
— Гармонія! Ну й сказав, хлопці, наче в церкві не вдержався! Може, тобі ще трирядки забажалося, такої, може, як у Півненко-вого Данила?.. Чому б не Маруся, якби шанувалася!..
— В’їдливий…
Сміються хлопці з дотепної відповіді; добрим словом згадують Півненкову гармонію, і ніхто, здається, не прислухається вже до слів парубка, коли той намагається огризатися до Гришки: нікому нема до того діла.
Вулиця, захлинувшись парубоцькою піснею, знову гуляє під голосні удари бубна.
Гришка уриває грати.
“Хай краще співають хлопці,— ображено думає він,— як маю триндикати на балабайці…”
Мовчки струснув білявим, обрідним чубом, тихо поклав собі на коліна балабайку і, слухаючи пісні, мимоволі згадав за Півненкову трирядку: гармонія на всі голосники — разом з піснею — заливається в його дитячій уяві… Вона плаче й сміється тут таки, під вербами; захлинається від пісень — сумних і веселих, а він, Гришка, аж очі примружує від такого великого щастя, голови не повертає, щоб не схлюпнути вимріяної насолоди: йому здається, що він от-от черкнеться підборіддям об ріжок гармонії…
— Тю, і малих чорт на вулицю носить! Посунься! — безцеремонно гукає до Гришки якийсь кремезний, вузлуватий парубок з чужого кутка.
Гришка швидко, не змагаючись, одсовується, дає парубкові місце поруч себе. Парубок придивляється до Грищиного обличчя, а пізнавши його, трохи ласкавіше говорить:
— А-а, це ж Василів братуха! Гуляй, малий… Нікого не бійся, гуляй!
— Я не боюся,— тихо одказує Гришка.
Йому приємно, що цей міцний, дужий парубок, згадавши Грищи-ного брата, не дав йому стусана, а, навпаки, запросив гуляти… Добра в нього рука — Василь!
“Він,— снує свої мислі про брата Гришка,— обіцяв за всяку ціну купити в Півненка його трирядку… Сорок карбованців хоче за неї Півненків Данило!..”
Отоді вже ревтиме й густиме піївська вулиця од захід сонця до світанку!
Парубок з бубном вибиває чотири голосних удари, Гришка підхоплює ті удари тонким “ті-лі-лі” на балабайці, і глухим кутком знову котяться урочисті звуки бубна, ніби нарочито закликають не спати такої зоряної ночі:
Бум-бум-бум… Тілілі, тілі-лі… Вамбум-бум!
— Чого це ваша Галька вулиці цурається? — запитує в Гришки той-таки вузлуватий парубок, що сидить поруч.
“Чого йому треба від мене? — дивується Гришка.— Пристав як та шевська смола!”
І він, залишаючи пальці на струнах, сміливо, як на Гришку, відказує:
— А ти сходи та й поспитай! Чого, мовляв, не зволили вийти?.. А то ще мене замість Гальки пригорнеш під вербами! — навмисне грубіянить, навмисне відповідає так Гришка, щоб додержати піїв-ських звичаїв.
Не чути було парубкового слова; дівчата пирснули сміхом, хлопці тюкнули, зустрічаючи своїх товаришів з іншого кутка, а власник бубна зробив таких три голосних ударів, що на кутку жахнулися зо сну собаки й завалували з кінця в кінець глухої піївської вулиці.
По-стародавньому гуляла ще піївська вулиця!..
* * *
— Сказися ти з бубном своїм! — вилаявся Василь Гандзюк.
Сидів нерухомо під яблунею і пихкав, глибоко затягаючись, цигаркою. У пальцях стримів йому ще великий недокурок, але він раптом погасив його. Бачить Василь: вийшли з хати на ганок мати; обличчя за гіллям яблуні не видно парубкові, а тільки біліє в сизій темряві рукав материної сорочки; постояли мати, послухали парубоцького тюкання, перехрестилися й тихо пішли назад у хату.
