Дім на горі
Роман — балада
Частина перша
Дім на горі
Повість — преамбула
Розділ перший
Спокій
Хай буря в серці пана мойого втихне!
Хай заспокоїться бог, якого не знаю…
З вавілонських молитов
Володимир прибув новіш директором у школу, де потроху почав знайомитися з мешканцями та колегами.
Розділ другий
Синя дорога
Одним дані сльози, що ллються при світлі струмками,
Другим дані сльози, сховані в пітьму.
Р. Тагор
Микола й Олександра покохали один одного.
«Любов — це і є рух до спокою, — подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, — ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі. Не стопчи даремно квітки, — без патетики думав він, сидячи на веранді, — не зріж без потреби дерева, не вбий звіра, тобі недогідного, ані комахи. Хай пташка летить собі в небі — без неї воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собі по траві, а ящірка гріє боки на камені. Не заважай плодитися й множитися великому живому світові, бо не твоєму розумові збагнути велику машину рівноваги!»
Перед ним поволі вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому кріслі, густе його волосся срібно світилося, а на поважному обличчі лежали гарячі тіні літнього вечора…
…Микола не думав і не зважував. Він встав і підійшов до Олександри, і це був ключовий момент у їхніх стосунках. Ота не дуже гарна на інші очі дівчина стала для нього найближчою й найвродливішою — вимкнуто було те, що безпохибно діє в усі часи й епохи. Ніхто з них нічого не робив, щоб викликати до себе інтерес: він не хотів і не міг стати згероїженим півнем, а вона не захотіла вчитися звичайного дівочого кривляння. Все відбулося просто і швидко, і, коли він сів біля неї і сказав перше слово, — це було потрібне слово, яке стало вузлом, що зав’язується за хльостом і назавжди. Ні він, ні вона не пам’ятали його опісля, хоч саме ним йому вдалося звоювати її серце: обоє пам’ятали тільки, що їхні серця застукотіли влад і обом їм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, і відтоді ніхто вже не бачив їх на жодній вечірці.
Розділ третій
Дім на горі
В небі вирізують вони
Сильця, кидають на землю.
З сумерійського
1
Десять років тому біля будинку на горі з’явився джиґун у лакованих туфлях, сірому костюмі і в легкому солом’яному капелюсі. Звідкіля він узявся, не помітив ніхто; знизу, однак, не підіймався він напевне. З тильного боку обійстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лікарні, і відгороджувалися вони від гори міцними й високими парканами. Попід парканами густо позаростало кропивою, і той, хто зважився б пролізти через ці хащі, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому і з лівого боку, але там були зарості дерези й глинясті урвиська. Відтак створилось у Галі враження, що джиґун спустився до них на гору на крилах — костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлі сяяли, начебто ходив він не по пилястій жорстві, а по асфальту. Джиґун приходив посидіти на скелі, часом він проходжувався по кам’янистих стежках, і Галя не могла на нього не дивитися. Були в джиґуна маленькі чорні вусики, блискучі, аж світилися, зуби, а коли знімав капелюха, щоб привітати мимохідь трохи цибату і не до кінця ще сформовану дівчину (читай — Галю), то на тій голові виявилося ідеально зачесане на проділ волосся, так ретельно напомаджене і загладжене, що здавалося — це не волосся було, а перука. Спершу Галя тільки байдужно відзначала появу джиґуна на горі, через кілька днів вона вже червоніла, коли він вітався з нею, вночі їй здавалося, що крутиться вона на каруселі, а вранці шкіра в неї на обличчі ставала молочно-бліда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джиґуном із малинових заростей, і її очі аж палали між зелені. Одного разу джиґун, проходячи мимо, спокійно привітав Галю в тому її сховку, начебто вони зустрілися були на стежці. Спинився й почав люб’язно розпитувати про тутешні місця. В цей момент вийшла на ґанок бабця, пильно придивилася до джиґуна, зирнула і на внучку, яка стовбичила серед малиннику, і владно погукала дівчину додому.
