* * *
Камінь ще не встиг нагрітися після ночі, а в затінку стін то й зовсім прохолодно. І жінки холодком звідусіль тягнуться до джерела, щоб запастися на день водою.
Ось через агору * і далі по вулиці проходить Єлена, ледь схиляючись під вагою повної амфори, що тисне на плече.
Ксенон навмисне відступає за ріг будинку, щоб Єлена його не помітила. Коли це позаду — кроки. Аліферса несе. От іще!..
Ксенон поспішно нахиляється, починає повільно розв’язувати шнурівку на сандалії. Аліферс уже поруч. Ряхтить:
— Лоскоче, га? Хе-хе…
І то треба, щоб такий дурнуватий смішок був у чоловіка!
— Муляє, — буркає у відповідь Ксенон. — А тобі цікаво? Він перевзуває сандалію, вдавано витрусивши з неї надокучливий камінчик.
— Лоскоче,— мружить око Аліферс— Бачу, лоскоче…
— Сандалія муляє… А ти проходь, проходь своєю дорогою,— відсторонюється Ксенон.
Аліферс метляє візерунчастими полами білого плаща, навіть не збирається проходити.
— Я тільки своєю і ходжу. Хе-хе… На моїй дорозі мені не муляє і не свербить, як декому.
“Не інакше, як навмисне вичатовує,— думає Ксенон.— Ну ж і нюх! Це, певно, вважає, що на гарячому застукав, що я отак і розпливуся перед ним у зізнаннях. Еге, не на того натрапив!”
— В’їдливий ти, Аліферсе, як оса.
— Я що? Я, Ксеноне, тільки правду кажу.
— Нудить од твоєї казені.
* Агора— місце, де відбувалися народні збори
— Кого нудить, кому свербить… То вже таке… А все ж несправедливо на світі ведеться: скажеш, як є — так тебе вже готові загризти. Несправедливо. — Він скрушно зітхає, ніби й справді образився до глибини душі. Але тут же й знову хитренько мружиться: — От поясни, для чого кротові сонце? Він же все одно на нього не дивиться.
Ксенона аж перекошує: оце вже підступність то підступність! Виходить, Аліферс не просто вистежує, а ще й намітив його, Ксенона, собі у спільники. До чого докочується людина! Стараючись бути якомога спокійнішим, він удає, що не зрозумів:
— Ти про що?
— Про сонце.— Аліферс говорить довірливо, навіть палко.— Про те, що воно соколові більше потрібне, ніж кротові. Чи не так?
— Якщо маєш на увазі Єлену, то тобі не личить так одзиватися про її сліпого мужа.
Певно, таки проривається у мові Ксенона ота відраза, що сповнює душу. Бо в Аліферса миттю на обличчі з’являється знову маска єхидної байдужості, і він руками розводить:
— Овва, куди загнув! Я про сонце, тільки про сонце. Он бач, як висяює. Знає, що сьогодні свято. Гарний деньок буде, хе-хе… Гарний деньок… А тобі, кажеш, лоскоче? Ну-ну…
Щільніше обгорнувшись плащем, ніби йому враз стало холодно, Аліферс повагом прямує на агору.
* * *
Поставивши амфору з водою на невисоку кам’яну тумбу, що в кутку кімнати, Єлена роздмухує вогнище, сипнувши на ледь тліючі під попелом вуглинки жменю сухого маслинового листя, підкладає дрівця. Коли жовтаві язички полум’я веселіють і набираються сили, вона підсовує до вогню горня, щоб закип’ятити води.
Сонце зацікавлено зазирає в приміщення через вузенький віконний отвір, визолочуючи прямокутну латку на лаві. Саме на цій латці і вмощується Єлена. Знімає своє верхнє плаття-пеплос, починає штопати його — протерлося.
Гомерові думається своє. Звісивши босі ноги з тапчана, він неуважно перебирає струни формінги. І коли Єлена скаржиться, що геть зовсім зносився її пеплос, і якщо вона ще трохи походить у ньому, то вже й не буде чого зашивати, Гомер тільки згідно киває головою-
— Еге, зносився.
— А на маслини знову видався неврожай,— продовжує Єлена. Через хвилю зітхає: — Прогнівили богів, от Геліос і палить усе. Кажуть, біля Мілета земля так пересохла, що тріснула навпіл.
— Еге, кажуть.
— Оце прицінювалася до вовни — перекупники знову правлять дорожче на цілих три оболи.
— Еге, правлять,— луною вторить Гомер. Єлена насуплює брови:
— “Еге, еге…” Чого це ти від мене, як від мухи, відмахуєшся?
