Естетичні шукання та історіософські концепції
у художній прозі новітньої доби
Назад до Програми
Цимбал Тарас
(Київ)
“СОНЯЧНА МАШИНА” В.ВИННИЧЕНКА В КОНТЕКСТІ ЕВОЛЮЦІЇ
ІДЕЙ АВТОРА
“Сонячна машина” В.Винниченка — роман особливий не тільки для української літератури, а і для творчості самого його автора. Причому мова йде не про його повсякчас афішовану утопічність, небачену в українському письменстві, а про те що він став свідченням початку нового етапу в творчому житті автора, у якого відбувається поступова переоцінка пережитого досвіду, підбиття підсумків революційної боротьби, творення нової ідеології.
Неоднозначність “Сонячної машини” як перехідного етапу у творчості відбилася на оцінці та трактуванні твору. Одні літературознавці вважали його утопією [3, с. 435-457], Г.Сиваченко охрестила його антиутопією [6, с. 42-47], інші ж взагалі заперечували його утопічність [1, с. 32].
Відзначимо, що елементи соціальної критики в романі присутні (до перемоги Сонячної машини і відразу після неї), але їх не слід ототожнювати з антиутопізмом і тим більше переоцінювати їхнє значення, чим грішить Г.Сиваченко. Проте автор не формулює і свого позитивного суспільного ідеалу, зупинивши дію на моменті його досягнення. Певно свій ідеал В.Винниченко виразив в чомусь іншому.
Були спроби пояснити основну ідею письменника як віру у вирішальне значення техніки для прогресу людства [5, с. 556]. При цьому Сонячна машина розглядається як символ науково-технічного прогресу. Але ж не сам винахід привів до щасливого завершення історії. Це засвідчує картина розкладу суспільства відразу по його перемозі. І лише коли людство оновилося морально, воно зробило позитивним і апарат. Тобто не винахід робить людство кращим, а навпаки: лише людина здатна облагородити його. Саме ірраціональний порив, що охопив людство, його цілеспрямоване прагнення діяти, працювати призвело до створення нового суспільного ладу. Тобто свідомість визначила буття. І це писав колишній марксист!
Марксистський соціалізм у винниченківській редакції був утопією. Очевидно поступово він перестав його задовольняти. І тоді В.Винниченко почав створювати нову універсальну теорію. Цього разу морально-етичну (увага до подібних проблем у нього помічається ще з п’єс 1910-х років). У “Сонячній машині” вона проявилася в способі оновлення суспільства через моральне удосконалення людей. Згодом ці ідеї вилилися в утопічне вчення про конкордизм, положення якого намагався дотримуватися сам автор в особистому житті.
Отже, “Сонячна машина” — це все ж таки утопія, але утопічною ідеєю тут є вже не соціалізм (як це було у раннього Винниченка), а зародок нового етико-морального вчення, яке, певно, і було створене, щоб замінити останній після розчарування у ньому. Не дарма І.Лисяк-Рудницький говорив, що В.Винниченко належав до людей, які не можуть жити без утопії [4, с. 108].
Білецький О. “Сонячна машина” В.Винниченка // Критика.— 1928.— №2.— С. 31–43.
Винниченко В. Сонячна машина.— К.: Дніпро, 1989.
Зеров М. “Сонячна машина” як літературний твір // Зеров М. Твори в двох томах.— К.: Дніпро, 1990.— Т. 2.— С. 435–457.
Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе.— К.: Основи, 1994.— Т. 2.— С. 95–112.
Сеник Л. Перший український утопійний роман // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність.— Вип. 5.— Львів, 1998.— С. 549—559.
Сиваченко Г. “Сонячна машина” В.Винниченка і роман-антиутопія ХХ сторіччя // Слово і час.— 1994.— №1.— С. 42–47.
Назад до Програми
Боброва Інна
(Луганськ)
ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ГРИГОРІЯ КОСТЮКА
Григорій Костюк відомий не лише як визначний діяч освіти, науки, але й як літературознавець, літературний критик.
Григорій Костюк народився 25 жовтня 1902 року в селі Боришківці біля Кам’янця-Подільського. Ще в роки навчання у гімназії Григорій Костюк почав писати вірші, а пізніше зацікавився літературознавством. Наслідки роботи університетських студій виявилися у виданні у 1931 році першої наукової праці про життя і творчість Панаса Мирного.