Зустріла Галю в своїй кімнаті, велично вививаючись у різьбленому кріслі, і коли внучка переступила поріг, побачила, що горять у неї на щоках землисто-малинові рум’янці.
— Що це за чоловік? — спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гілкою у вікні.
— Він піднявся ізнизу?
— Ні! Власне, я не знаю…
— Що він тобі говорив?
— Розпитував про місця. Як, де що називається…
— Ти повинна його стерегтись, — наказала коротко стара. — Він мені не подобається…
— Але це ж просто перехожий чоловік! — здивувалася Галя.
— Добре знаю таких перехожих. Не вступай із ним у розмови…
— Та коли у тебе щось запитують…
— Не вступай із ним у розмови! — повторила бабця і відчула, що приливає їй до голови кров.
Але Галя таки вступила в розмову із джиґуном. Це сталося вже тоді, коли стара пішла спати. Галя тихенько вийшла надвір і пішла до малиннику. Але вона туди не дійшла — коло хвіртки стояв, наче з неба впав, джиґун. Сперся грудьми на дошки й білозубо всміхався. Він заговорив до неї так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо відбутися, як це роблять із немилими залицяльниками. Окрім того, звертався до неї старший чоловік, і Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, — вони пробалакали там, розділені хвірткою, цілі три години. Дівчина повернулася додому із ватяною головою, зачуміла, острашена й ощасливлена, не розуміючи, чому в неї тремтять руки, адже вона тільки порозмовляла з якимсь чоловіком, котрий хоч і назвався Анатолем, але був бозна-звідки й бозна-хто. Вона навіть зупинилася на ґанку, щоб побачити, як він відходить з гори в долину, але гора вже була порожнісінька і стелився по ній синій присмерк — світив тоді над землею золотий місяць. Джиґун здимів з гори, наче не був живим чоловіком, а тільки духом, що спустився сюди на крилах, а потім розчинився, наче дим, — Галя від того не могла до тями прийти.
Вночі це їй приснилося. Великий сірий птах у лакованих туфлях і з солом’яним капелюхом на голові кружляв над їхнім обійстям. З туфель витиналися гострі кігті, а замість носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому і, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась і стара (тоді вони спали в одній кімнаті) і глухо спитала, що там у неї скоїлося.
— Хіба може щось скоїтися, коли спиш? — невдоволено буркнула Галя і перевернулася на другий бік, аж заспівали пружини її допотопного ліжка.
Вона заснула, і їй уже не снився сірий птах, побачила вона тільки шкільних подруг із 2-ї жіночої школи, з якими вона розпрощалася тільки місяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кінця днів своїх, їй приснився саме той момент, коли вони клялися.
Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей місяць не навідала її й разу, а з Клавдією вони принаймні мали готуватися разом у педагогічний технікум. Не хотіла думати про джиґуна; до речі, він чомусь вважав, що вона ще школярка, так смішно їй від того стало, а вже зовсім вона засміялася, коли він зігнув трикутне брову, дізнавшись, що школу вона вже закінчила.
— Так? — перепитав, наче не повірив. — То я дуже й дуже вас вітаю! Ви тепер сама собі господиня!..
Такою скоромовкою він це сказав, що «сама собі господиня» ледве його почула, а почувши, зачервонілася по кінчики вух, добре хоч, що був тоді вечір. їй було приємно слухати його голос, трохи воркітливий, але милий; зрештою, розділяв їх паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати — в школі не було кращого за неї бігуна. Але джиґун і пальцем не рухнув, щоб відчинити хвіртку, був він такий ґречний і такий дорослий, так дивно світилися його очі, що вона аж погляд відводила, щоб не дивитися. Від того розм’якала й губилася; насамкінець вона вже нічого не мала проти, щоб він увійшов у двір, перед тим чемно попитавши дозволу. Але він у двір так і не попросився, натомість запитав, чи не зійтися їм іще й завтра? А коли вона відходила, він зловив її руку і по-старомодному торкнувся кінчиків її пальців лоскітливими вусиками. Вона ж, замість обуритися на цей сміховинний жест, тільки засміялась і вирвала руку.
