АНТИЧНІ ЛІТЕРАТУРИ
Літературознавство
———————–
1
Античними літературами ми звемо сукупність літературних творів старогрецькою і латинською мовами, складених приблизно від VIII віку до нової ери і до V віку нової ери.
Літературні пам’ятки народів Європи до VIII віку до н. е. нам взагалі невідомі. Твори, писані грецькою мовою після V віку н. е., належать до візантійської, а з другої половини XV віку — до новогрецької літератури. Старогрецька літературна мова в цей час давно вже була “мертвою”.
Латинська мова, як мова літератури, була довговічніша. Аж до XVIII віку, змінившись, вона все ж зоставалась міжнародною мовою науки. Твори найвідоміших філософів нової Європи (Бекона, Спінози, Гоббса та ін.), славетних утопістів (Кампанелли, Т. Мора), лікарів, астрономів, біологів (анатома Везалія, астронома Коперніка, ботаніка Ліннея та ін.) написані латиною. Елементи латинської мови й досі входять до наукового вжитку медицини і правових дисциплін. Та латинська література раннього середньовіччя, Відродження і наступних століть не являє собою продовження старо-римської літератури, завмерлої разом з кінцем Західної Римської імперії. Історія античних літератур — це, таким чином, історія літератур античного суспільства, починаючи з епохи розкладу в ньому громадсько-родової власності, охоплюючи далі епоху переходу до рабської праці, розквіту рабської праці і кінчаючи часом розкладу рабської системи господарювання і переходом до феодалізму. Час, до якого належать пам’ятки античних літератур, обіймає період приблизно в 1200 років.
Загальна кількість творів, написаних у цей період, була дуже велика. 3а відомостями, що збереглися, первісний склад найбільшого з античних книгосховищ — александрійської бібліотеки (IV вік до н. е.) — дорівнював п’яти сотням тисяч томів, розміщених у багатьох залах. Кількість цих томів треба ще збільшити творами, написаними по-грецькому після IV віку до н. е., і творами римських письменників. Самий тільки перелік відомих нам імен античних авторів із заголовками їх творів становив би окрему, немалу розмірами книгу.
З цього багатства вціліло дуже небагато. Стихійні нещастя, війни, зовнішні й внутрішні, прояви релігійного християнського фанатизму і інші подібні до цього причини скоротили літературну спадщину античності до порівняно мізерних розмірів. Античні “книги” писано на сувоях папірусу[1] — матеріалу неміцного, — і тільки з IV віку до н. е. як матеріал для писання стали вряди-годи вживати пергамент. І самий матеріал, і спосіб виготовлення книги не забезпечували ні тривкості, ні великої кількості екземплярів.
Через те античних “книг” до нас дійшло надзвичайно мало. От повний текст гомерівської “Іліади”, приміром, дійшов до нас тільки в списку X віку н. е., хоч уривки є в списках давніших, проте таких, що раніше І віку до н.е. не сягають. Правда, збирати й науково вивчати твори античних літератур в новій Європі по-справжньому почали тільки з XIV-XV віків, із славнозвісної епохи Відродження, коли, як каже Енгельс, “у врятованих при падінні Візантії рукописах, у виритих з руїн Рима античних статуях перед здивованим Заходом представ новий світ — грецька стародавність”, і “перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя”[2].
Праця, пророблена коло збирання, видання й пояснення текстів античних письменників ученими нової Європи до кінця XIX — початку XX віку, колосальна. Ще на грані нашого віку зроблений був ряд надзвичайно важливих відкриттів. 1889 р. знайдений був, приміром, в Єгипті папірус з вісьмома діалогічними побутовими сценками у віршах поета Герода (IV вік до н. е.), талановитого представника реалістичного напряму в грецькій літературі елліністичної епохи. 1905 р. французький учений Лефевр відкрив там же, в пісках Єгипту, рештки папірусного сувою з уривками з п’яти комедій славетного грецького драматурга Менандра (IV вік до н. е.), про якого до того часу історики літератури судили, головно, з похвальних оцінок античних письменників. Тепер ми знаємо вже близько 4000 автентичних віршів з комедій Менандра. Так само археологічні відкриття XIX-XX віків поповнили наші знання старогрецької лірики, драми, наукової літератури, пізнього грецького роману. Можливість нових відкриттів зостається й на майбутнє.
