Була неділя перед Паликопом Люде вже обжалися, почався коповіз. Під косовицю хліборобам не до того, щоб празникувати, а найпаче за день до Паликопа. Хоч і неділя свята, а треба зараз після служби за возовицю. Нехай вози риплять; нехай і воли з утоми, не ремиґають, а нічого не вдієш,— треба!.. Позавтрому Паликопа; тоді й спочин… На
Паликопа не можна возити; а сьогодні, хоч і неділя свята, а в кого полукіпки на полі, тому бог простить.
Мабуть, і отець Сидір такої думки, бо до служби божої подзвонив з сонцем і в церкві не нагадував людям про “помни день субботний”. Чоловік він з головою, тямить, що “довліе дневі злоба його”, та і в самого увесь лан в полукіпках… Старенький тесть його отець Корній радить саме на Паликопа перевезти жито з лану толокою. Отець Сидір і сам не від того, але ж попадя змагається, не хоче, каже: “Тільки почни возити копи на Паликопа, зараз грім тобі гумно спалить”. Отець Сидір, чоловік з освітою, на забобони не зважає і не йме віри, щоб святий Пантелеймон-цілитель гнівався за те, що люде в день його возитимуть копи; його діло лікарське, а не хліборобське… Та ще так гніватися, щоб аж грім насилати і палити клуні або вози з копами… Се і для простої людини було б діло rte статечне… Так собі міркує отець Сидір, а проте не хоче на Паликопа коповіз толокою справити, бо “якось воно ніяково”,— каже він, а сам собі думає: “Яка-небудь зловорожа душа лиходійна візьме та й підпалить тобі стодолу, а на Паликопа звернуть, скажусь: божа воля”.
І от селяни-хлібороби після служби божої, замість снідати, пообідали раненько, спочили та, скоро сонечко розповнилось на все небо, взялись до роботи, яка кому мулила. Вийшло справді добре: боже богові, а людям людське. Парубоцтво і чоловіки взялися копи возити; молодиці з дівчатами — хто коноплі мочить, хто льон прачує, хто на городі порається; люде старого віку, правда, нічого не роблять. “Нагрішиш,— кажуть вони,— а тут до тебе смерть, не дасть і відмолити гріхів…”
Явдоха Жмурка і собі “сидить, згорнувши руки”; вона і себе до старих людей горне і теж гріха боїться. А дійсне — яка вона стара? Чи повернуло на п’ятий десяток, чи, може, й ні; з-під очіпка срібна нитка у неї не світиться; твар — як огірочок; і вся вона така ще струнка, постатна, бадьора, що хоч би й на рушничок, так би не встид було; а проте вона себе до бабів… Баба вона тому тільки, що, повдовівши в ту останню холеру, пішла бабувати. Чоловік її, Прокіп Жмурка, за фершала в селі був; дітей їм бог не дав; от і вдова, щоб “мух з стелі не зганяти”, і приміркувала собі бабувати. По чоловіку люде її фершалкою й досі звуть. Є у баби Явдохи ще й друге прізвище: по-вуличному люде Квочкою її продражнили. Ще дівкою так її охрестили. Прізвище, справді, наче смола до дратви: гортань у Явдохи така якась, що як говорить, наче та квочка біля курчат квокче.
Не скажеш, щоб селяни любили бабу Жмурку: вдача у неї занозиста; одначе і не цураються її; вона, кажуть, замишлянка і голова у неї не з моркви; вдайся до неї за порадою — вона тебе, наче мати рідна, напутить. Зате ж не доведи, господи, і зачепити її! Реп’яхом ув’язне до тебе, натягачсм жили з тебе тягтиме, доки до свого берега не дотягне.
Залічивши себе до бабів, Явдоха в свято або в неділю і за холодну воду не візьметься: така б то вона свята та божа. Скоро заблаговістять до церкви, Явдоха зараз у себе в хаті лампадку перед образом засвітить, набере в покришку жару, насипле туди ладану, повну хату надимить “во славу божу”, а тоді до церкви, подасть на часточку, свічку перед Іваном Воїном обмінить, стане в бабинці і на повну губу вичитує, стоячи навколішках: “Царице моя преблагая…” Вернеться з церкви — знов наладанить, проскурку з’їсть, пообідає, спочине, а вставши, чи до кого з багатирів на бесіду, чи сяде біля свого двору на колоді та соняхи або насіння лузає.
Отець Корній бабу Явдоху якось нехтує, сухо до неї, непривітливо, а молодий батюшка — так приязно до неї і з шанобою. Батющина попадя на самому покуті її саджає, зате і баба Явдоха листочком до неї… Коли не повісмо льону, так клунок шеретованого борошна пшеничного примчить або там ягничку прижене, чи іншим, чим бог пошле: “всякое даяние благо”.