П’ять років живуть разом, а ніяк чоловіка сповна зрозуміти не може: то він веселий, ласкавий, балакучий, а то нахмуриться — і важко від нього два слова витягти. Ось і зараз якийсь набурмосений. Певно, знову підступається ота болячка, знову допікає.
Єлена закінчує штопати плаття, вдягає. Підсідає на тапчан до Гомера, обнімає за плечі:
— Дуже болять очі, так?
— Болять, Єлено.
— От горенько! Обіцяв жрець: поболять і перестануть, а воно бач яка воля богів…
Невже так і не буде кінця-краю Гомеровим мукам? Тож, здавалося б, рани давно загоїлися, чого ж їм боліти? А воно приступ за приступом.
— То, може, і не підемо на свято Деметри? — пропонує вона.— Посидимо вдома, га?
— Як можна не вшанувати богиню! — заперечує чоловік. І повторює своє улюблене прислів’я: — Це тільки для безсмертних — амброзія, а для нас, смертних, — зерно Деметри.
— Але ж твої очі…
— Та й Аліферс учора приходив, запрошував.
* О б о л — срібна, а пізніше мідна монета в стародавній Греції.
Єлена розуміє: свято Деметри — то таки свято! Сьогодні на агорі зберуться майже всі жителі поліса. Навіть немічних старців приведуть під руки і посадять на застелені овечими шкурами високі кам’яні лави, щоб їм зручно було дивитися на богоугодні гуляння. Дівчата і юнаки, прикрасивши міську площу вінками та гірляндами квітів, принесених з довколишніх лісів і лугів, снопами ячменю та пшениці, пучками всього, чим тільки багаті тутешні поля, городи і сади, будуть привселюдно відтворювати одну з тих священних історій, які споконвіку з молоком матері входять у душу кожного елліна. І будуть багаті жертвоприношення на вівтарі Деметри, і лунатимуть священні гімни, і буде творитися чимало інших справ, гідних для вшанування могутньої і великої богині, яка дає родючість землі і без чиєї благотворної сили ніщо не зростає ні в лісах, ні на полях, ні на луках.
Свого сусіда, Аліферса,— одного з розпорядників свята і чи не найзнатнішого чоловіка в їхньому полісі — Гомер вважає другом. А як відмовити другові? Та й співати на такому святі в присутності всіх кращих мужів поліса — це почесно для кожного аеда-співомовця.
Але ж…
— У тебе вигляд, Гомере, такий похмурий.
— Це не від того, що очі болять. До болю я вже звик. Тут інше.
— Інше? А ти поділися — легше стане. Гомер мнеться. Гомерові явно важко говорити.
— Тому й гризота на серці, що не хотілося б тобі зараз, у святковий день, про це казати.
Єлена насторожується:
— Щось трапилося, так?
Він відкладає вбік формінгу, бере Єленині руки, переплітає її пальці зі своїми. Єлена знає: так робить Гомер тоді, коли хвилюється і коли особливо хоче відчувати і розуміти її, Єлену.
— Слухай, — чомусь переходить він майже на шепіт.— Слухай і постарайся розсудити правильно… Пригадуєш, коли я склав свої перші пісні і співав їх для гурту пастухів? Я тоді дуже боявся, що мене осміють. Дуже боявся. І от як я закінчив співати — усі мовчали. І подумалося тоді: “Все! Зараз підхоплюся, розіб’ю формінгу і втечу”. Ще якусь мить протягнулося б те мовчання — так воно й сталося б. Але тут враз ти вигукнула: “Гомере, ти справжній аед!”
— Ті слова і зараз можу повторити.
— О, то були не просто слова — то була для мене звістка про моє власне народження… А потім я ходив на війну і повернувся сліпим. І моє життя стало нестерпним. І ти принесла мені формінгу, сказала: “Грай, Гомере, ти ж аед!” Пригадуєш?
— Пригадую,— мовить Єлена. Вона не може втямити, для чого чоловік розпочав оцю розмову і до чого він веде.
— А ще потім ти відмовилася вийти заміж за мого друга Аліферса, сина самого Антіноя — найпершого мужа нашого поліса, і прийшла до мене за дружину… Я, безпорадний сліпець, син загиблого воїна і бідної прядильниці, яка кожну жменьку вовни виважувала на шальках терезів по десять разів, щоб не прорахуватися, щоб хоч щось заробити на прожиток, я став чоловіком першої красуні, першої нареченої міста!
— Гомере!