Таким чином, про історію античних літератур нам доводиться судити на підставі лише частини того, що колись існувало. І проте навіть ці скудні рештки являють величезний інтерес і самі собою, і через ту роль, яку вони відігравали у формуванні літератур нової Європи. Важко показати серед літературної спадщини, зоставленої нам старим світом, хоч одного значного письменника, творчість якого не була б так чи так зв’язана з античною поезією. Одні користувались її образами, розвиваючи їх і збагачуючи їх новим змістом, другі переймали в спадщину її форми, треті учились в античних письменників пошани до людини і людського розуму, уміння вивчати й художньо узагальнювати дійсність. І для нас, що живемо в соціалістичному суспільстві, такому не схожому не тільки на античність, а й на навколишній капіталістичний світ, зберігають цілком значення відомі слова К. Маркса про те, що грецьке мистецтво й епос “все ще дають нам художню насолоду і в певному розумінні є нормою і недосяжним зразком”[3].
Тим часом як в агонізуючому капіталістичному суспільстві античні автори становлять надбання вузького кола аматорів і спеціалістів, у нас, в перекладах на національні мови народів нашого Союзу, їх читають і обговорюють в широкому колі масових читачів. Тим часом як здичавілий фашизм або відкидає античність в ім’я повороту до середньовічного варварства, або намагається прикрити античною традицією, перекручуючи її, власну імперіалістичну зажерливість і ідейне убозтво, у нас великі витвори античного генія служать справі творення нового, розумного, вільного й щасливого життя трудящих.
У нас відомий і в пошані, наприклад, славетний, створений старогрецьким драматургом Есхілом образ прикутого титана Прометея, що став символом усього передового людства, яке бореться проти капіталістичного пригнічення, за свободу своєї думки й волі. Недурно цей образ К. Маркс згадував у передмові до своєї ранньої філософської дисертації, порівнюючи боротьбу Прометея проти богів з боротьбою матеріалістичної філософії проти релігійних і взагалі ідеалістичних пут людської думки.
Це не єдиний випадок, коли художня спадщина античності допомагала вождям революційного пролетаріату зробити наочною свою думку, надати гостроти її виразові, хоча сюжети і герої стародавньої поезії здебільшого міфологічні.
У міфології, як каже Маркс, відбито “природу і самі суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народною фантазією”. “Грецька міфологія становила не тільки арсенал грецького мистецтва, а і його ґрунт”[4]. Міфологія давніх греків — це, таким чином, народна творчість, старогрецький фольклор, що передував літературі, разом з нею розвивався і весь час її живив.
Міфологічні перекази є в усіх народів. Але в античній Греції вони, по-перше, відзначаються особливим багатством, а по-друге, через антропоморфічний характер античної релігії ці міфи більше могли живити мистецтво — поетів і художників, ніж міфи інших народів. Крім того, в давній Елладі (Греції) жрецтво ніколи не було єдиним володарем і охоронцем міфів. “Церква” і “богослов’я” ніколи не діставали в Елладі того панування, яке вони мали, приміром, у давньому Єгипті або в Індії. Міфологічний переказ не був канонізований, не перетворювався на “святе письмо”. Про ту саму подію з життя богів і шанованих героїв існували часто різноманітні оповідання, якими поети користувалися на свій розсуд, іноді безборонно змінюючи їх.
В тісному зв’язку з міфологією — джерело сили й краси античної поезії. Але в цьому-таки, як побачимо далі, і її обмеженість. Міфологічний фольклор, Зв’язаний з певною, первісною, стадією суспільного розвитку, не мав перспектив росту. Мертвів “ґрунт”, починала мертвіти в одноманітності застиглих форм і література, що на ньому виростала.