На порозі оглянулися: ще трохи постояли і на зорі подивилися — шукали, видно, молодика… Пішли.
Василеві соромно чомусь стало за хлопців — уперше це з ним так, бо сам любив вихріти й командувати на вулиці. Добре, що не помітила його мати під яблунею, а то знову почали б, мабуть, картати словами та докорами — і за вулицю, і за непослух, і за поведінку дурну його в хаті… Справді, чого йому було скригати зубами, дверима хрьопати?..
Так, мати день у день рають у молотники йти, день у день журять йому голову безхліб’ям, наче він — Василь — сам не бачить, які в них статки?.. Ех, не знають його мати! Зовсім не знають.
Та ще й те сказати: радять йому сховатися від мобілізації.
“Тікай, сину, на степ, хай вона трохи перешумує, революція ця, а тоді знов повернешся до села… Еге, ще й хліба на зиму приробиш… ”
“Говорять таке, наче маленькі”,— подумав тоді Гандзкж.
Своєю охотою він і сам не збирався до війська йти, хоч багато вже дехто записався з піївчан, але йому ніяк не годиться за Дені-кіна битися. Все заможніші пишуться у добровільну ту армію, ну й бідних, зрозуміло, підмовляють та заохочують писатися.
А вчора приходив до нього Кирило Смолярчук, наздогад буряків казав:
“Ти в нас, Василю, перший, можна сказать, парубок у Піях… Один тільки гандж у тебе: комуністів боїшся”. “Чого ж це я боюся їх?” — запитав його.
Смолярчук хитро так засміявся, обвів прижмуреними очима Ган-дзюкове подвір’я з хатою старою у вишняку і тільки на пригребиці, коло погреба заваленого, зупинив свої очі й промовив:
“Так ніззя разсуждать… Заразу треба огнем випекти, тоді порядок у нас буде! Зрозумів? До ноги треба вибить”.
Промовчав Василь. Смолярчук покрутився на подвір’ї, почастував Василя папіросою, ще хотів щось, видно, сказати, але поспитав тільки, чи не вийшла б його — Василева — мати днів на два проса жати? Добре, Василь перекаже…
Аж у воротях ще раз оглянувся Кирило Смолярчук.
“Не треба вірувати трусові,— сказав.— Чого тих злиднів боятися?”
Він бачив недавно полонених коло волості — не люди, а мотлох якийсь! Ну, а в Денікіна, хай подивиться Василь, орли просто: люди, як перемиті… І знову ж таки — зодяг який дають у кавалерії, га? Його Карпо без балачок записався.
І пішов собі повагом, попихкуючи папіросою.
Усміхнувся Гандзюк, уперше подумав так:
“Іч, зараза яка! І хліб чужими руками хоче впорати, і комуну чужою кров’ю до ноги вибити, щоб хліб йому з тієї крові кращий зародив!.. ”
Кинув, пам’ятає, папіросу з тієї злоби, аж засичала у воді, бо саме після дощу розмова ця була.
…На селі, десь далеко, пролунав глухий постріл. І знову з тривогою відчинила сінешні двері Василева мати, знову довго стояла на ганку і все слухала, як валували на кутку собаки.
Вона стояла тепер у чорній кохті: висока, темна тінь на білій стіні хати.
— І чого вони шастають раз у раз? — сам себе поспитав. Нічого, здається, не бояться так мати, як їхнього парубкування! Смішно Василеві: коли б можна, то за руку водили б їх туди й назад!
І похмарнів, згадавши: “Удвох, діти, ви півтори копи за день упораєте… Еге ж, півтори копи: молоді, замашні хлопці…”
Василеві з болем всотуються материні слова: “Чула, хлопці, що на степу півпуда з копи платять… І пшеницею, бо степові люди не сіють жита… ”
“Умгу”,— відповів був Василь за столом. І більше, пам’ятає, аж до вечора не розмовляли з приводу молотьби. Добре та гаразд знає він, до чого стосувалися ті люди степові: бояться мати мобілізації.
