П’єса на чотири розділи
ДІЙОВІ ОСОБИ
Маруся
Леонід
Трохим — партійні товариші
Цінність Маркович
Оксана
Михайло
Робітники,
дівчата.
Помічник начальника тюрми.
Я в д о х а.
1-е, 2-е, 3-е, 4-е, 5-е вікна камер уголовних.
Вартовий.
Пані в траурі з дочкою.
Дві панночки.
Міщани, селяни під тюрмою.
Втікачі.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Лісок. Полянка. Майський сонячний день.
Нема нікого. Зліва недалеко десь чути жіночий палкий голос; по тону помітно, що говориться про мову. Часом виривається гомін оплесків. Хутко виходить Трохим, за ним поспішає Цінність Маркович. Трохим — здоровий мускулистий парубок; рухи нетерплячі, палкі. Цінність Маркович — людина літ 32—34, з кучерявою борідкою й великим лобом. Очі уважні, бігаючі; вчувається не раптова, але вперта, завзята енергія. На лиці переважна діловита заклопотаність.
Трохим. Ні, це неможливо, це — неможливо!
Цінність Маркович. Та слухайте, чудачина ви, чорт би вас побрав… Так же не можна! Не можна, любчику. Треба буть терплячішим до людей.
Трохим (швидко ходячи по полянці). Я не можу! Я не можу. Вона говорить просто неможливо! Просто неможливо! Так есдек говорить не може… Це — есерство, анархізм, каде-тизм, що хочете, тільки не соціал-демократична промова Як собі хочете! (Зупиняючись). Потім, що це за манера промовлять? Вона весь час не зводить очей з Леоніда. Вона до нього говорить, а не до маси. К чорту з такими промовами! От що! (Ходить).
Цінність Маркович. Ага! Так он чого бісова зозуля кувала…
Трохим (зупиняючись). Зовсім не он чого, а вся її промова…
Цінність Маркович. Чекайте, любчику, не гаря-чіться. Ви мені скажіть: її слухають? Трохим. Ну, слухають… Але ж…
Цінність Маркович. Очі у цеї маси горять зараз!
Трохим. Ну?
Цінність Маркович. Маса ця готова зараз ?а нею в огонь і в воду?
Т р о х и м. Та це, скажете, через те, що вона гарно говорить? Ха-ха-ха! Через те, що вона — гарна! От через що!
Цінність Маркович. Любчику мій! Ви самі зараз хвилюєтесь тільки через те, що вона — гарна… Яке нам діло до того, через що у маси очі горять? Нам треба, щоб вони горіли.
Трохим. Напоїть тоді горілкою, ще лучче горітимуть.
Цінність Маркович. Горітимуть не тим… У маси треба перш усього з-під мусору виковирнуть соціальну сльозу. Перш усього, любчику, соціальну сльозу! А одною горілкою не втнеш… Вона промовляє неважно, це правда, і знання у неї не багато, і… хоче буть Жанною д’Арк, але зате… у неї краса. У всякого свої цінності. А ви не хвилюйтесь. Вона все ж таки говорить, а що трошки набріхує на соціал-демократію, то це вже не такий гріх. Хто перед богом не винен? А зате ви подивіться, як її слухають, хоч вона й дивиться на того чортового Леоніда! Га? Багато ви бачили, щоб з такими роззявленими ротами слухали ораторів? Ви гляньте… (По-вертається в бік голосу). Ач, як завмерли… Ротами слоаа ловлять… А гарна, канальська дівчина: що гарна, то гарна!
Трохим (похмуро). Слухайте, Цінність Маркович…
Цінність Маркович (повертаючись до нього). Слухаю, любчику…
Трохим. Я в справі з побігом не хочу брать участі…
Цінність Маркович (здивовано). Оце маєш! Це ж через що саме?
Трохим. Не можу.
Цінність Маркович (стурбовано). Ну, слухайте, радість моя, не вигадуйте ви чорт батька зна чого. Чого ж ви не можете?
Т р о х и м. Не можу! Тільки ви не думайте, що я боюсь… (Ходить по полянці. Раптом зупиняється). Ну, слухайте, щоб ви чого не думали, я вам скажу прямо, чорт вас побери: ревную! От і все. (Ходить знов).
Цінність Маркович. Кого? До кого?
Трохим. Марусю до Леоніда.
Цінність Маркович. Ну, слухайте, серце, це — причина, яку б я не зважився в протоколі засідання записати…
Трохим. Може буть, може буть…
Цінність Маркович. Так пересилить же можна себе, любчику!