Сьогодні, спочивши своїм звичаєм по обіді, баба Жмурка вбралася в кубову корсетку (картастої плахти вона, спо чиваючи, не скидала), вив’язалася каймистою хусткою і пішла спершу на город: виломила здоровий, наче той підрешіток, сонях, обчистила його, заложила за пазуху і рушила за браму. Тут у затінку під розлогою вербою сіла Жмурчиха на колоду, лускає собі соняхи та позирає по вулиці на обидва боки… Нікого нема… ч”І де ті люди в бога поділися? — каже Явдоха собі на думці.— Молодіж… ну, та вже, звісно… віру святу загубила і про бога забула… Молодіж!.. Ох, ох!.. Довготерпеливий єси, владико!.. В іншого материне молоко на губах не обсохло, а воно верзе: “Пекла нема…” А де ж отеє старі? Подумати б, що й вони за роботою, так невже ж і вони бога в животі не мають, щоб у неділеньку святу робити? Чи багацько ж і наробиш! Тільки гріха заробиш… Розпустив людей наших отець Корній, та не довго воно так буде: батюшка Сидір підтягне їм черезсідельника…”
Дзьобає баба Явдоха соняха, а з тварі її знати, що нудьга її бере, що язик у неї свербить, хочеться їй перекинутися словом, піднебіння язиком почухати, та ні з ким… Сама єдина. Вона скинула очі на супротилежний двір Якова Орлюка і голосно мовила:
— Добрячу лісу спорудив Яків, та шкода, що загату повузив, на солому поскупився; що б було на одну п’ядь пустити ширше, була б загата хоч куди! А то, гляньтеся, яка вузька, наче щтани у нашого Миколи-москаля… Сказано: погань… Он і присохи… Хіба такі б треба ирисохи під таку лісу!.. Якісь коряві та погнуті, покручені… Може, хапані… Каже — “купив”. Може!.. Тільки ж добрий хазяїн такого по-круччя і на топливо б не купив… Ач! Клята лушпина! Взяла та в зубі і зав’язла; Тьфу!.. Не випала каторжна!.. Тьфу!.. Не подається вража личина, треба пучкою…
Вийнявши з зубів лушпину, баба Явдоха знов очі на Ор-люків двір і знов каже:
— Купив! А чи було ж у нього купило? Може, а може, й ні; де б воно у нього взялося? Теличку збув на проводах, се правда… “Двадцятку,— каже,— взяв”,— се брехня! Наче я не знаю тієї телички! Не така вона захарчована була! Шерсть повилазила. Може, десятку хто дурний і дав; так же на ті гроші треба було сім’ю до нового прохарчувати… Сама бачила, як борошно купував; а з чого ж на присохи?..
Тим часом з Орликового двору вийшов рудий волохатий кундель. Ставши серед вулиці саме проти баби Явдохи, кундель глянув угору, позіхнув, погріб лапою землю і ліг проти сонця, згорнувшись клубком.
Явдошині думки * з загати та з присохів перелетіли на кунделя.
“Який старий отсей кундель,— думала Явдоха, лузаючи соняхи.— І чому він досі не здихає? І чим він живе? Теж, мабуть, хапанцями… Не тямлю, нащо Якову здався отакий беззубий дармоїд? На хвіст йому наступи, так і то не гавкне… У самого діти трохи з голоду не пухнуть, а він беззубого собаку годує… На мене — я б йому давно б уже губки з про-торгом дала; а йому, мабуть, старого уривка шкода, щоб на суху гіллю. Говори ж!.. Чудні люди! Он і в старої Гривихи два коти-дармоїди. Колись вони, справді, на предиво були коти, наче ті хорти, устережуть, було, і садовину, і городину, не дадуть горобцям ні соняхів, ні конопель повипивати; так коли ж то те в бога було! Я ще дівувала; а тепер — що з них? Яка користь? Зимою на печі, влітку на сонці кістки гріють, а голопуцька-мишеняти не піймають. Час би давно їх або зашморгом на осику, або з печиною в ополонку; а вона — дурненька Уляся — доглядає їх, годує, часом сама до рота не донесе та їм віддасть. Здитиніла баба, услід старої попаді йде; та, бач, теж сама не доїдає та годує дармоїдку,— кульгаву і німу Кулинку. Ну, так у Кулинки ж, хоч вона й німа, і каліка, а душа все-таки християнська, мирована, за неї богу на прийом піде, знає, що не марно годує… На тім світі згодиться…”
Явдоха, згадавши про “той світ”, так замислилась, що й не спостерегла, звідкіль взялася біля неї красуня-дівчина Параска Максименківна. А коли дівчина промовила до неї:
— Добрий день, бабо Явдохо, з неділею! — так Жмур-чиха так здригнулася, що трохи-трохи не впустила з рук соняха. Перегодом вона мовила:
— Магай біг, небого! А куди се? На визирці?