У рудих хмаринах виткнувся на небі кривавий серп молодика.
“Таки подивилися на нього мати — не заспали…” Важко зітхнув і почав крутити нову цигарку.
Не піде він у молотники: хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти!
* * *
Ліг у саду на прив’ялий покіс трави.
Добре. Вони з Гришкою погодилися йти молотити… Хай уже дражнитимуть собак попід дворами, як на те пішло! Хай… Гандзюк оскальнувся посмішкою:
“Боже мій, яка б то радість була матері! Але хіба вони — мати — уявляють собі молотників на степу? Тільки торбів через плечі не хватає тим молотникам!”
…Так, вони підуть поза селом, підуть рано, до схід сонця.
Один — ставний, кремезний, з широкими плечима і великими, схожими на червоні буряки, руками; сорочка на ньому товста, з гарно вишитою маніжкою, на голові сірий картуз, а в руках замашний ціп. Таким уявляє себе і таким справді є Василь; поруч нього — худий, схожий на тхора, жуплякуватий Гришка; обидва вони в пилюзі, зморені й здорожені, а стоять — в уяві Василевій — коло воріт якогось дукаря-степовика: роботи питають.
Василь навіть картуза зняв, щоб ласкавіше поздоровкатися та не таким уже гайдамакою в очі степовикові впасти; от він усміхнувся — сором’язливо, покірно, як доброї матері дитина!..
Ще й Гришку смикнув за рукав, щоб він трохи підбадьорився.
— Держися героєм! — сказав, зберігаючи усмішку.
Гришка, знає Василь, завередує, окриситься. Мале — дурне, не розуміє того, що, може ж, десь і господиня з-за хліва на хлопців дивиться, отож треба їй хоч усмішкою ласкавою догодити, а по-друге — не такими уже й захарчованими видатися!
А груди свої, розхристані на один тільки ґудзик, хлопці виставили так, ніби вони збираються продати їх: “Отакі ми, дядьку!.. Дивіться з усіх боків… ”
— Звідки? — бовкає знічев’я дядько.
— Піївські,— статечно одказує йому Василь.
— Так… Це коло Дніпра там десь?
— Коло Дніпра… Водяні, можна сказать, люди,— пробує жартувати Василь, захоплений із своєї вигадки; але його стримує, як то завжди буває у таких випадках, сувора, трохи навіть глузлива дядькова усмішка.
— Водяні?..
Гришка, здається Василеві, навіть ціпилно до ноги приставив — солдатом стоїть перед степовиком; балакучий, він от-от вихопиться й собі із словом доречним, але стримується чомусь, вичікує, хоч по очах видно, що хоче встряти в розмову, а тільки не насмілюється.
А Василь, як старший брат, умовляється за роботу статечно, слова материного пильнує:
— За копу — півпуда пшениці… Егеж, молотники з нас молоді, замашні… До зернини виб’ємо!
— Так, так… — одказує знехотя дядько.
Він примушує своїми “так, так” чекати на відповідь хвилин зо три; але хлопцям — не первина, вони вже не одного такого відвідали, отож чекають терпляче, переступаючи з піску на шпориш, чекають, не спускаючи очей, щоб не образився, бува, хазяїн з такої неповаги до нього.
— Так…
І невідомий Василеві степовик, не відповідаючи, придивляється чомусь до Грищиного обличчя,— худого, схожого на тхорине.
— І який з нього молотник?.. — висловлює Василь дядьків сумнів.
Степовик скінчив нібито свої оглядини, бо Василь уже ловить знайомі йому слова:
— З миски, мабуть, добрі молотники? Ну, а так, як до діла, то з вашим молотінням будемо без насіння?!