— Не перебивай. Я знаю, що кажу, бо ж не од роду сліпий… На щастя, не од роду сліпий… Тоді я відчув себе найщасливішою людиною Еллади. А водночас — і най-нещаснішою: чим я міг віддячити тобі, Єлено, за твою любов, за твій вчинок?! А ти сказала: “Складай пісні, Гомере, я цього хочу!” І я складав. Я жодного дня не розлучався з формінгою. Мені так хотілося хоч у пісні бути гідним тебе. Боги змилостивилися і вінчали мене словом, і дали мені натхнення. І мої пісні люди стали слухати. І зараз усі в полісі кажуть: “Ти, Гомере, великий аед”… Уважно слухаєш, Єлено?
— Так.
— І теж вважаєш, що я великий аед?
— Я це завжди і всім казала.
— Дякую, Єлено. Знай, яку б я не складав пісню, вона більше твоя, ніж моя… Та зараз я задумав нову, велику пісню. Все, що я складав досі,— ніщо у порівнянні з нею. І вона не схожа на ті, що складають інші аеди. Мені розпирає груди бажання заспівати її. І я чую в собі сили, відчуваю, що зможу, зможу, зможу!.. Хочу розповісти, як колись під Іліоном 3 хоробрі ахеї4 воювали з троянцями. Не так розповісти, як у теперішніх піснях співомовців. А так, як я знаю: щоб за словами дзвеніла мідь мечів об лискучі щити, щоб торжествували переможні кличі героїв над розпачливими зойками боягузів, щоб усе було так, як воно насправді буває — і до бою, і під час бою, і після бою. Я хочу, щоб той, хто слухатиме пісню, ніби сам був присутній при тому, про що розповідається…
.
4 Ахеї — спільна назва греків.
5 І л і о н — друга назва Трої за ім’ям її засновника їла
Досі він так ніколи не говорив. І чим далі, то Єлена все більше відчуває, що неспроможна вникати в зміст його слів. Бо вони накочуються, накочуються, як гірська лавила, а в тій лавині клекотить потайний грім. І стривожена, і заворожена, вона сидить принишкло, мов горлиця на маслині.
— …Слухаєш, Єлено?
— Так, так,— ледь шелестить устами.
— Я довго не зважувався самому собі признатися, що замахнувся на таке. Нарешті рішився — попросив у богів поради. І сам великий Зевс благословив.
— Ти що?!
— Правда, Єлено. Пригадуєш, ти повернулася вчора опівдні з поля і сказала: “На небі жодної хмарки, і раптом грім загримів”. То я тоді молив у богів благословення, і Зевс почув мене.
— Гомере!..
— І тепер уже не відступитися… Отак… Він стискує її пальці до хрускоту. Видихує:
— Допоможи мені, Єлено. Ходи зі мною до старого Іліона.
Аж тільки тут до Єлени доходить, що то за грім клекотів у тій лавині. І її охоплює страх. — Ти що надумав, Гомере?! — сахається. — Таж той їліон, кажуть, був десь аж на краю світу.
Може, жартує чоловік? Але хіба ж так жартують?!
— Не зовсім на краю, хоч і не близько, це правда. Але мені треба туди, Єлено, Треба. Я мушу хоч рукою доторкнутися до каменів, що лишилися від стін Трої. Ті камені мають розказати мені те, чого я ніколи не зможу почути і відчути тут, у нашому полісі, у себе вдома.
Вона гарячково шукає слова:
— Але ж то доведеться на довгий час залишити дім, залишити все своє, що в домі…
Відчуває: не те, ой не те мовить… І чує:
— Небагато в нас свого.
І виривається крик — сам собою виривається:
— Ні, Гомере, ні! Ні!..
Тут їхній поліс, тут їхні люди… А там — безвість, там — хтозна-як. То ж даль далека, незвідана, звідти, чого доброго, можна й зовсім не повернутися… Нехай що завгодно, тільки не це.
— Ні і ні!..
— Я вже вирішив, Єлено.
— Хе! — запинається вона,— Як? І за мене?!
— Я вирішив. Єлена заломлює руки:
— О, боги! Він вирішив. Чуєте? Він вирішив… Коли це:
— Стукаю, стукаю — не відчиняють. То я сам. Ксенон стоїть на порозі — сусід і давній приятель.
— Добридень,— кланяється, — Хай боги посилають вам благополуччя і довгі роки… О, чого це ви такі настовбурчені?
Єлені трохи від серця відлягає: от добре, що Ксенон зайшов! Якраз вчасно. Ксенон розсудливий і добрий, він зрозуміє. Можливо, щось і порадить.
— Спитай ось його,— показує на Гомера. — Знаєш, Ксеноне, що він надумав? Кину, каже, напризволяще дім, поле, все набуте і піду світ за очі. З торбою. І щоб я була за поводиря у тій безвісті.
— Чекай, чекай,— не розуміє гість.— Це, сподіваюся, не насправді?
— Ні, Ксеноне, саме насправді,— глухо мовить Гомер.