— Ні, до попаді льон прачувати…
— А я думала… на визирці…
— Нікого мені визирати.
— Говори таки: нікого — наче я така дурна, що нічого не бачу, не чую і не знаю…
— А кого ж я визиратиму? — спиталася Параска. Твар її зашарілася, немов проти полум’я в печі.
— Вже ж нікого більш, як не отого клишоногого горобця Хоменка! Знаємо! Ох, стережись, дівко! Лабузник він! Щоб не довелося русу косу без вінця під хустку сховати…
Параска пустила очі на свій мережаний поділ, ще більш почервоніла, стиснула легенько плечем і мовила:
— Ніхто того не діжде…
— І дай боже!.. А то знаєш… тепер парубки гаспиди… Звісно, діло дівоче… До дівування треба і милування… Він паруб-чина — не взяв його кат! — заміристий, з клепкою в голові… Але ж самим жениханням не наїсишся… Голий він, як лопуцьок.
Параска, не підводячи очей, наструнчила уші.
— Голий, кажу, та ще й заплутався. Ось на, лишень, соняха! Присядь та лузай, попадин льох не втече.
Явдоха відломила шматок соняха і подала Парасці.
— Дякувати вам, дядино! У мене і свій є за пазухою.
— Моє не влад, так я з своїм назад. Так сідай… Хлопець він, кажу, не повстяний, а проте, мабуть, не бути козі на торзі. Шинкарська нитка вже йому луснула, лусне й друга, бо не вміє старших людей пошанувати…
— Кого се, дядино?
— Та от хоч мене першу. Якось на проводах йду я з міста, а парубки юрбою проти мене: усі розступилися, дорогу дали і вклонилися, а він — клишоногий горобець,— наче його стов-ма поставило, хоч би тобі руку до шапки приложив… Ну, я ж йому сього не подарую… Іллі вже минуло , а він про позику і забув, грошей не несе… Я позичала йому, знаючи, що він шинкує, а тепер, коли його з шинкарства беркиць в помийницю, я не то під вексель, а й під застанову шага не дам. А що взяв, те верни, а то в суд… Та чом ти не сідаєш? Більше вже не підростеш, присядь…
— Ніколи, дядино! Треба до попаді, а потім на вигін з дівчатами проти череди…
— До попаді!.. На вигін… А нема щоб батьку-матері помогти.
— Я й сама хотіла їхати з батьками по копи, а вони кажуть: “Не треба, йди погуляй, ти й так за жнива затруд-нилася”. Я й пішла та думаю, що погуляю, а що й попаді відпрачую.
— І гуляй на здоров’я; проти волі батьків, звісно, не йти, а проте не треба з думки спускати і приказку,—взнаєш? — “Гулі не одного в постоли обули”. Молодому що! Коли й погуляти, як не замолоду, та ще в неділю… От я й стара вже, а теж не від того, щоб погавити… Та ну~бо, присядь!
— Ні, дядино! От, як біг свят, ніколи.
— То йди, здоровенька… Я отеє присіла, визираю-стережу свого харциза, та самій якось нудно, а люди, наче серед ночі,— не видно їх і не чутно.
— Якого се харциза, дядино?
— Та не кого ж більш, як не отого Митрика Походенка; що то у, нас з ним буде, так і сама собі не скажу. Мабуть, зваримо пиво людям на диво… Ну, так йди вже, дівко, йди, не гай часу!..
Але ж Парасці тепер саме і закортіло не йти, а сісти: вона забула і попадю, і вигін, і череду. Походеико її зацікавив. Коло якого там “пива” заходжується баба Явдоха? Походенко про Параску людина не чужа: вона хоч і митикує про рушники з шинкарем Хоменком, а серце її тягне до Походенка, Походенко — і безбатченко, і голота, і наймит, зате краскж, а Хоменко, хоч і клишоногий, так у нього худоби і поля, і грошей на всю губу.
Мнеться Параска ні в сих ні в тих… Сісти хочеться біля Явдохи, та ніяково сісти, сама ж тільки що казала: ніколи… Баба Явдоха з Парасчиної тварі добре бачила, що кортить дівці, і навмисне дрочила її.
— Іди ж, небого, йди вже, не гай ні себе, ні людей, попадя тебе ждатиме.
Параска скривилася і, трохи що не плачучи, мовила:
— Треба йти!.. Прощавайте, дядино!
— Щасти боже, небого!
Баба Явдоха провела Параску, аж доки та не повернула повз церкву до попового двору.