— Ви такий чудний! — сказала і втекла зі сміхом. І не бачила вона, що на той сміх джиґун зацвів білозубо і став задоволений понікуди. Наступної хвилі його вже біля хвіртки не було, а вона тихенько зайшла в дім, покинувши туфлі в коридорі, і ступала так тихо, що чула навіть, як точить будинок шашіль і як шкребеться десь далеко, проїдаючи нору, миша чи пацюк. Чула нерівне дихання старої, і їй так радісно й весело стало — все-таки вона стару провела. Рука її лягла на дверну ручку, великий палець почав повільно тиснути на язичок клямки, і це зробила Галя так управно, що клямка безшумно підняла защібку, і хоч двері й заспівали, але не голосніше, ніж шурхотіли шашіль та миша. Галя промайнула через кімнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в ліжко, побачила, що обличчя бабці нерухомо заціпеніло в місячному світлі. Гострий ніс, незвично бліда шкіра, наче пудрою притрушена, — Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тоді голосно забилося її серце, і ввійшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання.
2
Бабця сиділа в різьбленому кріслі, облита з обох боків ранковим сонцем, і Галі, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку — та стара із німбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сиділа нерухома, начебто спала чи ввійшла в задуму, повіки їй приплющилися, а все обличчя повилося смутком.
— Добре себе почуваєш, бабцю? — спитала Галя, принишкнувши в ліжку.
Стара неквапно розплющилась і звела голову.
— Вже прокинулася, ласочко? — спитала лагідно. — Погано я спала цю ніч. Нападав на мене великий сірий птах, і я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогодні кричала вві сні. Щось погане тобі снилося?
Галя отерпла на момент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало її. Але наступної хвилі засміялася й сіла в постелі.
— Та мені ж, бабцю, ніякі сни не сняться!
— У щасливому ти ще віці, ласочко, — сумно відказала стара. — А той сірий, з вусиками, не приходив більш?
— Ну, бабцю! — розсердилася онука.
Стара подивилася на неї важко й проникливе, і від неї не сховалися ніжні рум’янці, які зацвіли на Галиних щоках.
— Наш дім трохи незвичайний, ласочко, — сказала бабця після паузи. — Може, вже пора тобі про це розказати… Так от, народжуються в цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять… Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап’ється з наших рук, переступає цей поріг і залишається в домі назавжди. Так було в моєї бабуні, в моєї матері і в мене. Так було і в матері твоєї, так повинно статись і з тобою… Мені бракує розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося…
— Ой, бабцю! — зіскочила з ліжка Галя. — Таку цікаву казку ти розповідаєш. Тільки наш дім не дуже нагадує замок.
Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, і теплий смуток обливав її серце.
— То тільки півказки, — сказала стара. — Приходять до нас і інші чоловіки. Принаймні до мене і до моєї бабці. До твоєї матері і до матері моєї. Ці пришельці не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з’являються бозна-звідки…
Онука стояла серед кімнати, залита ранковим сонцем. Була бліда і аж прозора від проміння, і стара раптом побачила, що перед нею стоїть не дівчинка, а дівчина. Прозирнула повітряну істоту серед кімнати й не могла не відчути — далекі, химерні, зелені хвилі приходять до неї. Заливають кімнату і, як колись, ніжно озвучують кожен промінець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, і, як власному спогадові, не могла наказати змінитися. Не могла сказати: будь, моє минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, моє минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дійшли її слова до серця цієї повітряної істоти — не зуміла вона укласти їх дохідніше…
— Такі це казки, такі казки! — сказала Галя, ходячи по кімнаті і через те потрапляючи чи в сонце, чи в тінь. — Це можна сприйняти як легенду, як міф, але, бабцю, хіба може таке бути насправді?
Спинилася проти старої, поглинута тінню і через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на дні її серця теж стало неспокійно. Бабця оглядала її, наче промацуючи чи вивідуючи, і Галі від того стало зовсім неприємно.
