Розділ 1
Син Віштаспи, слуга Ахурамазди, цар царів, володар усіх людей, які тільки є на світі, ясне сонце Дар’явауш, котрого греки прозивали Дарієм, сидів у березі на золоченому стільці й чекав, коли зайде світило. Хвиля розмірно підкочувалася до ніг, і тоді Дар’явауш брався за бильця й підіймав ноги. Був день великого сонцестояння, й Дар’явауш пильно стежив за найменшими змінами навколо небесного диска — Ока Ахурамаздиного сина Мітри. Кожен рух і кожна пляма буде знаком і провістом Великого Кумира, Найвищої Мудрості, й Дар’явауш намагався не пропустити нічого. Праворуч, за сто кроків од царя царів, шахиншаха, покірні маги старанно пильнували за рухом Ока Мітри. Взавтра чи навіть сьогодні вони прийдуть до володаря й сповістять йому волю Ахурамазди та його войовничого сина, але Дар’явауш і сам мав очі, просвітлені Кумиром Кумирів, і не мусив неодмінно чекати, поки йому відкриють волю неба мабеди — мідійці-маги.
Володар усіх людей і всіх на світі народів з неприхованим острахом умочив загнутий у гору носак червоного чобота в рожеву від низького сонця воду протоки. Далі землі нібито не було: по той бік Боспору темніла Європа, і се дивувало Дар’явауша. Невже це десь-інде можуть жити люди?.. Непідвладні йому, шахиншахові?.. Й хоч у се майже не вірилося, та він ішов на них війною, отже, вони існували…
Плескаті пагорби на тому боці вже потемніли й чітко вимальовувались на тлі неба. До самого берега збігали визубнями благенькі мури Бізантія, й Дар’яваушеві було добре видно й червону черепицю дахів, і високі білі комини над ними, схожі на надгробки грецького некрополя, й навіть лискучий мідний шолом воїна серед визубнів наріжної вежі. Повернений сюди пілон був зачинений, ні в городі, ні навколо не мелькало ані душі, й ся тиша здалась перському цареві надто ворожою. Він спробував придивитися ліпше, та велике червоне сонце било просто в очі. Дар’явауш роздратовано підняв угору золотокований скіпетр і поряд, мов із землі, виникла постать у довгій одежині. Се був царський євнух Мітробатеш. Блимнувши на господаря з-під припухлих повік, він упав йому в ноги. Хвиля прикотилася до царевого стільця й вимочила євнухові й поділ, і коліна, та він і не ворухнувсь, чекаючи повеління.
— Грека сюди, — сказав Дар’явауш і відштовхнув його чоботом.
Той схопився крекчучи, підібрав мокрий поділ і задріботів, смішно трясучи жіночими стегнами, — подався понад берегом праворуч, де вже височів царський намет. Назустріч євнухові теж із землі виросла постать озброєного воя, євнух нетерпляче махнув йому, й той уже сам побіг далі. За тридесять кроків од нього, вже не криючись, сиділи вої царської охорони, великим півколом оточивши місце, де цар царів спостерігав захід Ока небес.
Незабаром той, по кого він послав євнуха, прибіг.
Се був таксіарх над усіма грецькими полками й кораблями, які слухняно йшли за царем персів завойовувати для нього Європу.
Він майже так само, як щойно й роб-євнух, укляк перед володарем і спробував поцілувати йому чобіт. Цар люб’язно випнув ногу вперед, і коли той торкнувся вустами мокрого чобота, кивнув скіпетром через Боспор:
— Не бачу людей на тому боці. Що за новина? Чи греки, може, не раді моєму приходові?
Гістіей Мілетянин підвів очі на Дар’явауша й дзвінким як для його п’ятдесяти ліг голосом сказав:
— О пантіарше! Не гнівайся. Бізантій щойно прислав до твоїх ніг і землю, й воду. Сли города Візантія чекають, коли дозволиш їм з’явитися перед світлі очі твої!
Дар’явауш удоволено шморгнув носом. Ся звичка лишилася йому ще від дитинства, коли хворів на хляпи, й тепер багато хто з-поміж високих мужів намагався перейняти її. Раптом він одштовхнув велеміжного грека чоботом й аж нахиливсь уперед. Се було те, чого він сподівався цілий день. Над серединою протоки летіла зграя чорно-білих царських бакланів, майже черкаючи воду крильми. Й коли вони досягли яскравої золотої стежки, що пролягла через протоку від сонця під самі ноги Дар’яваушеві, з неба впав чорний перун. То був морський орел небачених розмірів. Баклани з вереском розлетілись, а крилатий велетень, переможно клекочучи, заходився поволі підійматись угору. Й то ще було не все.