“Гарна дівка отея Параска,— говорила собі на думці фер-шалка, дзьобаючи соняхи,— вродлива, краля, наче намальована. Отаку б моєму діверові, так була б пара, хоч перед царя;
нічого ж не вдієш із злиднями. Коли б хоч землиця була, а то що там у батьків у її? Чи буде на чотири упруги? Ледві! А у дівера теж зайцю на півгоней. Він-то на мої землі зоріє, наче кіт на сало, але ж ще не вгадати, де того чабака дівати: чи в борщ, чи засмажити… Схочу — запишу на нього, звісно, з собою в труну не заберу, а не схочу — на храм божий легкую… Коли б він не дівер мені був… Гм! Побачимо… Як він коло мене, так і я коло нього… Гарний він козарлюга! Як цмокне, так наче на тебе хто приском сипне і разом медом по губах помаже… І пече воно, і солодко… Тьфу! Лушпина знов зав’язла; мабуть, за те, що я таке подумала, та ще проти ночі… Тьфу!.. І не введи нас во іскушеніє… Клятий сатана! Лізе на думку, наче злодій до скрині… “Ослаби, остави, виждь моя помишления…” Знов лушпина в зуби. Чи не покинути б мені соняхи? Коли ж і так нудно сидіти… Так отеє б то Парасці з клишоногим “Ісайю” проспівають!3 Побачимо! І яка йому з неї користь? Тільки що красючка, так же краси не з’їси… А Походенко — безштанько, ледві на пару волів збився… Заходився був до монополю, там би йому добре було, так же учителька перебила, а був би зібрав копійчину. Шинкареві все одно, що кобилі на отаві в пастовні: пасись досхочу, та тільки і про вовка не забувай… Та Походенкова голова тямить, як поводитися з акцизними вовками! І очі у нього прозорі. От коли б було не принесло отсього монополю, розташувався б він власним шинком! За рік, за два була б у нього і хата, і кімната, і гайок, і пастовеиь, і левада!.. Воно, хоч і клишоноге, а метке… Що-то воно буде з сього монополю? Чи на добро людям, чи на лихо? Мабуть, як на кого: доброму на добро, а лихому скрізь лихо… Горілка, кажуть, посмачнішала… Може, й так, самій не доводилося куштувати; у Лейби на розторжю взяла собі відерко, то воно і протягне у мене через усю зиму. Яка з мене питуха? Така, як з божої корівки; єдине про людей держу: без чарки не можна; а коли б не люде, так про мене — хоч би її і вік не було!..”
Тієї самої хвилини баба Явдоха— почула: хтось вулицею йде й співає:
Як гуляв, так гуляв: У чоботях без халяв…
— Се, мабуть, Терешко Кучменко? — промовила Явдоха. А пісня все ближчала:
Десь халяви погубив, Закаблуки покривив, А підошви хтось украв, Лишилися переди… Переди ж ви, переди, Не доводьте до біди.
— Се ти, Терешку! Магай бігі — озвалася Явдоха. А Те-решко, буцім не до нього, своє веде:
Он, ген, на горбочку Сидить дздько в черепочку…
“От чоловік! От пекельна душа! — говорить собі на думці Явдоха.— Я йому бога, а він мені дідька!..”
— Терешку, се ти?
— Чи я, чи не я, спитай кого іншого,— відповів Терешко, спинившись проти Явдохи. На ногах у Терешка дійсно якісь шкарбани без халяв; на хребті латана свитина наопашки, розхристана сорочка чорна та й без застяжки; на голові вилисіла шапка, але набакир.
— Ось ну лишень, ягідко моя, благослови попліч сісти; біля тебе і я помолодію.
— Сідай, місця стане.
Терешко, сідаючи, якось не вгадав, та, замість на колодку, сів Явдосі на коліна; вона пхнула його межи плечі і мовила:
— Цур тобі, п’яне барило! Отеє ще вигадав! Що мої коліна — ослін про тебе, чи що? Геть!
— Хіба я на коліна тобі?.. Гадав на колоду!.. Та хоч би й на коліна, шкоди тобі не буде.
— Важко, дурню! Таке опудало! Глянься! Ще коліно роздавиш.
Терешко сів до ладу, облизав губи і, вискаливши зуби, мовив:
— Чую, що молодію біля тебе…
— Стара вже.
— Ба, коли б у мене така стара!
— Твоя Маруся молодша за мене.
— Не був я у неї на родинах, не скажу… Та хоч би й молодша, що з того! Нечепурна та сухоребра.
Нащо ж брався з нею, коли вона тобі не до смаку?
— Тоді, як брався, вона була пухка, наче тісто на опарі, і моторна, наче грушка краснобока, а тепер!.. От коли б така, як ти, поздоров тебе боже!
Явдоха стулила губи, всміхнулася і мовила:
— Літа хоч кого висушать… Се ти обжинки справляєш?
— Вгадала, як в око вліпила: обжинки!.. На печі орав, на припічку сіяв, у Лейби зажинав, в монополі обжався… Чисто обжався, останнього п’ятака дожав… Все через неї…
— Через Марусю?