Василь, звичайно, кидається від такої образи, хоч добре знає, що ніяким обуренням і лайкою діла тут не звариш; перед ним широкий, у три пілки, сказати б, чоловік; воло тому чоловікові звисає, як у добре відгодованого кабана, спокійний він і певний за свій спокій… Не годиться вишкваркою плигати й сичати перед таким чоловіком.
— Ви ж не бачили, дядьку, нашої роботи,— похмуро говорить Василь.
Йому аж у грудях клекотить сказати, що забилися вони сюди — на степ — не милостині просити, не клинки під вікнами “на погоріле”, як дехто робить, збирати, а прийшли з братом молотити… Хай не лякає степовика Гришка своїм захарчованим обличчям — він жилавий, міцний хлопець!
І стогів його, хай не дивиться з такою підозрою, вони теж не заберуть: їм небагато треба — пуд-два з тих стогів заробити!
Обводить Василь очима широкий степ: стерня на степу, як вічка безмежного невода… Нема кінця, краю нема тим вічкам з вузликами срібно-золотими!
“Які багаті землі в людей!..” — хочеться сказати йому.
…Не скінчив, виходить, степовик своїх оглядин; Гришку залишив, як жука при дорозі, не вартого уваги, а зате пильно дивиться на Василя. Дивиться йому в очі, сповнені жалю від образи; сковзається усмішка на обличчі дукареві — він з великим задоволенням зупинив свій зір на Василевих руках, схожих на червоні буряки, дивиться на його товсті, засмаглі губи, на босі, порепані від сонця, ноги…
“Тільки в зуби ще не подивився,— міркує Гандзюк.— Наче коня на ярмарку купує!”
А після таких пильних оглядин степовик пропонує хлопцям як ласку… сім фунтів з копи. Ну, а коли добре робитимуть, можна буде й десять фунтів дати, йому не шкода за добру роботу!
Тільки не пшеницею, а житом: не зародила, мовляв, пшениця!
Степовик, що за нього так гарячково марить Василь, несподівано стає балакучіший. Адже перед ним — два убогих молотники з далеких Піїв; обидва здорожені, голодні, вони підуть робити за яку завгодно ціну, за шматок хліба дякуватимуть… І хто їм дурний сказав, що півпуда з копи платять? Він, степовик, знає: піївські люди не їдять пшеничного, більше на житньому перебиваються,— правду він каже?
Він добре знає, як живуть ті водяні, мовляв, люди! Ну, а харчі в нього добрі, одпасуться трохи хлопці; але ближче до діла: усім воно тепер не мед п’ється… Революції, бач, роблять.
Так-от: йому треба, хай знають хлопці, збити на кулі сорок кіп пшениці, він помолотив би й машиною — діло невелике, але йому до зарізу треба кулів: клуні й нові хати синам укривати.
— Сім фунтів з копи?..— не стримуючись, голосно, з обуренням запитує Гандзюк.— А краще хай погорять тобі стоги твої, як за сім фунтів копу молотити!
Василь підводиться з покоса, думає: “Ну, вилитий тобі Кирило Смолярчук! Наче одна мати породила їх… ”
…Ні, не піде він у молотники. Краще вже золото японцям копати, як з ціпами дражнити собак попід дворами!
Хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти…
Не хоче він, Гандзюк, раз у раз слухати, як будуть у кожному селі хитати головами, коли зустрічатимуть двох молотників:
— Бідні хлопці, як важко їм ті пуди заробляти…
* * *
Аж очі розгорілися Василеві. Доки лежав горілиць на покосі, заплющивши їх, доти не бачив, здається, неба… Ходив з Гришкою курними степовими дорогами.
І ніч підкралася до нього так тихо, що не спам’ятався: стояла над Піями, як німа. Замислений, мрійно дивився у безкраю, чарну далечінь, хитав головою. Він, як і мати, любить зоряне небо.
Чумацьким Шляхом, як рікою, у безвість ринуть зорі… Золотим пилом курить безконечний шлях! А тиша навкруги така ж німа, як і ніч над Піями.