Затамувавши подих, Дар’явауш дивився на орла. Птах піднявсь над рожевою широчінню Боспору й несподівано застиг проти самісінького сонця, злившись із ним, і клекіт його полинув над притихлим плесом, урочий і невідпорний. І він вис у повітрі доти, поки золоте Око всепереміжного Мітри, сина Ахурамазди, сховалось на той бік землі.
Цар схопився, підняв скіпетр над головою й собі закричав:
— Ур-руш!.. Хвала Ахурамазді, кумирові всіх кумирів!
Грек шанобливо й трохи злякано дивився на перського царя, й на криваву смужку неба, й на величезного морського орла, який нетерпляче шматував свою жертву, поволі наближаючись до азійського берега. Охоронці, що півколом оточували берег, відповіли своєму цареві бойовим окликом персів:
— Ур-р-руш!..
А з неосяжного стану, який зайняв увесь берег Боспору від Халкедону до Понту, почувся гомін, що хвилями наростав і котився далі й далі. Знак Ахурамазди помітили всі. Бог богів провіщав персам ще одну велику перемогу.
Вранці наступного дня Дар’явауш сидів біля входу свого неосяжного намету, стежив за просуванням війська через Боспор і замислено їв гранатове яблуко, виколупуючи по зернині. Пальці його зробились червоними, й він раз по раз обтирав їх об такі самі червоні поли довгого плаща.
Внизу через протоку тягся міст. Його зробив саміянин Мандрокл, і то було справжнє диво. Комонці йшли мостом по четверо вряд уже третій день, і Дар’явауш бачив, як на тому боці протоки вони гуртуються в п’ять полків.
— Одтепер не буде Європи й Азії, — сказав таксіарх усіх еллінських кораблів Гістіей Мілетянин, дрібненький зморшкуватий грек. Сказав ніби тільки царевому братові Артабану, та цар теж почув і прихильно глянув у їхній бік. Гістіей зашарівсь од такої ласки й докинув: — Одтепер уся земля буде Персією!
Незабаром восьмеро дужих робів підбігло до царя, й Мітробатеш пособив Дар’янаушеві всістись. Далі берег спадав крутіше, й передні роби тримали ноші на плечах, а задні аж уклякали, щоб не потурбувати царя царів. Усі вельможі задріботіли вслід, спутані вузькими подолами ошатних корзен.
І вже біля самої води, коли Дар’явауш виліз і попрямував до царської тріери, в ноги йому впав сивоголовий дід, намагаючись поцілувати цареві чоботи.
— Об чім молиш? — гримнув на нього цар царів.
Се було майже диво: як такий брудний старець потрапив у самі ноги володаря й сторожа навіть не спробувала відігнати його киями?
— Ти — улюблений Ахурамаздою! — белькотав дід. — Цар над людьми й річками, над травою й чередами!..
— Об чім молиш? — удруге спитав його Дар’явауш, готовий навідліг спопружити старого скіпетром.
— Об синах! Об синах молю, найбільший серед людей.
— Де сини твої? В злочинстві?
— В раті твоїй, Дар’явауше, — підійшов Багабухша, воєвода всієї комонної раті. Сього старця Багабухша вже не раз бачив побіля царського шатра й знав, із яким молінням іде він за раттю від самої Персії. — Три сини його в пішому полку, а сам він зветься Еобазом.
— Ти його підпустив до ніг мені? — спитав Дар’явауш, приспинившись.
— Ні, великий! — відповів за Багабухшу Еобаз. — Мав я ослицю білу — за неї підпустив мене котрийсь твій воїн… — Він спробував, рачкуючи перед царем, знайти очима того мужа, що підпустив його до царських стіп, але того вже не було й близько.
— Котрий се? — почервонів Дар’явауш, та старий тільки кліпав, і шахиншах крикнув до євнуха: — Мітробатеше! Двадесять київ йому! Й знайди того, що взяв білу ослицю!
На старого Еобаза кинулися й потягли вбік, здираючи з нього довгі лахи, щоб виконати царський наказ. Дідуган був такий немічний, що навряд чи витримав би й десятого кия, й наперед оплакував свою смертну часину. Всі повернули голови в той бік, і тут до царя ступив Багабухша:
— Я підпустив його до ніг тобі, Дар’явауше, Вислухай старого.
— Ти-и? — Шахиншах не знав, що відповісти найвищому серед мужів Персії. — Тоді хай підійде сюди. Тобі, друже, сам відаєш, я ніколи не відмовлю.
Еобаза притягли назад і кинули під ноги цареві царів.
— Речи. Що хочеш?
— Три сини… — забелькотів Еобаз. — Три сини в раті твоїй… три сини… Пусти одного додому!..