— А то ж через кого?
— Ой, чи так воно! Була б я твоєю Марусею — не пив би ти у мене.
— Може б, і не пив… Вона почала, а я за нею; вона в горох, а я в сочевицю! Коли вона чвертку, так мені й бог велів півкварти! Коли б вона не така неслухняна!.. Ге-ге!.. Спершу було якось воно і теє, а потім!.. Хтось їй дуру в тім’я як впустив, ну, вона і зґедзкалась!.. Сказано!..
— А вже ж сказано: “За ледачим чоловіком жінка пропадає”…
— Се не до мене… Чим я ледачий?.. Коли б у мене така жінка, ну, от як ти, Явдохо! Нівроку тобі! Ге! Я ще вибрикував би так, що аж іскри з очей сипалися б… От воно що! А то!.. Та ліпше люльку запалю та помовчу.
Терешко витяг з-за пояса сакви, де звичайно була у нього люлька, тютюн і сірники. Явдоха спинила йому руку і мовила:
.
— Ні вже! Біля мене не дими, я диму не виношу, зараз: бухи-бухи! Було, і небіжчик, скоро захоче оту погань в хаті смоктати, я йому люльку з зубів та в помийницю або в піч!
— Яка ж бо ти сердита! От не сподівався такої, та нехай я й перетерплю, тільки ти вже зглянься на мене та зарадь мені коповичка *.
* Коповик — 50 копійок
— На пропій?
— Тепер пропою нема, тепер монополь став.
— Не вмер Данило — болячка вдавила. Не дам, скупо в мене на гроші.
— Чи скупо, чи не скупо, а позич, вельми треба. Учора переборщив, а сьогодні й ріска в роті не була, аж в горлі пересохло, в голові ковалі кують… Коли б не монополь… на віру б похмелився, а то ж все на готовика! Позич! За мною не пропаде, відроблю, три дні молотитиму.
— Поденного молотника мені не треба; у поденного треба над душею стояти, я сього не люблю… Я по-божому: яка робота, така й плата, у мене — від копи.
— Я і від копи не відказен, за день копу зіб’ю, ну, за коповика — три копи не обидно…
— Багато буде…
— Нехай і чотири, ще сам і перевію.
— Аз току в комору перенести — хіба се чиє діло, як не молотницьке? Вже ж не самій мені клунками плечі обдирати.
— Звісно, у тебе плечиці пухкі, не до того… Нехай я й переношу. Давай вже швидше коповика, а то аж-аж кортить, так і тягне до учительки в монополь.
— А не збрешеш же ти?
— Отсе-таки! Ще що вигадай! Наче ти коли ловила мене на брехні! Наче я не Терешко! От тобі хрест святий: зараз після другої Пречистої і змолочу тобі чотири копи жита.
— А харчі чиї будуть?
— Вже ж твої, бо у мене нема; ще й почастуєш.
— Коли так, так щоб не обидно й на мене було, накинь ще копу ячменю.
“— Коло ячменю багато заходів: його треба колосувати. Нехай вже копу вівса…
— Цс! Коли вівса, так не гріх півтори копи.
— А бий тебе сила небесна! Нехай вже й так, давай тільки швидше, не дратуй?
— Поспієш, не втече.
Явдоха повагом дістала з-за пазухи гаманець, розшморгнула його, вийняла коповика і, подаючи Терешкові, мовила:
— Бач, який новенький, аж сяє! Шкода й з рук випускати; якби кому другому, то б і не дала такого лискунця. Бачиш?
У Терешка забігали очі на лискунця.
— Давай швидше, не дратуй!
Явдоха стисла лискунця в долоні і мовила:
— Невже сам усього й положиш?
— Та яке тобі діло до того? Давай, а ні — то будь ти неладна,— плюну та й піду до Берка! Утроба у мене не прірва; коли сам усього не подужаю, людей почастую… Ну, ке!
Явдоха розгорнула долоню.
— Ай, як блищить… любо!..
— Про мене все одно: чи блищить, чи цвіллю пало, аби його взяла учителька в монополь. Давай!