2
Вивчення античних літератур потребує насамперед обізнаності з античною міфологією. В своїй первісній формі міфічні перекази до нас не дійшли; ми обізнаємося з ними в художній обробці пізніших поетів. У грецькій літературі першу спробу систематизації переказів про богів зробив Гесіод {14} (VIII вік до н. е.) в поемі “Теогонія” (“Походження богів”), що дійшла до нас у неповному вигляді. В кінці І віку до н. е. римський поет Овідій спробував на підставі, головно, грецьких джерел дати поетичний виклад усієї маси античних міфічних переказів у поемі “Метаморфози” (“Перетворення”), — уривки з якої дано в нашій книзі. Римляни засвоїли старогрецьку міфологію і ототожнювали своїх богів із грецькими, тільки змінивши по-своєму деякі імена олімпійців і доповнивши її небагатьма переказами про своїх місцевих богів; через це поема Овідія може правити за джерело, щоб обізнатися з античною міфологією, хоч усього багатства міфів римський поет не вичерпав, а первісний релігійний характер їх в обробці Овідія, двірського поета епохи імператора Августа, утратився. Релігійна легенда стала в Овідія найчастіше просто казкою чи новелою З цікавим сюжетом і доладною формою.
З погляду стародавніх греків, світ не був витвором єдиного божества і постав не “за шість” днів, як розповідає староєврейська легенда, а шляхом тривалого розвитку, в результаті упертої боротьби молодшого покоління богів з древніми, що уособлювали хаотичні сили природи. Напочатку_ був хаос, який Овідій визначає як безладну масу безконечно одноманітного вигляду. З хаосу виникли Гея (земля), Уран (небо) і підземний світ (Тартар). Від Урана й Геї пішли титани — велетні чоловічої й жіночої статі (серед чоловіків — Океан, Іапет, батько Прометея, Кронос та ін.; серед жінок — Рея, Феміда й Фетіда). Від союзу Геї і Тартара пішли гіганти, тіло яких закінчувалось зміястими хвостами замість ніг. Побоюючись за свою владу, Уран спробував усунути своїх потомків. Але Кронос скинув Урана і посів його місце. Скинений Уран, проклявши Кроноса, пообіцяв йому таку саму загибель від його власних нащадків. Щоб уникнути цього, Кронос поглинав усіх своїх дітей; тільки найменшого — Зевса — його мати, Рея, успіла врятувати хитрістю. Вирісши, Зевс переміг Кроноса, але сам змушений був видержати боротьбу з повсталими проти нього титанами. Подолавши їх, він розділив владу над світом на три частини: собі взяв небо й землю, владу над морем віддав Посейдонові, а над підземним світом — Гадесові (Аїдові, Плутонові). Сім’я богів поступово розросталась. Але верховним главою зостався Зевс (римський Юпітер). Разом із своєю божественною дружиною Герою і десятьма іншими головними богами (найважніші з них: Афіна-Паллада — богиня оборонної війни й винахідниця всяких мистецтв; Арес (римський Марс) — бог війни нападної; Афродіта (Венера) — богиня кохання й плодючості; Аполлон — бог сонця, заступник поетів і музикантів; Артеміда — сестра його, богиня дівства, заступниця полювання та ін.). Зевс живе у хмарах на одній з найвищих гір Греції — Олімпі — і звідтіль править світом. А поруч з цими головними божествами існує ще безліч другорядних: ними кишить небо, земля, вода, повітря — вся природа уявлялась свідомості первісного грека населеною живими істотами. Такий світогляд, властивий взагалі первісним людям, зветься, як відомо, анімізмом. Як і інші народи, греки знали такі примітивні форми релігійного культу, як фетишизм, почитання рослин і тварин, почитання предків, і всі ці вірування прибирали вони в поетичну форму міфічних образів.