Тільки смутними голосами — надокучили вже ці пісні Василеві — виводять дівчата щовечора однієї:
Ой до того проса та проса Доріженька проста та проста…
“Маляренкова тягне…— подумав.— Сама мала, мов та рукавиця, а така голосиста!”
Мимоволі слухав пісні. Бубон давно вже затих чи рушили хлопці на інший куток — невідомо, бо в унісон пісні врядигоди бриніла тільки балабайка; вона бриніла на одній струні — бринь-бринь, ніби боялася порушити лад у ясних дівочих голосах, а тільки разом з ним намагалася вивести й пустити у чарну ніч слова ті смутні, що дрібними сльозами з любові сходять…
“От якби під гармонію заспівати її,— спливло Гандзюкові,— птиця б і та слухала!”
Ніхто, мабуть, з піївчан не любить так грати на гармонії, як Василь Гандзюк! Йому іноді здається, що він з останнього стягся б, щоб купити собі трирядку в Данила.
“То нічого, що вона стара,— заспокоював себе,— голосники в неї — справні… Кращі, може, як у новій!”
На одну мить ревнули горласто баси,— розступилися збрижені міхи на гармонії,— і ніжно, серце краючи, заспівали під’южисті голосники. На одну тільки мить, бо сам зрозумів, яка то безглузда для нього і яка марна мрія — Півненкова гармонія!
Тоді в’їдливо засміявся, сам себе картав. Друга тобі, Василю, золота гора з чехами та японцями! Дома — на два місяці хліба стане, а йому — гармонію подавай! Ти ба, Смолярчук який з катеринками знайшовся!..
У нього глибоко-глибоко, підсвідомо якось, закралась була заздрість до Смолярчука — ні до кого іншого, а тільки до Смолярчука: він сто гармоній купив би, якби тільки схотів! На все село десяток таких, як він. Йому з одного млина пливе стільки добра, що хватило б увесь Гандзюченків куток прохарчувати!
І ця заздрість до Смолярчукового добра зростала. Скрививсь і висміював сам себе далі. Гармонія!.. У Смолярчука — просяні жнива: п’ятнадцять кіп накосив уже, а ще кіп на двадцять жати стоїть, чого ж йому не грати?.. Гратиме! А ти будеш йому коло ціпа пригравати! Мине два місяці — хліба й пилини нема,— тоді скинеш шапку, брешеш, скинеш! І покірно, ковтаючи слину, скажеш:
“Піду до вас, дядьку, за ледабриню — дурно робить”.
Тіло Гандзюкові затрепетало, зубами скригнув.
— Бреше, не діжде він, щоб я йому молотив! То тільки батько покійні, пам’ятаю, од зорі до зорі ціпом було гатять у багачів.
“Найкращі кулі — з-під Гандзюкового ціпа”,— казали.
— Не діждуть вони! — уперто, ніби нахваляючись на когось, повторив Гандзюк.
Перед ним замайоріли, як недавно ще стерня на степу з вічками із безмежного невода, Смолярчукові копи; з високими острішку-ватими шапками, вони гордовито бовваніли довгою стайкою на просищі, під горою.
Ясно бачив: п’ятнадцять кіп. Він, Гандзюк, ще й пощитав сьогодні, коли йшов повз його поле. “Своїх нема,— подумав тоді,— то хоч на чужі позавидуй!”
І сміявся, пам’ятає, з пастухів, які гамселили ціпками сухий бур’ян і серйозно, задерикувато приказували якоїсь кумедної пісеньки:
Наплюю я багачу: Свою копу молочу!
“…Гоней четверо, а може, п’ятеро до кіп тих”,— настирливо снувалася думка. І не спам’ятався, звідки і коли підкралися до нього такі дивні, як на його вдачу, мислі:
“На селі — розгардіяш… Денікінці мобілізують підводи, мобілізують людей, у копах нахваляються забрати хліб, щоб повернути панові збитки за воловню… І нікому не буде діла до Смолярчуко-вої копи! Перестояла, скажуть, копа… ”
Серце стріпнулося Гандзюкові. Треба тільки чіпко взяти й до толку привести її! А він, Василь, спокійно рушить тоді на заробітки: у матері буде приварок аж на цілу зиму.