Трохим (зупинившись). Не можу. Пробував. Ревную до того, що голова крутиться… Не то що алегорія, а от так прямо-таки крутиться, та й годі… Оттак звідси (показує на низ живота) якась хвиля як посуне, так аж туман в очах…
Знаю — дикість прадідів, некультурність, але не можу… Не можу! Буває, що схопив би її і його й зубами порвав би на шматки: І аж гарчав би… Не можу, говорю вам, нароблю дурниць! Каятись самі будете… Замість в стіну, візьму й шпурну у них бомбою. Найдіть когось іншого на моє місце…
Цінність Маркович. Голубчику мій! Я розумію ваше становище, але ви самі добре знаєте, що нема нікого. Та ще на ваше місце. Не всякий з цим любить діло мати. Це раз. А друге, що просто нема нікого. Після розгрому вашої організації треба було з мікроскопом розшукувать вас. Один, два, та й уже. Ну, хто може? Леонід? Ну, його треба насамперед самого підвести до стіни, підперти його, щоб вітер не звалив, а тоді вже хай пуска бомбу з рук.
Трохим. Михайло міг би.
Цінні.с ть Маркович. Михайло, серце, жонатий чоловік. А лучче мені мати діло з бригадою холостих жандармів, ніж з одним жонатим товаришем. їй-богу! До речі, й Леонід жонатий, хоча тут… Ну, та не важно. Ні, любчику, Михайло не годиться. Він до того ще й робітник. Як щось станеться з ним, покине нам жінку з трьома дітьми… Не талія! 1 Пересильте ви себе. Закрутіть віжки на руку і…
Трохим. Ні, не можу! Боюсь. Хай тоді ні вона, ні він не беруть участі…
Цінність Маркович. Ну, а хто?
Трохим. Замість Леоніда — Оксана, а замість Марусі… (Мовчить).
Цінність Маркович. От бачите: а замість Марусі вже й нема нікого. А Оксана знов з шестимісячною дитиною… Ні, голубе, плюньте, не псуйте справи… Тут же, серце, все-таки йдеться про волю дванадцяти товаришів. І це ж треба подумать, на худий кінець. Га? Та потім… Чекайте! Та звідки ви знаєте, що вона любить Леоніда? Вона вам сама казала?
Трохим. Ні, не казала, але…
Цінність Маркович (зрадівши). Не казала? Хо! Так чого ви тут…
Трохим. Але я сам бачу.
Цінність Маркович. Ну, любчику, це — не глагол! Це — не глагол! Ви іменно той, що ні чорта не можете побачить. Іменно, радість моя, не той… А от я бачив, що вона якраз не любить Леоніда… Якраз це саме я бачив. А що хочете знать, то іменно вас вона любить.
Трохим. Ну, це вже ви, той…
Цінність Маркович. Правда! Правда, голубе. Я навіть здивувався, як ви сказали, що ревнуєте. “От, думаю собі, ідіот…— ви вибачайте, це ж я про себе так думав…— От, думаю, халява: дівчина з ним така мила, весела, оченята сміються, грають, горять, а він ревнує…” Та до кого ще? До Леоніда! Ну, любчику, ви таки ні чорта не бачите. Прямо-таки ні чорта, та й годі!
Трохим (м’явше). Ну, розкажіть ви кому іншому…
Цінність Маркович. Ні, голубе, це вже ви розкажіть і іменно кому іншому, а не мені. І розкажіть, наперед узнавши, довідавшись, а не те, що так… Треба все своїми власними руками обмацать, своїми очима обдивитись, а тоді купувать. От трохи зараз скандала не зробили… Ну, подумайте самі, якби ви засвистіли або закричали, що вона не так говорить, якби ви обідили дівчину, яка, може,”вас любить. Що б ви, думаєте, дуже до серця їй припали б за це? Ех, народ! “Леоніда любить”. А вона, якщо це істинно сказать, може, нікого ще не любить, бо вона Жанна д’Арк. От що! Ага! Добре, що згадав. Слухайте, серце, вона неодмінно хоче взять на себе “функцію” кидання під стіну. Вона подвигів шукає? Чудово. Тільки не треба, що ці подвиги були смішні. А крім того, вона ще може попсувать всю справу: бомби до стіни не донесе, розірветься у неї в руках, її к лихій годині пошматує і весь побіг провалить. Треба їй говорити, що вона призначена для іншого. А поки що вона своєю красою не одне ще пролетарське серце зворушить. Погано тільки, що деякі серця занадто вже ворушаться. Ну, та де ліс рубають, там і тріски летять. Так от, любчику, майте це на увазі, як будемо сьогодні рішать справу. А сьогодні треба неодмінно все скінчить. Публіка в тюрмі хвилюється, жде, може дурниць накоїти І самі ви будьте хорошим, не гальмуйте справи. Центральний Комітет доручив мені цю справу, і я мушу її довести до хорошого краю. Не кладіть же мені свині, голубе, і самі себе не ставте в смішне становище.