Вагомим у творчому доробку Григорія Костюка є теоретична праця “У світі ідей і образів”, ґрунтовний огляд діяльності об’єднання українських письменників у діаспорі, книжка про В.Винниченка та його епоху [2, c. 17]. За його редакцією і з його коментарями дійшли до читачів твори і щоденники В.Винниченка, п’ятитомник М.Хвильового, твори М.Куліша, В.Підмогильного, В.Плевака, П.Филиповича, М.Драй-Хмари.
На Луганщині Григорій Костюк відомий здебільшого як автор спогадів про тюремні роки і роки заслання “Окаянні роки” (1978 р.) та першої книги спогадів “Зустрічі і прощання” (1987 р.), у якій він розповідав про найвизначніші події літературного процесу на Україні 20-30-х рр., про своїх сучасників — видатних діячів української науки, літератури й суспільно-політичного життя даного часу. Відомий він і як автор книги “Сталінізм в Україні” (Генеза і наслідки), вперше виданої українською мовою тільки в 1995 році у видавництві “Смолоскип”.
Як дослідник життєвого й творчого шляху В.Винниченка, Григорій Костюк у книзі “Володимир Винниченко та його доба” розкриває творчість талановитого письменника. Предметом його дослідження стали життєвий шлях, проблематика, головні герої, хронотип та поетика творчості В.Винниченка.
Живучи за кордоном, письменник видав у 1971 р. в Мюнхені книгу “З літопису літературного життя в діаспорі”, в якій аналізує розвиток літератури в середовищі українських письменників, які емігрували за кордон і творчо працювали за межами батьківщини. Також у 1987 році в Едмонтоні вийшла книга спогадів Григорія Костюка “Зустрічі і прощання” (Книга перша), в якій згадується літературний процес на Україні 20-30-х рр. та сумна доля політв’язня в сталінських сибірських концтаборах. Автор подає цікаві нариси про Воркуту, з деякими спогадами про голодомор 1933 р. та терор 1938 року, розповідає про своїх товаришів та про нові знайомства. У створенні цих спогадів постійним і беззмінним помічником була дружина Григорія Костюка Раїса Олександрівна. А у 1989 році ця книга відзначена премією фундації Т.О.Антоничів (США) [2, c. 689-692].
Отже, бачимо, що письменника все життя хвилювала Україна, її доля, рідна мова. Його творчість заслуговує на увагу сучасних науковців, дослідників Луганщини, адже деякий час вчений плідно працював у Луганському педінституті й листувався з літературознавцями нашого вузу. На жаль, поки що широкому колу українців Григорій Костюк мало відомий або ще й зовсім не відомий. Але будемо сподіватися, що його постать літературознавця неодмінно розквітне на українській землі і ми ще немало зможемо почути про Григорія Костюка як невтомного популяризатора української літератури за рубежем.
Костюк Г. О. Зустрічі і прощання.Спогади.— Кн. 1.— Едмонтон, 1987.
Міхно О. А. Пам’ятний для мене Луганський педінститут // Бахмутський шлях.— 1998.— № 5.— С. 15–18.
Назад до Програми
Смітюх Тетяна
(Луцьк)
ТЕМАТИКА ДІЛОВИХ ЛИСТІВ-ПОСЛАНЬ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО
Андрей Шептицький, як відомо, залишив по собі величезну творчу спадщину, вагоме місце в якій належить листам-посланням. З огляду на стильову різноманітність вирізняємо дві групи послань: 1) власне пастирські листи; 2) твори, написані митрополитом від імені Митрополичого Ординаріяту. Останні займають важливе місце серед ділової кореспонденції керівництва УГКЦ та вирізняються своєрідною побудовою (подібні до ділових записок, повідомлень, розпоряджень). Сам автор називає їх “зарядження та оповістки”.
Однією з особливостей таких текстів є тип адресата. Всі вони призначені духовенству, а саме: “Отцям-Душпастирям”, “богословам”, “Священикам”, “Всеч. Духовенству”, “Деканальним урядам”, “Парохіяльним Урядам Архиепархії”. Залежно від мети написання розглядувані листи можна поділити на листи-повідомлення, листи-нагадування, листи-прохання, листи-накази, листи-оголошення. Щодо тематики ділових листів, то можемо вирізнити такі основні групи: листи, тематика яких зумовлена літургійним роком (“В справі Евхаристійного Тижня” [296], “У справі культу Найсол. Серця Христового” [392], “Диспенза відправляти Службу Божу Св. Йо. Золотоустого в середи і п’ятниці Вел. Посту” [326]); листи про літургійне життя священиків і дяків (“В справі обняття душп. посади” [39], “В справі особового стану ОО. Душпастирів і дяків” [259], “В справі дяків” [214]).
