І
Люблю я зелені степи нашої північної Вкраїни! Широкі вони, як море; довгі, як небо; безкраї, як воля і — нещодавно— були вольні, як гадка… І що за хороші-прехороші вони навесні! Не розкажеш, не спишеш і не намалюєш тієї степової краси… Зелений килим — море без краю; пахощі так самі і вливаються в груди, а груди від того нектару ширшають; серце б’ється вольній; чуєш, як по твоїм жилам перебігає-переливається степове повітря легке, свіже, упивне… Наче душа твоя під впливом того повітря розкривається задля того, щоб набрать вольних гадок; напиться кохання і любить, любить, любить… Любить світ — вольний, як сама золя^ любить людей нагодованих і ситих,, як хліб; любить дружину-дівчину гарну, як сама краса…
Хороша, чудовна, чарівнича краса наших степів вдень, не гірша і вночі. Дняний зелений килим вночі становиться темно-сизим оксамитом; дняне ярко-блакитне небо стало синім, м’яким; колір його так і манить, так і лащіпь твій погляд і якось принадливою цівкою ніжить душу. Раюєш собі під цим синім наметом, гаптованим та мережаним. зорями.,. А зорі-мережки заграють до тебе, ніби жартують-.. Любуєшся на картину нічної степової краси, смакуєш раєве смакування; впиваєшся тим впиванням, яким може почастувати тільки степова, весняна, ясна і зорява ніч з своєю тихою, як могилки, тишею, бо як тільки вчуєш де людський голос, зараз пропаде, згине увесь вплив нені-природи: перед тобою виросте і заслонить красу її людська неволя, недоля, убожество, сльози матірок, крик голодної дітвори, гук ситих, нагодованих товсто-пузів багатирів-експлуататорів і всяких злодіїв…
А що за ранок в степу] От зайнялася зоря, почало дніти, стало займатись на світ; небо ясніє: із темно-синього переходить в блакитне. Над балками, над рудками та над ярами піднімається вгору, наче намітка, целена сивої пари. От і горобці зацвірінькали; дб,сь високо-високо чується пісня жайворонкова… Потягло свіжим ранковим вітрецем. Ген-ген з-за гори, з-за козацької, а може, й татарської високої могили випливає червоне сонце, і зразу неначе кров’ю облило кругом степ. Зелено-сивий колір трави, скропленої срібною росою, перейшов в червоно-зелений, Сонце йде повагом вгору, а в слід його міняється і колір степу: червоність меншає, трава здається золотисто-зеленою, мов хто побризкав її краплями золота… Гарно, чудовно гарно!..
Люблю я наші степи! Та чи й можна ж їх не любити?
Отакими-то степами літ тому двадцять чи що назад простував я раз до Криму. Простував один, сам собі; я, та гнідий Космач, та сірий Баско. Космач мене віз, а Баско стеріг уночі і мене і Космача.
їдемо собі по степу, ніде нічого не видко — тільки небо та окіян трави, більш ні на чому зупинити свого погляду. їдеш і здається — ніколи не до’ідеш до села або просто до якої людської селитьби… Аж гульк! — почав спускаться в глибоку долину і бачиш: в балці під горою притулилось собі, пригорнулось село. Степові села огулом не похожі на села Полтавщини, не кажу вже Поділля. Нема в степових селах розкішних вишняків, не купаються тут хатки в зелені, мов качки в рясці на сажалці, як от в Полтавщині. Сади в степових селах, як і гаї, просто-таки дивовижа. Хіба що де-не-де в селі попадеться біла або жовта акація, та й то якась така хирява, худа, убога, неначе стара покритка на селі. Деревині, як і’людині, треба води, а в степах — де там вода! Хіба в колодязі, та й то ка глибині сажнів 10—20. Тим-то степові селища й хистяться собі в глибоких балках, де все-таки вогкості більш, ніж на горі, і влітку задля городини посуха не так-то страшна.
Так ото їду я собі. Вже недалеко було до границі Таврії. їду та варнякаю: “Степ широкий, край веселий — та й занапастили!” Аж ось лу-лусь! Віз боком, я з воза, а на мене клунки і Баско! Космач сам став,— розумна була коняка. Устав я, дивлюсь: еге!.. Обід надвоє! Що тут діяти — про запас колеса не було! Зирк сюди-туди — і села не видко. Ну, вже ж і не сидіти тут, курчат не висидиш. Узяв я загальмував колесо, щоб не котилося, та помаленьку й ньо! Проїхавши гоней двоє, а може, й більш, став спускаться згори, дивлюсь — селищеі Зрадів. Добрався до першої хати, зараз тпрру! Впросився в двір, відпріг Космача і прийнявся лагодить колесо. На мій талан знайшовся в селі і стельмах і коваль. З’єднались. А поки лагодили^ я розпитався, що за село і що за господар, у котрого я стояв на дворі. Село було Дідове і належало до власності генерала Крукова. Кріпацтво тільки що знесли. Господар мій, старий, сивий, як лунь, дід, звався Лука Калина. Родився він вольним, попав у кріпацтво, пережив його і вмер (потім через п’ять літ) вольним чоловіком.
