ВІД АВТОРА
В цьому літературному сценарії немає вигаданих персонажів. Вони взяті з записок Ф. Беллінсгаузена “Двукратные изыскания в Южном Ледовитом океане” і названі своїми іменами від капітанів до рядових матросів з закріпачених селян, імена яких Беллінсгаузен знайшов своїм моральним обов’язком увічнити в книзі в особливому списку.
Я теж вважав своїм обов’язком зробити це, створюючи їх образи, як я розумію, намагаючись при цьому по можливості повніше і точніше, в межах одного фільму, викласти зміст книги Беллінсгаузена художніми засобами.
Сценарію надано характер героїчної кінопоеми. Формі викладу приділено дуже багато уваги, аби режисер і актори в своїй роботі були позбавлені сумної необхідності пробиватися до фільму крізь зарості сценарної сухості та схематизму, а навпаки: щоб сценарій полегшував їх роботу, будив високі почуття і створював творчу атмосферу в роботі над кожним епізодом і в усій картині в цілому.
Деякі авторські літературні відступи прошу розглядати не як прикрашування чи обхід кінематографічних образотворчих засобів, а як можливі дикторські тексти, які будуть допомагати розкриттю пізнавальної та художньої суті майбутнього фільму.
В Кронштадті починає світати.
По гранітній набережній Кронштадта іде моряк Степан Паліцин в супроводі дружини і матері. Голова його високо піднята, очі спрямовані в далечінь.
Далі йдуть архангельські велетні, марсові Пилип Блоков і Данило Коренєв. На їх злегка схвильованих небуденних обличчях такий самий вираз влади далекого, як і в Паліцина. Данило Коренєв ходив уже два рази навколо світу.
Б’ють склянки.
йде суворий, задумливий штурман Ільїн і на ходу вже віддаляє рухом руки своїх рідних. На рейді ледве мріють в тумані кораблі. Б’ють склянки.
Іде матрос першої статті Прокіп Касаткін, щасливо посміхаючись, обнявши Надію. І Надія, теж з усмішкою і залита сльозами, про щось говорить, говорить, говорить, не розуміючи, що він уже майже не чує її. На обличчі в кожного моряка начебто написано: “Невідома путь моя довга, і весь я вже у владі великого настільки, що все навколо здається мені байдужим, перехідним, малим і начебто минулим. І ви в тому числі, дорогі мої. І чим більше бачу я смутку у ваших очах, тим скоріше… попрощатись би, скоріше попрощатися…”
Кінчається біла ніч.
Молодий лейтенант Михайло Лазарєв приймає благословення матері, і вже відриває його від неї та ж непоборима сила.
Б’ють склянки вдалині.
Всі близькі й родичі на березі йдуть вже нарізно. Спустошені і разом з тим піднесені. Нема ні сліз, ні драматичних рухів. Схвильовані, глибоко людяні погляди очей спрямовані в море.
На корпусах кораблів назви: “Восток” і “Мирньїй”.
На екрані виникають гравюри тридцятих років минулого століття напливами, наче з води, картини і моделі кораблів, портрети офіцерів, матросів, антарктичні і тропічні пейзажі, пінгвіни, морські чайки, полінезійські ідоли, історичні дати.
Коли малюнки, географічні карти і моделі кораблів зникнуть, залишивши місце реальній палубі корабля, буде видно, що все відбувається в Кронштадті літнім ранком 1819 року.
Дикторський текст, який буде супроводжувати всі початкові кадри фільму, доведе до відома глядача, що в цей знаменний день, саме 4 липня 1819 року, Росія, яка перемогла Наполеона з його “двунадесятью языками”, посилає в район південних широт земної кулі два кораблі під командою кращих своїх офіцерів — Ф. Ф. Беллінсгаузена і М. П. Лазарева, давши їм науково-дослідне завдання — перевірити океанографічні карти, обслідувати крайні широти біля Південного полюса і з’ясувати, чи справді мав рацію англійський мореплавець Кук, який стверджував, що ніякого материка в області Південного полюса немає і що загадкова Антарктида існує в одній лише фантазії кабінетних учених. Більш того, кораблі одержали завдання наблизитись до самого Південного полюса.
