П’єса на три дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Андрій Карпович — інженер.
Наталія Павлівна — його жінка.
Карпо Федорович — його батько.
Лося іСоня — його сестри.
Антін Михайлович (Тось).
Іван Стратонович — помічник
Андрія Карповича.
Пульхера — прислуга.
ДІЯ ПЕРША
Велика кімната просто обставлена. З лівого боку, ближче до кону, канапа. За нею, в глибині, двері до кухні. Між дверима й канапою піаніно. В задній стіні вікна на вулицю; між ними двері на балкон. В правій стіні позаду двері в сіни і в другі кімнати; ближче до кону двері в кімнату Наталі Павлівни. Між дверима буфет. Посередині круглий стіл; на столі наготовлено для обіду. Наталя Павлівна, пораючись біля столу, часом виходить на балкон і дивиться на вулицю. Входить з сіней з пляшкою Пульхера.
Пульхера. Ну, пані, знаєте, що я вам скажу?
Наталя Павлівна. Ні, Пульхеро, не знаю.
Пульхера. Ну, то зараз узнаєте. Щоб я спухла, як гора, коли я ще хоч раз піду до нашого лавушника! Хай до нього чорти ходять, от що я вам скажу, пані.
Наталя Павлівна (сміючись). Чудесно сказано. То ж через що саме?
Пульхера. Через те саме, що він мене зараз так ви-страмив перед людьми, що краще б він мені помиї на голову вилив. “Ти, каже, ще довго ходитимеш до мене по книжці брать? Ти, каже, заплатила мені за той місяць? Ти, каже, у старців служиш та й сама у старчихи записалась. Ти, каже, стара жінка”. Та як почав, як почав… “Поки, каже, не заплатите, нічого більше давать не буду”. От вам і маєте! Хай тепер до нього хто хоче ходить, а я не хочу.
Наталя Павлівна (весело). Нічого, Пульхеро, ось одержу гроші за урок, та й оддамо. А уксусу й не дав?
Пульхера. Не дав, щоб йому дихать не дало. “Нічого, каже, не дам!”
Наталя Павлівна. Сердитий. Ну, нічого, сьогодні без уксусу побудемо. Можна піти за гроші взять, та пізно. Зараз приїдуть з вокзалу. Ідіть, Пульхеро, щоб борщ не перекипів. А то Андрій Карпович нам задасть. Треба гостей прийняти як слід. (Іде на балкон).
Пульхера. А двірник знов нагадував про квартиру. Як не заплатите, то з поліцією, каже, викидать будемо.
Наталя Павлівна (сміється). Та невже? От біда з ним!
Пульхера (мовчки дивиться на неї. Ніби сердито). От знов сміються! А чого, спитатись?
Наталя Павлівна ще більше сміється.
Пульхера. Ну, от! Там, де треба плакать, вони сміються. Де сміятись — плачуть.
Наталя Павлівна. А ви хіба бачили хоч раз, щоб я плакала?
Пульхера (подумавши, здивовано). Ба ні, таки не бачила. А їй-богу, що не бачила! Другий рік служу, а таки ні разу не бачила. Не розберу я вас, пані! Ну, та дай боже, щоб і довіку не плакали. Так не треба уксусу?
Дзвінок.
Наталя Павлівна (схоплено). О! Невже я їх пропустила?! (Біжить у сіни).
Чути її й чоловічий голоси. Входять Наталя Павлівна й Тось. Т о с ь — молодий, гарний. Рухи розкидисті, нетерплячі. Часто стріпує
густим довгим волоссям. Сідає на канапу й понуро дивиться в землю, очевидячки, збираючись щось
сказати.
Наталя Павлівна. Ая думала — наші з вокзалу.
Тось (хмуро). Доброго здоров’я, Пульхеро.
Пульхера (ідучи в кухню). Доброго й вам, паничу.
Тось. Ще не приїхали? Я на хвилинку.
Наталя Павлівна (сідаючи біля нього, ніжно-весело, трішки насмішкувато). Ну, розуміється, на хвилинку! Мій котик завжди тільки на хвилинку, на коротюхесеньку хвилиночку! (Жагуче хапаючи його за голову й цілуючи). Мій хлопчику єдиний!
Тось (визволяючись). Не треба, Тасю. Я не цього прийшов.
Наталя Павлівна. Я знаю… Вже по мордочці бачу, що прийшов знов з якимсь “твердим, рішучим” наміром. Правда, котику?
Т о с ь. Я прошу залишити цей тон. Я хочу балакати серйозно.
Наталя Павлівна (беручи немов під козирок). Слушаюсь!
Тось (сердито встаючи). Ну, так я тобі скажу, що це наше останнє побачення. Коли ти хочеш, щоб воно було… щоб воно носило цей… характер, то… прошу.
Наталя Павлівна (теж встаючи, підходить до нього, лащиться). Мій хлопчик сердитий на мене, що я вчора не вийшла? Любий, я так страшенно була вчора зайнята. Ці уроки, потім треба було приготувати до приїзду тата. Потім Андрієві од хвилювання було трішки поганенько.