— Одного? Пощо се одного? — здивувався шахиншах.
— Старий я вже… Немічний… З голоду помру, коли не пустиш… І жона моя стара вельми й недужа…
Цар пригладив довгу чорну бороду золотим гаком скіпетра, обвів усіх очима й, навіть не блимнувши в бік Багабухші, відсудив:
— Добре, старче. Коли так гарненько просиш, я відпущу. Можеш забирати своїх синів узворот до Персії. Й не одного, а всіх трьох. Не була б Персія така могутня, коли б не твої сини, старче.
Й пішов устеленою килимами доріжкою в бік величезної тріери, що стояла при березі, вп’явшись у воду ста вісімдесятьма шістьма веслами. Прямокутне грецьке вітрило на ній мало колір Дар’яваушевого зеленого знамена. Поряд і далі на всім обширі Боспорської протоки стояли припнуті чи рухалися ще п’ятсот дев’яносто дев’ять таких самих або менших тріер і діер — усі кораблі грецьких полісів, що піддалися цареві Персії Дар’яваушу.
Лишивши Багабухшу наглядати за переправою полків, цар царів махнув до тріерарха, що керував судном, і шість рядів довгих і коротких весел швидко понесли його на полуніч, у бік Понту, сковзаючи між гамором кораблів. Дар’явауш озирнувся. Міст із суціль позв’язуваних плотів звідси здавався ще величнішим, та найбільше сподобалась цареві нескінченна смужка комонних ратників, яка повзла й повзла з Азії в Європу, настовбурчившись довгими перськими списами.
Течія була нешвидка, й під захід сонця тріера дісталась гирла протоки. Тут починався Понт, море, що омивало його, Дар’яваушеву, землю з полуночі, а відтепер мало стати внутрішнім морем Великої Персії, єдиної в світі держави…
Начарувавшись уранці, і величним сходом сонця, ввечері наступного дня Дар’явауш повернувся до свого стану на малоазійському березі Боспору. Комонці вже всі перейшли в Європу, й тепер мостом по десять у ряд тяглися пішаки, сотня за сотнею, одні з довгими кінчастими щитами та списами, інші мали плетені з кизилу щити, нап’яті волячою скорою, та луки. Так зброїли своїх воїв ассірійські та вавілонські царі, й Дар’явауш переніс їхній хист на своє військо.
Біля царського намету він застав Багабухшу й досить-таки здивувався:
— Комонці ж уже всі на тому березі!
Багабухша кивнув, притулившись вустами до царевого плеча. Так вітати володаря світу мав право лише Дар’яваушів брат Артабан та ті п’ятеро веліїх мужів, що проголосили колись його шахиншахом.
— Твої судді вчинили неправедне, Дар’явауше! — суворо проказав Багабухша. — Ти повелів оддати Еобазові всіх трьох синів його.
— А що ж зробили судді? Невже порушили слово моє?
— Вони забили всіх трьох синів Еобазових!
Дар’явауш усміхнувся:
— Не порушили мого слова. Я так і велів: лишити Еобазові не одного сина, а всіх трьох. Нехай забирає їх із собою в Персію. Я не ламлю свого слова й не візьму до Європи жодного з них.
Коло царського намету, крім шістьох ратників з полку безсмертних, не було нікого, тільки старий Крес, колишній цар Людії, а нині перський роб, мовчки спирався на довгий костур, і Дар’явауш говорив зумисне гучно, щоб і він, і ті безсмертні в довгих чорних плащах чули. Багабухша зорив кудись повз царя, й рясно пойняті сивиною вуса та борода його збуджено сіпались. Він мовив, не повертаючи голови:
— Не забув того дня, Дар’явауше, коли ми сиділи в моєму домі й думали, кому вкласти скіпетра до рук? Нас тоді було семеро, й ми вирішили…
Дар’явауш не забув того дня — він останнім часом згадував його по кілька разів од сходу до заходу Ока Мітри. Він би не хотів зараз говорити про се, та Багабухша дивився повз нього, сіпаючись од стримуваної люті. Дар’явауш сказав інше:
— Згадай-но фараона Аб-мосе, вітця Псамтікового! Се вже було на нашій пам’яті — твоїй і моїй… Речу тобі про золоту мийницю фараонову!..
Ту притчу при дворі шахиншаха знали всі.
Дар’явауш увійшов до намету, з внутрішніх покоїв якого линув мелодійний голос його наймолодшої жони Парміс — її єдину з усього гарему він узяв із собою в далекий похід. Крім, звичайно, двох десятків роб-наліжниць, Парміс була донькою Кірового сина Бардьї й уносила в новий царський дім кров Великого Завойовника, Батька персів.