Із попередньою групою пов’язана група листів, темою яких є богословська освіта пастирів (“В справі свячень” [90], “В справі свячень питомців після ІV.р. богословії” [164], “В справі кваліфікацій священиків” [259], “У справі передординаційних і передконкурсових іспитів” [326], “У справі провірки докторських дипломів” [328]).
Особливо турбувало митрополита питання освіти молоді. Вивчення релігії велося не тільки у богословських навчальних закладах, а й у світських поряд з іншими науками (“В справі навчання релігії” [30], “В справі духовних вправ у школах” [90], “В справі фахової освіти ремісн.— промисл. молоді” [117]).
Наступна група листів присвячена церковно-адміністративним справам (“В справі даних до нового Шематизму” [40]).
Особливо багато листів містять вказівки щодо видачі різних довідок, копій, виписів із свідоцтв про народження (“В справі метрикальних книг у парохії” [89], “В справі метри кальних копій” [89], “В справі посвідок” [89], “Пошукування за актами уродження і хрещення” [328], “У справі метрикальних посвідок для робітників” [359]).
Темою листів від Митрополитчого Ординаріяту ставали і господарські справи церкви (“В справі муки на просфори” [213], “В справі церковного світла” [258], “В справі церковних дзвонів” [327]).
У багатьох листах вміщені зауваження щодо передплати періодичних видань або виходу у світ нових книг (“В справі передплати “АЕпарх. Відомостей” [39], “В справі Служебника” [213], “Нові книжки” [214]).
Численною є група листів про добровільні грошові і матеріальні пожертвування, створення і діяльність різних фондів та товариств, опіку над певними групами населення (“В справі збіркової акції для шкільної молоді” [259], “В справі Вдовчо-Сиротинського Фонду” [221], “В справі опіки над полоненими українцями” [27], “В справі опіки над студентством” [164]).
Кількісно невелика група листів, у яких йдеться про впорядкування окремих проблем християнського побуту (“В справі пільних робіт у святочні дні” [117], “В справі вінчань за більш. влади” [211]).
Як бачимо, тематично ділові листи-послання Андрея Шептицького стосувалися передусім поточних церковних справ (літургійних відправ, праці священиків та дяків), впорядкування певних проблем християнського побуту та принагідних господарських і соціальних питань.
Шептицький Андрей. Письма-послання.— Львів, 1991.— 458 с.
Назад до Програми
УДК 821. 161. 2–2.09 (092) І.Багряний 1/7]. 08
Муравель Софія
(Львів)
Філософсько-символічний зміст образів дзвона і серця в історичній поемі І. Багряного “Скелька”
Художня майстерність поеми І.Багряного “Скелька” проявляється у багатогранній і продумано використаній символіці. Автор вживає широке коло символів з української міфології. Хочемо відзначити два чи не основні символи — це образи дзвона і серця, які постійно переплітаються у сюжеті поеми. Кожен з названих образів виявляє в собі два філософські начала: світло і темряву, добро і зло. За допомогою таких символів чіткіше відчуваємо психологічну трагедію скельчан, у повному вияві бачимо обставини, серед яких триває їхнє існування. Детальніше зупинюсь на образі дзвона. На жаль, жоден із словників символів не фіксує його. Тому дефініцію цього справді символічного образу окреслю, даючи власну інтерпретацію. При самій згадці цього слова відразу чомусь уявляється величний соборний дзвін, який скликає людей на молитву до храму, щоб зблизити їх у ній з Богом. З іншого боку, згадаймо Київську Русь: дзвін скликає людей на пожежу, символізує нещастя. У “Скельці” образ дзвона, проходячи через всю поему, показаний багатоаспектно. Оптимістичні і песимістичні відгомони дзвона чергуються у ній. // Ударив дзвін чотиристапудовий / гойднув скривавленим на сонці язиком…// [1, с. 13]. Образ дзвона відтворює стан тривоги, неспокою, в якому перебуває кожен, хто іде в монастир. В іншому аспекті образ дзвона — це символ непокори, боротьби. І справді, могутній велетень пробуджує