Слово по слову Калина розказав мені, що його син поїхав з жінкою до Києва святим поклониться та й привезти додому його, Лучиного, внука Антона, котрий кінчає університет. Лука з сином Яковом викупили вже давно на волю Антона. Антін вчився в Н., скінчив гімназію, взяв золоту медаль, пішов в університет і тут бере медаль.
— Дякувать богові святому, не пропали наших триста карбованців, що дали генералові за нашого Антона… Чолов’яга з нього добрий вийде,— додав Лука, кладучи великий хрест.
Розговорилися дальш, я нагадав, що Калина вчився разом зі мною, тільки двома чи трьома класами йшов позаду мене.
— Ой та й жалуватиме ж Антін,— сказав дід,— як взнає про се!.. Шкода, велика шкода, що нема його!
— А коли він прибуде? — питаю.
— Хіба після Зелених свят 1 через тиждень, не раніше.
— Не маю часу ждати… Велика шкода.
— Ну, вже вертаючись, не минайте моєї хати… на перепутті; порадуєте і мене і Антона… Завернете?
— Добре, діду!
— По рукам!
Подався я. дальше і аж до Покрови провештався у тім божому едемі, що Кримом зветься.
На перепутті прямо до Калйниної хати, Антін вискочив до мене, пізнав і зрадів, немов своєму кревному…
На зиму мій Калина перебрався лікарювати в Отаву, і стали ми вкупі жить та поживать, та не довелося “добра наживать”.
Молодий Калина був чоловік жвавий; хоч з себе непоказний, та зате річ котилась у нього, мов живе срібло. Гадки наші де в чім не сходились, але я вподобав його. Отже Опанасові не прийшовся він по серцю. Таки правду сказати, через те, що Антін був трошки космополіт і націоналізм вважав тільки як ближчу стежку до огульної мети: освіти, волі і економічного добробиту народів; а Опанас держався такого націоналізму, що інколи вдарявся аж у шовінізм.
До того ж і літа брали велику вагу! Калині здавалося, що за знесенням кріпацтва Росія не йтиме, а просто бігтиме на всі заводи шляхом реформ і прогресу. Опанас, хоч і похваляв визволення кріпаків і вважав його як справді велику реформу, але не вірив у швидкий прогрес Росії і на саму крестянську реформу дивився як наполовину недороблену… От як тільки зійдемося, зараз мій Опанас і почне допікати Калині.
— Так, так,— каже,— кріпацтво знесли, а жебрацтво заведемо…
— Господь з тобою, Опанасе! — підскочить Калина.— І де ти видав, щоб вольні люде стали жебраками!
— Вольні люде! — передражнить його Опанас.— Де ж вони в бога — ті вольні люде!.. Хіба мало начальства: десяцький, соцький, старшина, мировий, становий…— і почне ви-кладувати на пучках начальство.— Скільки-то їх! Треба ж їм щось їсти: казна всіх не нагодує, від казенного вони з голоду попухнуть!.. От і виходить: і сьому дай, і тому дай, і те заплати, і друге, і п’яте, й десяте,— а з чого потягне крестянин?.. З землі! Гай, гай!.. Скільки-то тієї землі йому дають? Трохи більш, ніж на домовину,— та й ще плата яка за землю!.. Ні! З землі він навряд чи вконтентує і себе…
— Так по-твоєму ся воля нічого не варт? — гризеться Калина.
— Та вона-то варт — як ковалеві ухналь… От, якби з волею була землі достача…
— Тривай, буде уся земля народові!
— А панам що? — дратує Огіанас Калину.
— Те, що й людям,
— Коли ж се воно буде?
— Буде колись!.. Не за горами! Діждемось!..
— Може, хто й діжде, та не ми! Куди нам куцим… Ми от,— говорить,— незабавом забудемо по-своєму…
—
— Овва! Не вгадав… Хіба забув, що тепер у нас і “Основа” 2 є, і книжки наські, і по-нашому учать…
— Поки Роменський (так прозивався в Отаві квартальний) не заказав,— так і учать; а завтра гримне Роменський: “Годі, “Основи” не требаГ Досить видавати українські книжки! Годі вчити по-українськи в школах, і шкіл не треба!” Ну й послухаємо й замовкнемо всі, анітелень… Воля начальства!