Він, як і дружина, теж щиро радий сусідові. Радий, що тепер його розмова з Єленою відтягується на потім. А разом з тим усвідомлює: раз уже зважився почати, то задкувати не має права. Тож знічено, навіть якось винувато пояснює:
— Мені треба, треба побувати на землі Іліона. Без цього в мене не складеться своя велика пісня.
Ксенон пробує повернути на свій лад:
— Але ж інші люди навіть без маленької пісні живуть.
— Бо їм боги не дали змоги для її складання. А я чую в собі таку змогу. Вона кипить у мені, бушує. Не дає мені спокою ні вдень, ні вночі.
— Ну послухай мене, ну послухай, — просить Єлена Гомера, і сльоза тремтить у її голосі. — Я ще ніде не була і боюся йти в таку дорогу. Я просто боюся, зрозумій. Я — слабка жінка, ти — сліпий. Та ми ж пропадемо серед чужої чужини… Прошу тебе, Гомере, облиш думку про дорогу. Мені… мені страшно й гадати про таке.
— А по-моєму,— з напускною строгістю каже Ксенон,— нам треба йти втрьох. І то зараз, не гаючись…
Обличчя його освітлюється доброю усмішкою.
— Тільки не до Трої, а на свято Деметри… Чуєте? Гомін на вулиці. Люди уже збираються. Коли я йшов сюди, то бачив: площа аж вирує. Ходімо, сусіди, ходімо, друзі. Бо ми як ще трохи побудемо тут, то, чого доброго, пересваримося й перескубемося.
— Як, уже пора? — зводиться Гомер. Єлена й собі схоплюється:
— І то правда, ходімо… Ось, Гомере, твій гімаїій, вдягайся… Як добре, Ксеноне, що ти зайшов!
— Куди ж мені без вас? — усміхається сусід,— Коли поруч ідуть богонатхненний співомовець і його дружина, рівна світанковій зорі Еос, то й Ксенона всі помічають. Як же мені без вас?
* * *
Сухі тополеві дрова горять яскраво, майже без диму. Жрець підкладає полінце до полінця, вся його увага прикована до вогню. Здається, його зовсім не обходить ні буйний гомін тисяч людей, що стовпилися підковою біля вівтаря Деметри, ні пронизливі вигуки окличників, які сповіщають, скільки чого виділили на проведення сьогоднішнього свята достойніші мужі поліса, ні нетерпляче тупцювання бронзовотілих юнаків, які стоять окремим тісним гуртом і хвилюються перед прилюдними змаганнями. Вогнище має бути сильним і пломінким: чим скоріше воно поглине жертовні дари, тим з більшою охотою богиня Деметра допомагатиме жителям поліса в їх праці, тим щедріше родитимуть ячмінь і пшениця, виноград і городина, тим соковитішими будуть трави і плодоноснішими дерева.
Могутня велика богиня Деметра. Розгнівається — жоден колос на ниві не наллється зерном, жодна билинка не проросте. Бо все те в її волі. Тому і хлібороби, і пастухи, і кожна жива істота на землі — усі спішать заслужити милість Деметри.
Ось її кам’яна постать височіє за вівтарем. Поставлена ще прапрабатьками, вона незмінно наводить священний трепет на кожного, хто зводить свій погляд на незворушно-спокійне обличчя богині. Вона то обдаровує жителів поліса добрим урожаєм, осипає своїми щедротами бідного й багатого, то карає голодом за гріхи, за виявлену їй недостатню повагу.
Вогнище пашить жаром, обпікає руки, обличчя. Але жрець не віддаляється ні на крок і не відводить погляду від переливів золотого, багряного, синього, переливів того таємниче-невпізнанного, що створене богами для людей і що наділене силою поглинати, забирати в безвість усе на світі. І хоч одвічна загадка вогню йому так і не відкрилася за довгі роки служіння вівтарю богині родючості, проте жрець почуває себе не тільки посередником між людьми і великою Деметрою, а й співтворцем її священного вогню. Він вірить, що тільки під його поглядом розгориться вогнище саме таке, яке бажане богині, яке гідне її.
Враз над площею зависає тиша. Вщухають останні балачки, замовкають окличники. Нишкне все довкруг.
Тільки тепер жрець підводить голову — так і є: тінь від статуї Деметри сповзла до краю червоного каменя. Значить, злотосяйна колісниця Геліоса-сонця викотилася на найвищу гору і сповіщає, що пора починати свято. Жрець повільно здіймає руки до неба і заводить гімн тій, чия благотворна сила дає змогу до життя усьому сущому. Він старанно, чітко вимовляє кожне слово древнього гімну, сам не розуміючи значення багатьох уже давно не вживаних у народі слів, але вірячи в їх божественну високість.