в скельчан “дух батьків”, стає у їх руках зброєю. Нової модифікації набирає дзвін у поєднанні ще з одним символічним образом — серцем. У фольклорі серце трактується як символ радості і смутку, розуміння, сміливості і чистоти [2, с. 111-112]. У “Скельці” воно теж постає у двох іпостасях: гаряче, любляче, і темне, крижане. Бій дзвона дістає свій багатоголосий відгомін у серцях людей. І кожного разу серце б’ється з різним ритмом. Сміливе серце юнака Данила стає крижаним від болю і страждання за несміливість селян, які бояться повстати проти монастирської верхівки. Світла кольористика різко змінюється на темну: червона кров у серці стає білою кригою. З іронією і болем автор говорить про серця “слабких” рабів, які скоряються волі ігумена. // І хтось у розпачу під браму серце кинув // [1, с. 31]. Як контраст до світлого постає чорне серце ігумена Ієремії. //Молитва на устах і серце у руці…// [1, с. 43]. Те, що мало б бути високим і священним, трактується автором як низьке. Божі посланці не мають серця взагалі. У народі кажуть, що лише серце має здатність відчувати і наскрізь бачити людину. Лише любляче серце Мар’яни відчуває нещастя на віддалі. Її чисте серце готове пожертвувати собою заради односельців. Воно пульсує під “ридання дзвона”, протистоїть “серцю з вицвілим нутром” отця Ієремії. Але врешті-решт добре і світле серце дівчини приноситься у жертву. Воно продовжує світити і після смерті, стає тим вогником, що піднімає скельчан на боротьбу проти чернечого ярма.
У поемі образ серця постає і як символ кохання. Чудові, але короткі хвилини переживають два люблячі серця Данила і Мар’яни. Весільний дзвін змушує їх тривожно битися, відчувати неспокій і розлуку. По-іншому трактується образ серця у другій частині поеми. Тут воно символізує розум. Колись гаряче серце юнака Данила з роками поневірянь на каторзі починає думати над тим, як безпечніше розпочати новий бій з ченцями і покарати їх. І кара ця приходить, а сповіщає про неї плач дзвона.
Майже кожен з розділів “Скельки” розпочинається і закінчується однією і тією ж строфою, яка містить у собі символічні образи дзвона і серця. Така велика кількість повторюваних епізодів сповільнює темп розповіді у довгоочікувані моменти розв’язки. Але це лише один із незначних недоліків у роботі автора над текстом, бо саме така будова “Скельки” допомагає глибше зрозуміти нам трагізм конкретної події.
Багряний І. Скелька.— Харків: Книгоспілка, 1930.— 153 с.
Словник символів / за заг. ред. О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка.— К., 1997.
Костомаров Н. И. Историческое значение южнорусского народного песенного творчества / Собр. соч. Н. И.Костомарова.— Кн. 8.— Т. 21.— С-Пб., 1905.
Потебня А. А. О некоторых символах в словянской народной поэзии.— Харьков, 1860.
Назад до Програми
Мінченко Тетяна
(Запоріжжя)
ДОЛЯ ЛЮДИНИ В ТОТАЛІТАРНІЙ СИСТЕМІ
(на матеріалі романістики Івана Багряного)
На диктаторський характер радянської влади ще у 1918 році вказував Микола Бердяєв: “Абстрактний демократизм завжди є формалізм, він не бажає знати змісту народної волі, народного серця, народної думки, для нього важливе лише формальне народовладдя” [3, с.32]. І жахливі картини червоного терору, що постають зі сторінок романів Івана Багряного, є переконливим доказом згубного впливу на суспільство ідеї більшовицького абстрактного демократизму.
Система комуністичної диктатури побудована на приниженні людини. Для неї народ — сіра безлика маса, що у звітах називається “общєє чісло”. На задньому дворі Холодногірської тюрми, привізши в’язнів, молодий офіцер НКВС гучно викрикує: “Приймай людішек!.. Людішек привіз!..” [1, с.292]. Так, ніби здавав худобу чи крам. Автор вказує на невипадковість цієї формули. Взята з часів опричнини Івана Грозного, вона яскраво характеризує становище, до якого зведена людина в тоталітарній системі. Цим словом замикається ланцюг історії між двома епохами насильства.