— Ні, ні, Опанасе! Не такий тепер часГ Тепер усюди розвивається і розвиватиметься національна освіта. Любов до рідного краю — тепер гасло самого уряду.
— Либонь, чи не так! Тільки слуги уряду, оті Роменські,— навряд чи так, як ми з вами розуміємо “любов до рідного краю”. Рідний край у них — “начальство”. Начальство у них — те праведне сонце, що живить, гріє і оплодотворяє усяку живу твар, усяку рослину… Без начальства, по-їхньому, і вода б по-висихала усюди, і хліб би не родив; коли б не начальство, то б і сонце не гріло і не світило…
— Цить, цить, Опанасе! — перебиває Калина.— Так було, та не туди тепер діло йде.
І почне мій Калина у-хмари заходити і викладати сподіванки на урядовий лібералізм і прогрес?
— Десять, багацько двадцять літ — і стане вся Росія вольною федеративно-конституційною державою…
— А жандарми будуть, чи ні? — лукаво спитає Опанас.
— Жандармам, от-от півроку не мине, як жаба цицьки дасть,— мріє собі Калина. А Опанас знов до нього:
— А хто ж правитиме “за царське око”? Хіба попи?
— Сам народ! Його виборні! — гукне Калина, схопиться з свого місця і почне бігати по хаті, міряючи долівку з кутка в куток. А Опанас сидить мов вкопаний: лікті впер у коліна, а голову вложив у долоні, та наче сам собі голосно думає:
— Так, так! Що й казати! Учорашні раби — а сьогодні республіканці!.. Швидко перескочили!.. В народі жадної освіти нема, шкіл нема, книжок нема, совість прикована до право-славія, над словом вартують станови, зверху над злиденною пресою сидить і давись цензура, у судах — тайна і хабарі, доноси і шпигство — аж пишаються!.. А зверху всього адміністративні різки й судовий кнут! Сибір і катїрга… Хіба мало добра? Із такого добра та не вискочить в республіку?!.
— Не в республіку, а в федеративну монархію,— скрізь зуби процідить Калина. А Опанас ніби й не чує, та, знай, своєї:
— Оце так зараз усі губернатори, усі комісари, станові, жандарми і опиняться федералістами!.. Любо буде!.. Та жалко, що ми не доживемо того часу…
— Так по-вашому ж що? — питає його Калина.— Сидіть, згорнувши руки, та чекати, а нічого й не робить?
— Якраз навпаки! Треба робить, робить і робить…
І Калина робив! Він задля себе не жив: він був тоді справжній громадський робітник. Він і вчив і в недільних, і в щоденних школах 3, котрих тоді завелось досить в Отаві; він компонував і видавав шкільні книжки, завів безплатну книгарню; де прочув про вбогого, недужого — вже він там. Зате ж швидко і пішла про нього гутірка, що чоловік він “опасний” —червоний революціонер…
Весною 1862 р. скоїлись у Петербурзі пожежі. Почалася реакція… Недільні школи, книгарні скасовано… Почались адміністративні заслання…
— От яка у нас федерація! — усміхається Опанас.
Сердиться Антін, кусає губи, лається, а віри в скорий “случний” час не кидає і працює… Та й допрацювався до того, що зимою і його вивезено на північ… Зробилося се ось як.
Спимо ми собі, наче святі печерські праведники. Звісно, ніч на те бог і дав, щоб добрі люде спали. Не сплять уночі тільки злодії. Аж ось вже після третіх півнів як загуркотить щось у двері! Ми схопились, гадаємо: пожежа, та швидше до вікон. Ні, хвала богові, полум’я і вогню не видно… Тоді до дверей у сіни. Питаємо:
— Хто там?
— Свої люде,— відчиніть швидше!
— Хто свої? Кажіть!
— Свої! Хіба не чуєте? Поліція!
“А бий тебе сила небесна! Добрі “свої”!.. Цур вам, таким “своїм”! — думаємо собі та до них знов.
— Чого вам треба? Поліція вночі не повинна куйовдити людей! День буде для того. Не одчинимо — може, ви злодії!..
— Відчиняйте,—гукають знадвору,— а ні, то двері розіб’ємо!
— Спаси нас, заступнице усердная, мати господа вишнього! — промовив, хрестячись, Опанас і відімкнув двері.
Всунула ціла ватага поліції і жандармів.
— Тут живе Антін Калина?
— Тут.
— Де він? Хто з вас Калина?
— Ось я! Чого ви? Що треба?
