ДОБРИЙ ДИЯВОЛ
Роман
Я відмовляюся прийняти кінець людини. Навіть
коли дзвін долі ударить востаннє, звіщаючи загибель,
і останнє марне відлуння його пролине і загубиться
десь в останній червоній заграві на краю
пітьми і настане мертва тиша, навіть тоді буде чутно
ще один згук: кволий, але невичерпний голос людини,
яка й далі говоритиме. Я певний, що людина не лише
вистоїть — вона восторжествує.
У. Фолкнер
Мова буде не про несамовиту заклопотаність моря і не про безмежжя вітрів — йтиметься тут про безкінечність людського духу.
Земля міцно тримає людину. А коли й відпустить, то вимагає плати найвищою ціною. Може, тому так багато катастроф на пограниччі землі і неба, землі і моря. Зона вічного неспокою, вічних надій і одвічної віри, місце, де людині хочеться здійснити насправді свою потребу величі. Хто був нічим, той стане всім. Щоб стати, треба побути одним з багатьох, звичайним, нічим не примітним, а потім наблизитися до нас, затулити собою бодай на коротку мить усіх, щоб тебе побачили, стати відважним, не дбаючи й не думаючи про це.
Мова буде не про остаточну нелогічність вчинків і не про дивний брак мотивувань, яким відзначається ця історія,— залежатиме передовсім на тому, щоб разом з Яковенком стати очевидцями й учасниками майже неймовірного, опинитися на самому схрещенні подій.
Відважні платять. Яковенко мав заплатити життям. Гине людина — гине цілий світ, який вона в собі носить. Легко вмирають лише ті, в кого пусті душі. А коли в душі — дивне багатство?
Маємо рапорт, написаний Яковенком. Але мова буде не про його рапорт. Починати треба здалеку. З тої ночі, яка клубочилася теплими туманами і сонно блукала між таємничими шерехами землі і великою невідомістю моря.
…Воно слимачо вичапує з каламутних клубовиськ ночі, вистромлює з туману стесаний гостряк високого носа, присовується довгим боком до причальної стінки, і лише тоді стає чутно глибинний помурк двигунів у залізних нетрях судна, несамовитість, яка оточувала нічну з’яву, потиху відступає назад у темнощі, байдужі протитуманні висвіти печатають іржаво-чорний борт приблуди жовтавими розплесками, і під ними легко вичитується химерне наймення чужинця: “Омірос”.
Вражає незвичність цих літер, несподівано породжених завдяки складній алхімії ночі, примарливому пересуванню корабля і світінню тигрячих очей портових прожекторів. Не схожі ті літери на звичну під усіма широтами латину, опецькувату, мов добре вгодовані католицькі абати, не нагадують нічим арабських письмен — отих вибризків нічної роси на холодному камені,— мало спільного в них і з кострубатістю готики, якою пиховито назначаються німецькі транспорти з Гамбурга, Кіля і Любека; ламливе паліччя цих літер у своїй примітивній незграбності затаює невисловну принадність, промовляє з них щось давнє-предавнє, літери спроквола формуються з кутів і замкненостей, бентежливих, неначе змертвілі очі забутих цивілізацій, крізь які прозирає вічність.
В рапорті Яковенка буде записано: “О третій годині ночі до причалу порту пришвартувалося грецьке торговельне судно “Омірос”. Стояти на вахті коло трапа було наказано мені…”
Ніколи не знаєш, що подарує берегові розхитаний і розскриплений пароплав. Отаке чалапає від порту до порту, від одної землі до іншої, тицяється обшмугляним бортом до причалу, відкриває ляди своїх трюмів, гарчить лебідками, мов щось путяще, а там дивись — вивалює на берег то купу якогось ганчір’я, то химерне залізяччя, місце якому на смітнику, то щось сипке, а то громохке, а там підуть м’які паки бавовни, товстезні скрутні манільських канатів, сякі-такі циновки, акуратні бочечки, тяжкі, мов болячки, ящики.
Чомусь усі кораблі, які бачив Яковенко, були старі, пошарпані стихіями, так наче цей порт був на краю світу і, перш ніж до нього дістатися, судно мало пройти крізь усі сцілли й харібди нещасть і злигоднів.
Яковенка обгортала знудьгованість, як тільки йому випадало бути свідком квапливого випорожнювання якоїсь старої посудини: ладна вивернути всі свої нутрощі, аби лиш довести берегові, що недаремно тиняється по морях. Він любив ті старі кораблі, які приходили непомітно, тихо і не квапилися скидати з себе таємничості, стояли в порту по кілька днів, загадкові й неприступні, мовби вмерлі.