Зміст цих переказів розгадати неважко. У фантастичній формі міфи відбили процеси і соціально-культурного розвитку: спостереження людиною природи і боротьбу з нею, виникнення сім’ї, приватної власності, держави, торгівлі, ремесла тощо: Розвиваючи твердження Маркса, Ф. Енгельс намічав дві основні стадії розвитку релігійно-міфічного мислення: “…всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей {15} тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, — відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних. На початку історії об’єктами цього відображення є насамперед сили природи, які при дальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші і найстрокатіші уособлення… Але незабаром, поряд з силами природи, виступають також і суспільні сили, — сили, які протистоять людині і так само чужі і спочатку так само непояснимі для неї, як і сили природи, і подібно до останніх панують над нею з тією ж позірною природною необхідністю. Фантастичні образи, в яких спершу відображались тільки таємничі сили природи, набувають тепер також і суспільних атрибутів і стають представниками історичних сил”[5]. Саме так було і в Греції. В усіх олімпійцях, яких античні поети й скульптори зображали людьми довершеної краси, неважко побачити риси, належні первісній епосі й ускладнені потім епохами історичного життя. В міру розвитку виробничих відносин і відносин соціальних сім’я богів поповнювалась новими членами; старі боги — уособлення сил природи — брали на себе нові функції. Поруч з древньою богинею, заступницею хліборобства, “матір’ю” Деметрою з’явився захожий бог, ініціатор і заступник винарства Вакх-Діоніс, з яким ми ще зустрінемось. Давній бог вогню — Гефест — став богом-заступником ремісників; вісник богів і оповісник їх волі людям — Гермес — дістав функції бога-заступника торгівлі, а тим що і греки, очевидно, не дуже звірялися на чесність купців, згодом до Гермеса як до свого бога стали волати, вирушаючи на свій темний “промисел”, злодії й дурисвіти. В образній юрмі міфологія передає нам всю “праісторію” грецької культури.
Те ж саме треба було б сказати про міфічні перекази, де дійові особи не боги, а герої, тобто люди походженням (іноді, проте, діти від союзу богів із смертними жінками або чоловіка з богинею), обдаровані виключною силою, хоробрістю або мудрістю. їх почитають або за їх вояцькі подвиги, або як родоначальників племен, осадчих міст, гаданих ініціаторів якої-небудь галузі виробництва. Кожна область і місто мають і почитають якого-небудь свого героя: Фіви (Беотія) пам’ятають свого осадчого Кадма, Аргос — Персея, Аттіка — Тесея і т. д. Ці місцеві і племінні перекази й собі багато чого відкривають для нас в історії античної культури. Фіванський переказ про нещасного Едіпа, що, сам того не сподіваючись, став убивцею свого батька і чоловіком своєї матері, — образна фіксація того моменту, коли невпорядкованим статевим зносинам у первісному суспільстві настав край і кровозмішення було визнано як найбільший злочин[6]. Аргоський переказ про Ореста, що вбив свою матір Клітемнестру, помщаючись за смерть убитого нею батька — Агамемнона, дає нам картину боротьби між древнім материнським правом і батьківським, що змінило його[7]. Переказ про вірну жінку Одіссея Пенелопу (відомий нам з гомерівської поеми), яку сватають за відсутності чоловіка женихи, відбиває реальну долю вдови в родовому суспільстві, вдови, рукою якої розпоряджаються рід, родичі, брати і яка не має права власного вибору. Ще ширше значення тих переказів про героїв, які, склавшись напочатку в межах одного племені або краю, зробились згодом загальногрецькими. Такі, приміром, перекази про Геракла, цього “героя труда”, за виразом О. М. Горького: цей {16} богатир, поневолений царем Еврісфеєм, здійснюючи на службі в нього подвиги нечуваної сили й доблесті, близький був трудовим масам грецького народу як рідний і легко зрозумілий символ. Інші перекази ставали загальногрецькими, бо розповідали про спільні діяння героїв різних племен і місцевостей. Такий, приміром, переказ про аргонавтів, що рушили в Колхіду (Кавказ) за “золотим руном”; серед них і Геракл, і Тесей, і Амфіарай — віщун з Аргосу, і Ясон з Фессалії, і Орфей — співець З Фракії, і інші — разом близько п’ятдесяти душ. Такі й перекази про Троянську війну, про похід вождів усіх грецьких племен на Трою, про облогу, здобуття й розгром цього міста і про поворот переможців додому. Ці перекази особливо визначні тим, що лягли в основу двох славнозвісних епічних поем — “Іліади” й “Одіссеї”, які починають історію грецької літератури.
В тому вигляді, в якому дійшли до нас ці поеми, їх, видима річ, не можна вважати за найдавніші словесні твори, складені на території Греції. Дослідження показують, що основне ядро так званого “гомерівського епосу” належить, справді, до XII-XI віків до н.”., що розробка й перетворення цього ядра на великі, з багатьох частин складені поеми було справою X-IX віків, що тільки у VIII віці форма поеми більш-менш стабілізувалась, хоч додатки і вставки могли робитись і пізніше, аж до VI віку[8]. Таким чином, складання поем було процесом тривалим.