Багабухша обернувся й пішов у бік мосту, й коли проминав Креса, старий сказав:
— Недобрий знак перед походом, велій муже. Лиха полічба!
Можновладний перс безтямно втупивсь у нього, кров прилляла йому в голову, та він стримав себе. Кров перед витягою знакувала любі кожному персові гарячі битви!..
— Ся земля колись належала тобі, старче? — спитав він зовсім не те, що ятрило йому душу, й Крес непорозуміло глянув на нього. Вже багато літ ніхто й не згадував людійського царя, лише питали в нього поради, маючи за улюбленця кумирів. — І тебе се втішає, виджу по твоїх очах.
— А мої очі тебе вже не видять, велій муже, — відказав Крес. — То як ти втямиш побачити те, що владні здріти лише безсмертні?
Він знав усіх і пойменно, й хто чим дише й чим жиє, але нікого не звав на ім’я.
— Тому сорок і шість літ, — глухим голосом проказав роб, — я сидів отут коло свого намету й мав гостем одного мудрого грека. Казав йому, що я найщасливіша людина в світі, а він одповів: “Царю, не речи такого. Про людину можна ректи се тільки тоді, коли вона щасливо прожиє й щасливо вмре”.
— Хто сей грек і для чого він мені? — здвигнув плечима царський вельміж.
— Його звали Солоном і його вже забрали кумири: ще тоді він мав сімдесят і дев’ять літ і того-таки літа помер в Афінах. А речу се тобі, велій муже, для того, що маєш Дар’явауша за щасливого. Я живу робом уже третього перського царя.
Сі останні слова Крес мовив у спину персові, зовсім не певний, чи той почув їх. Спомігши собі ціпком, він сів на витолочену траву й знидів. Спробував якось виважити, чому се раптом його порадував той лихий знак перед походом Дар’явауша на Скіфію, й не міг. Просив кумирів допомогти перському цареві й у сім ратінні, а тепер несподівано втішався злими прокобами…
Розділ 2
Лишивши по собі високий обеліск із рожевого халкедонського мармуру, Дар’явауш переправився на той бік, у Європу, дарма що піші полки та обози ще тяглися й тяглися мостом і кінця їхнього не видно було. Досі нога його не ступала на європейську землю, й Дар’явауша заполонив нетерплячий шал: яка ж вона? Колись, іще в ратях царя Камбіса, він пропливав повз південні грецькі острови, але вони тільки мріли на полунічнім небокраї. Три дні він дивився на неї впритул — і ніяк не міг надивитися. Й горби, вкриті лісом, і трав’янисті полонини, й жовті зрізи круч на тому березі Боспору здавалися досущ, як і все, що він бачив досі і в Персії, й у Месопотамії, й у Палестині, й у Єгипті. Та зір часто підводить людину, й Дар’явауш із богобоязним тремом чекав миті, коли нарешті ступить на ту землю чоботом і скаже: “Моя!”…
На мармуровім обеліску було з одного боку письменами ассірійців, а з другого — альфабетом греків написано;
“Дар’явауш, великий цар, цар царів, цар і володар усієї неосяжної землі, єдиний велитель усіх людей, господар гір і долин по сей і по той бік моря, по сей і по той бік пустелі. Дар’явауш, син Віштаспа з роду Ахеменів. Цар Дар’явауш рече: се царство, яким я володію від Согдіани до Куша, від Індії до Сард, дав мені Ахурамазда, найвелійший з-поміж кумирів. Хай захистить і спідможе мені й моєму домові Ахурамазда. Я повів за собою все воїнство й проклав міст з Азії в Європу. Дар’явауш повів на скіфів європейських усі язики, що населяють землю. Повів індів, котрі сидять у понизов’ї Великої річки, й хандхару, й саттагіду, й арахозійців, і карман з усіма царями, й дрангіян, і сагаріїв, і маргіїв, бактріян із сього боку Оксу, й согдів, що живуть на тому боці аж до Яксарт-річки з жовтою водою, й масагетів, і хорезмійців, і гіркіян та кашпіїв, і вавілонян, яких я вдруге після Кіра-царя взяв тому вісім літ, і ашшурів, що сидять вище за них між тими річками Уфрату та Тіглатом, і арменів горішніх і долішніх, і сіріян, і юдеїв та ішраїльців палестинських, і городи фінікіян Тір, і Сідон, і Бібл, і Газу, і каппадокіян, і кілікіян, і сіріян білих полунічних, що в закруті ріки Галіса жиють, і людян, і фрігійців, і місян, і всі городи грецькі азійські, й лівіян, і єгиптян, і всі десять племен мідійських, і всі шість племен перських, і всіх, хто доброхіть став під мої знаки та зелені хоругви. І я, Дар’явауш, цар усіх на світі царів і всіх людей, і річок, і гір, і долин, я речу: хай споможе мені й моєму домові Ахурамазда й хай згине ворог його Анкра-Майнью”.