Згадавши про матір, Гандзюк похмарнів: покора й смуток в очах у матері.
Усміхнувся: “Вони, мати, жахнулись би такої думки!..”
…Ну да, Смолярчукову копу проса вони переносять удвох з Гришкою цієї таки ночі. Ряднами, по три-чотири снопи; до снідання упорають, а там — шукай вітра в полі!
Гандзюкові обважніла голова; тіло вдруге взялося трепетом; чи то від землі потягло холодом, чи так дрож пішов по тілу. Стояв під яблунею, як сліпий…
Тільки ясно бачив, здавалося, Смолярчукове поле під горою й довгу стайку кіп.
“…Навпростець, левадами, це зовсім близько. Хіба гріх у такого вкрасти? — знову підкралася думка.— Йому ж з горла пре…”
Сам себе намагався переконати: “Та хто говорить, що гріх? А то хіба не гріх, коли вони на одному борщі сидять, га? — з обуренням запитав.— А просо в нього, як оливо; зернисте та волотисте — з копи п’ятнадцять пудів буде… ”
Уже не мав більше ніяких сумнівів; один тільки Гришка, коли згадав його, викликав тривогу: боязкий він якийсь, немічний, а найгірше — любить багато говорити.
А втім, Василь добре знає свого брата, знає краще за Гришку, якими чарами спокусити його! Він так і скаже йому:
“Дурний, не бійся: гармонію ж купимо… Хіба в такого гріх украсти?”
І Гришка, він певний, піде за ним — заради гармонії — не тільки на Смолярчукове просище, а коли треба — у вікно полізе, на вила настромиться!
Гандзюк крадькома, ніби справжній злодій, легко рушив до клуні: йому треба зодягти чорну, крамну сорочку.
* * *
Гришка підвівся рушати додому. Він тільки дослухає новини про “вовків” якогось Шкури, а тоді — додому, на сіно.
Йому, правда, по дорозі було б з Маляренковою дівкою, а тільки невідомо ще, як воно складеться: коло неї припадає отой балакучий, вузлуватий парубок, що про Гальку їхню перепитував!
Гришка підожде; спить він у клуні разом з Василем, і нема йому чого боятися допізна гуляти. Воно трохи незручно, що він — менший — гуляє, а старшого нема на вулиці, але яке кому діло? Слава богу, він уже не маленький: п’ятнадцять год ще на Григорія сповнилося!
Вулиця тихо, ніби казки страшної слухаючи, бубонить під вербами, мугикає знічев’я, а вряди-годи позіхає…
— Спати час! Рушаймо, дівчата! — вихоплюється раз у раз нетерплячий голос якоїсь дівчини. Але сама вона не підводиться, а, навпаки, затуляючись хусткою, довго захлинається сміхом і довго розповідає парубкові про щось таємне-таємне…
Маляренкова — маленька, з терновими очима, в’юнка й заріча-на, все підбиває дівчат заспівати на прощання.
“Хитра,— думає собі Гришка,— голосом чарує… ”
А все-таки він підожде: може ж, той балакучий парубок одстря-не, а Гришці з нею — по дорозі… Разом, виходить, додому йтимуть! Нічого іншого, тільки разом додому йтимуть!
Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає. Так і не дослухав він, що саме виробляли “вовки” на селі; повернеться до нього обличчям Маляренкова — так він одразу застиг і прив’яв.
“Мара якась найшла на мене, чи що? — думає Гришка.— Гляне дівчина, а мені мову одбирає: за весь вечір двоє слів бовкнув!.. ”
Хай уже він дорогою говіркіший стане, а тут… Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає.