Трохим. Слухайте, тільки, будь ласка, нікому нічого про це… Я вам як відповідальному організаторові сказав, щоб не думали чого. Це моє інтимне життя, і я не хотів би, щоб…
Цінність Маркович. Я розумію, я розумію, будьте спокійні…
Т р о х и м. А потім… Ви — справжній Цінність Маркович. Як це у вас по-торговому усе, математично. “Треба держать її на цій мрії, бо це для нас корисно…” Може, й корисно, не знаю, тільки я вам не ручаюсь за себе. Накипить, скажу всю правду, й каюк. Не обіцяю. Не можу підраховувать. Ніколи не торгувавсь і торгуватись не буду.
Цінність Маркович. Невже не торгувались? (Сміється). Ех ви, дворянчики! Ну, а як ви думаєте, через що Леонід більше подобається Марусі? Га? (Трохим мовчки дивиться на нього). Ну, от розміркуйте, через що? Так бог дав? Га? Того, голубчику, що Леонід уміє торгуватись. “Накипить, і всю правду скажу”. Ех, ви! їй ваша правда потрібна як сироті трясця. Ви їй дайте ту цінність, що дає Леонід, отоді й сторгуєтесь. Дайте ій любов до її високої душі, не кажіть, що вона програму перебріхує, от і побачите… Життя, любчику, базар. Хочеш бути багатим? Виходь з товарами, торгуйся, обмінюй, рости, сам давай і у других бери. А як сам не маєш ні чорта, то й візьмеш чорта пухлого. Так було, так буде до кінця віку.
Трохим (лягаючи на траву). Слухайте, ви вже написали свій курс торгової філософії?
Цінність Маркович. Ні, ще не написав. Ще не написав. Часу нема. От як ще трохи повозюсь з такими організаціями, як ваша, та попаду в тюрму,— отоді вже напишу, неодмінно напишу. Ну, говоріть: будете строїть дурниці? Ідете на побіг?
Трохим. Та, чорт вас бери, іду!
Цінність Маркович. Ну, от, так би й давно. Вчить вас, пістолетів, треба. От ви прийдіть до мене вільним часом, я вам прочитаю лекцію своєї філософії, може, не таким диким будете…
Трохим (сміючись). Е, ні! Я вже лучче бомбу піду кидать…
Цінність Маркович. А розум… За сценою оплески. Цінність Маркович і Трохим разом озираються.
Цінність Маркович (придивляючись). Скінчила, чи що? Ні, щось дуже швидко. Щось сталось наче… Чи не істерика? З нею це може бути. Іде сюди, лице незадоволене, знервоване…
Трохим. З Леонідом…
Цінність Маркович. Да, щось говорять. Гаряче… Дивно. Щось трапилось. (Серйозно й поспішно до Трохима). Ну, так слухайте, любчику: значить, ідете? Чуєте?
Трохим (дивлячись в лісок, неуважно). Чую. Щось справді сталось. Робітники дивляться їм вслід…
Цінність Маркович. Да, да… Тільки слухайте сюди: Марусі бомби не давать. Чуєте?
Трохим. Розуміється.
Цінність Маркович. Потім зараз же тут в ліску треба обсудить, як бути з тюремними, їх треба обов’язково завтра ж сповістить про день. Не пізніше.
Трохим. Якщо ми щось вирішимо.
Цінність Маркович. Треба вирішить, треба! От я тільки боюсь, що не можна буде завтра сповістить їх. Побачення тільки по п’ятницях, значить — ще чотири дні.
Поштою не можна. Ех, біда!.. (Тихіше). Ну, так, любчику, не строїть дурниць! Чуєте? Трохим. Та добре.
Входить хутко Маруся, за нею Леонід. Маруся — дуже гарна, молоденька дівчина, з великими, натхненними очима. Дуже нервова, нездержана. Говорить іноді піднятим тоном, високим
стилем, особливо як хвилюється. Леонід — худощавий, з блідо-матовим лицем, трохи згорблений; невеличка гарна борідка; короткозорий, носить пенсне, яке часто витирає, кліпаючи очима. Часто має вигляд здивований, надто коли сердиться.
М а р у с я. Не вірю! Не вірю! І я вас прошу, лишіть мене одну! Я не можу!..
Леонід. Але ж, Марусю, це просто чудно… Хіба ж можна так?
Цінність Маркович. Що таке? Що там сталось?
Леонід. Товаришка посередині перервала свою промову й пішла…
Цінність Маркович. Через віщо?
Леонід (мнучись). Я, право, сам не знаю. Робітники дуже вражені…
Цінність М а р к о в и ч. А ви їх так і покинули? Ідіть же швидше назад і заспокойте їх. Скажіть, що товаришці зробилось погано, що вона спочине й зараз прийде.
Маруся (сівши на траву під деревом, нервово). Я не прийду більше!
Цінність Маркович (моргаючи Леонідові). Ідіть, ідіть, любчику. Товаришка заспокоїться. Я їй скажу пару солодких слів…
Маруся. Я хотіла б зостатись сама.
Цінність Маркович (киваючи Леонідові). Ідіть, ідіть. Та й ви, Трохиме… Ідіть, заспівайте з ними щось. А мені треба з товаришкою дещо конспіративно побалакать.