— Ну от, ти розказувала, — перебила вона мовчанку, — що й до тебе являвся такий, вибач, «птах»… Являвся, ну і що?
— У мене нічого, бо я зуміла його відшити, а в інших не виходило так гладко. Тоді народжувались у нашому обійсті хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навіть з дому тікали…
Галя сміялася. Дзвонила дзвіночком, а в нутрі раптом стала уважна й насторожена. І витворилося під цю хвилю дві Галі: одна — як метелик барвистий та легковажний, а друга — задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сиділа в кріслі й бабця, і вони навіть не помітили, як зникло з кімнати сонце, сірі тіні найшли на них, і вони обоє серед них посіріли.
— У нас в роду, — сказала бабця, — прийнято було розповідати цю історію дівчатам, коли їм минало вісімнадцять. Тобі тільки неповні сімнадцять, але я мушу тобі це розказати, бо надто стурбована сьогоднішнім сном…
— Ну, бабцю! — обірвала її Галя. — Таке чудне тобі приходить до голови!
— Дай боже, — промовила тихо стара, — щоб не прийшло чудне до голови тобі!
3
Галя була вражена розповіддю бабусі. Повернулася додому, заплеснула за собою двері і стала перед дзеркалом. На неї дивилася черниця. Не та, що відійшла від світу, щоб більше не блудити в ньому, а та, на серці якої замок.
4
Такою хотіла вона бути вранці, а ввечері, як тільки запали сутінки, замок на її серці розчинився сам від себе і спав, загубившись, мов камінь, у сірому молоці, що підходило від річки. Утяжне продовж дня, а тепер звільнене, її серце забилося так швидко, що годі було його втримати. Дівчина пішла в кімнату, де містилась у них бібліотека, зібрана дідом і батьком, сіла у зручний фотель і взяла до рук книжку. Була то одна із найспокійніших книжок — дореволюційний том Нечуя-Левицького, читала несмішливі потоки слів, які грали, наче переливна вода, і це так дисонувало з тим, що робилося в її серці, що вона відклала книжку, взявши до рук томик Кобилянської. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнілому небі з’явилася сіра цятка. Більшала й більшала, і вже видно стало людину — птаха в сірому костюмі, лакованих туфлях і солом’яному капелюсі. Бачила, як повільно кружляв він, спускаючись на гору, ось він торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежці й пішов, наче дістав під ноги асфальтовий хідник.
В глибині дому зарипіли двері, і Галя поспішливо перегорнула сторінку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарі, рідке й сиве волосся було розпущене, а очі западали в глибокі тіньові ями.
CLXII Довго збираєшся сидіти? — спитала вона і впустилась і собі в фотель. — Я сьогодні тебе трохи налякала тими розповідями, — стара засміялася коротко і опустила підборіддя на груди. — Може, воно й справді не треба тому вірити?
CLXIII Ну, звісно, не треба, бабцю! — дзвінко вигукнула Галя.
CLXIV Мене зараз ще одне турбує, — наче не чувши її, вела стара. — Батько твій не прислав за цей місяць грошей…
CLXV Може, в нього якась затримка, — сказала Галя. — На городі в нас є досить картоплі.
CLXVI Самою картоплею не проживеш.
CLXVII Я, бабцю, піду в педтехнікум. Там дають стипендію.
Стара подивилася на онуку, й погляд її блиснув.
CLXVIII Подобається тобі сидіти в цій кімнаті? — спитала, міняючи розмову. — Ми, жінки цього дому, майже ніколи не поділяли пристрасті наших прийшлих чоловіків до книжок. Крім того, тут майже все українські книжки — не зовсім весела лектура для дівчат.
CLXIX Тут є Діккенс, Якобсон, Банг і Гамсун.
CLXX Скандинавцями цікавився твій батько, Діккенс — то лектура дідова, він мав смак до англійського, — сказала, наче спросоння, бабця. — Знаєш, я не прочитала звідси жодної книжки…
CLXXI То ти нічого не читала? — здивувалася Галя.