А храмові прислужники уже стоять біля вівтаря з традиційними жертовними тваринами — двома білими поросятами. Це найкращий дар богині родючості і рільництва, адже плодючість свиней відома всім.
І ось кров поросят орошає жертовник. Жрець вправно розпорює їх довгим бронзовим ножем, виймає нутрощі, вирізує шматки м’яса. Із великої череп’яної миски закривавленими руками він набирає пригорщі ячмінного зерна, посипає ним поросячі нутрощі і м’ясо, перемішує все це. Тоді товстою палицею, як сохою, розворушує вогнище, кладе туди мішанину поросятини з ячменем і старанно загортає жаром. Запах паленого м’яса і зерна обволікає всю площу.
Потім прислужники починають підводити інших жертовних тварин: баранів, свиней, биків. Жрець посипає їм голови ячменем і бронзовими ножицями вистригує на лобах жмуточки вовни, посвячуючи в жертву, тоді кидає цю вовну у вогонь. І падають тварини під гострим ножем, і з перерізаного горла цівкою стікає кров у мідний кубок, щоб через хвилю плеснутися в полум’я священного вогнища. Шипить, шкварчить вогнище, пожираючи дари. А довкола розноситься схвальний гул: богиня приймає жертви! Приймає на благо жителів поліса.
Під наглядом храмових прислужників раби тягнуть туші зарізаних тварин на протилежний бік площі, де вже гріється вода у величезних казанах. Тут буде варитися і смажитися м’ясо, щоб кожен із учасників свята сьогодні наситився тією ж їжею, що й богиня Деметра, і таким чином прилучився й собі до божества.
А на священне вогнище тим часом сиплються всілякі пахощі, із вузькогорлих амфор ллється нерозведене вино. Забризканий кров’ю тварин, закіптюжений димом, жрець раз у раз звертається до богині з молитвою, вмовляючи її бути милостивою до жителів їхнього поліса. І разом із жерцем творять молитву — кожен своїми словами — усі присутні на святі.
Нарешті останні дари відклубочилися димом на жертовному вогні. Люд потіснився до кам’яних лав. А на вивільненому майдані розпочинається традиційне дійство: перевдягнені юнаки та дівчата відтворюють усім добре відому історію.
Єлена з Гомером та Ксеноном сидять на одній з передніх лав, де возсідають завжди тільки найзнатніші люди поліса. Ось уже другий рік на всіх святах і зібраннях вони займають саме цю лаву. Це від того дня, коли Гомер перед усіма жителями міста змагався з Демодоком і коли сам Демодок привселюдно визнав Гомера найпершим аедом, обняв його і подарував свою формінгу — ту саму формінгу, дзвінкішої за яку, певно, не було і немає на світі.
Старий Демодок теж присутній на святі. Він сидить зі своїм поводирем зараз ген там, на верхній лаві. Гордий старий аед Демодок. Скільки не просив його Гомер, щоб той сідав з ним поруч, скільки не вмовляли його найперші мужі міста, він повторював одне й те ж: “Мій час минув, а своє місце я знаю сам”.
Єлена тихо переповідає Гомерові зміст священного дійства, що твориться на площі. Розповідає, що дочка лісоруба Тересія, золотокоса Ортігея, вийшла у шатах великої богині Деметри. А сміхотуха Автоноя нарядилася в шати Пер-сефони — коли тільки вона встигла вирости?! Ще ж зовсім недавно таким собі телям брикала з дітьми…
У дійстві йдеться про те, як з волі Громовержця Зевса дочку Деметри, прекрасну Персефону, підступно викрадав володар підземного царства тіней померлих похмурий Аїд, як нещасна мати побивається за дитиною, як шукає її по всіх усюдах. А тим часом без її благословення все на землі припиняє ріст, земля стає пусткою, голод знищує людей, плач і стогін чуються звідусіль. І великий хмарогонець Зевс, який не хоче загибелі всіх людей, повертає Деметрі її дочку, а зраділа Деметра наснажує землю родючістю, навчав смертних, як сіяти і вирощувати ячмінь та пшеницю. Хлібороби і пастухи вшановують богиню снопами збіжжя, численними вінками, сплетеними з лісових, лугових та польових квітів.
Гомерові приємно, що дійство розповідає про перебування Деметри в місті Елевсіні, про її служіння в домі тамтешнього царя Келея, про юного царевича Тріптолема, через якого богиня передала жителям усіх країн мудру науку рільництва. Ще три роки тому цього не було у традиційних дійствах, які відбувалися на святах Деметри. Це йому, Гомерові, підказали безсмертні, що саме так мало відбуватися відкриття таїни рільництва і він оповів про це у своєму новоскладеному гімні на честь великої Деметри. Скільки не співає Гомер цей гімн — він завжди подобається слухачам. А тепер ось, бач, навіть дійство ведуть за Гомеровою розповіддю.