Леонід помалу йде, за ним Трохим, озираючись на Марусю.
Цінність Маркович (присідаючи коло неї, м’яко). Я на одну хвилиночку. Маленька справа єсть. Тільки, може б, ви мені сказали все-таки, що там у вас вийшло? Га?
Маруся. Вийшло те, що я більше ніколи не буду промовлять перед масою!
Цінність Маркович. То ж чого так?
Маруся. Бо мене не слухають.
Цінність Маркович. Вас не слухають? Е, моя хороша, це вже ви вередливі дуже…
Маруся. Вони не слухають, вони дивляться на мене! Вони красу мою слухають. (Проводить плечима і закриває лице руками). І це сказав робітник! Робітник!
Цінність Маркович. Який робітник? Що сказав?
Маруся (зриваючи руки, з обуренням). О, проклята краса моя! Я ненавиджу її од всеї душі!
Цінність Маркович. Та за віщо, голубонько? Що вона вам зробила?
Маруся. Вона зробила те, що я не можу бути вільною. От що вона мені зробила. Вона скрізь мішається. Скрізь, скрізь! Я не вірю людям через неї. Що б я не сказала, що б я не зробила, я ніколи не знаю, чи так, чи не так, бо завжди для всіх це гарно. А гарно через те, що я сама гарна. А потім… це прямо нестерпимо, всі закохуються, всім зараз моя краса в очі впадає. Ні один чоловік не любив мене, а тільки прокляте тіло, красу мою, будь ти проклята! У мене нема ні приятелів, ні друга. Або закохані, або вороги. Женщини ревнують, а мужчини закохуються…
Цінність Маркович. Ну, вже ж не так, щоб усі…
Маруся. Усі! Всі! Я ще ні одного не бачила, щоб не спробував хоть залицятись до мене. Революціонери теж. Я думала перше, що революціонери не такі, але… бачу…
Цінність Маркович. Моя хороша! Хіба ж уже революціонери вроді тих свиней, яким не дано у небо дивитись? І революціонери — “чєловєкі”. Краса для всіх краса…
Маруся. Ну, нехай, коли я була “там” серед тих. Нічого дивного, коли юнкери говорять компліменти гарненькій панночці. їм більше нічого робить. Але тут…
Цінність Маркович. Ви, серце, перебільшуєте. І огорчаетесь. Щоб потішить вас, я вам скажу, що не всі у вас закохані. Перед вами аз єсьм перший, що хочу од вас тільки прекрасної душі вашої. Чого так дивитесь? Правду говорю
Маруся. А якби запропонувала вам обняти вас, поцілувать, милувать? Ви одмовились би?
Цінність Маркович (замнявшись). Бачите, люба моя, ласка людини, звичайно, є певна цінність, якою, так сказать…
Маруся. Ні, тут я не про таку ласку людини, не про душевну ласку говорю, а про ласку тіла, краси моєї…
Цінність Маркович. Бачите… Як вам сказать? Я, розуміється, одмовився б, бо… Ну, та причини не важно. Звичайно, одмовився б.
Маруся. Дивно. Ну, я вас слухаю далі.
Цінність Маркович. А далі ось яка річ. Ви сердитесь на свою красу. Скажіть, чи похвалили б ви того чоловіка, який би сердився на свій розум за те, що він у нього є і що його люблять за нього?
Маруся. О!.. Зрівняли!.. Це інша річ.
Цінність Маркович. Така сама, як і краса… Все — цінність. І краса, і розум, і травка, і книжка, і дерево… все цінність. І на вашому місці я, навпаки, благословляв би свою красу… І не робив би так, як ви: не чіпляв би оцих незграбних кохточок на себе, оцього капелюшка старої дівки. Я знаю, ви це робите, щоб буть поганшою. А цього не слід робити. Я б ще побільшив цю красу, начепив би теє-сеє, там стьожечку, там бантичок…
Маруся. Ну, слухайте, мені ця розмова не подобається. Ви це можете говорить іншим, а не мені… (Обурено). Господи! І це говорить революціонер! А дух ваш де? “Бантичок”… Я бантичком понесу світ правди народу? Вся ціль наша, щоб людськість вийшла з рабства тіла, а ви кличете мене підлягати йому? І народ!.. Ні! Революціонери, настоящі революціонери не такі! Не такі, не такі! Дух свободи, розуму править світом, а не ваш… “бантичок”! Да, я тепер розумію. Коли проводирі партії говорять так, то що дивного, що робітники теж… Коли я говорила про мову, я чула, як один робітник прошепотів другому: “Оце ж тії очі, що душу б віддав”, чи щось вроді цього. Я зразу покинула говорить і пішла…
Цінність Маркович. Через це?
Маруся. Да, через це. А тепер я бачу, що в партії мені робить неможливо. Або вийти і вернуться до панства, або знищить свою красу. Так-так! Не інакше. Я більше не можу!