Та він добре знав, що життя в тих сталевих посудинах не завмирає ні на мить, тому любив ходити й прислухатися. Бачив себе збоку й згори. Йде по вузькому пірсу повільно й роздумливо. А обабіч вузької бетонної стрічки круто вивищуються стіни бортів, поплямлених, пошарпаних, латаних-перелатаних.
А за тими бортами — писки, сичання, двигтіння, а то десь дзвякнули гігантські мідні тарелі: “Дзінь-нь!..”, а то скаржний болісний стогін: “О-о-о-у-у!”
А вода тлуста, брудна, місиво непотребу, мотлоху (як багато покидьків після людини!), і кораблі стоять посеред тих покидьків так, мов уже ніколи більше не видобудуться на чисте вільне море. Може, тому деякі з них і поспішають віддати берегові все, що мають у своїх трюмах, аби тільки той берег відчепився од них, відпустив, дав змогу вийти знову на широкі води, втекти від сонливості гавані й набридливої шарпанини коротких портових хвиль.
Та Яковенко був ще надто молодий, щоб розуміти всі тонкощі, знати душі кораблів, збагнути всю глибину їхнього поводження. Підходив до них з позицій спостерігача, сприймав тільки зовнішність, йому імпонувала романтична загадковість чужинців, яка відразу зникала, тільки-но над бортом провисала незграбна пака бавовни чи ящик з наполовину зчорнілими бананами.
Природа не створила нічого досконалішого за жінку, а людина — за корабель. Принаймні так вважав Яковенко. Але мав переконання також, що й те і те лише до певної межі спроможне зберігати свою досконалість, переступивши її — губить геть усе. Чи досконалість у загадковості або й у таємничості? Не знав. Був ще надто молодий і недосвідчений, судив про все не з досвіду й твердих переконань, а здебільшого керуючись особистими відчуттями. Вважав, наприклад, що таємничість корабля ще побільшується, коли він, отак стоячи коло причалу непорушний, мовчазний і безлюдний на перший погляд, раптом мовби стріпнеться своїм великим тілом і десь серед палубних надбудов несподівано відчиняться дивної форми залізні дверцята і визирне звідти жіноче лице, або покажеться оголена по лікоть жіноча рука, яка поправляє зачіску, або з’являться на твердій палубі дві жіночі ноги,— це триватиме лише мить, і коли подумати, то нічого незвичайного тут і немає, просто жінка, яка працює в камбузі, мабуть, вирішила дихнути повітрям, чи покликати когось, чи глянути на чуже небо, на яке завжди хочеться поглянути людині,— однак такі хвилини Яковенко цінував чи не найвище. Ясна річ: жінка на кораблі — це порушення кимось там усталених правил, здається, навіть законів. Але, по-перше, Яковенко не знав жодних морських законів, бо ніколи не жив ні на морі, ні коло моря, по-друге, жодні закони, окрім тих, яким сам підкорявся у своїй службі, його поки що не обходили (та й кого вони обходять у дев’ятнадцять літ), і якби хто-небудь сказав йому, що всі закони створювалися колись тільки для того, щоб їх тепер ламали, як непотрібні й смішні, і навів оту дивну заборону перебування жінки на кораблі, Яковенко б радо пристав на бік тих, хто порушує, ламає, відкидає суворі ригори поведінки, не викликаної необхідністю, а тільки чиєюсь примхою.
Монотонність служби, нудьга стояння коло чужих трапів, набридлива гуркотнява портових механізмів, буденність завантаження “іноземців”, заклопотана метушня чоловіків, дощі, тумани, сонця, вітри — все забувалося в ту п’янливу мить незвичайності, яку дарувало тобі саме тільки скинення жіночої брови з-над високого борту. І де, заливши враз всіх диких марень вири і в’ялий ритм морський дня золотом п’янким, міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш, ніж ліри, любовний бродить сік із присмаком гірким.
Що могло бути неприступніше й прекрасніше за незнайому жінку на чужому кораблі, жінку, яку ти, власне, й не побачив до ладу, не міг роздивитися, а тільки бачив слід від неї, вабливий, мов слід від далекої зірки!
А в рапорті буде про сонце: “В порту стояла страшенна спека”.
І то правда: сонце пекло вже цілий тиждень. Знай пекло і пекло.
— Понімаєш, яка штука? Сидиш ти в салоні сам собі пан, сам собі свиня. Старшина перевіряє в іноземчиків паспорти, шльопає їм штампи прибуття-вибуття, а ти сидиш у кріслі, морду надуваєш, а вони все до тебе: містер-твістер, може, кока-коли, а то коньячку?
Єфрейтор Лясков задавака й брехуняра. Але його слухають завжди охоче. І Яковенко теж слухає і потай заздрить: чому не відпущено йому хоч краплину такої безтурботності, як її відміряно сторицями Ляскову?