— Вбирайтесь швидше, поїдете з нами.
— Куди?
— Тоді взнаєте…
Даремна річ змагаться! Вбрався. Взяли, посадили на сани з двома жандармами і поперли… Куди, за що? Про те пан знає… Се, бачте, так “сходила зоря нового життя”.,.
Кого господь бог не покарав адміністративним засланням, той ніколи, нізащо не зрозуміє, що значить — жить на засланні. Люде зовсім справедливі і вірні, котрі побували на каторзі в Нерчинську, а перед тим на засланні у Мезені, доводили мені, що в каторзі жити краще: тут чоловік знає, що відробить свій “урок”, та й годі! Він і нагодований, і зодягнутий (вже як зодягнутий — але не голий!). Та одно слово — він каторжний, і годі! Інша річ адміністративно засланий. Чоловік не взаперті і, здається, не на прив’язі, а з місця йому й ступити не пустить жадний десятник!.. Треба зодягтись, обутись, квартиру і їжу добути, світло, тютюн — і се все за шість карбованців, бо більш казна не дає; а коли хто з родини перешле, то кільки перешле, стільки комісар відлічить з казенної “пенсії”. Приміром, засланому хтось переслав сімдесят два карбованці — от уже йому цілий рік з казни нічого й не дадуть… Як же може чоловік прожити на шість карбованців! Та й оце не головна річ, а ось що: робити нічого, роботи нема — і тиняється чоловік, наче сам не свій, наче тінь!.. Читати нічого, писати — гм! Як же його писати, коли навіть кожен-ний лист до брата, до сестри, до неньки йде спершу на цензуру до поліції… Яке ж тут писання, коли єдиний святий схованок людської гадки — листи, і ті йдуть на цензуру…
Е, правду мій Опанас каже, що усі заслані — то великомученики і страстотергщі. Справді, вони мучаться, вірній сказати: їх мучать, мучать і духовно і тілесно. Хіба ж не мука приневолювати чоловіка, щоб він щодня потроху теряв образ божий, щодня потроху вмирав, і не давати йому вмерти… Умирання без смерті! Хіба се не пекло!.. Мені здається, коли б старого Данта заслали під назирець поліції у Царевосан-чурськ4 або в Царевококшайськ 5 хоч на один тиждень, він відрікся б свого “Пекла” і сказав би: “От де справжнє пекло!”
Одначе я не описую подробиці життя на засланні, цур йому! Нехай воно москалю сниться! Я так тільки кинув на папір до слова кілька штрихів про заслання.
Отож і привезли Калину у якийсь Царезомосковськ6 — хіба їх мало в Росії є! “Отут,— кажуть,— живи!” “Живи” — коли там не можна жити; там можна тільки вмирати.
Калина опинився зовсім у новому світі. Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов’яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг… Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд або чуваш, і непривітні, журливі будівлі… Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх —
усе чуже, нове… У Парижі, у Дрездені, у Лондоні Калина швидше б привик; менше б бачив чужого, чудного, ніж у тім Царевомосковську!..
Перший місяць життя на чужині здавався йому якоюсь вічністю!
Спізнався де з ким Калина, прийде в гості, сяде, мовчить, наче чого шукає.
— Скучно тут вам? — спитають його.
— І скучно, і тяжко.
— Сё так з першого разу,— втішає його комісар,— поживете — привикнете. Ви тільки трошки приневольте себе: от про книжки забудьте, не згадуйте нічого т а к о г о… Так воно й байдуже!.. Житимете, як і ми… І ми ж люде…
— Ні! Не привикну я! — відповів Калина.-^— Ніколи, і вмру, а не привикну до вашого краю, до ваших звичаїв.
— Гм, не радитиму,— каже комісар,— бо як так, так воно, знаєте, теє… Довго прийдеться вам жити у нас.
І оце “довго” так і обів’ється довгою гадюкою круг Калини-иого серця.
Ідуть дні за днями, ночі за ночами — не йдуть, а тягнуться, лізуть, мов черепаха: довгі, довгі і кінця їм нема! Зранку бажає Калина, щоб швидше ніч прийшла; прийде ніч — бажає, щоб швидше світало… і так щодня!
7
І день іде, 1 ніч ще , і голову схопивши в руки, дивуєшся — чому не йде апостол правди і науки…
IV
Раз якось не спалось Калині; чого вже не робив: і на той бік повернеться і на другий, то засвітить світло, почне читати книжку — от наче дрімає, потушить — а сон і втік!.. Гуде вітер у бовдурі; свище сніг у вікна; мороз на даху гвоздя рве та стріляє, а в Антона на душі і трудно, і нудно: думки так і лізуть одна за другою! Як то добре, хоч і з злиденною долею, жилося в Отаві! Час не йшов, а летів! Там була робота по душі та були приятелі! Там його старий і стара! А тут?!