Цінність Маркович. Слухайте, серденько, ви самі потім будете сміятись з себе. У вас нерви піднялись, і вам здається усе таким страшним. Ви заспокойтесь, гляньте, яка краса круг нас… Невже й це треба нищить за красу? (Маруся робить нетерплячий жест). Ну-ну, я жартую… Тільки заспокойтесь і викиньте такі думки. їй-богу!
Маруся (гірко). О, не бійтесь. В тому й річ, що в мене немає сил на це. Це можуть герої, а я… на великий жаль, тільки підла буржуйка, якій страшно одрізать косу й облить лице сірчаною кислотою…
Цінність Маркович. Та навіщо ж, Миколо милостивий?!
М а р у с я. На те, щоб почувать себе людиною, а не лялькою, якою всі тішаться і граються!
Цінність Маркович. Ну й організація!.. Ну, знаєте що, видно, моя філософія з вами не той… Лучче поговоримо про справу.
Маруся (на слові “справа” зразу повертається до нього, робиться уважною й навіть трохи несмілою). Я слухаю.
Цінність Маркович. Справа, бачите, така… Справа з цим побігом.
Маруся (уважно). Да.
Цінність Маркович. Вона в нас може не вигоріть…
Маруся (тривожно). Як? Через що? Провалимось?
Цінність Маркович. Ні… А те, що люди починають вередувати… Наприклад, Трохим одмовляеться брати участь.
Маруся. Одмовляеться? Він же ще сьогодні зі мною балакав, і ми так сміялись, уявляючи начальника тюрми…
Цінність Маркович. А ось тільки що’заявив мені, що не може брать участі. А ви ж знаєте, що він дуже цінна людина. Без нього, я не знаю, як ми будемо…
Маруся. Але через що ж?
Цінність Маркович. Отут-то, моя люба, і єсть уся категорія… Якби ви спокійненько вислухали, що я вам скажу, я був би вам дуже вдячний…
Маруся. Я вас спокійно слухаю.
Цінність Маркович. Та воно правда… Хм! Так от, бачите, він дуже ревнує вас до Леоніда…
Маруся (спалахнувши). Ну от! От вам! От вам перший приклад! Та як він сміє!..
Цінність Маркович. От я ж казав… Підождіть! Ну й народ же в цій організації!
Маруся. Так що ж йому треба? Щоб я його любила? Ну, коли йому так хочеться знать, то я таки люблю Леоніда. Да, да! От вам і йому! Можете йому це сказать. Люблю! Бо це єдиний чоловік, який може буть високим, якому я вірю, якому не краса моя потрібна. І він не буде кидать товариського обов’язку через ревність. Фу, скотство!
Цінність Маркович. Так. Дайте ж мені вставить слово. Так от, цей самий Трохим, виходить, ревнує.
Маруся. Я цьому не винна у всякому разі!
Цінність Маркович. Цілком признаю. Але річ не в тому. Річ в тім, щоб його вдержать і не дать пропасти справі…
М а р у с я. Я не розумію… Це таке, це таке… І це — революціонер? Із-за ревності він жертвує свободою дванадцяти товаришів?! Але все-таки я не розумію, через що кида? Ревнує? Так нехай на мене сердиться, а не на товаришів…
Цінність Маркович. Він, серце, не сердиться, а не може… Це, розумієте, людина страшенно імпульсивна, з великими страстями. Дикий навіть трошечки. Закрутить йому в голові, і він все кине, плюне, пустить собі кулю в лоб, і вийде ерунда, розуміється. Так от, треба його заспокоїти… Чекайте! Не треба казать, що ви його любите, але не треба дратувать ревності. Цей час тільки, поки скінчиться справа. А там хай собі ревнує на здоров’я, це йому не пошкодить. Страждання від кохання — це ще біда невелика, а іноді навіть приємна.
Маруся. Що ж, значить, я повинна брехать йому? А як він спитає, я повинна говорить, що не люблю Леоніда?
Цінність Маркович. Е, що вас вчить! Жінка в цих справах, як каченя на воді, не вчившись видержить надле-жащу позицію. Хе-хе-хе!
М а р у с я. Я до таких жінок не належу.
Цінність Маркович. А ви спробуйте.
Маруся. Брехать я не вмію й не хочу. Ні, це пусте діло, я не хочу!
Цінність М а р к о в и ч. От як їм ця брехня! Не в тім річ, що в хаті піч… Діло не в слові, а в тім, що з того вийде. Бу-ва, що треба брехать. Не будете ж ви з жандармами правду розводить? Брешуть же лікарі хворим, щоб їм^брехньою помогти. От тут такий самий хворий. Поможіть йому й іншим. Єдине погане на світі — страждання, та й то часом приймають на себе менше, щоб уникнуть більшого. А правда, брехня — це средство проти страждання. Одне средство тоді годиться, а друге тоді. В даному разі ваша правда не годиться, бо попсує справу. А брехня поможе. Будьте ж справжньою революціонеркою і принесіть у жертву колективності свою правду. Це є більша заслуга, ніж взять і сказать йому, що не любите. Вибирайте, що важче, а що легше, коли хочете накладать на свої плечі жертви. Ну, як? Згоджуєтесь?