Не вмівши прочитати ні клинцюватих ассірійських різок, ні грецьких значків, Дар’явауш вислухав мага, який знався й на тому, й на тому письмі, поторкав химерну мережку пальцями й звелів везти себе на європейський берег Боспору.
Відтак усе військо рушило понад Пропонтидою суходолом, не чекаючи останніх піших полків, що й досі тяглися через міст, а грекам Дар’явауш повелів пливти всіма тріерами, діерами та іншими кораблями в Понт і далі до Істру й зводити в гирлі його новий міст.
Дорога від самого Бізантія слалася рівна й укочена, Дар’яваушеві було видно море, яке то ближче, то далі просявало з лівої руки, синювато-біле, мов розведене на козячому молоці. Півдня цар їхав у широкій подорожній колісниці сам, укотре переживаючи те хвилювання, що охопило було його зранку, коли він м’яким чоботом ступив на траву європейської землі.
Спершу його пойняло розчарування. Ся земля нічим не різнилася від тієї, що була йому звична досі. Й груддя, й трава, й пущі та дерева були скрізь однакові, й вода теж мочила руки, й вітер холодив шкіру.
Полк безсмертних рухався на конях за півстадії попереду, щоб не здіймати пилюки цареві, за царською колісницею гупотіло ще п’ять сотень безсмертних, посаджених на коні, далі тяглись ошатровані колісниці царських наліжниць, малого царевича Хтайарші та цариці Парміс, у жилах якої кипіла войовнича кров діда Кіра. По них упереміш їхали вельможі, царські слуги та ратники з полку безсмертних, а ще далі звивалася безкінечна змія війська: голова її була вже в Європі, а хвіст вився через Боспор хтозна й де в Азії.
Й, осягнувши подумки всю велич і свого війська, що простяглося на два материки, і сієї врочистої миті, про яку колись співатимуть пісні, Дар’явауш раптом знову розхвилювався. Досі нога перса не ступала на сю дику, забуту людьми й кумирами землю. Він одкрив її перший, і про се теж співатимуть ашути всіх поколінь, співатимуть тоді, як його забере до себе злий Анкра-Майнью. Се вже було під обід, і Дар’явауш не міг усидіти в запряженій четвериком колісниці. Він махнув євнухові Мітробатешу, щоб осідлали коня, й коли чорного жеребця підвели, раптом роздумав сідати верхи й наказав:
— Гаубаруву!
Мітробатеш кинувся виконувати нову повелю царя царів, і незабаром старий вельміж поцілував Дар’явауша в ліве плече.
Та коли він усівсь поряд із царем на м’якому сидінні, Дар’яваушеві перехотілося говорити з ним будь про що. Настрій не впав, але розмовляти не було бажання, й він сказав йому:
— Поїдь трохи в моєму візку.
Гаубарува не здивувався, лише витяг із-за пазухи довгу бороду й білим клинцем пустив майже до пояса. Він був ровесником Дар’яваушевого вітця Віштаспи й належав до тієї п’ятірки вельможів, що мали право не падати перед царем у порох, а цілувати в плече. Він завжди, сідаючи, витягував бороду з-за пазухи, й сей рух щоразу нагадував Дар’яваушеві той досвіток за чорною стіною Сус, коли він, вісім літ тому, став царем.
Вітер зовсім ущух, і курява з-під копит кушпелилась аж у колісницю, й Дар’явауш штрикнув погонича. Той ворухнув червленими віжками, коні пішли жвавіше, й порох перестав лізти в очі. Того досвіта було так само тихо, як і зараз, і вони, вперше після перемоги над заколотником Гауматою та магами, вийшли за стіни всімох. Віндафрена йшов першим, за ним Утана, третім Дар’явауш, а по ньому Гаубарува, Багабухша, Аспатін і Відарна — усі семеро на чорних конях. Чий кінь першим заірже, той стане царем. Тільки Утана не брав участі в змаганні й прийшов сюди свідком.
Порожній царський стіл мав бути зайнятий сьогодні ж. Але хто його посяде?
Посів двадцятишестирічний тисячник Дар’явауш. Він виявився наймолодшим серед сімох і найспритнішим. Його жеребець обізвався нетерплячим голосом, щойно дійшли до смокви за другим ровом, і шестеро вельможів, погамувавши в собі роздратування, мовчки вклонилися новому цареві Персії.