Тось (різко визволяючись). Ну да, я так і знав. “Андрієві поганенько”… Ах, лиши мене! Ну, от я й прийшов сказать, що я більше цього не можу! Не можу! Рішуче не можу. Або Андрій, або я. От і все. Ти можеш скільки хочеш посміхатись, моє діло заявить тобі, а ти собі хоч танцюй. Я знаю, тобі наплювать на те, що ми розійдемось… Тобі все сміх і дурниці. А я не можу!
Наталя Павлівна. Котику, не кричи так голосно; Дося вдома, може почути.
Т о с ь. І сказать Андрієві, правда? А з Андрієм станеться припадок і… Ну, розуміється, Андрій — будуча знаменитість, Андрій — великий український хімик-механик чи чорт його там знає, а я що? Нещасний студент, невідомий нікому поет.
Наталя Павлівна. Ти — мій котик, ти — моя радість.
Тось. Ну, так от твоя радість тобі заявляє, що у неї нема більше сил терпіти це становище. Чуєш? Нема! Вічна брехня, вічна крадіж хвилинок. Пошло, гидко! Я Андрія поважаю, але я його ненавиджу за те, що брешу йому. І ще це ідіотське становище кузена! Що може бути пошліше кузена? Що? Я не знаю! Всяка дамочка, котра дурить свого йолопа чоловіка, зараз знаходить собі “кузена”. Ми навіть не спромоглись на оригінальність і не видумали нічого краще, як “кузена”.
Наталя Павлівна. Дитинко, пошла брехня завжди найправдоподібніша.
Тось. Я не хочу ніякої брехні!
Наталя Павлівна. Тш! Не кричи ж так.
Тось. Не хочу! З якої речі я повинен брехать? З якої? З якої речі я повинен цілі вечори бігать, як божевільний, по кварталу, виглядать, красти якийсь поцілунок, червоніть, мучитись за нього? З якої речі, я питаю? Я люблю тебе, ти любиш мене. В чому ж річ, нарешті? В чому? Ах, знаю! Ти знов почнеш про жалість, про святу жалість… Андрій такий був нещасний, ти підняла його, ти надала йому сил, ти зробила його ученим, він зараз робить великий винахід, дасть людськості великі цінності, його не можна кидать, бо він загине, з ним зараз припадок, параліч, чорт-біс. І ти взяла на себе подвиг любові. Так?
Наталя Павлівна (ніжно дивиться на нього. З радісною, веселою готовністю хитає головою). Так.
Тось. Ти все-таки жартуєш. Але я говорю без всякої охоти жартувать. Ну, можеш? Ну, так от я тобі говорю, що це все… брехня!… Розумієш, вся ця “свята” жалість, подвиг — все це ерунда, брехня, і більше нічого. Тобі потрібний молодий, здоровий любовник, бо твій чоловік хворий. Але він скоро зробить свій винахід і матиме за нього великі гроші. Тоді ти зможеш пожить. І, розуміється, мінять це на якесь життя з бідним студентом — невигідно! Ось весь твій подвиг і жалість! Так-так! А любить… не любиш ти ні мене, ні його, а тільки себе, хоч зараз ти…— прошу не перебивать! — хоч зараз ти й оддаєш свої сили на уроки й годуєш всю сім’ю. Ти тільки умієш все підраховувать добре. Ти своє візьмеш. Ну, а я не можу буть… буть якимсь знаряддям для дамочки, у котрої чоловік. Та й те: хіба я знаю, чи ти не живеш з ним, як з чоловіком? Хіба я в цій брехні можу розібратись? Може, просто іншого мужчини треба!
Наталя Павлівна (серйозно, тихо). Чекай: це все ти… Ти в це віриш твердо, що ти говориш?
Т о с ь. А я знаю, чому мені вірить?! Я знаю, де кінчається брехня, а де правда? Хіба я можу знать? Коли в тебе в принципі брехня, то звідки я знаю, що ти мені не брешеш? Звідки?
Наталя Павлівна. Котику, для чого тобі?
Т о с ь. А я знаю? Може, теж з жалості? Тільки я не потребую жалості! Не потребую! (Хапається за голову). Головне… ця страшенна щирість брехні. Іменно щирість! Після жагучих обіймів зі мною, після пекучої ніжності — іменно пекучої, болючої! — ти приходиш додому й милуєш Андрія. І як, як? З такою ніжністю, з такою щирістю, що я… я або горю з сорому, або горю… з болю… Я не розумію! Як хочеш, я не розумію, нічогісінько, ні рисочки з цього не розумію. Як ти можеш?! Як ти можеш навіть не почервоніти при мені, а через двадцять, десять, навіть п’ять хвилин після мене з такою турботою, ласкою, ніжністю ходити коло нього, дивитись йому в очі, брехати, і ні трішки муки, ні трішки! От що мене більш усього мучить. Так-так, це мене найбільш мучить, коли хочеш знать. Ти — або надзвичайно бездушна, жорстока, тупа… так-так, я все це передумав цими ночами і хочу тобі сказать: ти — або надзвичайно примітивна людина, або… Або хай чорт мене забере, коли я хоч що-небудь розумію в цій паскудній плутанині! Одне я знаю, одне: я так далі не можу. Я не маю покою. Скажи мені, що хочеш, що хочеш, скажи мені, що ти мене не любиш, що тобі треба було мужчини, що ти сміялась з мене, що хочеш, тільки правду, чуєш, правду скажи мені!