— І ти як — розумієш, про що вони говорять? — питає він похмуро Ляскова.
— Аякже!
— Про що ж саме?
— А я не прислухаюся!
Виснажлива одноманітність прикордонницького життя: вахта, сон, заняття. Дні, місяці, роки. Навіть прихід іноземних суден не ламає цієї одноманітності. День приходить, і день відходить, і хтось собі мандрує, а ти зостаєшся. Все набридає. Починаєш ловити себе на думці, що повторюються і ті речі, яким це невластиво: радіо, книжки, газети, кіно. Здається тобі, що ти вже чув таку передачу, читав таку книжку, зустрічався з ідентичними газетними заголовками й закликами, а вже про кіногероїв — і казати нічого: їх можна звести до кількох стереотипів. Оце тобі Лолобріджіда, а це Бондарчук, а тут Мастройянні, а там Самойлова, а до неї Баталов та ще Савельєва або ж Одрі Хепберн. А чи бачили ви Спенсера Тресі або Фернанделя? Тоді подивіться на Яковченка або й на Тарапуньку на гірший кінець.
Тому прикордонники люблять розповіді. Розповідають усі, найбільше ж і найохочіше — Лясков. Для нього немає заборонених тем, він нічого не приховує, не лишає для власного вжитку нічого інтимного, не боїться видатися смішним, невдахою,— для нього не існує слова “поразка”. Лясков не боїться нічого!
— Понімаєш, яка штука! — розсівшись у курилці, теревенить він.— Ходив я на траулері в Охотському морі…
— І там устиг побувати? — не вірить хтось із прикордонників.
— А що? Завербувався в Одесі, квиток у зуби, на ТУ-104, жух-жух — і вже тобі синее море, белый пароход, сядем поедем на Дальний Восток!.. В наш час… Да, так от, понімаєш, яка штука… плаваєм, ловим рибку, малу й велику, крабів, кальмарів…
— Китів,— підказує хтось.
— І тебе б за губу впіймали, якби попався,— мимохідь кидає Лясков.— Але тут, понімаєш, яка штука, приймаємо радіограму йти до такого-то острова, здати вилов… Ну, як почули ми про той острів — всенародний траур!
— Що там — пірати? — знов той, що закидав про китів.
— Женщини! — Лясков обводить усіх торжествуючим поглядом, повторює знов: — Женщини! Вісім тисяч женщин на острові і нуль цілих мужчин! Ясно, яка штука!
— І що ж вони там роблять? — осміхаючись питає Яковенко.
— Понімаєш, яка штука, якісь лопухи вербували на рибозавод і навербували самих дівчат… Звезли їх усіх на острів, глянули — трагізм! І став острів жіночий!
— І що?
— І що, і що! — перекривляє Лясков.— Вісім тисяч дівчат, харчі добрі, повітря морське, настрій бадьорий, а хлопців і напоказ нема! Понімаєш, яка штука? А тут нам радіограма: топайте до острова і здайте своїх кальмарів отим амазонкам! Ясно? Капітан — у паніці. У нього сім’я — троє дітей, кохана дружина. Фотокарточка в каюті на столі, лягає і встає — на фотокарточку дивиться. А поткнись на острів — розженять і моментально оженять! Понімаєш, яка штука? Вісім же тисяч?
— Ну, а ти?
— А мені що: я холостий і нежонатий! Думаю так: виберу найкрасивішу з восьми тисяч, квиточок в зуби, на ТУ-104 і жих-жих до Одеси. І пройдемося по Приморському бульвару туди-сюди, а потім — на Дерібасівську і…
— Так ти одружений? — питає Яковенко навмисно, хоч усі знають, що Лясков холостяк і вічно буде холостякувати, як сам він заявляв принаймні тисячі разів.