Гадає так собі Калина, як ось щось як задзвонить до нього в хату — він так і підскочив. “Господи! Чи не знов синьомун-дирнії гості8! Вже ж більш нікому в таку пізню добу та в таку завірюху!” — подумав він. Взяв свйгло, пішов до дверей.
— Хто там? — питає.
— Свої! Відчиніть!
— Хто свої? З поліції?
— Ні, від Кабанова.
Одступило у Калини від серця. Відчинив. Ввійшов у хату чоловік, увесь обліплений снігом, так що не можна було вгадати, який він з себе, чорнявий чи білявий.
— Що вам треба? — питає Калина.
— Так і так… Послали пани,— вибачте, що вночі,— нещастя у нас велике: панночка у нас занедужала вельми. Лікаря нема дома, десь на села поїхав… Просять пани вас швидше.
Калина не змагався, швидше убрався, надяг кожух і вийшов. Під ворітьми його ждали коні. Прийшов Калина до Кабанова, питає:
— Що таке у вас?
Обступили його разом усі: ї Кабанов, і його жінка, і мати, і небога.
— Поможіть! — просять.— Наша Марина занепала, та так зразу… Ще недавно пила, їла, розмовляла, жартувала. Знаєте, яка вона весела,— та зразу як ойкне!.. Так і покотилася…
— Де ж вона?
— В своїй хаті. Ось ходімо до неї.
На багатім ліжку з горішини прикрита до грудей шовковим червоним одіялом лежала недужа. Чиста, тонка, біла, мов сніг, сорочка, застягнута під самим горлом, покривала дівочі груди, котрі так і колихались то вгору, то вниз. Недужа тихо, але глибоко стогнала. Очі у неї були до половини заплющені; густі русі коси, наче шовк, вкривали подушку з обох боків голови. Високі та тонкі брови зблизились до рісниць… Довгі рісниці здавались вогкими… Губи бліді; на одній щоці, мов великодня крашанка, грав рум’янець… Усе лице з’являло якусь незвичайну простоту, тихість, покірливість і наче тугу і журбу… Калина тихесенько наблизивсь до ліжка.
— Не бійтесь, не розбудите! Вона не спить,— промовила Кабаниха.
Підійшов до ліжка Калина. Зараз, звичайно, за руку недужу: живчик полічив, температуру виміряв, здвигнув, звичайно по-лікарськи, плечима і замислився. А недужа тим часом розкрила свої чорні, широкі очі, і погляд її впав якраз ка очі лікаря… Калині здалося, неначе якась електрична іскра пробігла по ньому…
— Се ви? — стиха промовила неружа.— Господи! Се ради мене вас серед ночі скуйовдили!..
— Дарма, дарма! — відповів лікар, дивлячись в її блискучі очі… “Таких очей,— подумав Калина,— я ніколи не бачив…”
А ті ж самі очі він бачив ще вчора!..
Недуг Марини затягся і вимагав пильного лікарського догляду. Місцевий лікар забавився на селах. Калина мусив двічі і тричі навідуватись до недужої і просиджувати часом дві-три години біля ліжка, висліджуючи, як іде недуг. Молодий лікар не те що щиро, любовно, сердечно, по-лікарськи до-глядував і лічив недужу, а, сидячи біля неї, чувствовав, що лихо заслання хоя на годину відступає у нього від серця.
Приїхав ? місцевий лікар. Недужа сказала, що= нізащо не хоче переміняти лікаря, що Калина хай лічить її до кінця. Сам місцевий лікар — з жидів він був — згодився, що краще лічити: тому, хто почав і хто слідив за розвоєм недуги.
На десятий день недугу увечері уся Кабанова сім’я пішла до церкви на всеношну; назавтра було якесь велике свят©… Калина сидів, звичайно, біля недужої, котра ще не здоліла підводитися з ліжка.
— Чи ви скажете мені правду? — спитала вона лікаря.
— А чом же не скажу? Скажу.
— Ну, глядіть жеГ Говоріть правду, тільки правду, не ви-кручуючись, просто. Одне слово:-чи видужаю, чи вмру я?
Калина здивувався.
— Господь з вами! — відповів’ він.— 3 чого се ви взяли!.. Ще тиждень, і ви встанете…
Недужа глянула на нього, г знов йому показались її очі не звичайними п, а тими електричними,, котрі він бачив у перший вечір недугу…
— Так не вмру?^— допитувалась вона.