Наталя Павлівна (сміючись). А ти хіба повіриш, що це правда?
Т о с ь (безсило). Правда… Ти, по своїй теорії, умієш так правдоподібно брехать, що, дійсно, не повірить не можна… Єдине єсть: ти покинеш Андрія й підеш зі мною. Це єдине.
Наталя Павлівна. Але, хлопчику, цього єдиного доказу я не можу тобі, на жаль, дати. Т о с ь. Чому?
Наталя Павлівна. Ах, котику, ми вертаємось знов до старого.
Т о с ь. Жалість…
Наталя Павлівна. Жалість, Тосику. Потім у тебе завжди якраз у такий час приходять такі настрої, коли ділком неможливо. Ну, подумай сам… Чекай, і ти цей єдиний доказ вимагаєш у мене зараз же? Правда?
Т о с ь . Розуміється.
Наталя Павлівна (сміється). Ну, само собою. Моментально. Так навіть у цьому хвартушку вийду й піду. Чекай. І це буде якраз в той момент, коли Андрій привозить у свою хату свого старого батька й сестру, коли стоїть на порозі здійснення своєї довголітньої мрії. Чекай, котику. Він п’ятнадцять років мріє дать своєму батькові трішки, трішечки спокою. Розумієш, такому бідному дядіршці, що цілий свій вік ходив за плугом, їв у свята булочку з хлібом і перед кожним піджаком скидав свою подрану шапчинку. Розумієш, котику? П’ятнадцять років він мріє, що ось-ось він стане трішки на ноги і візьме до себе батька й сестру. Ти не бачив їх? Ну да, ти не міг бачити. Я бачила, як тільки ми побрались з Андрієм. Дитинко, ти й це скажеш — брехня, але я все-таки скажу тобі: я вперше через його батька почула, яка може бути жалість. За Андрія я виходила, скажу правду, з гордості, з абстрактної любові до людськості, ну от з такої, з якої — не сердься — ти пишеш іноді громадські вірші. Я знала, що Андрій має великі математичні здібності, ну й хотіла через нього дати людськості “нові цінності”. Ну, от як, скажімо, революціонери ідуть на смерть, на жертви “за друзі своя”. Я теж пішла на жертву. А коли побачила його батька, сестер… смішно, котику,— але мені хотілось стати на коліна перед його батьком, обмити його ноги й витерти їх своїм волоссям. (Схвильовано). Я не знаю, може, кому нічого особливого не покажеться в цій людині, але я не можу без щемлячої, пекучої жалості дивитись на цього “дядюшку”.
Т о с ь. Що він, каліка?
Наталя Павлівна. О, ні… Він… він — затурканий життям. Він — селянин. Він… страшенно подібний до мого батька… От це, мабуть, більш усього. Я хочу, щоб ти подивився на них…(Біжить до балкону, дивиться й вертається). І от ти, котику, ти, мій чулий, розумний, сердечний хлопчику, ти хочеш, щоб я на порозі мрії чотирьох людей взяла і брякнула їх об землю, в болото. Ти цього хочеш?
Т о с ь. А ти хочеш брехнею дать їм щастя? Брехнею?
Наталя Павлівна. Все одно. О, людям, котику, зовсім не треба правди чи брехні, їм треба щастя, розумієш, щастя, спокою. Коли брехня може це дать — слава брехні! Слава! Та от (лащиться і сміється), наприклад, такий неспокійний, такий дужий, такий свіжий, як… хтось… і той хоче… спокою. А що дає спокій? Правда. Так звикли люди думать. Значить, давай правду! А коли я дам таку брехню моєму котику, що вона дасть спокій йому, то хіба він її не візьме? Ні?
Тось. Ні!
Наталя Павлівна (сміється). Одну правду? Ну, хороший, скажу ж тобі правду. Ти — моя радість. Чуєш? Ти — мій сміх, ти — моє ясне в житті. Ти — моя любов радості, ти — те, без чого людині й нічому живому не можна жити. Це дурниця — саможертва без радості. Треба десь брать, щоб давать. От я у тебе беру і даю другим. Знаєш, як рослина бере у сонця і дає бідній замореній скотинці. Розумієш, моє сонечко?
Тось. А це правда?
Наталя Павлівна. Правда.
Т о с ь. А звідки я це знаю? Хіба говорити важко! Тим паче тому, хто думає, що брехати можна, тільки щоб було похоже на правду.
Наталя Павлівна. І давало радість, котику.