Саме цей гімн і вирішив долю його змагання з Демодо-ком. Старий співомовець, який багато років не знав собі рівних і на якого Гомер ще змалечку сам ладен був молитися, повівся на змаганнях дивно, як ніколи. Спочатку він заспівав свою пречудову пісню про Афродіту заквітчану, що із Ареєм таємно кохалась, про божественного кривого коваля Гефеста, який спорудив хитромудрі невидимі сіті і застукав на гарячому свою безсоромну дружину з її коханцем. Пісню знали всі, чули її від Демодока уже безліч разів. І все ж слухачі не могли стримати свого захоплення, кінець пісні стріли схвальними вигуками. Навіть вибрані судді, яким належало втихомирювати крикунів, усіляко виказувати свою незворушність, не те що не звернули уваги на таке явне порушення заведенції, а й самі заляскали себе долонями по стегнах — таки подобалося! А потім сталося неймовірне: Демодок враз заспівав… гімн Деметрі, який незадовго перед цим звучав із Гомерових уст. Демодок співав гімн свого суперника! Такого ще ніколи і ніде не траплялося на змаганнях аедів.
Демодок співав, а його слухали, як заворожені. Демодок уміє співати! Голос його то бринів весняним вітром, то клекотів гірською річкою, то стогнав прибоєм, то ледь шерхотів передвечоровою замрією. Усім відомими словами Демодок уміє сказати більше, ніж це вдається іншим. І слухачам почала відкриватися та глибинна таїна слова, яка вершить дивину з людськими душами, сповнюючи їх високою крилатістю, рвійністю. І слухачі просто ніби на дотик відчули, наскільки слова Гомерового твору пружніші, співучіші від щойно чутих слів Демодокорої пісні. І зрозуміли: старий аед раніше від усіх осягнув внутрішню силу Гомерового твору і, хоч йому, можливо, це дуже болісно, прагне відкрити цю силу своїм землякам.
Демодок не став чекати рішення суддів. Доспівавши гімн Деметрі, він підійшов до Гомера, привітав його з перемогою і передав йому свою формінгу. Сказав: “Моя фор-мінга голосніша і співучіша за твою. Хай вона тепер тобі послужить…”
— Тебе сонце ще не напекло? — запитує Єлена і поправляє вінок на голові Гомера.
— Е, сонце я люблю, — усміхається Гомер. Прадавній звичай велить, що на святі Деметри ніхто
не повинен з’являтися в головному уборі. Зате в кожного має неодмінно красуватися на голові листатий вінок — цим вшановується велика богиня родючості.
А дійство на площі тим часом уже завершується. І люди, яких уже й до цього лоскотали пахощі м’яса, тепер обступають казани щільними колами. З’являються кошики з хлібом, фруктами, овочами. їх ставлять на довгі дошки, що, покладені на дерев’яні козли, правлять за столи. Ось уже й крутобокі миски смачно парують.
— До нас! Тільки до нас! — запрошує Аліферс Гомера з Єленою та Ксеноном,— Щоб мої друзі та були без мене?!
У знатних мужів та їх сімей — своє коло. Тут і столи не з двох, а з трьох дощок збиті, тут і на столах усього помітно більше. А раби й ще підносять сюди всяку всячину.
Десь тут, у колі знатних мужів поліса, має бути Єленин батько. І Єлені на мить стає ніяково за свій заштопаний пеплос. Але тільки на мить. Бо вже ось Аліферс оголошує:
— Із нами — Гомер, наш великий аед!..
Хіба тут когось ще сьогодні називають великим? Хай для її Гомера почесно бути серед найвідоміших людей міста. Але ж і вони, знатні, теж вважають за честь, що Гомер зараз із ними, в їхньому колі! То хіба варто звертати увагу на таку дрібницю, як заштопаний пеплос?
Батько Єлени сидить аж ген у протилежному кінці довжелезного стола. Єлені хочеться підійти до батька, обняти за плечі, пригорнутися. Він завжди любив її, свою єдину доньку, завжди був добрий до неї. А відтоді, як померла мати, почав називати хазяйкою дому і в кожній справі радився з нею, як з рівною.
Але зараз Єлені до батька не під ступитися: гнівається на неї. І досі гнівається. Усе ніяк не може простити, що вона без його згоди пішла за Гомера. “Хіба мало у полісі синів знатних мужів? — дорікав.— Не хочеш за Аліферса — виходь за будь-кого іншого. Чи ж я ворог твоєму щастю? Але щоб у твої літа за сліпцем світ зав’язати — ні, ні і ще раз ні!..”