Маруся. Добре. Я згоджуюсь.
Цінність Маркович. От і чудово! Я так і знав, бо ви — людина розумна. Ну, а тепер ще маленька умова: нічого про це нікому не говорить. Добре? Навіть Леонідові.
Маруся. Але ж я можу Леонідові говорить про своє відношення до нього?
Цінність Маркович. Скільки хочете. Але нічого не говоріть про відношення Трохима до вас.
Маруся. Я не розумію, чого…
Цінність Маркович. Це, бачите… Перш усього, це Трохимова тайна, а друге, Леонідові буде це неприємно, він теж людина, буде теж ревнувать…
Маруся. Леонід? О, ні! За Леоніда будьте спокійні…
Цінність Маркович. Ну, хто його зна… Та раз він такий, так навіщо вам говорить йому зараз? Підождіть, як скінчиться справа. Бо я боюсь, що як Трохим тільки трохи помітить, що Леонід знає й що ви самі розказали, то його дике самолюбіє таке наксіїть, що й… говорить страшно. Ні, ви вже обіщайте мені, що будете мовчать, хай я хоч з цього боку буду спокійний…
Маруся. Коли вам так… я обіщаю.
Цінність Маркович. От і чудово. А я зараз постараюсь, щоб ви трошки побалакали з Трохимом до засідання.
Це його заспокоїть. Ви посидьте тут, а я… (Повертається йти). А от і Леонід з жінкою йдуть сюди.
Мару ся( швидко встаючи). З жінкою? Мені зараз дуже не хочеться стрічатися з нею. Ходім звідси… (Поспішно іде в другий-бік).
Цінність Маркович (іде за нею). Та чекайте, вона не кусається! Ну й діла в цій організації! (Добродушно сміється).
Пауза. Чути спів робітників. З’являються Леонід і Оксана. Оксана — чорнява, бліда, непогана, з різко, сильно обведеним ротом.
Оксана. Розуміється, це вже смішно. Чого ж вона тікає? Ач як побігла! Сильні не тікають…
Леонід (здивовано). Звичайно, тікатиме, коли ти з нею тримаєш себе так завжди, як… з ворогом.
Оксана (зупиняючись). Слухай, Леоніде, мені страшенно надокучили твої нотації за цю панну.
Леонід. Вона — товаришка…
Оксана. Пора вже скінчить цю комедію… (Хвилюється, закусює губу). Да, пора! Ти скажи мені, для кого й для чого ти називаєш себе моїм чоловіком?
Леонід (витираючи пенсне, глухо). Не треба говорити про це.
О к с а н а. Ні! Пора скінчить. Це гидко. Ти мало не зомлів, коли вона викинула цю штуку. Ти сам себе перед всіма робиш лицеміром, називаючи себе моїм чоловіком, і тут же упадаючи за другою. Це — гидко! Або ти любиїй її, або мене…
Леонід. Мені тяжко розлучитись з тобою.
Оксана. Так… Значить… Хе! Ти хотів би її й мене? Губа не дура. Ну, тільки цей номер не пройде… Говори: ти любиш її? Говори прямо.
Леонід (твердо глянувши на неї). Да, я люблю її.
Оксана (криво посміхнувшись). Ну, от. От і все… Значить, можна попрощатись, і… все.
Леонід. Підожди. Мені трудно сказать тобі… Ти прости мене, Оксано… але Ти завжди… ти сама винна… ти завжди тягнула мене до землі, вниз.
Оксана. Я тягнула? Чим?
Л е о н і д. Я не можу сказать… Ну, хоч би… любов твоя… така земна, плотська. Думаєш ти теж про все таке… домашнє. Од цього в нас раз у раз сварки були. Ми не підходимо один до одного…
Оксана. Я… Моя любов плотська? Ти це говориш? Ти, який вимучував мене своєю… плотськістю? Ти це смієш говорити?
Леонід. Ти викликала в мені таку любов.
Оксана. Ну, годі. Можеш іти до тої, хай вона тебе тягне на небо… Тільки гляди: я два рази любить одного не вмію! З неба, звичайно, скоро на землю тікають…
Леонід (посміхнувшись). О, про це не турбуйся…
Оксана. Цілком певний? Ну, лізь на небо. Тільки гляди, не дуже високо залазь, вище падать прийдеться… Гляди, щоб тобі не зостались “рожки да ножки” під духовним соусом із небесних розмов. Ха-ха-ха! Вона хоч і подвижниця, а з плоті зроблена, як і ми, грішні смертні…
Леонід. Оксано! Це ти говориш? Ти — благородна, розумна?