Взявши коповика, Терешко рушив далі, співаючи: “І учора пила, і сьогодні пцла…”
А баба Явдоха наче засмутніла чогось і, хитаючи журливо головою, говорила собі на думці: “Нещасний отсей Терешко! Роботяга з нього на все село, а кещасник на цілий світ: до чого не візьметься, не пайдить йому, і люди до нього якось не по-людськи; а що він кому лихого заподіяв? Що впадає до Зіньки-покритки, так яке кому до того діло?.. Мабуть, без того вже ке можна людині прожити; у всякого Гриця є своя птиця; у кого від бога, у кого від сатани, як кому на роду написано… Коли б ще у нього така жінка, як у людей, а то… прости господи, та й годі. Так бач: вона, хоч і хльорка, а про неї мовчать, бо вона перед усяким трохи не в ноги падає. А він язикатий, не змовчить; от про нього й плещуть Хоменки, і Гусаченки, і Панченки… Ат! Про кого у нас не клепають! Будь чистий як лід, білий як сніг — обнесуть тебе з голови до ніг…”
Явдоха поклала руки на коліна, скинула очі на небо і загадалась. Перегодом знов каже собі: “Що б воно було, коли б ми були з Терешком побралися? Бідували б… Він-то до кохання щира душа, і я його кохала так, що й людей за ним не бачила; було, вночі при місяцю в садку під вишнею як пригорне мене до серденька, як цмокне, так я й землі під собою не чую; чую тільки: якось поза шкурою у мене горить!.. І тепер гарно згадати. Отже, й добре, що батьки не дали нам побратися; тоді я нарікала на них, а тепер тямлю свій гріх. Що б з нас було? Старці. А коханням та милуванням не наї-сишся. Вже як я за фершалом була, так, було, скоро побачу Терешка, так мене й потягне до нього; тямлю, було, що і я б його до себе рухом притягла, та не можна — закон боронить. От коли б він був не брався з Марусею, тепер би… Я людина вольна, є що пити і їсти… Так стала ж вона нам на дорозі… і смерть її не бере… За фершалом пролсила не голодуючи, зате й не кохаючи. Сварки та лайки багацько у нас було. Коли б він не був таким потульним, а я не була такою настирною, то, може б, і любилися. Та вже нехай царствує; спа-сибіг, що не покинув мене без хліба; надбав і хліба і до хліба, а споживати ні з ким. Дітьми господь нас не благословив; не скажу: чий гріх і хто тому винен? Здається, не моя душа тому спричинилася, наш рід сіменистий; он у сестри Оришки: що годок, то й синок. А може, без дітей чи не лучче. Самотою, звісно, нудьга бере, але ж діти — чужа користь, а клопоту з ними, клопоту того скільки!.. Бог розумніший за нас, знає, що кому припадає. Та ще які й діти вийдуть?.. Он соловей тільки доти й співає, доки дітей не виведе! Тепер моя голова побивається сама задля себе, сама собі пані і господиня! Ляжу не гуджена, встану не суджена, усього у мене вдос-тач, ще й людям помагаю. От і Терешкові: коли б не я, хто б його порятував… А прийде час подушного: до кого, як не до мене? Спробували б кинутися до кого іншого! 6т хоч би до Паливоденка: він би з них самий процент такий здер, що стовпа довіку-суду не виплатили б; а я процентів не беру, а по-божому: “друг друга тяготу носіть”. Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі і по-християнському самі чужого не хочуть. Я грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить карбованчика, той подякує молотничком на день; кому два, той деньок покосить; а за п’ять — три дні попожне; прийде свій час — і позику верне. Отак треба з людьми…”
Хто зна: чи довго б баба Явдоха поринала в своїх споминках і куди б її занесли її думки-гадки, коли б вона не почула, що поблизу скрипить віз і знайомий голос гукає: “Гей, соловий! Гей!.. Гей, перістенька!”
Явдоха скинула очі туди, де рипіло, і мовила: — Він, він! Його періста корова, його й голос. А ну, вези, вези, та куди-то ти привезеш? Якої ти мені заспіваєш, пане Походенко!
Походенко віз жито. Порівнявшись з Явдохою, він жодної уваги на неї не звернув, немов і не бачить її. Собкаючи на солового та хвиськаючи по вітру пугою, Походенко ніби навмисне відвернувся, щоб не бачити баби Явдохи.
“Чи бач! Чортова хамиза! — подумала Явдоха.— Наче мене й не бачить і на добрий день не скажи! Навіки б тобі повилазили!”
— Здоров був, батьків сину! — озвалася Явдоха, умисне говорячи, замість ймення, “батьків сину”, щоб нагадати Походенкові, що він безбатченко.
Походенко, повернувшись трохи до Явдохи, мовчки кивнув їй головою. З такої неввічливості баба Явдоха аж затремтіла, одначе й виду того не подала. Здерлсливо, навіть ласкаво мовила:
— Ось спинися на часиночку, батьків сину! Щось маю тобі сказати.
— Тпрру!.. Кажіть швидше, не гайте мене.
— Звідкіль, батьків сину, житце везеш? Поможи тобі боже!
— Спасибіг! З Харькового підмету.
— Так я й думала: жито — як те золото; зараз знати, що з Харькового підмету. А скільки нажав?
— Три копи та десять снопів.
— Добренько! Там того й підмету на пів-упруга чи буде… Що ж ти не кликав мене розтикати копи і тепер двір мій минаєш? Хіба не тямиш, чий то підмет?