Виразником антилюдяної філософії сталінського режиму виступає в романі “Людина біжить над прірвою” премудрий Соломон — Віктор Феоктистович Смірнов — “професор діамату, доктор матеріалістичної філософії”. З маніакальною впевненістю він проголошує свою злочинну теорію: “Людина є мразь, порох, ніщо. Ніщо!.. Людина — худобина, хам, безхребетний хробак…” [2, с.20].
Результатом комуністичного революційного бунту в ім’я людської невинності стає поняття загальної провини. І найтяжча провина людини перед імперією полягає у безвір’ї, у відсутності віри в її ідеологічні постулати. “В буржуазному суспільстві, — зазначає Альбер Камю, — передбачається, що кожен громадянин підтримує його закони. В суспільстві об’єктивної провини вважається, що він повинен їх заперечувати. Провина полягає там не в діях, а у відсутності віри” [4, с.88].
Більшовики втілили в життя абстрактно-релігійну ідею пекла, побудувавши його в “отдєльно взятой странє”. Але це не біблійне пекло. Голгофа Христа — це шлях до неба, до слави, безсмертя. Голгофа героїв романів Івана Багряного інша: вона нагадує дантівське пекло. Творцями цього модерного пекла є співробітники НКВС, яких народ називає “архангелами”.
Девізом епохи стала фраза: “Бітіє опрєдєляєт сознаніє” [1, с.236]. Цей геніально змінений афоризм відобразив модерну філософію радянської держави. З усіх боків людину оточувало зло, цинічне й тотальне в своїй безглуздості. І протистояти йому дуже важко, насамперед через внутрішнє роздвоєння: “Людина робила революцію й будувала новий порядок речей, нове життя…, і от тепер та людина є, з одного боку, в’язнем системи й її мучеником, а з другого — організатором і будівничим тієї системи” [1, с.137].
Найпершими ж ворогами тоталітаризму були люди, що ніколи й ні за яких обставин не почували себе рабами, мали стійкий імунітет до вірусу рабства. Особистість за своєю сутністю є ворожою імперії, бо справжня особистість не може жити лише інтересами імперії, від неї не доводиться чекати абсолютної вірності.
Багряний І. Сад Гетсиманський: Роман.— К.: Час, 1991.— 512 с.
Багряний І. Людина біжить над прірвою: Роман.— К.: Укр. письмен., 1992.— 320 с.
Бердяєв Н. Судьба России.— М.: МГУ, 1990.— 256 с.
Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство.— М.: Политиздат, 1990.— 415 с.
Назад до Програми
УДК 81 — 1:82.09
Абакумова Вікторія
(Херсон)
ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ НОВЕЛИ ГРИГОРІЯ КОСИНКИ “НА БУРЯКИ”
Григорія Косинку можна назвати одним із найсамобутніших митців лірико-імпресіоністичної прози початку ХХ ст. У його творчості органічно пе-реплелися імпресіоністичні, реалістичні, експресіоністичні стильові тенден-ції.Талант Григорія Косинки найяскравіше розвинувся в жанрі новели.У ранніх новелах (“На буряки”, “Заквітчаний сон”, “На золотих богів”, “Місячний сміх”, “За земельку”) він дотримувався тих канонів імпресіонізму, які утвердилися у світовій літературі, а пізніше вніс нові риси у свій стиль.Новелістика Косинки має автобіографічне підґрунтя. Уже в першій ранній новелі “На буряки”(1919 р.), до якої автор надає підзаголовок “Згадка з дитячих літ”, ми бачимо один день з життя малого хлопчика, переданий крізь призму вражень і відчуттів.У творі чітко виявляються імпресіоністичні прийоми композиції.Новела склада-ється з розкиданих фрагментів,які змінюють один одного в залежності від плину спогадів автора. Композиційна особливість твору полягає в тому, що він має художнє обрамлення: картини ранкового і вечірнього сну хлопчика.
Новела “На буряки” починається виразно імпресіоністичним малюнком:
“Літо. Починає благословитись на світ. Мати рве на городі росисту цибулю, меле пляшкою сіль і кладе з сухою паляницею до торби-рукава…
Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, аж пахне, і сниться: біліє полями туман, а росою — молоко, холодне і смачне-смачне; пере-кликаються півні…”. Косинка будує малюнок на основі чуттєво-зорових вражень: смакових (“солодкий сон”, “смачне-смачне”), нюхових (“пахне”), дотикових (“холодне”), слухових (“перекликаються півні”), зорових (“біліє полями туман”).У змалюванні ранкового сну автор вдається до алітерації та асонансу. Часте, ритмічне повторювання приголосних –ш— і –с— викликає асо-ціації з рівномірним диханням дитини у сні. Асонанс о навіює спокій, викликає відчуття чогось рідного, земного, смачного (“а росою — молоко, холодне…”).