— Чим хочте поручусь, що ні.
— Ну, добре! Глядіть же, бо у мене є велика тайна,.. Я їі повинна сказати…— недужа на хвилиночку замовкла і далі тихо промовила,— сказати вам…
— Мені? — дивувався лікар.
— Еге, вам, іменно вам, тільки вам і більш нікому… Не дивуйтесь! Не дивіться так чудно на мене… Коли ви правду кажете, що я видужаю, так нічого спішити, я й видужавши скажу… А коли думаєте, що я вже не встану, я мушу тепер сказати… Я не хочу заносити в могилу своєї тайни~.
Лікар не знав, що казати: і туди гаряче, і туди боляче… І недуг йому здавався страшним, тяжким, і промовити “бог знає” — у нього нехватало сили… Він не був твердо завірений, що недуг не візьме іншої, небезпечної для життя путіу але сказати це недужому — нт, не можна!*.. Лікар мовчав.
— Що ж мовчите? — питала Марина-— А я ж прохала у вас правди! Говоріть правду! Смерть мені не страшка… Коли вмирать, то день терять… Так умру?
— Колись умрете.
— Я не про “колись” питаю вас. Се я й без вас знаю, що живою не опинюсь на небі… Але не “колись”, а на сей раз! Чуєте?
Вона взяла його за руку і пильно-пшіьно глянула йому в вічі.
— Ні, ні! Не вмрете… Не повинні! — якось наче скрикнув Калина і встав з свого місця. В сих коротких, словах його, в цьрму “ні, ні!” можна було запримітити незвичайну ноту: якимсь сердечним криком, якимсь пекучим болем віддавала від себе відповідь лікаря…
— Чого ж ви встали? Сідайте знов… Я вам вірю… Вірю, що на сей раз не вмру… Ну, і добре!.. Видужавши, я вам скажу свою тайну.
V
Запізно вночі вернувся Калина додому. “Я вам скажу свою тайну” — віддавались в ушах його Маринині слова… “Вам, іменно вам, і тільки вам”.— “Чого ж се так, що тільки мені? Яка у неї тайна? Чим таким я завірився їй так, що вона свою тайну ввірить мені, а не кому іншому?..” Такі гадки снували у голові Калини, не даючи йому ні сну, ні спокою. Та він і не мізкував про сон: не сон у нього був на думці! Сяде він біля столу, замислиться, сидить, гадає; схопитьсяі, закурить папірос-ку і почне бігати з одного кутка хати в другий…
— Що ж се таке діється зі мною? — спитав він голосно сам себе. Зітхнув Калина; серце його розширилось і відтіля вилетіло те слово, якого він довго не смів сам собі промовити. Слово “я її люблю!” Та чи се справді ж? А серце в відповідь до нього: “Для любові нема ні московки, ні циганки…” — Так, так!..— розмовляв Калина сам з собою, ходячи по хаті.— Так, я її люблю, тоблюї.. Московка! Гм, хіба серце на се вважає? Хіба воно шукає національного відгуку? Ні, йому потрібен відгук серця дівочого, люблячого… А чи те серце буде у московки, чи в польки, чи у німки — все одно! Воно серце, воно л ю б и т ь, і в сьому, тільки в сьому вся сила, та сила, котра навіки зближає мужчину і женщину!”
І знов Калина ходить по хаті і знов собі мізкує-гадає: “Ну, люблю, люблю, а чи любить вона мене? А коли любить, то що з того? Хіба що з сього буде? Даремна річ!.. Овва! А хіба закажеш серцю, хіба воно вважатиме на те, чи буде що з того кохання, чи ні? Ну, певно, що не буде, та хіба зупиниш його? Хіба приневолиш не кохати? Не буду я його неволити, хай кохає — кого знає!.. Що буде, те й буде!.. Не всі ж тії вінчаються, що вірненько кохаються. Аби вона мене кохала — от і усе! За одну хвилину щастя-кохання, господи, скільки-то літ можна віддати отакого життя, яке я тепер справляю… Будь же, що буде! Кохай, моє серце, люби! Я тебе не неволитиму!”
Стало влсе дніти надворі, як Калина сплющив очі і заснув. Минуло ще тижнів зо два, поки Марина зовсім одужала.