CLXXII О, читала! — засміялася стара. — Брала книги в своєї приятельки, власниці бібліотеки. То були Тургенєв, Жорж Санд і Мопассан…
CLXXIII І більше нічого, бабцю? — спитала Галя, це її трохи звеселило.
CLXXIV І більше нічого. Кажучи відверто, і ті книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання…
Вона різко звелася, і Галя аж горішню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справді королівське було в її поставі, щось особливе — поклик на казки, наче було їй не шістдесят сім років, а принаймні з п’ятсот. Галя навіть злякалася її ветхості, адже тут, у порожньому домі, їм буває зовсім самотньо. Зрештою, могли б про дати дім і перебратись у місце людяніше, але бабця мала рацію: щось є в них особливе, в жінках цього обійстя. Споконвічно жили в ньому жінки, так воно, мабуть, буде й далі забрати звідси стару — все одно, що пересадити оранжерейну квітку у грунт, відкрити і вітрам і холоду. Вона вже з іншого тіста зліплена, хоч і в ній також багато від жінок цього дому — оранжерейною квіткою принаймні вона не стане. Її чекає робота й актив не життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утік звідси після смерті дружини, колись повернеться під цей дах. Присилав сюди щомісяця гроші, наче відкуплювався від них, і на ті гроші вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, і ця ненадійна нитка урветься (той момент таки прийшов: останній чоловік — поселень цього дому — розтанув, як розтає дим, і вони із старою так більше нічого про нього й не почули; значно пізніше Галя намагатиметься уявити батькове лице, і синій дим вона побачить, зовсім такий самий, як отой, що підіймається ранками від річки).
— Не засиджуйся! — проказала бабця й рушила до дверей.
Галя не відповіла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать і спробувала дорівняти теперішній образ бабці до того, що відбився був кількаразова на фотокартках. «Вони всі, — подумала Галя про жінок цього дому, — були гарні якоюсь неприродною красою. Я серед них — бридке каченя…»
5
Кроки глухли і глухли й нарешті завмерли в непорушній тиші дому. І ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптіти, чорна нитка повилась у склі; прикрутила гніт, і її кошлата тінь метнулася по стелажах, якими обставлено стіни цієї кімнати. Неподалік од вікна вона почула хрускіт хмизу — хтось ішов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальці до вуст, а серце її злякано чи схвильовано закалатало. З’явилася на шибці чиясь рука з довгими, як кігті, нігтями і легенько потарабанила. Галя кинулася до вікна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був її другий переступ, думала вона наступного дня після цієї події, було їй і страшно, й болющо-радісно від спогаду про черговий їхній вечір). Побачила його в темряві — був так само в сірому костюмі, лакованих туфлях та в солом’яному капелюсі. Засвітив до неї білими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха і схилився; показуючи ідеальний проділ з ретельно напомадженим і прилизаним волоссям. Спершу їй захотілося заплеснути перед ним вікно або ж відіслати: годі їм зустрічатись і мати щось спільне. Але наступної хвилі вона зустріла його погляд: ті очі не були ні гарні, ні розумні — зорили на неї так дивно, що всі застережні слова раптом вилетіли їй із голови. Руки, які хотіли заплеснути вікно, обм’якли й провисли, наче неживі; вона стояла й не знала, куди подітися, бо ті очі, збагнула вона, розглядають її так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. І на диво самій собі, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в її подобі бридкого каченяти спалахнуло вже під той час те, що було притаманне всім власницям цього дому. Сірий за вікном зі своїми дивними, гіпнотичними очима вкмітив те відразу й безпомильно. Знову блиснув до неї бездоганними зубами, і ця усмішка засліпила дівчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, після тої блискавки не було, натомість почула вона лагідний і схвильований шепіт.
— Добрий вечір, ластівочко. Чи вийдете?
І перш ніж могла вона щось розважити, хитнула поспішно головою і без найменшого розважку ступила на лутку вікна й подала йому в темряву руку.
Дужі руки підхопили її, і на момент була вона приклеєна до сірого костюма. Рвонулася чимдуж, і їй зовсім легко вдалося звільнитися — ті непомірне сильні руки й не гадали чинити їй неприємного, а в тілі з’явився зрадливий трем.