Тось (спалахнувши). Та мені нема радості, бо я не вірю, що це правда! Не вірю, не знаю, у всьому сумніваюсь. Слова, слова й слова. Факти давай! Дію.
Наталя Павлівна (вкрадчиво). Чудесно. Хіба це не факт, як ти ридав там, біля шафи, у тебе, і я спитала тебе, і ти казав: “од щастя”. Не факт? А то не факт, що ти написав такий ряд робіт, який, може, ніколи не напишеш більше? Це не дія, це слова? Хіба ти не переживаєш щодня муки й радості, що і є справжнє життя? Хіба ти, мій вогнику, не підеш зараз додому і не виллєш свою муку в словах, від яких у людей буде стискуватись серце? Ні? Чого ж ти хочеш? Ти хочеш спокою. Ти хочеш, щоб я пішла з тобою, щоб ми найняли квартиру, оселились. Ну, і що далі? Ти будеш спокійний. Ти не будеш бігати, чекати на мене, хвилюватись, мучитись, не спати ночі… І не будеш жити. Не будеш страждати, не будеш і радіти, не будеш і людей розуміти. Ти цього хочеш? Так?
Тось мовчить.
Наталя Павлівна. Ну добре, я зроблю. Буду так само, як тепер, цілі дні бігати по уроках, а ввечері, замість того, щоб, вирвавшись від усього темного, нудного, жалкого, спішити з хвилюванням до мого ясного, я буду спокійно вертатись на свою квартиру, де жде мене — а то й зовсім не жде, бо знає, що прийду,— чоловік з самоваром і нудьгою. А це “щастя” буде куплено ціною тяжкого, дійсного страждання чотирьох людей. Та якого страждання! Андрій стане ідіотом. Це йому завжди загрожує. Ця сестра зробиться зовсім ганчіркою в руках людей. Та, що приїде, стане хмурим ненависником людей. А батько… Ні, Тосику, ні, моє сонечко, ти не захочеш цього, ти не можеш цього захотіти! Ні, ні! За що ж я тебе люблю, коли так?
Т о с ь. Ну, добре. Нехай… Але ж це довго тягнутись не може. Невже ти думаєш до смерті брехать? Невже не одкриється? Може, вже й зараз є підозріння. Що ж тоді?
Наталя Павлівна. Ні, не одкриється. Коли людина схоче, то може все зробить.
Т о с ь. Що за єрунда! Ось зараз може увійти Андрій, а я обніму тебе, й кінець.
Наталя Павлівна (посміхаючись). Ой! А брехня навіщо! Ти думаєш, що не можна переконати людину, що це не стіл, а грамофон? Хіба не гіпнотизують людей?
Т ос ь (зриваючись). Так ти й мене зараз гіпнотизувала тільки?!
Наталя Павлівна’ (регоче). Так я й знала! Так і знала, що спалахне. Голубчику, може, я все це говорила тільки для того, щоб подивитись, як ти спалахнеш. Я так люблю в тобі, коли ти, ффф! — і загорівсь. Хіба такого можна загіпнотизувати? Гіпнотизують хворих, слабких, жалких. А тебе для чого?
Т о с ь (хапається руками за голову). Ні, я в цій плутанині зверну собі голову! Я нічого не розумію. Де початок, де кінець, де…
Наталя Павлівна. Що ж це вони так довго? (Біжить на балкон, придивляється). О, от уже й Іван Стратоно-вич іде. Хлопчику, не треба так хвилюватись, а то ти такий скажененький у мене, що я завжди аж тремтю, коли ти з нами. Так і жду, що щось випалиш або схопиш Андрія за горло. Іван Стратонович зараз прийде, давай сядемо, як родичі, і будемо ждать гостей.
Тось (беручи шапку). Я піду додому.
Наталя Павлівна. Ні, котюнику, ти будеш з нами обідати. Подивишся на гостей. Саня тобі мусить подобатись. Вона так страшно правдива. От спарувать вас. Тільки наїжена страшенно проти життя.
Тось. А навіщо ти Досі про Івана Стратоновича цю… неправду говорила? Що ніби він закоханий у неї?
Наталя Павлівна. Ні, що закоханий, я не сказала, це занадто раптовий перехід. Я сказала “подобається”.
Тось. А це правда?
Наталя Павлівна. Ая знаю? Може, й подобається, може, й ні. І хоч вона образилась, здається, і не вірить і… а все-таки їй приємно. А їй, котику, так треба приємності. її треба поливать. Знаєш, як зів’ялу білу лілейку.
Тось. Брехнею поливать?
Наталя Павлівна. Ні, приємним, водичкою. Тось. А потім взять і придушить. Правда? Наталя Павлівна. Навіщо?
Тось. Господи! Та вона ж ясно бачить, що Іван Стра-тонович закоханий у тебе, а не в неї.
Наталя Павлівна. Що-о? (Хрестить його, сміється).