— …Тікай! Тікай, у бога-спасителя!.. — пролунав дикий, оскаженілий голос.
Вулиця кинулася врозтіч… Крик, галас.
— Стой! Стой!
І дзвінко, десь близько-близько, ніби над самим вухом, пролунали постріли з гвинтівок. По вулиці важкою ходою загупали солдати.
Вони виринули у своїх великих сірих шапках так несподівано з-за рогу вулиці, що ніхто з парубків і дівчат не встиг спам’ятатися, куди тікати; з дивними відзнаками на рукавах френчів — розкритою вовчою пащекою з великими іклами й висолопленим кривавим язиком — вони шматували й рвали на клапті всякого, хто тільки попадав під руку.
Довгими козацькими нагаями били по жижках, а так стриноживши, падали всією вагою свого тіла на зваленого й хрипіли п’яними, оскаженілими голосами:
— Девок давай… Девок!..
— Ожирели в тылу, сволочи-и?
Десь тріщали тини, шелестіли по той бік вулиці коноплі, й голосно, терзаючи тишу над сонними Піями, кричав на всю горлянку Смолярчуків Карпо:
— Вот ето їм, заразам, ясир! Валяй її під клуню,— я її знаю!
Гришка тремтів з переляку, мов той сполоханий заєць зо сну; під вербою, бачив, важко, на всю руку, били по обличчю якогось парубка: рукав з ікластою вовчою пащекою то підносився вгору, то падав з хеканням униз — раз, другий, третій…
— За що ж це мене? — утираючи кров, допитувався парубок.
— За большевизм!..
…Маляренкова, пам’ятає Гришка, не встигла випорснути з кола; вона стояла поруч вузлуватого парубка така бліда, як з крейди вимурувана. Тільки з тернових очей котилися їй сльози — дріб-ні-дрібні, як маленькі краплини роси…
Важко хакаючи, ніби йому бракувало повітря, біг просто на неї гінкий, з вищиреними білими зубами, невідомий солдат.
Гришка вперше за своє життя побачив таку людину: в одному усі йому горіла чарівним якимсь блиском золота сережка.
У Гришки тремтіли з переляку ноги — не було снаги бігти. Він на одну тільки мить звів очі на вузлуватого парубка і, здивований, прикипів на місці.
Парубок присів раптом до землі, пригнувся, а далі випростався й висмикнув з-за пасика одріза: пасмо світла від пострілу засліпило Гришці очі.
Він уже більше не бачив нічого й нікого. Нелюдським голосом, як під ножами, кричала й благала когось” батьком рідним називаючи, Маляренкова дівка.
— Не бойся, дура: у него только триппер!..
Гришка тихо, як цуценя, заскавчав під ударом нагайки, притулив до грудей свою балабайку й наосліп, на всю силу своїх прудких ніг, побіг попід тинами додому.
За ним не було ніякої погоні.
Прославлені “вовки” генерала Шкури шукали зовсім іншого м’яса!
У пелени летіли криваві дівочі сльози.
— Кусається?! — гукав десь у коноплях Карпо Смолярчук.— А ти її в зуби, коліном на груди… Так! Одразу тобі й посмирнішала!..
Дикий, озвірілий виродок запорожців, козацький офіцерик російської армії — Андрій Григорович Шкура — справді-таки білував робітникам і селянам шкури і посипав їх сіллю, щоб вони на все життя запам’ятали і поколінням наступним переказували, що Росія —єдина, велика і неподільна!..
…Захеканий, з поширеними од переляку очима, Гришка зупинився бігти тільки коло свого подвір’я. А помітивши коло воріт чорну, високу постать з револьвером у руці, він упав грудьми на балабайку і, схлипуючи, по-дитячому заплакав.
Його шарпнув і підвів за руку Василь.
— А ще парубок миршавий! — сказав.— Балабайку тільки спор-тив! Чого ти летів, як скажений? Хто тебе займав? Сорочка