Мікрообраз молока несе на собі певне семантичне навантаження. Молоко — це світла, біла, смачна, солодка мрія. Вона контрастує з гіркою дійсністю: ” а підняті нерви дратує туман з росою і…”. Туман, що “біліє полями”, асоцію-ється з молоком, і це наштовхує на сумні роздуми. Автор подає свої думи в пер-спективі, наштовхуючи читача на відповідний настрій. Гіркі роздуми матері над долею сина підсилюються епітетом ” кривава сонячна смуга” та метафорою “горить червоним полум’ям смуга неба”. Червоний колір асоціюється з небез-пекою, тривогою і контрастує з білим кольором — кольором молока — мрії. Протиставляється, таким чином, солодкий сон і сумна дійсність.
Письменник подає відчуття дня, доби, що поглиблює просторово-часові відношення. Перехід однієї частини доби в іншу знаменується коротким реченням на початку абзацу.”Починає благословлятись на світ” — передається ранковий час. Художня деталь “холодний пісок” теж вказує на це.Словосполу-чення “зверху пече сонце” говорить про хід спекотного дня. Час після полудня передається безособовим реченням “Вечоріє” на початку абзацу. Закінчується новела називним реченням “Ніч”. Завершилась доба. У кінці новели автор знову передає уривчастий малюнок дитячого сну. Уривчастість думок засвідчує синтаксична будова малюнка:
“О, танцюють зорі, блищать сапи, співають дівчата, — а попереду уквітчана любистком Пріся йде… Чорні коси з пшеничними колосками… сміється, жартує, лізе через перелаз…”. Косинка своєрідно будує речення: у кінці ставить три крапки або сполучник і та три крапки, передаючи швидкий перебіг думок, їх уривчастість, миттєвість почуттів. Такий синтаксичний прийом використовується в багатьох випадках (“Треба попросити дядину — він до неї залицяється, щоб… той… два рядки…”; “… а під-няті нерви дратує туман з росою і…”). Як бачимо, весь миготливий ескіз має ознаки імпресіонізму, причому письменник намагається поєднати реалізм з романтичним зображенням (тут виявляється імпресіоністичне начало).
Назад до Програми
УДК 883
Кузнецова Катерина
(Донецьк)
ГОМЕР УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ ХХ СТОЛІТТЯ — УЛАС САМЧУК.
Його називають одним із найвизначніших письменників сучасності, українським Гомером ХХ століття. У своїх творах-романах, повістях, оповіданнях, нарисах — він глибоко зобразив багатогранну українську національну історію, створивши першокласні зразки високохудожньої прози.
Улас Самчук явив усьому світові невичерпні потенційні можливості українського образного слова. Його твори друкувались в різних країнах, де живуть українці, крім рідної України, бо були впродовж десятиліть під забороною. І тільки тепер ми пізнаємо красу і силу його слова. Тільки тепер нам стало відомо, що Улас Самчук за довгі роки свого жоття створив цілу бібліотеку блискучої української прози. В українській літературі Улас Самчук відомий насамперед як романіст, автор епопеї “Волинь” і роману “Марія”.
Улас Самчук був першим письменником, який показав справжнє страхітливе обличчя комунізму, змалювавши у романі “Марія” (1932-1933) жахливі картини лютого голодомору, який принесла на українську землю радянська влада. Коли писався твір “Марія”, в Україні лютував голод, штучно лаштований, з метою винищення селянства, яке годувало народ. Голод забрав мільйони життів, невинних жертв сваволі і безчинства. Свіжими слідами цих страшних подій пішов Улас Самчук, зобразивши жорстоку правду про становище українського селянства після революції 1917 року, що й стало причиною заборони роману “Марія” в СРСР.
Проживаючи в Канаді, упродовж багатьох років У.Самчук працював над трилогією “Ост” (1948-1982), в якій родина Морозів стає учасницею всіх складних подій в Україні, починаючи з 1917 і аж до 60-х рр.; у романі “На твердій землі” (1967) змальоване життя в Канаді українських переселенців.
Улас Самчук — автор мемуарів “П’ять по дванадцятій” (1954), “На білому коні” (1956), “На коні вороному” (1974) тощо.