Але із самої “Іліади” ми довідуємось, що поряд з епічними піснями про героїв у Греції, яка переживала епоху розкладу пізньородового суспільства, були й інші форми поезії. Колискою мистецтва є трудовий процес, через це і в греків, як і в інших народів, розвиток поезії почався з трудової пісні, тобто пісні, виконуваної безпосередньо в процесі праці, щоб полегшити й упорядкувати цей процес його ритмізацією. В “Іліаді” є тільки згадки про існування таких пісень (див. далі уривок з пісні XVIII, опис зображень на щиті Ахілла), виконуваних хором і супроводжуваних музикою й танцем. Це вже не первісна трудова пісня, а пісня, що має в певній мірі магічний характер, тобто заснована на вірі в можливість впливати на навколишній світ різними обрядами й діями. Така пісня-танець, виконувана виноградарями після збирання винограду:
…Ішли юнаки і дівчата юрбою.
В кошиках жваво несли, наче мед, виногроно солодке.
Стиха дитина між них награє на чутливій сопілці {17}
Сумно співаючи всім тих пісень про прегарного Ліна
Голосом ніжним. І всі, одностайно вдаряючи в землю,
Співом своїм вторували і рухали швидко ногами.
Така пісня-танець виконується хором і пристосовується вже не тільки до трудових процесів, а й до таких важливих моментів у житті роду-племені, як весілля і похорон. Для вияснення питання про розвиток епічної поезії особливе значення має похоронна обрядовість. Вона складається, по-перше, з ряду мімічних дій (і танців), по-друге, з ряду хорових і сольних пісень. Є в ній і театрально-драматичні елементи (наочне зображення діянь умерлого, особливо, якщо він був воїном, племінним вождем), і елементи майбутньої лірики (голосіння — вираз почуття скорботи, любові до вмерлого тощо). Такі от похоронні обрядові дійства почасти описано і в “Іліаді” — в розповіді про похорон Патрокла і Гектора.
Вождя поховали, та пам’ять про нього, тісно зв’язана з культом упокоєних предків, не повинна зникнути. Предка треба періодично славити, як у пізніших релігійних культах “поминати”: бо земне життя уявляється багатьма сторонами дуже залежним від того, хто пішов у землю. Це поминання в піснях стане справою найближчої рідні померлого. Ці пісні вже не супроводяться драматичною грою: ці пісні ліро-епічні, тобто такі, в основі яких лежить оповідання (епос), подаване, проте, в емоційному, ліричному освітленні. Можлива річ, що спеціальними виконавцями таких пісень були жінки-поминальниці (як на похороні Гектора); можлива річ, між іншим, що спогади про цих поминальниць збереглися в образі старогрецьких муз, богинь пісні, матір’ю яких недурно була, згідно із старогрецьким переказом, Мнемосіна, богиня пам’яті.
Минає час, число потомків “героя” виросте так, що серед них не зостанеться вже нікого, хто б знав свого предка особисто. Та спогад про предка зостається цінним і для потомків, і для роду, над яким вони, почасти силою авторитету цього предка, панують. Пісні про вождя зберігаються, хоч елемент лірики (вияв безпосереднього почуття) слабшає і завмирає. Пісня набирає характеру оповідання про славне минуле і про його героїв. її співають на “бенкетах” і на всяких урочистих зборах фахівці-співці типу того Демодока, про якого розповідає “Одіссея” (див. далі уривок з VIII пісні “Одіссеї”). Але З ліро-епічної пісня вже стала епічною. Такий один з можливих шляхів до постання епосу, само собою зрозуміло, не єдиний.