Марина була сирота. Після батька вона зісталась п’яти літ, а після неньки десяти. її і старшу сестру Надежду забрала до себе рідна їх бабуся по матері. Але тут мало звертали уваги на виховання сиріт. Та й нікому було: бабуся була стара вже, вважала тільки на те, щоб діти молились богові, щоб були гаразд “до лиця” одягнуті, щоб не пропускали служби божої та щоб біля них була гувернантка. Син її, дядько сиріт, був чоловік з природи здорового та малоосвіченого і розвитого ума, а до того на його руках було велике крамарське діло. Не мав він часу піклуватись про освіту і виховання своїх небожат. Взяли до дітей гувернантку з Москви. Се була інститутка — з патріотичного інституту, дівчина вже немолода, літ за тридцять, з себе негарна, непоказна, більше мовчала, ніж говорила, і ще менше мислила… Нагадувала вона доброго старого кота. Всю увагу в освіті гувернантка звернула на французьку мову і музику, а в Марини якраз не було вдачі ні до мови, ні до музики… їй подобалось Євангеліє, іменно його історична частина про Христові муки… Не вподобала її гувернантка, ославила її дівчиною лінивою, непокірною і без розуму. Перемінили гувернантку, привезли другу з Москви ж таки, панну Уткіну. Строге, серйозне лице Уткіної, але з.виразом розуму і волі, спершу лякало Марину; потім вона до нього привикла. Вчиться Уткіна не приказувала Марині, а радила, і вчення в них пішло добре. Уткіна давала їй дещо прочитати із Пушкіна; познайомила її трохи з історією і, може б, і навернула те, що було вже пропущено, та, на лихо, не пройшло й трьох місяців, як вона занедужала і вмерла. Більш гувернанток вже не брали, і Марині ніхто вже не суперечив вчитися, “як сама знає”. Так вона росла й зросла собі спокійно, не спішачи. Що найкращого було у Марини — так її голос. Заговорить вона — і мов дзвенить срібло молодих, дівочих, чистих літ. У духовній стороні найбільш розвилось релігійне чувство і прихильність до вбогих і старців, а тих і других вона бачила круг себе доволі. Євангеліє до того мало вплив на розвій у Марині остраху зневажити або зобідити слабішого. Вона любила Христа більш всього і всіх, любила його глибоко, міцно, але якось боячись. Людей силкувалась “усіх однаково любити”. Одне слово: Марина на сімнадцятому літі була натура не зіпсована, хоча й неосвічена і без розвою.
Тим часом у Царевомосковськ стали засилати різних засланців, а поміж ними були люде освічені. Засланці бували у Кабанова, спізнались з його небогами. Марина з охотою і з увагою слухала розмови засланців, сама розпитувала їх, і в ній збудилась цікавість знати, піднялося бажання вчитися, чита ти. Тут знов випала притичина і перепона. Марини-на сестра вийшла заміж у друге місце і взяла туди з собою сестру. Нове місце було ще більш глухе і темне, ніж Царево-московськ; вчиться тут вже шкода було, та й не до того: щодня або у Маринииої сестри гості, або вони у кого в гостях. Так провела Марина півроку і вернулася в Царевомосковськ за тиждень до свого недугу.
VI
На засланні, як і в тюрмі, час не йде, а лізе, наче рак: години здаються днями, дням же кінця немає. Особливо тяжко доводиться українцям, засланим на північ, в кінці марта і з початку квітня. В сю пору у нас на Україні вже сади сметаною залиті, бузок кадить своїми пахощами, жито інколи вже до пояса буває, а на півночі в сю пору стоять ще такі “утреннички”, що в кінці квітня трапляється їздити саньми, а на річках дід, мов у нас на Різдво . От у сю-то весняну пору найбільша нудьга нападає на українців у засланні. Нудно і тяжко, тяжко і нудно!.. Чоловік привикає навіть до тюрми, але українець ні вовік не навикне до північної весни, і північний чоловік нізащо не зрозуміє отієї весняної нудьги і туги засланих українців.
Калина доволі часто бачився з Мариною. Хоча до Кабанова ходив рідко, раз у тиждень, але вони, не змовляючись, стрічались у знайомих… Недаром же говорять: душа душу чує, серце серцю вість подає. Ніколи ні разу ні Калина, ні Марина не промовили ні єдиного слова про кохання. Марина любила слухати, як Калина розказував про природу України, про її людей, про її історію, страждання. Калина примічав, що його речі западали глибоко в серце Марини. Любила вона слухати, як він читав “Кобзаря”, хоча й не завжди розуміла Кобзареву поетичну красу. Частіше усього вона просила його читати “Признаніє” Гребінчине і “Полтаву” Пушкіна. Справді, Калина так добре читав, що кожне слово його виявляло те чувство, яке хотів виявити автор. За зиму доволі вони всього прочитали.
Прийшла і в Царевомосковськ весна: сніг зник, висохло, зазеленіло, стало тепло, повіяло справжнє весняне повітря, весняне чувство. Груди розширялись, дихали ширше, легше, глибше, наче бажали, скільки мога більш втягти в себе того повітря… Справжня весна, але ж і по календарю вже була половина квітня.