Тим часом навколо неї повзав, наче павук, проникливий і темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умирає в ній черниця, на серці в якої замок, — не було вже не тільки замка, а й чорної барви на одежі.
Він вивів її за хвіртку, галантно поступившись і пропустивши вперед, і, коли проходила вона той рубіж, здалося їй, що він там, іззаду, тільки й дивиться на голі її ноги — була ж бо в закороткому домашньому платті. Насторожилася й стала обережна й напружена, тіло її поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася різко й побачила темний дім із єдиним світлим вікном, сумний та завмерлий каштан, ґанок, що аж сріблився від осяяної місяцем роси; довкола дзвеніли цвіркуни, знизу від річки тягло вільгою; навпроти стояв незнайомий чоловік у солом’яному капелюсі й ошкірювався, показуючи білі й гарні зуби.
— Куди ви мене ведете? — спитала холодно, й зуби поменшали, натомість заквітла на тому обличчі чемна і знову-таки гарна усмішка.
— Куди ж мені вас, ластівочко, вести? — сказав чи, власне, проворкотів він. — Хочете, посидимо на скелі, помилуємося краєвидом, а не хочете, буде так, як скажете…
Вона отерпла на мить від гордості за владу, якою він її наділяв, тому знову зважилася позирнути йому в очі. Були вони нерухомі, грав у них тоненький промінчик від місяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. І знову відчула, як дерев’яніють їй ноги, як у тілі з’явився той — таки бридкий трем, згадала і мимовільний доторк, і вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги і ледве-ледве зібралася на силі, щоб відвести погляд. Опустила голову й пішла по стежці — байдуже, розглядає він її ноги чи ні.
Довкола знову повзав, як павук, проникливий і теплий голос, і сотав він, сотав сіру павутину, обгортаючи й обмотуючи її з ніг до голови. Ще жила в ній іскра тверезого глузду, трималася на споді серця, і він також не забув про ту іскру. Тільки підтримував її ґречно під лікоть на крутосхилі чи біля прірви, а тої ґречності чиж могла вона йому відмовити? Інколи озиралася на своє вікно й мимохіть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, — перед його приходом саме читала красиві повісті Кобилянської. З другого боку, вона й раділа: та жовта тиша така знайома й безвиглядна!
Ішла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав і плутав її сірий павук — вогонь на споді її серця не гас, та й доброї розмови сьогодні у них не виходило.
Підійшли до скель, і перед ними розгорнувся величавий і широкий краєвид. У глибокій долині лежав, як синя дорога, блідий і спокійний Тетерів, темніло внизу і з боків громаддя дерев, височіли великі й пологі горби, і тьмяно поблискували дальші і ближчі скелі.
— Краса яка! — прошепотів за її спиною Анатоль. — Тим мене й вабить цей куток — дивна й незбагненна краса!
Повернулася повільно до нього й на момент вразилася: в місячному світлі сірий костюм його став чорний, блищали лаковані туфлі, капелюха він зняв, і чорне волосся лежало, наче тушшю підчорнене, — обличчя його під ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовільно втонула в його очах і вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустріч, а коли обняли її великі й сильні руки коли вуста з’єдналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтіла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка.