В розпорядженні співця і старожитні міфи про богів, і місцеві перекази (саги) про героїв, і ті мандрівні оповідання, анекдоти і казки, які він міг Зібрати від захожих людей і в своїх особистих мандрівках. Але головний зміст для його пісні дають історичні події. Подія могла бути підхоплена по свіжих слідах, але могла вже відбитись у переказі або ліро-епічній пісні. Ці перекази й пісні відомі співцеві, і він користується ними як матеріалом. Розрізнені теми він зводить в суцільне оповідання, доповнюючи одну одною. Він знає, що слухачі не будуть до нього надто суворі, якщо він на героя свого оповідання перенесе риси відваги й сили, властиві не йому, а яким-небудь іншим героям, або коли пісенний матеріал, що стосується різних подій і осіб, він згуртує навколо однієї особи або події. В переказі співця розміри геройських вчинків гіперболізуються, вага події виростає значенням і кількістю; сутички невеликих загонів перетворяться на кровопролитні баталії армій; боротьба двох племен — на війни, від кінця яких залежить доля цілих народів, а може, і всього роду людського. Реальна послідовність подій, свідомо чи несвідомо, ради художнього ефекту, заміниться на порядок висхідної або спадної градації (східчаcтості). {18}
В усьому оповіданні появляться нові риси драматизму, що розгортаються в розмовах і сперечаннях дійових осіб. Нарешті, вся подія може бути відсунена в далеке минуле для того, щоб надати їй цим характеру особливої ” величності і щоб цим вона дужче впливала на слухачів.
Так циклізацією пісень, концентрацією оповідання навколо однієї події або героя, підпорядкуванням викладу єдиному стилеві співці (аеди) підготовили появу у VIII віці до н. е. епопей типу “Іліади” й “Одіссеї”. Ці епопеї — не механічна спайка окремих пісень, як думав ряд учених ще в XIX віці. Єдність композиції “Іліади” ясно говорить про творчість одного поета. Греки звали його Гомером, приписуючи йому також авторство складеної, безперечно, пізніше “Одіссеї”. Єдність композиції (наявність у ній зав’язки — сварка царів, гнів Ахілла; кульмінаційного пункту — смерть Патрокла; розв’язки — загибель Гектора) — доказ великої висоти, досягненої вже в цей час художньою творчістю. Єдність стилю доводить тривалу й міцну епічну традицію, що передувала створенню поем. Говорячи про цей стиль, ми повинні мати на увазі не тільки славетні своєю влучністю гомерівські епітети й порівняння, а й загальний напрям гомерівського мистецтва, яке ми можемо визначити як примітивний реалізм. Цей реалізм обмежений: основна художня проблема, що стоїть перед автором, — це проблема зображення людської дії, і їй підпорядкована й проблема характерів, проблеми психологічні, проблеми зображення навколишнього світу тощо. Виключна увага до проблеми дії надає оповіданню великої динамічності. Ще Лессінг зазначав, що в гомерівському епосі опис предмета завжди замінюється оповіданням про його виникнення (див. уривок З пісні XVIII); опис зовнішності — розповіддю про враження, справлюване цією зовнішністю (див. уривок з пісні III). Людські дії в гомерівському епосі не просто згадуються, а розчленяються на ряд послідовних моментів, причому художник прагне кожний момент зафіксувати якнайнаочніше. Від цього вузьке порівняно коло життєвих явищ, відомих йому, набуває в його зображенні характеру дивовижної конкретності і життєвості; перед нами вся Греція найдавнішої пори з її війнами, картинами мирного побуту, першими сміливими спробами розширити рамки вузького географічного світу. Цей світ зображується по-своєму гармонійним і довершеним; але особливо цінне для автора те, що вносить у нього своєю діяльністю і розумом людина. Все, що робить людина, проста, як природа, і ще покірлива природі, набуває в поемах характеру особливої значності і краси. “Іліада” зображує героїчну, “Одіссея” — частіше повсякденну сторону життя людини; але й те й те по-авторовому однаково цінне, бо вищої цінності, як земне життя, ні він, ні його герої не знають. В цьому та “неповторна краса” гомерівського епосу, про яку говорить Маркс. Гомерівські поеми створені ще на початку класового суспільства; поема Гесіода “Роботи і дні”, твір консервативного землероба, що вже зазнає при пануванні натурального господарства гніту грошових відносин, які дедалі розвиваються, доводить, що класове розшарування вже існувало. Своїм стилем поема Гесіода в певній мірі продовжує гомерівську традицію; вона написана тим самим віршовим розміром — гексаметром, в її описах ми можемо відзначити риси того самого примітивного реалізму, що в Гомера. Але Гесіод — на відміну від Гомера — уже певна особистість, що, з одного боку, виходить З рамок общинно-родового укладу, а з другого — із страхом спостерігає розпад цього укладу і сприймає сучасну йому дійсність як “залізний вік”. Буденне життя, скромна щоденна праця землероба в Гесіода вперше стала матеріалом поезії. А поруч з цим у формі серії сентенцій, підпорядкованих ритмові і загострених влучністю виразу, представлено підсумки житейської {19} мудрості поета. Так увійшов у літературу новий жанр — дидактичного епосу, що був дуже поширений не тільки в давнині (див. поему Вергілія “Георгіки” та ін.), а й у новій Європі аж до XIX століття. Проза ще не завоювала собі місця в літературі. Через те до поетичної форми вдаються й піонери філософської мислі (за уривками, що збереглись, ми знаємо про існування філософського епосу — Ксенофана Колофонського — VI вік до н. е., Парменіда й Емпедокла — V вік до н. е.), і представники жрецтва (воно групувалось у Дельфах), які претендували у VIII-VI віках на керівництво релігійним, а разом з тим і політичним життям Еллади. Прозаїчна форма поки що не виходить за межі усно передаваної казки або притчі. З казок про тварин, мабуть, у дуже давній час відокремилась як літературний рід байка, постання якої легенда зв’язує з іменем Е с о п а, що зробився широко відомий і пізнішій літературі.