Кабанови спорудили маївку і закликали усю молодіж; а й молодіжі тієї було не геть-то, бо і всіх мешканців у місті було півтори тисячі… Маювати почали зараз з обід; находились, набігались, наспівались доволі і потомлені вернулись до Кабанова в годині десятій вечора. Калина, вертаючись, стрів якогось недужого і, даючи йому пораду, відстав від товариства. Коли прийшов він до Кабанова, тут вже усі були “на місцях”: більшість грала в карти, а дівчата і парубки вигадували “фанти”. Пристав до них і Калина.
— Що тому робити, хто вийме фант? — питають.
— Той повинен одкрити кожному свою тайну або вгадати чужу.
— А коли в мене нема ніякої тайни? — озвався Калина*
— Се не може бути. Як-то… Чоловік без тайни! —-ч перебила його Марина.— Самі ви говорили, що в житті кожного чоловіка є що-небудь таке, така сторона його історії, що б хотів вирвать її…
— Овва! Так як же можна говорити таку тайну?..
— Ну, чужу вгадуйте!
Фант вийняла Марина. Пішли вигадки, регіт, веселості. От дійшла її черга й до Калини.
— Приходьте завтра, як звечоріє, на сьому самому місці я скажу вам справдешню свою тайну,— шепнула вона йому на вухо.
Калину мов приском хто обсипав, одначе, щоб “одвести очі”, він зареготав і голосно сказав:
— Якраз так! Се справді моя тайна: я боюся мерців…
— Ви, ви? Лікар — мерців боїтесь? — покотився сміх на всю хату…
А Марина глянула на Калину так, що в тім погляді він зрозумів — все.
Сказаної години на другий день Калина був в домі Кабанова. Чи дома? — спитав він лакея.
— Старої нема, до церкви пішла, а пан з панією внизу у себе.
— А панночка?
— Тут, у себе. Заходьте.
Калина пхнув лакеєві карбованця і пішов в залу. А лакей не вспів причинити дверей, швидше побіг до скляного бога, щоб протерти очі дарованому карбованцю. В залі не було ще світла, а в другій кімнаті, котра звалася “класною” і в котрій жила Марина, вже світилося. Калина повернув туди, двері з зали були відчинені. На порозі стояла Марина: лице її жевріло, очі горіли, груди піднімались високо — видко було, що вона ж д а л а, що її тайні тісно сидіти у неї в грудях, вона силкується вирватись з них, вилетіти на простір!.. Марина мовчки взяла Калинину руку, міцно стиснула її і, вставивши йому в вічі свої, спитала:
— Ви любите мене? Еге, любите? Кажіть!
Калина ні слова не промовив, наче заніміли уста його. Та й що йому було відповідати?
— Еге? Так? Любите? — допитувалась Марина, не зводячи з нього своїх очей.
Калина чув, як дихали у неї груди, як стукало у неї сеоце! Не випускаючи її руки, він переступив поріг і м’яке, свіже волосся Марининої голови притулилося до його щоки, вогкі губи її обсипали його лице поцілунками… Калина обняв її, кріпко-кріпко притиснув, і уста його, мов п’явка, впилися в її уста.
— Оце моя тайна! Оце вона! — промовила Марина.— Ти мій! Мій! Тепер я щаслива, тепер я хочу жити! Ти мене любиш?
— Хіба не знаєш?
— Знаю, знаю! Мій милий, мій любий! Бери мене, вези куди хоч, де ти, там і я! Я твоя!
— Моя! Але я засланець…
Марина закрила його уста своєю маленькою долонею, схилила своє лице до нього на лице — і дві сльози з її очей покотились по його щокам…
— Чого ж плачеш, моя голубонько?
— Сама не знаю. Так мені тепер гарно, така я щаслива!.. Калина здригнув і подався назад — йому показалося,
що ніби хтось перейшов по залі.
— Чого ти лякаєшся? Тут нема нікого. А хоч би хто й був — байдуже! Нехай усі бачать, нехай усі знають, що я тебе люблю, що я твоя, твоя навіки!
Марина замовкла. Тихе спокійне раювання обгорнуло її, налилось і в душу, і в серце, наповнило усю її!.. В такі години не можна говорити, хочеться мовчати, боязко, щоб цієї тиші не зрушити, щоб не пролити й краплі свого першого раювання. Такого раювання вдруге вже ніколи не буває.. Марина нічого й не бажала; чого їй бажати і нащо? Він її любить, він тут, з нею, біл