6
Відтак стало все в тому вечорі червоне. Небо над головою затремтіло від багрянцю, що кинув на нього місяць, крізь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений краєвид та річку; вуста її розпалилися й горіли, під ногами стелилася черво на трава, і навіть скелі рубіново відлипали. Тиха розкіш вливалася їй у груди, віддавала свої вуста на поталу іншим, твердим і пекучим, жив у ній страх і радість, так дивно перемішані, що вже й голову тратила. Червоно світилися її руки, що ними впиралась у груди, та й груди ті просвічувалися чорно-червоним. Ноги її стали зовсім дерев’яні, здавалося, стоїть вона підвішена між небом та землею, схопили її кігті величезного червоного птаха й несуть у синю безвість. Там горять численні »огнища й крутяться коло них голі червонясті тіла, на впереміж жіночі й чоловічі; була вона наче витка стеблинка, що її гне й ламає вітер та злива. Задихалася від нового нападу на себе цих гарячих і твердих вуст, і руки, якими все-таки відштовхувалася від тих чорно-червоних грудей, теж подерев’яніли. Величезний сірий птах обпав тонку й тремку берізку і випивав з неї і листя, й сік. Майже померкла на споді її серця застережна іскра, а може, й погасла б вона в тому вечорі остаточно, коли б той сірий не розпалився дужче, ніж могла вона те витримати, і вкусив легенько їй вуста. Галя підскочила з несподіванки й вислизнула з його обіймів, засвітивши до нього перелякано білками величезних очей. Він ледве стримався, щоб не піддатися пориву й не кинутися до неї ще з більшим палом, але вчасно помітив, що вона стоїть наготована до відсічі, зігнулася, готова відстрибнути при нападі набік, і стала наче роздратована кішка. У грудях їй на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, і він раптом покірно схилив перед нею голову, всміхаючись якнайлюб’язніше.
— Вибач, — сказав тепло. — Вибач!
— Я не дозволю, щоб зі мною так поводились! — вибухнула вона, і її голос мав у собі і сльози, і знесилу, на які він усміхнувся ще ґречніше, зловив легенько руку, що злетіла перед ним, і якнайвідданіше поцілував.
Вона заспокоювалася. Сіла на камінь і задивилась у далечину. Він тихо сидів за її спиною, наче й не було його тут, — давав їй утихомиритися.
— Я тебе чимось образив? — спитав, коли вона вже заспокоїлася.
— Зробив мені боляче, — сказала Галя, не відводячи погляду від рудо-синьої в сутінку ріки.
— Вибач! — повторив він. — Це сталося мимовільно. Ти й справді ні з ким іще не цілувалася?
Зирнула на нього здивовано. Схилив до неї усміхнене, ґречне обличчя й намагався зазирнути їй в очі.
— З ким би я могла цілуватися? — спитала здивовано.
— Ну, звісно, звісно, — поспішливо заговорив він, а що йому не вдалося зазирнути їй в очі, присунувся ближче й обійняв за плечі.
— Я тобі не робитиму боляче! — шепнув на вухо й потерся об її щоку.
Дозволила притиснути себе щільніше, а коли закидала голову, побачила червоний місяць, який за мить за містився місяцем чорним. Задзвеніли, зіштовхнувшись, їхні зуби, і червоний вогонь знову запалахкотів навколо — з несамовитою пристрастю цілував її джиґун у сірому костюмі, з залізними руками і з не менш залізними вустами.
7
Ішла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз які йшла; вуста її полум’яніли — дивну неміч і знесилу відчувала. Анатоль ступав слідом, наче сіра тінь, чатував на кожен її рух, але тримався відстані. Була вона за цей вечір зовсім випита, адже і вдруге вирвалась із обіймів, вдруге зробив він їй боляче, залізши їй за виріз плаття й притисши залізними пальцями їй персо. Галя й пішла від нього після того — не затримував, тільки ступав позаду, світячи усмішкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промінець, і Галя, озирнувшись і побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотіла чимшвидше дістатися до вікна, не думаючи, як у нього залізе, хотіла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокійному ліжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею коїться. Знала про тінь за собою, сіру і в солом’яному капелюсі, чула за собою важкий поступ і дивувалася — крок у нього не хиткий і не зморений: сильний він і досвідчений.
У хвіртці вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд.
— Іди вже, йди! — сказала і здивувалася, як лагідно прозвучав її голос.
— Прийду завтра в цій порі! — шепнув він, легко торкаючись вустами її попечених і покусаних. — Чекатимеш?
— Іди! — шепнула й вона і наклала на хвіртку защібку. — Ми й так уже задалеко зайшли.
Тоді він засміявся. Тихо й воркітливо.