Тось. Ах, Тасю, ну навіщо ти й тут? Це ж видно. Він на тебе так іноді дивиться…
Наталя Павлівна. Котику! Годі! У мене закохані двірник, лавушник, Рябко — всі, бо всі на мене дивляться. Розуміється, у тебе всі в мене закохані. Звичайно, інакше й не може бути.
Тось (задумливо-хмуро). Ні, він у тебе закоханий. І навіть щось за нами помічає. (Підводячи голову). Знаєш, це так не скінчиться!
Наталя Павлівна. Кінчиться так, як кінчиться. Нема чого про це думать. А ти краще от що, котику,— тільки ти не сер’дься! — ти цей тиждень трошки потерпи, як я Не буду до тебе забігать. Добре? Потерпить моє золотко? Я буду, певне, занята дуже. Ти знаєш, я взяла ще й той урок. Голубе, я не могла інакше…
Тось. Ну, ет! Ет, к чорту все, і більше нічого! Прощай, можеш зовсім не приходить! (Простягає руку).
Наталя Павлівна. Фур-фур, мій вогнику… (Удержує за руку). Хіба я сказала, що зовсім не прийду? Забіжу на хвилинку. І то ж, котику, недовго, перший час, поки трішки гостей устрою… Котику, не треба сердитись на свою Тасю. Не треба, правда? Можеш навіть трішки побуркотіти на мене, а сердитись не треба, ні? І от ще що… Не будь, дитинко, таким скажененьким при Андрієві. Можеш собі гризтись з Іваном Стратоновичем, а Андрія… Ну-ну, от уже вони й образились…
Тось (холодно). Мені ображатись нема чого… Не бійсь, я твого Андрія не загризу… Прощай!
Дзвінок.
Наталя Павлівна. Котику, ти з нами будеш обідати. Правда? Ну, будь же хорошим… Це, мабуть, Іван Стра-тонович дзвонить. Не треба хмуритись, моє сонечко. Сонечко повинно завжди бути ясним. Ну, сядь… Сядь і вір, що я… люблю тебе. (Обіймає за голову, жагуче цілує й біжить одчиняти).
В цей мент двері одчиняються, і входить Іван Стратонович і Дося. Іван Стратонович — молодий чоловік літ ЗО, смуглявий, присадкуватий і хмурий. Борідка росте кущиками на шиї.
Наталя Павлівна (зі сміхом). А вам Дося одчиняла, а я біжу. А більше нікого нема?
Іван Стратонович (з хмурим жартом, пильно зиркаючи на Тося й Наталю Павлівну). А вам мало?
Наталя Павлівна. О, коли ви зі мною, то для мене більш нікого не треба. Я просто з цікавості.
Іван Стратонович. Ні, я не про себе. Доброго здоров’я, піїто. (Здоровкається з Тосем).
Т о с ь. Доброго здоров’я, хімико.
Іван Стратонович. Як? Хімико? Це ж по якому? По-українському, мабуть? Щасливий народ — українські поети, їм закони не писані.
Наталя Павлівна (в цей час дивилась на вулицю). Ну, що ж вони так довго? Може, не приїхали? Чи трапилось що?
Іван Стратонович (наливає в чарку горілки, випиває й заїдає шматочком хліба). Зараз приїдуть. Це ж все-таки не те, що видумать нове слово, Наталю Павлівно.
Тось (сміється). Або зробить великий винахід в меха-ниці.
Іван Стратонович (кривиться). Фе, щось ви сьогодні скислі якісь дотепи пускаєте. Новеньке б щось.
Дося (пораючись коло столу, тихо). Знов зцепились.
Іван Стратонович. На жаль, Федосю Карпівно, мусимо розчепитись, бо Антон Михайлович почувають себе сьогодні в занадто мирному настрою.
Тось. Це ви нагнали на мене цей настрій.
Іван Стратонович мовчки дивиться на нього, посміхається й одходить. Сідає за піаніно й, незграбно підбираючи акомпанемент, співає:
Гей, не шуми, луже, Зелений байраче! — Не плач, не журися, Молодий козаче…
Поглядає на Тося, який хмуро ходить по хаті. Наталя Павлівна. Ура! їдуть! Досю, їдуть! (Біжить з балкону в сіни, Дося за нею).
Іван Стратонович (встає до Тося). Ви ж наготовили встрічні вірші?
Тось. Ідіть ви к чорту!
Іван Стратонович. О, ви зовсім не в екстазі, що приїжджають “родичі”…
Тось дивиться на нього.
Іван Стратонович. Яб на вашому місці цілу поему зварганив би. “О, ви, которі…” Хе-хе-хе!
Тось. Слухайте, ви, кислото… Я зараз не маю охоти жартувать, але коли ви так дуже хочете, то можу. Тільки щоб потім не жалкували.
Іван Стратонович. У-у, з такою передмовою я пас. З поетами, коли вони не мають охоти жартувать, небезпечні жарти. Ухиляюсь. Покірно ухиляюсь і прошу ласкаво вибачити. О, родичі ваші вже йдуть… Мовчу, мовчу…
Тось. Щось ви сьогодні страшно балакучі.
Іван Стратонович. З вами роллю помінявся.