— Можеш ти мати солідність і не перебивати! — огризається Лясков.— Понімаєш, яка штука. Приходимо ми в порт. Ну там, ясно, все робить техніка, людей мало, не розбереш, жінки чи наш брат… Порядок поки що… Відпускає капітан команду на берег—ніхто не йде. Бояться. Тут уже замполіт: товариші, так і так, ви повинні нести свою високу свідомість до місцевого населення, яке відрізане від материка і так далі… Я виступаю наперед і заявляю, що все життя мріяв нести свідомість і понесу й тут, раз так припекло… Ну, і зі мною ще там набралося десяток хлопців таких, що пальця в рота не клади… Топаєм на берег, дивимось, понімаєш, яка штука: застава. Прикордонники. Такі, як оце ми з вами. Тільки в нас застава чим огороджена? Тополями? А там — два ряди колючого дроту! Ясно! Фортифікація на випадок женського нападу! Ну, тут половина з нашого загону зробила поворот на вісімнадцять румбів — і дьору! А ми сміливо й рішуче вперед! Ідемо вулицею. Городок нічого собі. Як у пісні про гітари. Народу, правда, малувато. Понімаєш, яка штука, зовсім нема народу на вулиці. Бо городок такий добрячий вибудували, а народу ж вісім тисяч! А що таке вісім тисяч! Те спить, те обідає, те в носі колупає… От тобі на вулиці й пусто!.. А так все в порядку: магазини, перукарні, пошта-телеграф, кінотеатр, кафе “Берізка”… Ну, мої хлопці, як іноземні туристи, сунуть далі, щоб усі пам’ятні місця відзначити відповідним манером, а я, не довго думаючи,— в кафе “Берізку”! Хватону, думаю, двісті грам для бадьорості, а там видно буде! Вестибюль — модерн! Решіточки, квіточки, тралі-валі… Гардеробниця — дівчина. Усміхається, простягає ручку — картузик, мовляв. Ну мені що, жалко! На тобі картузик, а усміхайся за свою зарплату, нас цим не купиш, з восьми тисяч ми можемо вибрати ще й не таку! Мерщій до залу, стаю на порозі, дивлюсь… Понімаєш, яка штука! Повен зал дівчат! Сидять за такими модерними столиками, в таких модерних блузочках і платтячках — все, як в Одесі! — і попивають собі чорну каву, хоч би хни! Столики всі на чотири особи, а більше як три ніде немає. А то по дві, а то й по одній! Сидять, ждуть женихів з-за моря! Трагізм! Став я на порозі, а вони на мене стрель-стрель очима! А очі ж які! Як в універмазі — вибирай, що душі вгодно! Ну тут, понімаєш, яка штука, я прицілююся ще здалеку, беру на гачок таку блондиночку, в рожевій безрукавочці, таку, понімаєш, як ото на фарфорових чашках малюють,— і повний вперед! Коло неї там ще дві сидять, але я на них нуль уваги, для мене головне блондинесочка і вільний стільчик коло її столика. “Морський привіт! — кажу.— Дозвольте пришвартуватися в вашій гавані?” А блондиночка таким мені арктично-антарктичним голосом: “Зайнято!” Понімаєш, яка штука: хтось її вже взяв на приціл. “Ким же,— питаю,— зайнято?” — “Подруга скоро прийде”. Ну, раз мене міняють на подругу, то пошукаємо собі серед восьми тисяч іншого об’єкта. Моментально орієнтуюся в обстановці і беру курс на брюнетку, в голубому платті, з такими якимись воланчиками чи чорт його зна, як воно називається. Одним словом, щось таке делікатне і навколо шиї, і навколо рук, і внизу. А брюнеточка така вогниста, як сонячний протуберанець! Там уже цілих два стільці вільні. Привіт! привіт!. Дозвольте? Не дозволяємо. Чому? А все тому ж. Знову ждуть подруг. Тепер уже аж двох! “Де ж вони, ваші подруги?” — питаю. “В перукарні, зачіски роблять”.— “Для кого?” — “Для себе. Раз на своїй голові, виходить, для себе”. Понімаєш, яка штука: ображають. Натякають, що я не дуже розчесаний. А в мене чуб завжди заплутаний, як ідеалістична філософія. Ну, тут мене зовсім заїло. Раз так, думаю, піду до бідної й самотньої! Не вибираючи йду до столика, де сидить одна. Сидить, сьорбає каву і дивиться на мене з-за чашки, як з-за Китайської стіни. І вже ні блондинка, ні брюнетка. Ніяка. В Одесі я до такої й за премію б не підійшов! “Дозвольте?” — “Зайнято”.— “Всі три?” — “Уявіть собі”.— “Подруги?” — “Вгадали”. Понімаєш, яка штука! Знущаються вони, чи що! “Де ж ваші подруги? — питаю.— Може, в турецькій бані?” — “На заняттях. У театральній студії”. Як почув я про театральну студію, плюнув, повернувся — і ходу з кафе “Берізка”! Та, в модерному вестибюлі, гукає вслід: “Картузик забули, товаришу краболов!” Взяв я картузик — і додому! А мої друзяки вже там, і у всіх любовні пригоди точно такі самі, як і в мене. Понімаєш, яка штука!..
— А колючий дріт навколо застави? — по хвилі спитав Яковенко.
— З війни лишився. А начальник застави хазяйновитий попався. Хай, каже, може, колись пригодиться…
Поки Яковенко стояв коло трапа “Оміроса”, Лясков побував із старшиною на судні, сходячи на берег, клацнув пальцями перед обличчям у Яковенка, прошепотів, щоб не чув старшина:
— Там кадри, будь здоров!