На карті земної кулі ще біліють плями недослід-жених місць, але таємниці вже доживають останній свій час.
Маленька ескадра в складі двох трищоглових шлюпів зараз виходить в плавання, якому судилось стати епохальним і обезсмертити.імена героїв Антарктиди.
Командир “Востока” Ф. Ф. Беллінсгаузен, один з кращих офіцерів російського флоту, з чогось дуже не-вдоволений. Чому він такий суворий, зажурений і що його тривожить, не знає на палубі ніхто: ні офіцери, ні матроси, а коли хто й догадується,— мовчить: справи все одно вже не поправити. Всі зайняті на палубі навантаженням, чисткою, перевіркою. Увесь екіпаж корабля вже заглибився у владу деякої зреченості, як це буває звичайно перед дальніми плаваннями, і всім здається, що їм хочеться скоріше відірватися від рідних берегів назустріч невідомому. Тільки чому капітан такий невдово-лений?
Невдоволений і командир “Мирного” — старший лейтенант М. П. Лазарев, теж один з найвидатніших офіцерів флоту. “Мирный” — корабель, збудований на славу. Будував кращий корабельний майстер Степан Ко-лодкін за проектом відомого інженера Курепанова, але справа не тільки в кораблі.
Майстрові кораблів Степанові Колодкіну здається, що Лазарев невдоволений саме його, Колодкіна, роботою. А в Степана Колодкіна вже два сини старші за Лазарева, теж корабельні майстри, і ось на тобі,— доводиться все пояснювати, показувати, переконувати.
— Працювали, вашскородь, не покладаючи рук. І те сказати,— адже це не будинок: корабель в океані. Фортуна! Як треба було пригнати все до останнього болтика! Скільки уваги, праці, скільки таланту й любові вложено в корабель, якщо хто розуміє!
Показуючи витвір своїх рук командирові судна, Ко-лодкін глянув на бізань-щоглу і, підвівши голову, ніжно посміхається:
— Ось бізань, дивіться! Бачили бізань? Наречена! Ах, красуня, красуня! Признатися, скільки збудував кораблів, скільки поставив щогл, але такої ще не доводилось ставити!
— Класна бізань, Даниловичу, бачу,— зауважує, зітхаючи, лейтенант Лазарев.— Шлюп, що й казати, зроблено на славу. Тільки швидкість, братець ти мій… інженер не розрахував. Що це за швидкість? Ноїв ковчег, а не корабель.
— Ну! Жвавістю він справді не той… Не вийшов жвавістю! — старий майстер зажурено розводить руками.— Хід у нього, як кажуть, у відповідності з ім’ям — “Мирный”. За решту будьте благонадійні. Згадаєте не раз.
— Ох, як це все жахливо! — думає вголос Лазарев. Це зовсім молодий ще лейтенант, але з великим
бойовим досвідом. Дуже освічений і обдарований офіцер флоту прекрасно розуміє, на які поневіряння й небезпеки прирікає екіпаж і особисто його, пристрасного мрійника і дослідника, ця диявольськи мала швидкість “Мирного”.
— Хіба це швидкість?
— А ти, ваше благородіє, не поспішай,— пробує заспокоїти командира Колодкін, який бачив на своєму віку немало труднощів.— Англійський капітан Кук ось, кажуть, спішив, людей насмішив.
— Ну?..
— Ну і з’їли його тамтешні острів’яни… Видно, великий здирник був.
— Він був великий мореплавець,— сказав Лазарев, весь заглиблений у свої думи.— Вже якось подужаємо, Даниловичу?!
— Будьте благонадійні. Щоб екіпаж не підвів, а за вас і за корабель я спокійний.— Колодкін дивиться на Лазарева лагідним, розуміючим поглядом. Звичайно, дуже неприємно, що корабель вийшов тугуватий на швидкість, але визнати цю погрішність перед молодим лейтенантом йому, Степану Даниловичу Колодкіну, не так легко, хоч винен в ній інженер Курепанов, а не він. До того ж, справа не тільки в швидкості.
— Відносно швидкості скажу вам: так, не вийшла швидкість! Тому що це мистецтво! А в мистецтві корабля, щоб ви знали, більше таємниці, ніж в мистецтві храму чи книги!
