І
Враз веселка з усміхів бровою
склала в тучі семицвітник… Так: само кохання молодою
вірністю з недолі втішить.
В серці гроз — веселка погасала, як з вікна вино розлите. В серці: осінь згадка! хоч і красна, а безсмертником не сквітне.
Вслід само кохання відголосить
все крилатістю з безумства. І довіку звіть, як свідків — сосни, де труна його замкнулась.
А любов родинна, літній медвик, званий з ниви, ждати буде. В шлюбі — криник між дими щоденні
сходить: на життя подружнє.
Чара! нам одна дочасна, чиста, суджена при брамі в юність… І до неї на незнаних стрічах — в схід живих очей звернутись.
ІІ
З висоти даровано в прощення — хліб, нескришений з громами. Жінчина душа, з довір’я щедра, вернеться: все примиряти.
Примиряти в доброту бджолину; яблуневі дні для неї… в згоді — в білій радості, сніжіють
з медом чистоти своєї.
Виднота олтарна в лілій стала, від грудей розп’яття лившись: приріднити кров’ю! враз — до щастя
в зірку викупля незлісних.
Люди, братні, нам обмиє очі
при дорозі сніжна хустка — бачити! крізь смерть: світила Отчі, в церкві небесами звуться.