Яковенко знизав плечима. Його не обходили зацікавлення Ляскова. Мабуть, знову йшлося про якусь дівчину, тепер уже Іноземку. І знов брехатиме Лясков, як познайомився, як півгодини розмовляв з нею, як домовився про побачення на березі. А потім — смішний кінець наполовину, а то й цілком вигаданої історії, і Лясков перший сміятиметься з себе, і це йому надзвичайно личитиме. Йому личило все: і смішне, й сумне. Яковенко теж міг би розповісти про себе що-небудь смішне.
Як був ще малим хлопцем, часто парубота витворяла з ним поганий жарт. В селі в них була ряба Федорка, мала всього надто багато: обличчя, грудей, стегон. Їй завжди було жарко, особливо влітку. Сиділа в хатині коло розчиненого вікна за густим кущем бузку, ждала свого чоловіка, який працював колгоспним шофером і завжди десь метався на “газоні”. А Федорці було жарко, вона ховалася в затінок за кущем бузку, заплющивши очі, тяжко сапала, виставляла у вікно товсті свої плечі… Великі хлопці, мабуть, заздрячи Яковенкові, що мав на диво гарне личко, заманювали його до Федорчиного куща, боляче штурхали попідбіччю і не відпускали, поки не згоджувався він робити, що велять. Тоді підхоплювали його на руки, розгойдували і кидали просто в кущ. Він летів у бузок, кричав: “Тітко, дайте я вас поцілую!” Товсті гілки спружинювали, відкидали його назад саме тоді, коли він був зовсім близько до розгніваного товстого Федорчиного лиця. Виборсувався з куща і втікав.
А за кілька днів знову те саме: живою бомбою проломлюється він крізь бузок, заплющені від страху очі, відчайдушний крик: “Тітко, дайте я вас поцілую!”
І ще багато разів повторювали з ним неприємний жарт, аж поки сталося те, чого хотіли хлопці: гілля вчасно не спружинило, не відкинуло Яковенка, і він врізався в Федорку, в її всеохоплюючу м’якість, у її вулканічно пашіюче тіло і гадав, що то вже кінець, що ця велика й страшна жінка знівечить його, та воно й заповідалося на те, бо Федорка гарикнула йому назустріч:
“Ану ж, що воно тут за цілувальник! — Але, побачивши мальоване Яковенкове личко, злагідніла, промурмотіла: — Диви, яке гарне хлоп’я”,— і Яковенко відчув на собі щось дивно бентежливе, вологе, гаряче, незбагненне. Вже потім, коли Федорка відпустила його і він відбіг од вікна, прикритого кущем бузку, на добрячу відстань, збагнув: то був поцілунок. Федорка його поцілувала!
Нікому ніколи не казав про той поцілунок, а пам’ятав його завжди. Дай на зуби Ляскову таку історію — хвалився б — не нахвалився! А Яковенко вважав так: навіщо?
Мав і сумну історію. Мабуть, ні в кого не було такої. Але теж ніколи не розповідав. Переживав її сам, доповнював, добудовував, з роками вимальовувалася та подія для нього дедалі дивніше і неймовірніше, вже й сам не міг точно визначити, де тут правда, а де вигадка, іноді переставав вірити, здавалося йому все те поганим сном або, як ото співається: кажуть люди, кажуть…
Сумна історія.
Про дощ. Власне, й не про дощ, а про старшу сестру Тетянку.
Всі Яковенки були вродливі. Смагляві, окаті, з вогнем у погляді. Тетянка отримала в спадок того вогню найбільше. Обпалювала всіх. Ще в школі в неї закохувалися всі вчителі. Молоді шофери, прочувши про небачену красуню, з’їздилися з усього району й виспівували попідвіконню в Яковенків сигналами своїх машин новітні степові серенади. Рано чи пізно ми починаємо платити світові тим самим, чим платить він нам. Таня теж не вистояла перед легіонами залицяльників, вона й у гадці не мала грати роль снігової королеви, красуні з кам’яним серцем — вона теж закохалась. І щоб далеко не ходити — у вчителя. Вчитель був зовні так собі: ні те ні се. Викладав у десятих класах математику. Дражнили його Сироваткою, бо мав щось у собі спільне з тим молочним продуктом: завжди трохи кислуватий, засняділий на виду, говорив знудьговано, неохоче, не любив сміятися. Зате розум мав точніший за таблицю множення. Коли ставав перед дошкою, брав крейду до рук і починав виписувати на дошці цифри й формули, зникала його сонливість, засняділість, увесь він мовби світився, і думки його виіскрювалися перед учнівськими поглядами гострі, точні, засліплюючі. Прізвище математикове було — Дерега. Хоча прізвище тут не грає жодної ролі. Мало кому яке прізвище вліпили його предки!