Уласа Самчука справедливо назвали “Гомером українського життя ХХ ст.”. Він створив неповторну художню панораму своєї епохи, показав рідний народ у періоди вирішальних випробувань, особливо в епопеях “Волинь”, “Ост”.
Це — письменник-традиціоналіст, реаліст, епік. Його індивідуальний стиль відзначається детальними, “спокійними” описами побуту, праці різних суспільних верств, але насамперед селян. Він спромігся глибоко проникнути у внутрішній світ українського селянина, психологічно вмотивовано передати його емоції, переживання, думки.
Образи-персонажі творів У.Самчука живі, яскраві, без штучної ідеалізації. У зображенні пейзажу він виступає справжнім поетом, залюбленим у красу рідної землі, хоча ту красу більше доводилось носити з собою в серці, аніж спостерігати в дійсності.
У живописанні художнім прозовим словом сучасної йому української національної історії Улас Самчук досягнув більших верших, ніж хто інший. Він посідає одне з почесних місць в українській літературі ХХ століття, його твори здобули величезну популярність у світі.
Історія української літератури ХХ ст.— К.: 1994.— Кн. 2.— Ч. 1.
Жив’юк А. Дерманські береги Уласа Самчука // Слово і час.— 1995.— №1.
Назад до Програми
Присяжнюк Антон
(Кам’янець-Подільський)
Концепція “великої літератури” У.Самчука в діалозі-дискусії МУРу
У контексті усієї еміграційної літератури діяльність МУРу є одним з найяскравіших епізодів. Феномен організації полягає в тому, що її представники за три роки розглянули ті дискусійні питання щодо літературної творчості, які успадкували від Євшана, Єфремова, Франка, та ще й висвітлили низку власних концепцій. У поле зору потрапили такі проблеми, як “Неповорот назад”, “Проблема естетик” (І. Костецький), “Національно-органічний стиль”, “Романтизм ХОРСа”, “Боротьба поколінь”, “В обороні великих”, “Опозиція неокласикам” (Ю.Шерех), “Криза” (Ю.Косач), “Романтизм ЗВЕНА” (В.Кримський), “Ваплітянство” (Т.Осьмачка), “Плужанство” (В.Державин). Розглянувши такий широкий спектр питань, “мурівці” не зуміли їх втілити в життя, бо діяльність організації була дещо схожа на радянський партком в міні— атюрі, який базувався на рецептах, патетичних гаслах, а не на конкретних діях.
Для кращого розуміння ідеологічних засад МУРу, закцентуємо нашу увагу на одній з найдискусійніших ідей, проголошеній У.Самчуком на І з’їзді в Ашшафенбурзі. Мова йтиме про концепцію універсальності, що в ідеалі мала б бути символом українського духу. В своїй основі національна література повинна була орієнтуватися на класиків-взірців: Гете, Шекспір, Ібсена, які були яскравими представниками своїх народів. “Велика література”, на думку У.Самчука, є виключно класичною спадщиною, яка в Україні представлена Т.Шевченком, І.Франком та Лесею Українкою. Самчук також вважає, що література повинна носити дещо канонізований характер: “Мораль, правда мають перебувати в класичній зрівноваженості” [2, 246]. Що ж до бачення великої літератури, то він вважав її “моральним аеропагом, де судяться і дають присуд вселюдські моральні чи аморальні вчинки, і горе тим людям чи тим народам, які в тому судилищі не чи не досить заступлені” [3, 45].
Після чіткого визначення тенденцій “великої літератури” розпочалася дискусія, яка носила дещо конфліктний характер. Так, Остап Грицай у статті “Мала чи Велика література” бере до уваги ідеї і концепцію універсальності “великої літератури” У.Самчука, деталізує, заганяє її в конкретні рамки і дає чіткі поради стосовно подальшої роботи, щоб українська література набула статусу “великої”. У відкритому листі У.Самчук нагадує О.Грицаю, що літерату ра не терпить жодних рецептів і є виявом натхнення творчої особистості.
В опозицію У.Самчуку стає І.Багряний, який проголошує орієнтацію на Гете, Шекспіра, тобто Європу, нездоровим явищем. Своє ігнорування європейської традиції він пояснює тим, що це поширювач “хворої культури”, оскільки за основу бере народницьку ідеологію. У статті “Думки про літературу” І.Багряний в радикальний спосіб закликає повернути літературу до народної місії: “Література не є справа приватна, а написане не в інтересах нації — злочин” [1, 35].”Велика література потребує великої ідейності” [1, 31].