— Я брав його у Шведченка! Прощавайте! Гей, соловий!
— Ні, батьків сину, не гей, а тпрру!..— з отсим словом Явдоха стала проти війя і, розчепіривши руки, говорила.— Або верни до моєї клуні, або тут стоятимеш, а далі не пущу. Підмет мій, Шведченко не мав права віддавати чужу землю. Я мовчала, як ти орав, уповала, що ти людина чесна, мого не схочеш і привезеш мені половину!
— З якої речі?
— Підмет мій! А не хочеш половини, так і все відпозиваю… Чуєш? Чий підмет?
— Звісно, чий!
— Не твій?
— Так що, що не мій?
— Коли не твій, то й жито^з нього не твоє…
— Жито моє, бо воно моя заслуженина: я орав, я сіяв, я і жав…
— Нехай! А земля, кажу, чия?
— Божа.
— І ти божий, і я божа, і все і вся на світі боже, а він, святий, як хотів, так і поділив між людьми… Земля моя з діда, з прадіда, споконвічна моя…
— Я про те не вістей; я знаю, що я заслужив собі…
— Не в мене заслужив… Зашинкував…
— Хоч би й так… Яке вам до мене діло!
— Не до тебе, а до моєї землі… Підмет мій, а ти взяв та й зорудовав ним; думка у вас з шинкарем така: Явдоха — людина стара, бездітна, вдова, нащо їй? Позивати не піде, за неї ніхто не вступиться. Отже, брешете, вражі діти! Бог за мене заступиться та святий угодник його Іван Воїн! Позиватися я не охоча, а коли треба, позиватиму. Сама дійду хоч би й до царя. З лихими і я лиха, а з добрими — добра; і кажу тобі, і прошу, наче яку добру батькову дитину: верни волів до брами та скидай половину в моїй клуні, а половину вези собі на здоров’я; от воно й буде без сварки, без лайки, по-божому, добренько.
Походенко хвиснув пугою по вітру і смикнув за налигач, потім, наче щось приміркував собі і, повернувши до Явдохи, мовив:
— Годі! Не зводьте часу ні собі, ні мені! Ви казна-що химерите, замудрували знічев’я, а мені ніколи. Хоч би той підмет і ваш був, нащо ж ви його покинули пустувати? Гуляючи, він би бур’янував, виснажувався б.
— І нехай би собі гуляв! Моє! Тобі до мого зась! Свята земля нехай хоч скільки гуляє — не струхлявіє: вона не деревина і не зледащіє так, як оті гультяї, що по шинках волочаться. Ну, рушай! Я сама й браму тобі відчиню.
Походенко свиснув.
— Гей, соловий! Гей, періста! Явдоха стала саме проти війя і мовила:
— Верни до брами!
— Не поверну!
— Не повернеш? Ні? Так і стоятимеш отут, не пущу!
— Гей же, бабо Квочко!
Явдоха з сього слова спалахнула, наче сухий хмиз від підпалу, і гукнула:
— Бодай би ти на живіт день і ніч квоктав та й не переставав!.. Не пущу!
— От присікалася, наче оса! Пристала, наче шевська смола! Бабо, не мордуйте ні себе, ні мене, не загороджуйте волам дороги. Чого ви лізете? Яке се ваше жито? Позивайте, коли воно ваше, а серед вулиці не грабуйте, бешкету не заводьте!.. Хто землю орав? Я! — визвірився Походенко.
— Бодай би тобі віспа твар поорала!
— Сіяв хто?.. Я!..
— Бодай би тебе короста обсіяла!..
— Жав хто? Я!
— Бодай би тобі печія утробу жала!..
— Гей!..
— Не гей, а…
Явдоха не договорила; Походенко з серця оперезав пугою солового! Соловий рушив, війя вдарило Явдоху під серце, і вона покотилась на землю.
— Ой, ой, ой! — голосила Явдоха.— Рятуйте, люди добрі, рятуйте! Убив мене, убив!..
— Тпру, тпру! — гукав Походенко на волів.
З Явдошиного двору вибіг наймит з наймичкою, небавом повибігали на ґвалт і сусіди і обступили Явдоху: вона стогнала…
Заким люди розпитувалися, Походенко схаменувся і рушив з возом, озираючись інколи назад.
— Держіть його, душогуба, держіть, а то він утече, держіть! — стогнала Явдоха.
Ніхто з людей не рушав — стояли округи Явдохи; знати: нікому і в гадках не було спиняти Походенка.
Наймит з наймичкою підвели Яздоху з землі, взяли під плечі і повели в господу. З тварі знати булр, що Явдосі справді негаразд. Вона казала положити себе на ліжко, а хлопцеві щодуху бігти до попа, щоб прийшов сповідати і запричастити.