Оксана. Ану вас к чорту! З вами дійсно пошлячкою станеш. Прощай… (Хоче йти). Ти коли забереш од мене свої речі?
Леонід. Підожди, Оксано… Я хочу…
Ок сана. Ні одної хвилинки ждать не буду. Ні одної! Щоб сьогодні ж тебе не було. Івашка ти можеш бачить, коли схочеш, а… жить ми не будемо. Прощай. (Хутко іде).
Леонід. Оксано. Дай же мені сказать… Що ж це таке? (Спішить за нею).
Весь час за сценою чулись співи, то змовкаючи, то знов починаючись новою піснею. Співають якоїсь веселої. Чути ляскання в долоні, ухкання й ніби вибивання ногами по землі. Чується вибух сміху, що відразу стихає. Виходять Маруся і Трохим.
Маруся. Я й не виню вас. Тільки цим ви даєте оцінку самому собі. “Скажи, що ти любиш, і я скажу, хто ти”… Я страшенно стомилась. Сядемо? (Сідає). Трохим, лягаючи біля неї, спирається на лікоть і захоплено, не зводячи очей, дивиться на неї.
Маруся. Не дивіться так… Трохим. Чому? Маруся. Я не люблю.
Трохим. Я інакше не вмію дивитись на вас… Безумно хороша! Безумно прекрасна моя!
Маруся (строго). Трохиме! Я що сказала вам?
Трохим (винувато, зітхнувши). Не буду…
Маруся. Можна ж, здається, і так посидіть з товаришем.
Трохим. Та… звичайно.
Маруся. Тільки не треба строїть таких кислих мін. Я не люблю… Чуєте?
Трохим. Ви зо всіма нашими як з товаришами сидите? Маруся (здивовано). Звичайно. А як же інакше? Трохим (дивлячись у землю). І з Леонідом?
Маруся. Леонід такий же товариш, як і всі… Слухайте, ви вже балакали рішуче з вартовим? Трохим. Уже.
Маруся. Він згоджується? Да? Трохим. Да.
Маруся. Серйозно? Як я рада! Ви молодчина, Тро-химчику!
Трохим. Дайте награду за це. Маруся. Яку? Трохим. Руку.
Маруся. Нате! (Простягає руку).
Трохим хапає, жагуче цілує.
Маруся (вириваючи). Так не треба… Пустіть… Чуєте, Трохиме? Пустіть.
Трохим. Не пущу, не пущу…
Маруся (хвилюючись). Пустіть… Я цього не люблю. Трохим. Через що? Через що?
Маруся. Мені буває негарно… Пустіть… Ви завжди заражаєте мене чимсь поганим. Чуєте, Трохиме?
Трохим мовчки цілує руку.
Маруся. Трохиме! Я буду сердитись.
Т р о х и м. Я безумно люблю вас… Ну, трошечки посидьте так. Ну, трошечки… Свята, прекрасна! (Впивається в руку).
Маруся (посидівши непорушно, тихо гладить другою рукою його голову). Ну, годі вже. Буде, Трохиме…
Трохим (жагучим шепотом). Ще трошки, ще трошки… Благаю. (Підсовується ближче, обома руками обхоплює її РУКУ)-
Маруся (хвилюється). Трохиме! Не треба!..
Т р о х и м (ще підсовується, цілує руку вище, коло ліктя). Ще трошки, ще трошки…
Маруся (безсиліє, часом заплющує очі). Трохиме…
Трохим (ще підсовується, притуляє лице до її плеча, цілує). Ще трошки, ще трошки… (Весь час дихає все важче й важче).
Маруся (все більш і більш безсиліючи, машинально). Трохиме… Трохиме…
Трохим. Ще трошки, ще трошки… (Обнімає за стан і жагуче пригортає до себе, хоче поцілувати в лице). Кохана! Доро…
Маруся (стрепенувшись, злякано одпихає). Трохиме! (Хутко встає, важко дихаючи).
Трохим понуро сидить.
Маруся (обривисто, хмуро). Ви хочете… щоб я з вами навіть не балакала? Трохим. Простіть…
Маруся. Ідіть, покличте Марковича. Я хочу йти додому.
Трохим. Зараз… (Встає винувато, нерішуче). Ви сердитесь на мене?
Маруся. Ідіть, ідіть…
Трохим. Ну, чим же я винен, що безумію? Я дурію при вас… Не сердьтесь. Ну, посміхніться. Я буду знать, що ви не сердитесь, і… і світ, Марусю, переверну догори ногами! Як табуретку! Ій-богу!
Маруся (слабо посміхнувшись). Без ричага?
Трохим. Без… без соломинки! Одною радістю своєю. Ех, Марусю!.. (Чухається). Ну, я йду! Ех! (Швидко йде вліво).