Відповідаючи І.Багряному, У.Самчук зазначає, що нам “потрібне суспільство. Культурне, благородне. У нас багато плебсу. Ми топимось у примітивізмі. Ми інколи чванимось своєю недолужністю і на тисячу ладів відмінюємо нашу “народність” [3, 99]. На захист У.Самчука став і Ю.Косач, але при цьому висловив невдоволення тим, що українській літературі ніколи не стати “великою” через надмірну політизацію, в якій він звинувачує Д.Донцова.
Своєрідну опозицію до У.Самчука зайняли Ю.Шерех, В.Барка, розвинувши теорією “Національно-органічного стилю”, яка базується на ігноруванні Європи та відстоюванні народницько-просвітницьких принципів.
Як підсумок сказаному вище хочемо зазначити, що концепція “великої літератури” У.Самчука хоч і мала за собою сильну базу (ідеалістичну естетику Шіллера і Гумбольдта), але була безперспективною. Це, напевно, розумів і сам У.Самчук оскільки його ідеї носили характер заїжджених постулатів. Теза про “велику літературу” не давала вичерпної відповіді на питання: “Що буде далі? зі мною? з Україною? з літературою? І ще для кого і як писати?”, хоча це і було головним завданням МУРу.
Багряний І. Думки про літературу // МУР.— Збірник І.— Мюнхен; Карльсфельд.— 1946.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія.— К.: Либідь, 1997.— 360 с.
Самчук У. Велика література // МУР.— Збірник І.— Мюнхен; Карльсфельд.—1946.
Назад до Програми
Чуркіна Олена
(Херсон)
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ БІБЛІЙНОГО МОТИВУ СПОКУШЕННЯ ДИЯВОЛОМ У РОМАНІ ВАСИЛЯ БАРКИ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
Роман Василя Барки “Жовтий князь” — один із найяскравіших фрагментів літератури української діаспори, в якому вперше відтворено широку картину духовного життя народу в найтрагічніші моменти. У передмові до твору автор визначає три пласти зображення: реалістичний, психологічний та метафізичний (духовний),підкреслюючи цим багатоплановість свого роману. Найбільш глибоким, як нам здається, є метафізичний пласт, зокрема один із його аспектів — інтерпретація біблійного мотиву спокушення дияволом. Як сказано у Біблії, “На початку Бог створив Небо та землю” [1М. 1:1]. На першому місці стоїть Небо як уособлення вищого (духовного) світу, яке живе за своїми канонами. Під час створення людини на Небі уже існувало життя. “І сталася на небі війна: Михаїл та його Ангели вчинили зо змієм війну. І змій воював та його ангели, та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений був він додолу…” [Об.12:7-9]. Тоді ж цей сатана прокрався у вигляді змія в Едемський сад. Там він побачив Єву і спокусив її з’їсти плід з дерева знання добра і зла. “…Змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог учинив” [М. 3:1]. За вчинок цей Бог назвав сатану в образі змія проклятішим над усі живі істоти. Саме тому, за словами святого апостола Івана, “хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку” [1Ів. 3:8].
Сатана розраховував, що після смерті Адама і Єви їхні душі потраплять до нього. Але Бог вирішив послати на землю Свого Благословенного Сина, щоб врятувати від загибелі людей. Та знову бачимо, що диявол не заспокоюється, він намагається спокусити у пустелі й Ісуса. Але Ісус зміг протистояти злій силі.Сатана тричі намагався спокусити Сина Божого, та йому жодного разу так і не вдалося примусити Ісуса згрішити, тому диявол-спокусник залишив його. Спробуємо провести певні паралелі з романом Василя Барки “Жовтий князь”, розглянувши епізод “церковного” допиту Мирона Катранника. У цьому епізоді письменник доводить протистояння між Отроходіним і Катранником до кульмінаційного моменту. Автор дає зрозуміти, що період “холодної війни” закінчився, тепер треба сказати вголос те, про що з першої зустрічі було сказано поглядами. Саме в цій ситуації Барка, вдаючись до алюзії, підводить читача до беззаперечного висновку,що Отроходін — це личина диявола-спокусни-ка.Розгортаючи біблійний мотив, автор випробовує істинну віру героя: “чи зможе Мирон Катранник вистояти цей двобій, чи залишиться