Отже, незважаючи на те, що грецька література здавна знала лірику в формі хорової і сольної пісні, знала й початки драми в складі трудо-магічної пісні-танцю-гри, все ж панівним жанром аж до VI віку зостався епос. За героїчним епосом Гомера йшли численні (вони не дійшли до нас) поеми його продовжувачів і наслідувачів; поруч з троянським циклом виникали цикл фіванський, цикли пісень про Геракла, про аргонавтів тощо. Наслідувачі Гомера не створили, проте, нічого рівного його поемам: шаблонізація епічної творчості викликала пародії, з яких до нас збереглась одна — “Війна жаб і мишей” (“Батрахоміомахія”). В міру зростання класової диференціації народний героїчний епос завмирав. Старі пісні ще виконувались співцями-рапсодами, що декламували їх під акомпанемент немудрованого чотириструнного музичного інструмента (формінги), але народна єдність зруйнувалась у класовій боротьбі, що дедалі загострювалась, спалахнувши насамперед у приморських торговельних містах Іонії, де протягом VII-VI віків відбувається безнастанна боротьба військово-землевласницької знаті з демократією. За цих умов постає в Греції літературна лірика.
Ця лірика, зв’язана вже з іменами певних поетів, має, проте, свої відміни від пізнішої ліричної поезії. Вона виконується усно і тільки згодом записується, її не декламують, а співають під акомпанемент музичних інструментів — кіфари (її спрощена форма — ліра, що дала назву всьому видові поезії) і флейти. Крім того, вона тісніше зв’язана з народною ліричною піснею, ніж лірика пізніша. На жаль, ні один з грецьких ліриків VI віку не дійшов до нас повністю. Найближче до форми епосу стоїть елегія. У давніх греків так звались твори, написані елегійними двовіршами — сполученням гексаметра з пентаметром. Своїми темами елегія VI віку дуже різноманітна: тільки рідко коли вона являє собою вираз інтимного почуття, і серед імен, що збереглися до нас, лише Мімнерм з Колофона дає зразки любовної елегії, якій потім судилась широка популярність в елліністичну й римську епоху. Елегії Тіртея. Солона — це зразки агітаційної поезії, так само як і елегії Теогніда, позначені яскравим класовим почуттям переможеного в боротьбі ненависника демократії. Все це далеке від елегії пізніших часів, яку заведено визначати як ліричний твір, що виражає сумні почуття й настрої (див., приміром, елегії Пушкіна).
Так само далеко від пізнішого змісту стояла первісна епіграма, близька до елегії формою вірша (дистиха — двовірша з гексаметра з пентаметром). Грецьке слово “епіграма” означає напис, і епіграма при своєму зародженні справді була коротким віршованим написом, приміром, на надгробній плиті, покладеній на братській могилі полеглих у бою з персами в Фермоігільській {20} ущелині (480 р. до н. е.) спартанців. Тільки поступово епіграма набула в античності звичного для нас значення уїдливої насмішки, прибраної у віршовану форму.