Така була згода, й золочений стіл посів далекий родич Кіра та його сина Камбіза, хоч походив з коліна Ахеменів по жіночій лінії, а серед решти шістьох Утана й Багабухша були троюрідними братами самого Куруша.
Та вже за сідмицю після того дня до царського хорому зібралися всі шестеро, й Дар’явауша тоді мало не вбили.
З’ясувалося, що царем зробив його не сліпий випадок і навіть не сам верховний кумир Ахурамазда, а Дар’яваушів конюх… Сей молодий між ім’ям Ебарес, почувши напередодні бідкання свого володаря, вивів Дар’яваушевого жеребця за город, під сю ж таки смокву. Там уже стояла, припнута до гладенького білуватого стовбура, найулюбленіша кобила сього жеребця. Поподражнивши добру годину, Ебарес нарешті дав жеребцеві волю.
Се було звечора, вранці ж він, потершись рукою об ту коницю, вивів огира за стіни города, тримаючи повід в одній руці, а ту, другу, вшиливши до кишені. Й коли проминули дальній рів і наблизилися до самотньої смокви, Ебарес витяг руку й поплескав нею жеребця по хряпах. І те дерево над ровом, і гострі пахощі збудили в огиреві жадані спогади, й він протягло заквилив, не маючи й гадки, що його вершник у сю мить стає царем наймогутнішої в світі держави.
Ебарес отримав від нового царя великий дарунок, і все було б добре, й ніхто про се б не довідався, коли б не вино, яке розсупонило йому язика. Жоною Ебареса була донька Утаниного кухаря. Вона поділилася радістю з матір’ю, мати з мужем своїм, а той ще з кимось, і чутка пішла гуляти. Коли таємницю знають двоє — то таки таємниця. Коли ж сюди долучається третій, у неї виростає сорочий хвіст.
Утана зібрав усіх п’ятьох вельмож, і вони гуртом удерлися до царського хорому — мали-бо за умовою право входити без дозволу. Віндафрена витяг меч:
— А речи-но, як ти став царем!
Він замахнувся, й Дар’явауш об однім лише короткім ножеві при паску вищерився супроти нього й лезом, і зубами, й вічми, й коли Віндафрена махнув удруге, той спритно відскочив назад. У сю мить Утана перехопив занесену руку Віндафрени, а Дар’явауш заточився, перепнувсь об китиці подушки для сидіння, й усі троє попадали. Й хто знає, чим би скінчилася та сутичка, чиєюсь головою на килимі чи новим шахиншахом, а може, й ще одним повстанням усіх племен і народів, — таке вже було й раніше, а держава Перська й досі которилась у чварах і межисобицях: перс ішов на мідянина, мідянин на перса, й ассірієць обрізаний також на перса, й Вавілон одкинувся геть, і людійці, й армени горішні, й навіть греки при березі.
Та раптом під низьким склепінням царської світлиці знявся хрипкий регіт. Віндафрена з Дар’яваушем борюкалися, пнучись до єдиного меча, що впав на підлогу. Утана відтручував те смертельне лезо ногою, затиснутий між ними Багабухша стояв при вікні, а Відарна з Аспатіном — при порозі й мовчки стежили за сим, натомість білобородий Гаубарува сидів на царевому троні й по-старечому хрипко реготав.
Тим часом Утана вдарив Віндафрену чоботом у живіт, а Дар’явауша — в обличчя, повідбирав у них оружжя й, відхекуючись, одійшов до старого:
— Пощо регочеш!
Дар’явауш із Віндафреною розлізлись у різні кутки й непорозуміло блимали один на одного й на Гаубаруву, а Гаубарува сказав:
— Йому належить стіл Кіра!
По тому встав, зашилив довгу бороду назад у пазуху, привів Дар’явауша й усадовив його на столі шахиншаха, де досі сам розсідався:
— Ти царем був, царем і лишайся. Ти наймолодший серед нас і найспритніший. До меча всі мастаки й до ножа мастаки, цареві ж сього замало. Ніхто з-поміж нас не додумався до такої хитрили. Всі ми поклались на руки сліпої Долі, а ти не чекав її ласки. — Гаубарува звернувся до царедворців: — Так я речу, мужі славні? — Й коли йому ніхто нічого не відповів, але й не заперечив, Гаубарува проказав певніше: — Кланяйтеся цареві царів!
І перший уклонився розгубленому Дар’яваушеві в ноги, й усі решта, один по одному, пасучи очима долівку, теж уклонилися й вийшли з царської світлиці, й лише Віндафрена притьмом вибіг не вклонившись.