Єлена вірить: колись батько перегнівається. Бо ж він у душі добрий, він не може не зрозуміти її. Та, певно, й зараз розуміє. Адже не завернув Єлену силою тоді, хоч і мав таке право. Виходить, його гнів просто від гордині. Ще трохи часу мине — перегнівається батько…
Свято Деметри продовжується, як йому й належить. Щойно люди вдовольнили голод і спрагу, як уже то тут, то там починають дзвеніти формінги, біля кожного із співомовців тісне коло слухачів.
І звідти, і звідти долинає гімн Деметрі. Гомерів гімн. І Єлені радісно. Вона штовхає чоловіка, штовхає Ксенона:
“Чуєте?” А коли Гомер і собі кладе пальці на струни формінги і починає співати, Єлена раз у раз позиркує на батька: слухає! Таки слухає її Гомера!..
Потім розпочинаються змагання: перегони, стрибання, боротьба, метання диска, бій навкулачки. А як сонце опиняється на вечірньому прузі, на всій площі починають кружляти хороводи. І кружляють, аж поки темінь не заполоняє увесь світ.
Завершується свято опівнічним ходом. Із факелами, запаленими від священного жертовного вогню, люди довжелезним шнурком проходять довкруг міста, тим самим відгороджуючи його від злого духу, від недоброго ока, від чужинської напасті. І розходяться по домівках, залишивши свої факели догоряти на священному вогнищі Деметри.
Проте розходяться не всі, а тільки старші. Молодші ж бродять і бродять веселими галасливими гуртами, доки рожевоперста ранкова зоря Еос забілить небосхил і виллє з глечиків сріблясту росу на трави, квіти, дерева.
* * *
Коли вони поверталися зі свята богині родючості, лагідна ніч ще повнилася ближніми і дальніми голосами. Ксенон ніс формінгу, Єлена вела Гомера під руку. Вони жваво обговорювали події минулого дня.
— До чого дивна річ — життя! — повторював Гомер,— Ніби й очей не маю, а побував на святі — і все бачив. І змагання дискоболів та бігунів, і хороводи…
Гомер був явно задоволений. Ще б! До нього всі таку увагу виявили — аж незручно трохи почувався. І хотілося віддячити чимось хорошим усім-усім своїм землякам.
— …Головне,— продовжував він,— я побачив, які красиві люди в нашому полісі. Чи, може, вони і в усій Елладі такі красиві, а ми просто не вміємо до них додивлятися? Як вважаєш, Ксеноне?
— Найкрасивіший на святі — і це я сам бачив! — був ти, Гомере. Ось Єлена не дасть мені збрехати. Хіба не так, Єлено?
— А мені Гомер завжди найкрасивіший.
— Е, не кажи. Сьогодні на святі Гомер був — як ніколи. Чи то сам Аполлон його вчив, чи Муза, світлосяйного Зевса дочка? Надто-бо все до ладу він співав про долю богів, і людей, і героїв, про їх подвиги і пригоди. Наче сам був з ними у різних усюдах чи щойно про все із уст очевидця почув.
Гомер відчуває душевну щирість слів дружини і товариша. І радіє, і хвилюється. Розуміє: так, це саме той високий час, до якого він наполегливо йшов. Той час, якого прагнув і в який вірив. І в який ще більше вірила Єлена, повторюючи своє незмінне: “Я хочу, щоб ти грав”. Ось, виявляється, який він, цей час — омріяний, виболений і вистражданий. Ось як він голову паморочить…
— Господареві завжди приємно,— мовить,— коли чашник зачерпує повен ківш із кратери, наливає у фіали 5 гостям, а вина все не меншає і не меншає. А я радію, що безсмертні таку мені змогу дали. Бо моє вино не на вечір — на все життя.
— Тому-то ти на святі такий веселий був, — каже Єлена.— Як погляну — все усміхаєшся.— Притуляється до Гомерового плеча: — А тобі усмішка до лиця!
— Хочеш сказати, що я часто буваю насуплений? Це від того, що є на світі людина, якою я дуже невдоволений.
Ксенон цікавиться:
— Хто ж це? Чи не з нас хтось?
— Ні, ця людина — я сам. Колись, ще в дитинстві, я з щирим захопленням дивився на співомовців. Бо ж часом зовсім нікчемною на вигляд буває людина, а наділить Муза її даром слова — і вже всі на неї зорять, як на бога, коли вона містом проходить. І я думав: яке б то щастя було, якби й собі стати співомовцем! Та ще й не просто переспівувати чужі пісні, а стати справжнім аедом, який сам творить, сам бере від богів незвідане і переповідає людям… А зараз чим більше підкоряється мені слово, тим страшніше. Розумієте, є речі, які може зробити багато хто. А є таке, що здатний зробити тільки ти — і ніхто більше. Звідси й злість на себе: здатний, а не робиш. Або не все робиш…
* Кратера, фіал — чаші.