— Така ти недосвідчена, ластівочко, — сказав. — Зрештою, це мені найбільше в тобі й подобається…
Але вона вже не слухала його. Йшла додому, і він раптом відчув, що втрачає над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханість і ставала від того сумна. Ні, не радість відчувала вона під ту пору! Ішла й думала — хто збагне до решти її неспокій? Думала й дивувалася: що робиться отут, під цим місяцем та небом? Дві сльози викотилися їй на очі, і запашіло їй немилосердно натиснуте персо. Біла печаль сіла їй на плече, як пташка, і вона мовчки понесла її до свого й досі освітленого вікна.
Тут Галя спинилась і озирнулася. Блідий місяць заливав двір, довкола стигло безлюддя, і не було вже на горі ані душі. Тонкий, вимучений усміх ліг їй на вуста: десь у цій ночі летів у темінь надто палкий її коханець. Стало шкода, що все-таки не стоїть він біля хвіртки й не світить до неї чарівницькою усмішкою. Стало жаль, що так швидко йому піддалася: хтозна, до чого воно йдеться? Хотіла, щоб він був, і прагла його позбутися. Біла пташка печалі летіла у червонуватому небі і тужливо посилала в ніч і в тишу своє Тихе зітхання.
Вона зітхнула теж. Хотіла виплакати все те сколошкане й незрозуміле, що товклось їй у грудях, тому сіла на траву тут — таки, під розчиненим вікном, і скулилась у клубочок Росила сльозами траву, і сльози рожево грали й світилися. Весь світ довкола зарошувався від її плачу, а співчував їй місяць. Витворював із тих сліз дорогоцінне каміння яке перетвориться вранці на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвірку на й нічного птаха. Птахи ковтатимуть ті камінці, щоб стати безсмертними, а цвіркуни котитимуть їх цвіркунам. Цвіркуни прикрасять ними зелені свої груди і дозволять цвіркунам ославити себе у піснях.
Галя сиділа, скулена, на траві й плакала, її тіло змінювалось у цю ніч також, поливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту ніч, а що немилосердно пекли їй вуста й боліло персо, не зрозуміла вона того. Не зрозуміла, що сама земля, до якої тулиться, — її співучасниця й робить з нею чудо. Відчула тільки щось велике в такому з’єднанні — людського чуття й місячного світла, жалю й роси, світлої туги й синьої дороги, що її прослала тиха річка, яка мертво лежить поміж кам’янистих горбів…
Старий козопас Іван теж не спав у ту ніч. Коли заплакала під своїм вікном Галя, коли полетів у небо, віддаляючись, задоволений сірий птах, він подумав, що світ цей, який кладеться йому перед очі, мусить бути вічний і нетлінний. Вічність є там, спогадав він, де думають про народження.
8
Повільно, дрібними крочками підходила до свічада. Обережно нахилилася і раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червоні вуста палали, прокушена долішня туба темніла ранкою, очі стали величезні й темні.
Всім нутром відчула дівчина: в кімнаті хтось є. Хтось уплив до неї крізь зачинене вікно, хтось голубий, складений увесь із ясно-синіх брил. Впливало те в неї через очі, і очі її заголубіли. Те нове, що входило в неї, наповнювало її тіло вщерть, і Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неї від тієї незнайомої жінки в дзеркалі. Здавалося, зараз збудеться та фантазія, що її любили повторювати старі письменники: розчиниться дзеркало і вийде з нього красуня, так дивно схожа на ті фото-карткові зображення, які зберігаються в їхньому сімейному альбомі. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, — вічна володарка цього дому, принцеса, якою їй ніколи не стати, адже порушує вона приписи, покладені для порядних дівчат. Вже не підійметься до неї чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, і не народить вона йому дочки…
Від таких думок мурашки побігли їй по спині, мимовільно впадала вона в тон бабиних оповідок і мимоволі починала в них вірити. Ні, саме він, Анатоль, перетворив її в отаку красуню — це його поцілунки розбудили в ній жіноче єство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокійному серці, терпить і переживає щось таке виняткове, що й бабусині казки при цьому стають бліді та звичні.
Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозуміти нарешті, що воно коїться насправді. І коли стояла отак зап