Можна б розповідати довго, а можна й зовсім коротко: після десятого класу Таня одружилася з Дерегою. Розписалися вони в суботу двадцять першого червня, в неділю мало бути весілля (Яковенки закололи кабанчика, закупили того-сього в кооперації, а дещо й самі зварили, щоб міцніше було), але вдосвіта почалася війна, весь партійний актив викликали до райцентру, поїхав і Дерега.
Війну всі збиралися виграти днів за три-чотири. Такої самої думки був і Дерега. Поки що ж довелося копати протитанкові рови в таких місцях, куди німців ніхто не допускав навіть у найхворобливіших мареннях. Однак німці чомусь не розділяли легковажних думок про закінчення війни за три-чотири дні, війна тривала вже три місяці, німецькі танки наближалися до протитанкових ровів, викопаних колишніми учнями Дереги. Дерегу знову викликали в район, він десь їздив, щось робив, потім забрав Таню і зник з села. Зник назавжди.
Той сонний, збайдужілий над своїми формулами чоловік з невідомих причин і ще з невідоміших міркувань (міркування начальства для простих людей завжди невідомі і часто досить дивні, але, мабуть, так воно треба!) став командиром партизанського загону, основне ядро якого складали активісти, полишені в тилу ворога. Точний математичний розум пригодився Дерезі вже в час підготовки до партизанської діяльності. Він загодя організував собі надійні бази, мав продукти, зброю, мав твердих людей, на яких мав покластися. Наслідок: жодного провалу. Німці не змогли винюхати жодної бази Дережиного загону. Вони взагалі не могли збагнути, звідкіля той загін налітає, де він розташовується, який він. Партизани Дереги гриміли в тих краях, наводячи на фашистів майже містичний жах. Вони прозвали Дерегу Партизан Чорт, бо навіть його прізвища довгий час не знали, як нічого не знали про нього і його хлопців.
Чи треба казати, що Таня весь час була разом з Дерегою? Може, то вона й надавала йому такої нечуваної снаги, бо хіба ж кохання не перероджувало найчерствіших людей і не робило героями миршавих й упосліджених! Але Яковенко, намагаючись бути об’єктивним у своїх думаннях про все це, витлумачував Дережині успіхи тільки точністю його розуму. В командирів завжди повинен бути точний, як математичні формули, розум. Безжально точний!
А загін тим часом більшав і більшав. Прилучалися до нього місцеві селяни. Ішли комсомольці. Багато додалося солдатів, що попадали в оточення (їх ще й досі звуть “оточеннями” всі ті, кого слід би по справедливості називати “втікачами”). До зими загін перетворився на бригаду, і вже Дерега вважався мовби полковником чи навіть невеличким генералом, а тут у лісах об’явився справжній партизанський генерал, і Дерега попросився під його руку, ввійшов своєю бригадою до партизанського об’єднання, яке заволоділо цілим лісовим краєм.
Серед інших прибульців появився в Дережиній бригаді і колишній його учень. Назвати його можна б так: Петренко Дмитро або Дмитренко Петро, це вже кому як сподобається. Бо знову ж таки не в іменах суть, а у вчинках.
Той Дмитренко чи Петренко колись теж був закоханий у Таню, але Дерега, мабуть, цього не знав, зате добре знав, що Дмитренко-Петренко з математики завжди йшов непогано. Чому б не взяти такого хлопця в бригаду? Та й потім: кого ж брати, якщо не своїх колишніх учнів?
Петренко-Дмитренко відразу став крутитися в штабі коло Тетянки, яка виконувала службу радистки. Вона й взагалі ще з школи терпіти його не могла, а тим більше не стала терпіти його коло себе тут. Напалася на чоловіка: нащо взяв цього вертуна?
Той промовчав, але згодом відправив Петренка-Дмитренка в один загін. Таня забула про нього й думати. Помилилася. Якщо вже хочеш усунути ненависну тобі людину, яка може принести шкоду, то будь послідовний у своїй ненависті, ніколи не зупиняйся на півдорозі. Інакше біда! Але такі гіркі істини засвоюються тільки з довгими роками життя. А Таня мала за плечима вісімнадцять літ. Замало для вміння ненавидіти.