Ксенон простягає Гомерові формінгу:
— Візьми, бо ось уже й ваш дім… Ти, бачу, знову збираєшся завести балачку про свій Іліон. Чи не так? То тут, Гомере, я тобі не співбесідник. Бо ніколи не повірю, що ти не обійдешся без того ходіння до Трої. Та й пізній час, уже пора спочивати. Бувайте, сусіди! Хай безсмертні посилають вам благополуччя.
Він завертає до свого двору. Гомер чує, як звідти грюкотить засувка, і гукає:
— На добраніч, Ксеноне!
Єлена відсовує дерев’яну засувку, пропускає Гомера в дім. Гомер звичним рухом вішає на забитий у стіні кілочок формінгу, присідає на лаву.
— Ти теж,— питає,— вважаєш, що та розмова про Іліон — тільки порожня балачка?
— Ой горенько ти моє! — сідає біля нього Єлена.— Знаю я вже трохи твою вдачу. Але ще й інше знаю: я тебе нікуди не відпущу.
— Як це?
— А так. Немає чого тобі іти у світ. Гомер аж підводиться:
— Єлено!
— І маєш ти хоч раз мене послухатися?! Я досі нічого в тебе не просила і потім не буду.
— Я поклявся Зевсові, Єлено.
— Мені ти ще раніше поклявся на вівтарі Деметри… І… І чому ти повинен дотримуватися клятви богам, коли з їхньої волі став немічним? Якщо безсмертні хочуть, щоб ти виконав дану їм обіцянку, то нехай вони раніше повернуть тобі зір.
— Але ж мандрівка до Іліона зараз важить для мене самого більше за все на світі.
— Навіть за наше кохання?
— Не будь жорстокою, Єлено.
— А твоя ця придумка — не жорстокість? Від неї я весь день сама не своя, для мене і свято — не свято… Невже я не заслужила хоч якоїсь поваги від свого чоловіка? Чому ти ставиш над усе особисте, а не наше, спільне?
— Я завжди вважав і вважаю свої пісні нашими, спільними. Про це я казав тобі не раз.
— Казав, казав… А виходить, що вирішуємо не удвох, а тільки ти один. От і казав.
Плечі її починають дрібно тремтіти, вона заходиться плачем.
Той плач мов ножем ріже Гомера.
— Не треба,— гладить він її коси.— Ну не треба. Вона крізь сльози шепоче:
— Я нічого більше не хотіла б, аби у нас життя таким уже й було, як зараз… На святі ти ж сам чув, як про тебе гарно казали. Хіба тобі цього мало?
“Як вона не розуміє? Ну чого вона його не розуміє?!” — думає Гомер, витираючи долонею її мокрі щоки.
— Мало, Єлено! Хочу, щоб і після багатьох людських життів про нашу пісню сказали те ж саме, що й сьогодні… Та без відвідання троянської землі така пісня не складеться. Зрозумій мене, Єлено,— не складеться.
— Тільки безсмертні знають, як воно станеться в майбутньому. Буде їх воля — ти і тут, у рідному полісі, зробиш, що задумав. А ні — то й ні. Радіймо з того, що є. Радіймо, що ми не риби безмовні, не птиці безрукі, не звірина дика, а люди, та ще й шановані.
— Мало, Єлено, мало! В тому, що я не хижий лев і не нікчемний горобець, а людина — заслуги своєї не бачу ніякої. А мені хочеться щось своє, власне створити у цьому світі. Хочу зрозуміти і розказати іншим, для чого я є людина, а не якась твар, і що я, людина, можу на цій землі… І коли, нарешті, засвітилася мені велика пісня — о, я не відступлюся! Бо пролетить час — і про нас можуть сказати, що такий Гомер, що така Єлена і не жили ніколи. А про пісню цього не скажуть, якщо вона є, якщо вона живе.
— Та тобі яка від того вигода?
— Як-то яка? Жива пісня — хіба є щось вартніше?!
* * *
Таки не треба було йти до батька. Нехай би було, як було. А так чого добилася? Тільки принизилася. Та й ось дрібоче додому, як те щеня, котре зненацька вдарили хворостиною. Батько, певне, ще й зараз ходить по дворі та посміхається: “Я ж казав, що так буде!”
Хоча, здається, батько не посміхався. Звичайно ж, не посміхався. Що вже він зовсім б