В сінях чути скрики; гомін голосів, поцілунки. Входить Андрій Карпов и ч, за ним Карпо Федорович, Сан я, Наталя Павлівна
і Д о с я. Всі радісно схвильовані. Андрій Карпович — літ 40, худий, згорблений, одежа на ньому сидить мішкувато. Сам дуже негарний, з великим червоним носом і блідим
лицем. Очі тихі, промінясті, надзвичайно ласкаві й розумні. Карпо Федорович — похожий дуже на сина. Одягнений по-селянському. Очі з виразом зляканої покірності, угодливості й несмілості. Почуває себе ніяково, ступає несміло, незграбно, весь час соромиться й витирає
з лиця піт. Іноді тільки з боязкою ласкою поглядає на дітей. Сан я—висока, гарна, ще молоденька дівчина з дуже хмурим лицем і очима, які спідлоба дивляться на все немов байдуже й суворо. Держиться рівно, одягнена по-міщанському.
Андрій Карпович. Ну от, тату, ви й дома… Ви й дома… Тепер усе… От і обід на столі… Хе-хе-хе! І вся наша сім’я… Оце наш родич, двоюрідний брат Наталі, поет, знаєте, складає пісні, чудесні пісні. Ось колись ми… Прекрасний чоловік, познайомтесь… Це мій тато, Тосю, прошу любить і жалувать, як кажуть кацапи. (Щасливо сміється).
Тось мовчки уклоняється й простягає Карпу Федоровичу руку.
Карпо Федорович (з ніяковою посмішкою незграбно стискує її й говорить). Очень довольні. Приятно…
Андрій Карпович. А це, тату, мій компаньйон… Разом працюємо над машиною… Він на вид трішки хмурий, а серце чудесне… Хе-хе-хе! Чудесне серце… У хмурих лицем часто серце веселе…
Іван Стратонович (простягаючи руку, серйозно, низько вклоняється). Не компаньйон, а помічник вашого сина.
Карпо Федорович. Очень довольні… Звиніть… Приятно…
Андрій Карпович. Ну, а тепер можна й обідать… З сестричкою познайомились? У, яка хмара… А серце теж золоте… Рекомендую, панове, за цею хмарою ховається чудесне сонечко. Чудесне! Ну, от церемонія скінчилась. Та-сюню, може, вже й обідати можна?
Наталя Павлівна. А може, вони б трохи умились з дороги… Тату, може, хочете умитись? Саню?
КарЪо Федорович (покірно повертається за нею). Ну да, умиться з дороги… Так що…
С а н я..Я б умилась.
Наталя Павлівна. От і чудесно. У вашій кімнаті вже наготовлено все. Ходіть, таточку, за мною. (Злегка обіймає його). Досю, там усе єсть?
До ся (що шепотілась з Санею). Все, я зараз. Ходім. (Бере Саню й виводить).
Андрій Карпович (піднято ходить по хаті, підходить то до Івана Стратоновича, то до Тося, гладить їх по плечах і весь час радісно посміхається). Значить, у нас прибавилось народу… Нашого полку “прібило”, як то співається десь… Де то так співається, Тосю? Га?
Тось. В старослов’янській пісні…
Андрій Карпович. В старослов’янській? Чудесні ці старослов’янські пісні… Чудесні… Тільки я забув уже… А чудесні… Ми, українці, старші слов’яни, ніж руські… Старші, чистіші. Вони помішані з фіннами. Ви не згодні, Іване Стратоновичу? (Гладить по плечі його).
Іван Стратонович (посміхаючись). Цілком згоджуюсь. Тільки мені здається, щой руські — чудесний народ.
Андрій Карпович (гаряче). Чудесний, прекрасний народ! Знаменита нація, просто знаменита. А день, панове, який сьогодні чудесний! Га? Поете! Славте день і сонце… Як то єсть:
Слава… слава_
Хортам, і гончим, і псарям…
Ну, тут точка. Точка, точка. Де точка, то вже годі… Ха-ха-ха! Я, панове, сьогодні трішки переповнений. І ледащо, ледащо страшенне. З самого ранку гуляю. Лаєтесь дуже, Іване Стратоновичу? Дуже? Пропав день? Нічого, надолуджу! Тепер закипить. Голову даю, що через тиждень здамо в комісію мотор.
Іван Стратонович. Раз голову даєте, то здамо. Андрій Карпович. Даю! Дві голови даю! Іван Стратонович. Чиї? Мою й вашу? Входить Наталя Павлівна.
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Ні! Мою й… (озирається) й ось чию… Ось чию!
Наталя Павлівна(з сяючим обличчям). Що таке?
Андрій Карпович. Тасю! Я кажу, що через тиждень здамо в комісію мотор. Даю дві голови, що здамо. Мою й твою. Правда, здамо? Даєш?
Наталя Павлівна. Даю!
Андрій Карпович. Урра! А ще через тиждень, як дасть бог, може, вже й авансик нам наші бельгійські капіталісти одпустять. Одпустять, Іване Стратоновичу, га?