Маруся ходить по полянці, потім сідає там же й понуро дивиться в одну
точку, часом глибоко зітхаючи. Справа виходить Леонід і пильно, як всі короткозорі, придивляється
до Марусі. Підходить ближче.
Маруся (озирнувшись, радісно, як дитина). Леоніде! (Простягає руки).
Леонід. Що, моя діточко?
Маруся. Як я рада! Сядьте коло мене… Дайте мені вашу руку. Отак…
Леонід. Що з вами, Марусік мій? Га?.. Чого хвилюєтесь? Все те саме? Да? Не треба, не треба хвилюватись… (Ніжно гладить її руку).
Маруся. Ні… Так… Я скучила за вами. Мені так гарно, спокійно-спокійно з вами. Я нічого не боюсь з вами…
Леонід. Правда? Діточка зо мною нічого не боїться? А промову свою зіпсувала? Га? Ах, ви ж…
Маруся. Знаєте, коли ви так зо мною говорите, мені вже стає соромно за свої думки… І стидно, що я наробила сьогодні. Робітники будуть-незадоволені, правда?
Леонід. Ні… Розуміється, було б краще, якби ви скінчили. Ну, та бог простить на цей раз… А вони вас так люблять, що все простять. Вони занялись тепер іграми. Нічого…
Маруся. Правда? Спасибі… І ви не сердитесь на мене? Не сердьтесь. Ви — мій єдиний…
Леонід (тихо). Я тільки що балакав про вас з… товаришкою Оксаною…
Маруся. 3… “товаришкою”?
Леонід. Да. Ми розійшлись… Я сказав, що люблю… другу, і ми попрощались…
Маруся (тихо). Я бачила, як ви йшли.
Леонід. Ми чесно розійшлись і тепер підем різними шляхами…
Маруся (стискує його руки й потуплюється). Який ви… чистий… чесний…
Л е о*н і д. Тільки, щоб діточка любила мене хоч трошечки… Тоді ми з нею так заживем, що й… Любить діточка? Любить?
Маруся. Люблю.
Леонід. І вірить у мене?
Маруся. І вірю.
Леонід. Глибоко-глибоко? До самих темних куточків ясної душі своєї. Так, дитинонько? ‘ Маруся. Так, так… (Пригортається до нього).
Леонід. Ну, значить, нам тепер море по коліна, море зла і страждання. Правда? Ну, скажи…
Маруся. З тобою… Ах, Леоніде, я не така хороша, як ти думаєш… Я — погана. Але я буду тепер страшно хорошою… Я з тобою почуваю себе такою чистою, спокійною. Я себе дитиною просто почуваю. А я — не дитина…
Леонід. Ой? Моя діточка не хоче буть дитиною? Ні, “будьте як діти”. Ах, це велика істина… Але не всі навіть діти бувають дітьми. І не треба боятись буть дитиною. Не треба, мій Марусік.
Маруся. Я не боюсь… тільки… Ну, нічого. Значить, ти тепер будеш сам жить?
Леонід. Ні, не сам… (Дивиться на неї). Маруся (здивовано). Не сам?
Леонід. Ні… З одним своїм товаришем, любим, дорогим… З одним своїм найвірнішим товаришем, якщо він, розуміється, схоче… дать мені це щастя… (Дивиться на неї).
Маруся. Ах!.. (Змішується). Мені зовсім в голову не приходило… Я якось…
Леонід (пригортає її, озирнувшись). Марусік не хоче? Не хоче, малюсінький?.. (Цілує їй руку).
Маруся. Ні, але я…
Леонід. Дорога моя! Єдина, бажана… (Пригортає дужче, цілує щоку, важко дихає, зазирає в очі). Марусік!
Маруся (обережно визволяючись, з маленькою ніяковістю). Не треба, любий. Тут видно…
Леонід (жагуче, шепотом). Жіночка моя кохана!
Маруся визволяється і встає. На лиці якась легка здивованість, хмурість,
ніяковість.
Леонід. Куди ж ти? Куди, діточко?
Маруся (поправляючи капелюх). Нікуди. Я так…
Мовчання.
Леонід (подивляючись на неї, тихо). Тобі неприємно?
Маруся (прудко сідаючи коло нього, пригортаючись). Не треба, любий, так. Добре? Мені з тобою так спокійно, а коли ти такий… мені це неприємно.
Леонід. Неприємно того, що діточка хвилюється?
Маруся. Ні… я не хвилююсь. Я з тобою не хвилююсь… І мені тим паче неприємно, що в наші чисті відносини входить… це… у тебе. Не треба більше… Да?
Леонід. І коли ми будем жить разом, то й тоді теж не треба?
Маруся. Хіба так треба жить разом? Хіба так не гарно? (Згадавши). І, крім тоґо, я тепер нізащо не можу… Ні-за-що!..
Леонід. Чого так?
Маруся. Так… Я не можу сказать… Потім, потім.
Леонід. Тайни від мене? Діточка не довіряє мені?
Маруся. Ні… Ах, ні