В поезії VI віку формою виразу насмішки, яка переходить часом на злобу й обурення, був ямб, що відокремився в самостійний жанр з глузливих пісень, якими перекидались учасники обрядового дійства на честь хліборобської богині Деметри, мабуть, подібно до того, як на Україні перекидались такими пісеньками під час купайлових свят. Ямбом зветься, як ми знаємо, і віршовий розмір, що звичайно вживався в цьому жанрі, прославленому в давніх греків іменем Архілоха, твори якого збереглись, проте, в мізерних уривках так само, як твори його послідовників Сімоніда Старшого і Гіп-понакта.
Лірика[9] у власному розумінні слова розвивається в VI віці по двох основних лініях: лірики хорової і лірики монодичної. Перша ще тісно зв’язана з обрядовою піснею-танцем-грою і, отже, з культом богів і героїв (гімни) — героїв не тільки вмерлих, а й живих, що прославились, наприклад, перемогами на всегрецьких змаганнях в Олімпії або на Істмі (біля Корінфа). Поступово виробився ряд відокремлених жанрів такої лірики (найпоширеніший тип її — енкомії, близькі до типу пізнішої хвалебної оди, що поділяються на епінікії — пісні на честь переможців — і трени — траурні пісні про небіжчиків). В композиції хоричних пісень строфа (певне ритмічне ціле) чергується з антистрофою, складеною тим самим розміром, змінюючись на епод (строфою іншого розміру) і повторюючись в такому чергуванні до кінця пісні. Ці назви спершу означали також певні пластичні рухи хору під час виконання пісні. Певною мірою відповідаючи формі, розміщувався й зміст, що складався з покликання до богів і вільного викладу міфа, повчання і виразу особистих почуттів поета, що являють собою в той же час почуття колективу, від імені якого він виступає. Цей колектив у VI віці — владуща верхівка, тобто військово-землевласницька знать і з’єднане з нею жрецтво. Проти епічної пісні хорова лірика — ступінь уперед, бо вона говорить не тільки про минуле, а й про теперішнє; але, з другого боку, вона поступається перед народною героїчною епопеєю в мистецтві композиції, в ясності викладу, в умінні зображувати людей. Така — збереглася вона краще від інших — лірика Піндара, найуславленішого серед групи хоричних поетів, до якої належали також Алкман, Стесіхор, Івік, Сімонід Молодший і Вакхілід. Твори Піндара згодом послужили одним із взірців урочистої класичної оди в Європі XVII — початку XVIII віку (ім’я Піндара згадується в Ломоносова і Державина); від Вакхіліда дійшли до нас зразки особливої форми хоричної лірики — дифірамба, з яким ми зустрінемось, говорячи про трагедію.
Хорова лірика, як сказано, виражає колективні почуття і виконується солістом-корифеєм з неодмінною участю хору. Лірика монодична складається з творів, що виконуються одноособовим поетом і відкривають доступ виразові особистого, інтимного почуття. Індивідуалізація ця, звичайно, ще поставлена у вузькі рамки; проте, незважаючи навіть на те, що твори Алкея, Сапфо, Анакреонта дійшли до нас тільки в уривках, ми досить легко розрізняємо індивідуальності трьох названих поетів. їх основний жанр — пісня, що складається з ряду своєрідно побудованих строф (вони перейшли в пізнішу поезію з їх іменами — алкеєва строфа, сапфічна строфа; зустрічається {21} в римській поезії, наприклад у Горація), пристосованих до передачі будь-якого змісту.
Другий період історії грецької літератури (його звуть також аттіцьким V-IV віки до н. е. — через місце зосередження цієї літератури в Аттіці) збігається з періодом найвищого розквіту грецького рабовласницького суспільства, яке знайшло собі уже в VI віці політичну форму у вигляді міст-держав (полісів); з-поміж них у V віці на перше місце висунулись після греко-перських воєн Афіни. Передумовою цього розквіту була перемога в більшості міст-держав демократії, що відкрила для мистецтва змогу стати якщо не “всенародним” (при наявності рабства це виключалось), то в усякому разі, народним більшою мірою, ніж у який-небудь з наступних періодів античної історії. Найбільшим художнім досягненням V віку був розвиток театру і драматичної літератури, досвідом яких протягом довгих віків живився потім театр