Іван Стратонович. Як даєте голову, що одпустять…
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Дві голови даю. А що, справді, вони ж уже до гвинтика знайомі з нашою роботою! Що їм? Спробували та й контракт. Ого! Чортова Бельгія заплатить-таки нам…
Наталя Павлівна. Адю, Адю!.. Спокійніше, спокійніше, а то мокрого рушничка на голову покладу. Занадто ви вже розходились. Дивіться на нього, яким балакунчиком став сьогодні.
Андрій Карпович. Тасюню! Сьогодні ж день… (Бере її руку, гаряче цілує). Ти сама знаєш… І я за нього ніколи тобі не забуду… Ну, й годі… Не буду… Що ж там наші подорожні? Миються? Швидше їх сюди.
Наталя Павлівна. Зараз, зараз…
Входить Пульхера.
Наталя Павлівна. От і Пульхера… Давайте, Пульхеро, борщ, гості вже приїхали.
Андрій Карпович. Приїхали, Пульхеро; тепер держіться, варить будете на двох більше.
Пульхера. І слава богу. Аби було з чого, а то хоч на цілий рід варитиму…
Андрій Карпович. Буде, Пульхеро, буде! Ще трішки, то буде так, що й…
Пульхера. І слава богу. А то вже…
Наталя Павлівна. Давайте, Пульхеро, давайте. Ось уже ідуть наші.
Пульхера виходить.
Андрій Карпович. Чуде-есна женщина! Чудесна! А от уже й наші подорожні.
Входять Кар по Федорович, Саня й Дося.
Наталя Павлівна. Ну, тепер можна сідать. Панове, сідайте, де хочете, а я з татом. Тату, ми сядемо тут… Добре? Адю, ти на другий бік.
Андрій Карпович. Чудесно. Чудесно.
Наталя Павлівна ніжно всаджує Карпа Федоровича й сідає біля нього.
Всі розсаджуються.
Іван Стратонович (до хмурого Тося). А ми з вами поруч, правда? Як вірні друзі й нерозлучні приятелі. (До Сані). Знаєте, ми (показує на Тося), як нерозлита вода, куди один, туди й другий.
Саня неуважно спідлоба зиркає на них. Весь час слідкує за Наталею
Павлівною.
Тось (з погрозою). Я вам сказав, що до жартів не маю охоти.
Наталя Павлівна (неспокійно дивиться в їхній бік). Панове, наливайте чарки! Вип’єте, тату?
Карпо Федорович (почуває себе, видно, ніяково. Обережно відсовує серветку, не знає, де діти руки). Спасибі… Очень довольні… Я б… той… (До Андрія Карповича). Я б, може, той… може б, я собі на кухні… пообідав… Га?
Наталя Павлівна (з мукою). О, тату! Ну що ви, бог з вами! Голубчику! Ну що ви! (Саня кусає губу й різко одсовує тарілку).
Андрій Карпович (стихає зразу). Ну що ви говорите, тату…
Карпо Федорович (винувато). Незвично… Ще щось розіб’ю…
Наталя Павлівна. Та бийте! Голубчику! Ах, їй-богу… Ну, годі… (Обнімає й гаряче цілує). Ви ж, тату, серед дітей… Досю, ради бога, накричіть на Пульхеру… (Дося встає й іде назустріч Пульхері). Панове, наливайте. Ось ми вип’єм… Адю, наливай… Я хочу теж випити.
Андрій Карпович. Чудесно! Чудесно! Ви вже наливаєте. Ну, наливайте, Іване Стратоновичу. А от і борщик. Знаменитий, тату, борщ варить наша Пульхера. От наші гості, Пульхеро… Тато наш і сестричка…
Пульхера (з борщем в руках, ставить на стіл і вклоняється). Доброго здоров’я! З приїздом, благослови боже!
Карпо Федорович (вклоняється). Спасибі… Спасибі…
Андрій Карпович. Ну, перше випить… А тоді борщу. (Бере чарку, Наталя Павлівна дає Карпу Федоровичу).
Ну, панове… Я хочу сказать маленьку промову, ви вже даруйте мені, не може стриматись… Це мій довгожданий день. Я, панове, не вмію красно говорити… Ну, все одно… Так от, я хочу тільки сказать, що за всю ту радість, яку має наша сім’я зараз, треба дякувати ось кому! (Показує на Наталю Павлівну). Тату, ось хто наш кормилець, ось хто наше… Тасю, Тасю, ти мовчи, ти сьогодні мовчи. Якби, тату, не оце сонце наше, нам би…
Наталя Павлівна. Адю, я протестую!
Андрій Карпович. Ніяких протестів!
Пульхера (стоїть, склавши руки). Гменно! Правда!
Андрій Карпович. Правда, Пульхеро? От вам свідок!
Пульхера. Істинно ж, кормителька… Хай уже бог здоров’я посилає, а що вже…
Наталя Павлівна. Ну, я не хочу так. Адю, що за свинство таке! За здоров’я наших дорогих гостей! От і все. (П’є).