А тепер Віндафрени вже давно немає, й щоразу, дивлячись, як Гаубарува витягає з пазухи білу бороду, Дар’явауш пригадував і ту сутичку в стольній світлиці, й Віндафрену, й замикав душу в грудях.
— Що речуть у війську? — неприязно спитав цар, скосувавши на старого.
— Нічого не речуть, — відповів той.
— Ідуть у похід мовчки?
Гаубарува обернувся до царя:
— Питаєш про того діда?..
Він сказав і замовк, а Дар’явауш гримнув на нього ще роздратованіше:
— Хіба Око цареве вже перестало бачити, що робиться в царських полках?
Гаубарува знову не квапився відповідати. Він, що посідав у царстві чи не найвищу після Дар’явауша посаду царевого Ока, за вісім ліг іще не звик ні до його примх, ні до того внутрішнього чуття непевної зверхності, яке покеровувало шахиншахом. Сього разу Дар’яваушів учинок знову знайшов схвалення серед незчисленної раті, й тут можна було тільки дивуватись.
— Хвалять тебе ратники, — мимоволі дивуючись, відповів Гаубарува. Він багато про се думав, слухаючи своїх вивідців, якими рясніло все військо, й тепер сам збагнув, чому саме так сприйняли вої той неправедний суд над трьома синами старого Еобаза. — Речуть ратники: коли ми пішли всі на скіфів, то пощо сини Еобаза мають лапати наших жін?
Дар’явауш удоволено засміявся й почав пальцями зісподу розчісувати бороду, заправлену в золоте кільце. Коні йшли добре й майже наздогнали безсмертний полк, і тепер курява знову лізла в вічі цареві. Та він не штрикнув погонича в спину скіпетром, а лише сказав:
— Напини, хай одійдуть уперед.
Се був знак доброго настрою, й вельміж одразу скористався з нього.
— Маєш доньку, Дар’явауше… Допоки сидіти має при тобі?
Цар не відповів. Сю розмову старий починав уже не раз. У Дар’явауша була донька, красуня Парміс, од першої жони, яку він, ставши царем, мусив або вбити, або вигнати, або продати. Він її продав сідонським купцям, бо така була угода, що зробила його царем: брати жоною лише доньок котрогось із-поміж Великої Шістки. Жону ту він продав, але доньку вирішив лишити, бо про се в умові не казалось, і тепер мав у хоромі двох Парміс: її та жону, що була двома місяцями молодша від падчерки.
— А чого се ти в свати лізеш! — єхидно посміхнувся цар до свого старого споміжника. — Сам язика не має, або що?
Йшлося про Багабухшиного сина Зопіра, якому Дар’явауш не хотів оддати доньки, але й відмовити не міг…
Увечері там, де море втікало від прямої дороги, ліворуч, Дар’явауш звелів стати. Й коли роби та вої розіп’яли його намет і по кімнатах засяяли світильники, прийшов сам Багабухша з сином.
Зопір був одягнений у все синє, як і належало сатрапові найбагатшої області — Вавілонії, мав густу й чорну, мов смола, блискучу бороду, довге волосся до пліч, але обличчям нагадував мерця: не мав ні носа, ні вух, за се його всі шанували, але кожен уникав дивитись у вічі.
Тому вісім літ Дар’явауш, нарешті приневоливши всі народи й племена, що були відкинулись од Персії по смерті Курушевого сина Камбіза, пішов брати й Вавілон. Але могутнє місто стояло по два боки Уфрату, чорне й неприступне, й даремні були всі зусилля перського царя здобути його. Перед двадцятьма роками Куруш узяв місто не силою, а хитрістю; двічі ж одним череп’яним глеком об землю не вдариш, і третій цар Персії марно простояв під Вавілоном літо, й осінь, і ще літо, і вже не знав, чи йому вертати додому в Суси, визнавши поразку, чи морити семітів облогою, хоч у тих ще лишалося припасів на рік і два, води ж був цілий Уфрату.
Й тут йому допоміг син Багабухші — сам вийняв нездоланне місто.
Тоді Дар’явауш наставив молодого тисячника сатрапом переможеного Вавілона, а тепер самий вигляд Зопіра збурював у нім огиду. Безвухе й безносе обличчя Багабухшиного сина було рубцювате, в білясто-рожевих плямах, світило страшними проваллями ніздрів і здавалося головою з Башти тиші, куди перси клали своїх небіжчиків на потраву священним псам і коршунам.
Проти рідного сина п’ятдесятирічний чільник перських комонців здавався справжнім красенем: високий, кремезний, у зручному мідійському плащі до колін і смугастих чоботях, у кругловерхій скоряній шапці, з-під якої на плечі йому спадало хвилями шпакувате волосся. Дублене вітром обличчя мало правильні риси, а карі очі дивилися спокійно й упрост.