Було вже під вечір, сонечко цілувало вже верхи високих осокорів і лагодилося сказати людям “на добраніч”. Отець Сидір порався в клуні на засторонку.
— Кидайте, батюшечко, все,— заторохтіло Явдошине наймитча Оверко,— та беріть швидше дари святі та до нас… У нас не гаразд… Ох, та й утомився ж, біжучи до вас! Ходіть швидше… Походенко фершалку вбив!..
— На смерть убив? Коли се саме? Як? За що? — питався здивований отець Сидір.
— Ще не вгадати, чи на смерть, чи не на смерть… Я побіг, так ще жива була, а може, вже досі й простяглася… Ходімо: там вже про все довідаєтесь…
Отець Сидір трохи скривився, почухав за вухом, одначе не гаявся і зараз пішов.
— Що отеє таке з вами, Явдохо? — спитався піп, прийшовши до фершалки в хату.
— Ох! І рада б же я, батюшечко, усе до крихти розказати, та не спроможуся. Не скажу, чи стане у мене сили молитви за вами вичитати. Дихати мені тяжко! Хоч би сповідь прийняти, хоч би без причастя не вмерти…
Отець Сидір пильно подивився в очі недужій, прилолсив до чола їй свою долоню, подержав живчика, стиснув плечем, промовив “гм”, висповідав і запричастив.
— Отеє він так мене війям за моє жито… з моєї батьківщини… під саме серце як зацідив, я й не стямилася! Убив!.. До світа не доживу…
— Дасть біг, минеться! — заспокоював отець Сидір, прощаючись.— Благость божа велика, а чуда його повсякчас!.. Щира віра та тепла молитва і не таких хорих з одра підіймають!.. Моліться! Рука Всевишнього одверне смерть.
Явдоха казала Оверкові бігти і покликати діверів, перегодом озвалася до наймички:
— Дочко, Кулинко! Ти тут?
— А то ж де?.. Тут.
— Добренько! Надворі смеркло вже?
— Темно…
— Засвіти ж лампадку, нехай горить богові на прийом… Ох-ох! Приходить мій кінець! Нічого не бачу, не розберу. Ти б мені подушку поправила, а то он як скотисто… Еге! Отак, дочко! Отак, добре. Отеє мені трошки відпустило, господь хоче, щоб людина до пам’яті прийшла та з людьми попрощалася. Так от що, донечко! Сповідалася я попові, тепер ти мені як на сповіді скажи: який за тобою є такий гріх, що отеє я його покутую?
Кулинка здивувалася і мовчала. Спершу їй здалося, що Явдоха вже не при собі, конає вже; вона хотіла вже бігти з хати, але Явдоха знов мовила:
— Чую, дитино моя, чую, що душа моя покидає мене, а за який мій гріх така кара тял^ка, не тямлю. Чи не прогрішила ти, датино? Чи не робила чого в свято або в неділю? Може, пряла?
— Ні, не пряла! Коли мені було за вашим ділом на себе прясти!
— Не на себе, так на мене, може, що робила? Ось подумай! Ох, ох, ох!
— Що ж я робила? Звичайно, ваше діло справляла: і в свята, і в неділю нагодую і напою свиней, кабанові занесу* дробині посиплю, піч топлю, обід варю…
— Се не діло, се таке, без чого і в свято не можна, за се гріха нема.
— Хіба ото: в пилипівку під Варвару пір’я додирала, щоб не засвяткувало.
— От бач, бач, дитино! Я так і думала, що не за мій гріх я отею кару притерпіла з Походенкових рук. Так воно і є. Що ж діяти! Його свята воля на все, а я тобі, дитино, прощаю і твій гріх спокутую… А поклич до мене Оверочка!
Показалося, що й Оверко “не без гріха”. Він згадав, що “в ту неділю дрова рубав і до церкви не ходив”.
— Ох, лихо з вами! — стогнала Явдоха.— Де ж я тоді була? Мабуть, в церкві, і нащо ж ти рубав?
— Ви були в господі, до церкви тоді ще не дзвонили. Не нарубав би був, так ні на чому було б хліба спекти, і ви б сварилися на мене, і Кулинка б лаялася.
— Чом Же ти, синочку, в суботу не нарубав?
— Часу не було в суботу: ви ж загадали усе сіно на пастовні згребти і покопити, так я до півночі його в копиці кидав.
Явдоха і Оверків “гріх” простила і на себе прийняла. Небавом прийшов і дівер з жінкою. Явдоха ледві голос подавала, скаже слово, два та й замовкне:
— Убив… печінки відбив… під саме серце війям зацідив… Всю утробу перевернув… Умру…
— На все божа воля! — говорив дівер.— Від смерті ніхто не втече, від неї і зілля нема… Усі підемо туди: і в писанії сказано: “Земнії од землі создахомся і в