Андрій Карпович. Це розуміється, але… Та я ж хоч кінчу промову! Ну, коли так, то за всю нашу сім’ю! Іване Стратоновичу, я вважаю вас членом нашої сім’ї… А вас, Тосю, й сам бог велів. За щастя, за…
Тось, різко встаючи, хоче щось сказати.
Наталя Павлівна (стурбовано глянувши на нього, радісно, весело кричить). Урра! За щастя, тату!
Тось бере чарку, з посмішкою вихиляє в рот. Сідає.
Іван Стратонович (до Наталі Павлівни). Наталю Павлівно! Ви перебили Антона Михайловича, він теж хотів сказать промову!
Наталя Павлівна. О, прошу вибачення. Таточку, я вам насиплю борщу. Тосю, будьте Саниним кавалером.
Саня раптом встає, дуже, немов їй боляче, стискує брови, підходить до Наталі Павлівни, нахиляється й цілує руку. Всі здивовані.
Наталя Павлівна. Саню! (Здивована, але зараз же обіймає й цілує її).
Саня одходить на своє місце і з тим же виглядом сідає.
Андрій Карпович. Що це значить? (Саня мовчить).
Д о с я (змішано). Та це… От яка!.. Можна сказать, Саню?
Саня (гордо). Я можу й сама сказать. (До Андрія Карповича). Я писала Досі, що мені не подобається Наталя Павлівна… Я думала, що… Я не вірила, що вона любить тебе і… нас. Дося лаяла мене за це. Я написала, що коли побачу, що неправда, то при всіх поцілую її руку. От і все. (Починає їсти).
Андрій Карпович (трішки змішано, але радісно). От так сюрприз! Тасю, бачиш, які ми думки породили в цих голівках? Га? Ну-ну! Ну й слава богу! Слава богу!
Наталя Павлівна (весело). Тепер ми, значить, секретів не.маємо!
Андрій К а р п о в и ч. За це ми по другій вип’ємо. Правда, тату?
Наталя Павлівна. Ну-ну! Хто вип’є, а кому й годі. А то рушничок, знаєш?
Андрій Карпович. Це, тату, моя жінка мене так усмиряє.
Карпо Федорович (повторюючи окремі слова). Ага. Усмиряє.
Андрій Карпович. Мені, знаєте, шкодить, як я хвилююсь чогось…
Карпо Федорович. Шкодить… Ну да, шкодить…
Андрій Карпович. Жар у голові стає, і погано… Так моя жінка бере мокрий рушник і…
Карпо Федорович. Бере мокрий рушник і…
Андрій Карпович. І на голову мені. Тоді я стаю зразу, як солоний огірок… Ха-ха-ха!
Карпо Федорович. Як солоний огірок, ха-ха-ха!
Андрій Карпович. Тільки це серйозне средство.
Карпо Федорович. Серйозне средство.
Андрій Карпович. Коли дуже вже щось… А знаєш, Тасю, дай мені шклянку води… Щось серце мені…
Наталя Павлівна (стурбовано). Голубе!.. Ну от бачиш. (Хутко встає, наливає води й дає Андрію Карповичу).
Андрій Карпович (випивши). Дякую, дорога… Легше… (Карпо Федорович і сестри злякано дивляться).
Наталя Павлівна. От бачиш, говорила. Промови тобі говорить… (Сідає на місце). Нічого, тату, це так собі… Чекайте, я вам наріжу м’яса… Може, вам з кісточкою? Любите?
Карпо Федорович. Благодару вас… Очень до-вольні…
Наталя Павлівна. Ось м’ягший хліб… Навіщо ви твердий? (Карпо Федорович кладе вилку й крутить головою, немов хоче сховать).
Наталя Павлівна. Що вам, таточку? Негарно? Татуню!
Карпо Федорович бере серветку й хоче притулить її до лиця. Одкладає, закриває очі напнутим рукавом і плаче. Всі затихають.
Андрій Карпович. Тату! Татусю!
Наталя Павлівна. Що вам? Рідний!
Карпо Федорович. Діточки!.. Не заслужив я од вас… Хай вас бог…
Андрій Карпович^ дуже схвильований). Ну от… Ну, й слава богу, тату… Слава богу… Що було, то минуло, тепер буде краще… Краще, тату.
Наталя Павлівна (тихо). Досю! Дайте води татові…
Карпо Федорович. Нічого, то я так… Знаєте… (Винувато посміхається, витирається полою). Може^ стомивсь чи бог його знає… Звиніть мене, господа… що побез-покоїв старий.
Дося. Випийте води, тату…
Карпо Федорович. Спасибі, дитино, я не хочу пити… Я вже краще їстиму…
Андрій Карпович. От і чудесно! (Одкидається на спинку стільця).
Наталя Павлівна (голосно, тривожно). Адю!
Андрій Карпович. Нічого, Тасю, нічого.
Наталя Павлівна (хутко встає, підходить до нього, бере за голову, швидко тре пальцями виски й лоба). А