Дерега любив купатися. Мав у лісі потаємну баньку, навідувався туди, як тільки вибирав вільну годинку. Їхав тільки удвох з ординарцем. Там теж було два-три вірні партизани, ото й увесь “гарнізон”. Навколо десятки кілометрів партизанського краю, невсипущі пости за кожним деревом і кущем — не пролізе й миша. Командир бригади міг вільно випарюватися й викупуватися, виганяти березовим віничком втому з тіла. Партизани не заважали своєму командирові. Ординарець витупцював коло коней, не випускаючи з рук автомата. Двоє жвавих хлопців кололи дубові та соснові дрова і знай підносили їх до баньки, де досвідчений дідок Рибченко нажарював каміння для пару, грів воду, годив командирові, як рідна мати.
Не знала Таня, що Петренко-Дмитренко опинився серед дровоколів потаємної лісової баньки. Та, здається, вона й про баньку нічого не знала.
А далі все відбулося дуже просто. Ординарець підстрибував на рипучому снігу коло коней, Петренко-Дмитренко вискочив з сарайчика, де вони з напарником кололи дрова, і бігом рушив до баньки, несучи поперед себе оберемок дров. Зосліпу він налетів на ординарця, впіймав сторчака, розсипав дрова, ординарець незлобиво засміявся і кинувся допомагати Петренкові-Дмитренкові збирати важкі дубові поліна. І коли він нахилився, Петренко-Дмитренко вдарив його найважчим поліном по голові. Ординарець упав, і Петренко-Дмитренко бив його, поки розтовк юнакові голову на лемішку. Напарника свого не остерігався, бо той лежав у сарайчику зарубаний сокирою. (Декого може здивувати така нелюдська жорстокість у вісімнадцятилітньому хлопцеві. Але ніколи не шукайте лагідних зрадників!) Дід Рибченко не становив жодних труднощів. Перевдягнені партизанами поліцаї, яких Петренко-Дмитренко покликав зі схову, не дали дідові й кавкнути. А Дерегу взяли голого.
Закушкали в кожухи, кинули на сани і повезли крізь усі партизанські застави, бо Петренко-Дмитренко знав усі паролі, та і його знали скрізь, вірили.
Коли Таня довідалася, що Дерега в гестапівській тюрмі, вона мовчки зібралась і того ж дня вже була в місті. А ще за день пробилася до начальника гестапо. Ніхто не чув їхньої розмови. Але вона була, вона неодмінно мусила бути, і тому Яковенко ще малим став складати в ній слово до слова, незграбно й невміло, і з часом та розмова, дивна, нереальна, цілком протиприродна, дедалі виразніше лунала в ньому, але передати будь-кому її він не міг і не вмів, тому відтворити її тут буде важко. Але спробуємо. Ось та розмова:
ВІН. Ти хто така?
ВОНА. Тетяна.
ВІН. Чого тобі?
ВОНА. Я хочу залишитися тут.
ВІН. Право вирішувати належить тільки мені.
ВОНА. От я й вимагаю, щоб ти вирішив.
ВІН. Хто ти така?
ВОНА. Сказала вже.
ВІН. Ти партизанка?
ВОНА. Не грає ролі.
ВІН. Я накажу тебе повісити.
ВОНА. Мені однаково.
ВІН. Але шкода вішати таку гарну жінку.
ВОНА. Я це знаю.
ВІН. Що ти знаєш?
ВОНА. Що я вродлива і що подобаюсь усім чоловікам. І тобі теж.
ВІН. Обережно! Я не всі.
ВОНА. Тому я й прийшла саме до тебе. У тебе влада, у мене — краса.
ВІН. Ти досить нахабна.
ВОНА. У тебе страшна влада. Але не наді мною. Ти бачив коли-небудь таку, як я?
ВІН. Обережно! Ці сарматські жарти… Що б ти хотіла за?..
ВОНА. Працювати в тюрмі.
ВІН. У тюрмі? Ким?
ВОНА. Хіба я знаю? Прибиральницею, чи що.
ВІН. Там немає прибиральниць.
ВОНА. А ти зроби.
ВІН. І що?
ВОНА. І нічого…
ВІН. Тут якась підступність… Ти не все сказала…
ВОНА. Ти вгадав. Ти повинен пообіцяти мені лишити живим одного чоловіка…
ВІН. Ніяких обіцянок!
ВОНА. Тоді я йду!
ВІН. Ти нікуди не підеш. Звідси ніхто не виходить. Мертві — так. Живі — ніколи.
ВОНА. Не лякай. Я можу бути потрібна тобі тільки жива.
ВІН. Жива, жива… Ти надто жива, щоб бачити тебе мертвою! Хто той чоловік?
ВОНА. Ти повинен дати мені слово.
ВІН. Я не можу давати слово, не знаючи імені.
ВОНА. Можеш. Ось я перед тобою, і я вимагаю, якщо ти хочеш мати таку жінку…
ВІН. Це цинічний торг! Ганьба!.. Ну гаразд… Припустімо, я даю слово не чіпати цього міфічного скіфа…
ВОНА. Дай слово честі! Заприсягнися!