— Великий, — звернувся він належним словом до царя. — Тоді Зопірові було двадесять і п’ять… — Він помовчав, і Дар’явауш знав, на що той верне. У свої двадцять п’ять хлопець і справді був схожий на вітця й силою, й мужністю, й зовні, й на нього нишком задивлялась із решітчастих вікон не одна суська красуня з найвищих арійських родин. — А твоя Парміс також виросла… Скільки ж се їй?
Багабухша говорив натяками, та врешті мав сказати й одверто, й Дар’явауш не хотів припустити до сього. Перебільшено важко зітхнувши, він сказав:
— Що швидше ростуть наші діти, то старшими робимося ми. — Й голосно гукнув кудись у середину намету: — Парміс!.. Вина!
Гість умостивсь на запропонованій лавці, а син його лишився стояти, й од царевого вигуку шрами на місці відтятого носа та скарнаних вух узялися їдким, майже буряковим червцем.
— Тобі ще рано старіти, — відказав Багабухша цареві. — Я багатьма роками старший від тебе, а ще нівроку. Тільки прийшов я не про себе, а про…
Дар’явауш вчасно гукнув принести вина. Піднялася ширма лівих дверей, і з лабіринтів неосяжного намету виринула струнка жіноча постать. Зопір напружився, мов струна, й зблід, і шрами його теж зблякли, й стало ще дужче видно довгасті провалля ніздрів, що йшли йому майже під самі вічі. Юна красуня була вдягнена в довге полоття з блискучої, як риб’яча луска, тканини, й крізь розчахнутий спереду поділ щохвильки виринали яскраво-білі округлі колінця. Вона здивовано глянула на юнака з мертвою головою, поставила дарницю з вином та двома мисочками коло царя, повагом обернулася й зникла за ширмою. Зопір тремко зітхнув і глипнув майже зляканими очима на Дар’явауша й на вітця. Батько нахмурився.
Красуня принесла ще одну мисочку:
— Мислила, що вас двоє.
Вона вже хотіла була йти, та Дар’явауш притяг її за довгий поділ і всадовив собі в ногах. Парміс накрила полою заголені ноги й прилащилася до царя. Тоді налила вина, сіла йому в пелену й почала поїти з власних рук. Дар’явауш випив, ляснув її по стегні й глянув на гостей. Молодший між зрозумів, що се не та дівчина, задля якої привів його сюди отець, і теж нахмурився, беручись то червоними, то білими плямами. Цар переможно засміявся:
— Пийте грецьке вино! А коли грецьке не смакує, скажемо, щоб нам принесли котрогось іншого. Пий і ти, сатрапе!
Молодий сатрап налляв собі й випив, ні на кого не дивлячись. Десь у глибині намету зачулися голоси — лаялися жони, тамуючи себе. То мали бути царські наліжниці, й Зопір спробував розібрати, що вони белькочуть. Але одна жебоніла по-перському, друга — по-людійському, третя — ще хтозна-якою мовою, а кілька приголошували їм по-юдейському. Молодий сатрап здивовано глянув на царя — юдейську мову Зопір знав, п’ять років просидівши в Вавілоні, де розмовляли близьким діалектом. Наліжниці-юдейки казали, що цар забув про них не тому, нібито його тримає при собі законна жона Парміс, а через те, що перейняв од фінікіян брудну звичку — кликати перед сном хлопчиків чухати йому п’яти.
Вони сказали “чухати п’яти”, й Зопір знав, що то означає, й ще раз подивився на царя. Дар’явауш завважив його знічення й відтрутив од себе юну жону:
— Піди вгамуй!
Парміс охоче подріботіла навести лад серед коханок свого мужа, й за далекими ширмами незабаром утихло. Зопірові хотілося знати, чи зрозумів цар оті натяки. Дар’явауш увесь час, уже п’яте літо, зволікав з виконанням обіцянки, даної йому після взяття Вавілона, й сатрап тепер був би радий, щоб той усе зрозумів.
Аби попередити Багабухшу, Дар’явауш згадав геть інше:
— Казав ти мені, що я вчинив неправедно, але спитай Гаубаруву: вої задоволені моїм судом. — Й оскільки той не міг нічого йому заперечити, він кинув нове, сього разу вже Багабухшиному синові: — Сатрапе, де ти поставив вавілонську рать?
— Над річкою… — вперше подав голос молодий чільник із спотвореним обличчям.
— Над річкою? Пощо саме там?
— За нами безпечно. Коли фракіяни й спробують піти на нас, то тільки з-за річки.
Дар’явауш із повагою глянув на сатрапа, та безвухе й безносе