Я – Людина! Я – частина суспільства! Я поважаю та дотримуюсь законів писаних і неписаних. Я
маю свою роль у цьому світі і моє життя не пройде марно!
Це все звучить гордо. Чи не так? Та чи кожен з нас
може впевнено промовити, що він заслуговує на те, щоб називати себе Людиною? Чи достатньо для цього мати лише людську подобу? Чи може
розум і душа є визначальними? Хто відповість на ці питання? Великий Творець чи може сама людина, яка
з дня у день створює себе самостійно?
Серед буденного клопоту і постійної метушні, ми інколи зупиняємось, щоб зробити глибокий вдих. І в цей момент ми озираємось навколо себе і помічаємо, що все, що нас оточує, далеке і марне… Яскраві вогники міста тьмяніють і ми починаємо думати над тим, куди ми весь цей час біжимо стрімголов, до чого ми прагнемо і що представляє з себе весь цей простір навколо нас, ці люди, що кожен день проходять крізь наше життя, як
ніби через вокзал, де просто чекають свого потяга, і залишають його, як тільки потяг прибуде, і в душі від цього становиться порожньо і сумно, навіть від секундних зустрічей.
Навіщо людям закони, якщо вони і так люди? Через те, що дехто забуває про Совість і їм потрібні жорсткіші міри? Де ця межа між людиною біологічною і людиною моральною? Давно стерлась… З роками стала невидима… Про неї забули і не прагнуть згадати! Але якщо ж ви справді люди, то чому ж ви просто не