ВІН. Сказав — не повторюю. Хто він?
ВОНА. Дерега.
ВІН. Неможливо! Його повісять.
ВОНА. Тоді я піду. Або можете вішати мене разом з ним.
ВІН. Ти абсолютно божевільна жінка! Ми можемо ще щось придумати.
ВОНА. Тільки одне: Дерега повинен лишитися живий!
ВІН. Ну… я можу обіцяти тобі… Принаймні поки я тут… він… я не можу випустити його, ясна річ… це абсолютно неможливо, але… ну, він буде живий… допоки…
ВОНА. Добре. Але я повинна мати гарантії. Щодня бачити його…
ВІН. Це виключено. Жодних контактів!
ВОНА. Гаразд. Здалеку. Під час прогулянок.
ВІН. Прогулянок? Щоб він утік? Цей страшний партизан! Ні, ні!..
ВОНА. Тоді пускайте мене до нього в камеру. Щоб я могла пересвідчитися…
ВІН. Ну, так… Ти входитимеш до нього в камеру на… на десять секунд… але жодного слова…
ВОНА. Тричі на день…
ВІН. Це вже занадто!
ВОНА. Тричі по десять секунд — це ж ніщо!.. Хіба ти хочеш від мене тільки тридцять секунд на день?
ВІН. Я продаю душу самому сатані! Ти матимеш те, що хочеш!..
Так Тетянка рятувала Дерегу. Жахливих два місяці. Вона вивчила всі години чергувань і змін німецької варти, викреслила найдетальніші плани гестапівської тюрми, все передала партизанам, сама командувала нальотом партизан на місто, сама вбила начальника гестапо, який був її коханцем…
І першої ж ночі розповіла Дерезі все. Він сидів у лісовій хатинці чистий, вимитий, у новій білизні, сидів коло вікна, мовчки думав, довго думав, потім підвівся, підійшов до здерев’янілої від його довгої мовчанки Тетяни, сказав:
“Я, звичайно, дякую, що врятувала мене від шибениці… І за геройство, проявлене… Винен у всьому насамперед я сам. Потім цей Петренко-Дмитренко… Ми його знайдемо. Але з тобою… Я змушений передати твою справу до трибуналу, бо ти зрадила… Я можу простити, але що я?.. Один чоловік… Закоханий… Закохані не мають права приймати рішення”.
“Отже, і я не мала права приймати рішення, коли хотіла тебе врятувати?” — тихо спитала вона.
“Очевидно… Тобою керувала твоя пристрасть, а не загальна ідея… А втім, я заплутався… Тут усе так переплітається… Ясно тільки одне: ти зрадила Вітчизну”.
“Я? Зрадила? А що таке Вітчизна? Хтось над нами? І тільки він має право діяти від імені Вітчизни? А чому я не можу нести в собі теж якусь частку цього наймення? Чому Вітчизна — це завжди хтось і щось, а не я і не ти? Чому?”
“Я не знаю. Знаю тільки те, що ти повинна стати перед трибуналом”.
“Я люблю тебе”.
“Так. І я теж… Але — завтра ти повинна…”
“То, може, сьогодні?” — спитала вона й стала одягатися.
Жінки часто плачуть, щоб полегшити страждання. Таня не заплакала з того вечора жодного разу.
Партизанський трибунал складався з трьох чоловік. Така тоді чомусь була традиція. Ні більше, ні менше — троє. Слід, мабуть, трохи розповісти про членів трибуналу.
Найстарший був трибунальщиком від народження. Не вірив нікому: ні рідній матері, ні батькові, навіть собі не вірив. Щодня оглядав себе в дзеркало, обмацував, аби пересвідчитися, що це справді він, що підступний ворог не умудрився підмінити його кимось іншим. Окрім того, мав тверде переконання, що під військовий трибунал ніхто без провини не попадає, а щоб не помилитися в кваліфікації провин і злочинів, голосував завжди тільки за один вид покарання: смерть!
Другий був набагато молодший, м’який, податливий, любив пожартувати, любив добре попоїсти, випити, любив жінок, не вмів ні в чому собі відмовляти. А раз так, то завжди боявся, що в нього можуть відібрати якесь із життєвих задоволень, позбавити його хоч одної з улюблених принад життя, і легко згоджуватися з тими, хто командував, наказував, хто був твердий, рішучий. Вони здавалися йому безгрішними й непомильними, як віруючому господь бог. Чи слід казати, що в трибуналі він завжди тяг руку за старшим. Щоправда, іноді намагався якось відбутися жартом, говорив навіть про