Майстер кораблів Колодкін оглядає ще раз свій витвір.
— Не осуджуйте і не журіться, панове. Ви на роботу дивіться. Створено вічний корабель. І де створено? В Росії! Це тобі я кажу, вашскобродь, робоча людина. Згадаєш, коли урагани вдарять за дванадцять балів!
Ці слова майстер сказав офіцеру з таким достоїнством, і стільки розуму й благородної чесності прочитав лейтенант в сірих очах майстра кораблів, що йому стало раптом легко. Повний вдячності, він зрозумів, що ніколи йому вже не забути Колодкіна і що все йде, власне кажучи, прекрасно.
На борт “Востока” піднімається адмірал Саричев. його зустрічає біля трапа капітан Беллінсгаузен. Подана команда. Офіцери й матроси вишикувались за уставом.
— Адмірал Саричев! — доповідає мічман Денисов капітан-лейтенантові Завадовському і лейтенантові Торсону в артилерійській палубі.
Офіцери швидко йдуть до трапа.
Славетний дослідник Північного Льодовитого і Великого океанів — гідрограф Гаврило Андрійович Саричев уже на палубі. Старий богатир-академік з сивою головою і з зовсім молодими сірими очима, почесний караул екіпажу — молодець до молодця, захоплені, схвильовані офіцери, блиск снастей і палуби, блакитне небо…
— Здрастуйте, друзі мої!
— Здравія желаем! До екіпажу:
— Здорово, герої-добровольці!
— Здрай-желай-вашдітство!
— Молодці, молодці, краса… Свято яке, а-а! А скільки хвилювань в очах! — Старий адмірал-академік посміхається до командирів кораблів з ніжністю, якщо це слово підходить до суворого вигляду мореплавця.— Куди не подивлюсь — хвилювання, так, так, так, так! Все здається вже байдужим, майже минулим, признавайтесь — так?
— Ні, ні, Гавриле Андрійовичу!
— Далеке вже полонило ваші душі, бачу! На березі помітив. — Саричев ще раз мудро посміхнувся. — Прощання на березі — сюжети для великих психологів, художників. “Вона” вся в сльозах, і батько, і мати — прощай! А він — очі вдалину, і вже нема його” з ними, і скоріше б, скоріше, скоріше… Господи, яке прекрасне життя!
Прекрасне життя. Ось він іде на корабель, сіроокий, ломоносовський хлопець Касаткін, матрос-доброволець. З ним молода Надія в-сльозах.
— Прощай, рідненький… Ти хоч снись мені частіше.
— Це можна. Снитись обов’язково буду. Тільки чи дійде сон: дуже вже далеко.
— Це так далеко-о, Прошо?.. І ніхто ще там не був?
— Не був ніхто… Ну, Надіє!..
— Прокіп Касаткін! — чується виклик із шлюпки.
— Єсть Касаткін!..— До Надії: — Обніми…
На палубі “Востока” новоприбулі знайомляться з помічником командира судна Іваном Івановичем Завадов-ським.
— Капітан-лейтенант Завадовський.
— Завадовський?! Художник Михайлов. Прошу любити і жалувати,— вперше на судні. Боже, яка краса! — Михайлов у захваті від корабля, від щогл, від моря.
— Велетень… Куди Христофору Колумбу! А щогли, боже ти мій!.. Та-ак! Пан Симонов!.. Дозвольте відрекомендувати…
Завадовський (до Симонова). Дуже приємно. Ви син астронома Симонова?
Симонов. Пробачте, я сам астроном Симонов.
Завадовський. Так? Дуже радий.
Михайлов. Не чекали, правда? Звичайно, астрономи з бородами, в ковпаках і в мантіях.
Завадовський. Це астрологи. І то більш у спектаклях. Прошу вас, панове.
Навколо кораблів сотні шлюпок. В шлюпках проводжаючі — батьки, матері, брати, офіцери, дами, студенти. Шум, останні побажання, тости за тих, хто в морі.
Адмірал Саричев і командири кораблів входять у кают-компанію, яка є одночасно і прекрасною бібліотекою. На стінах — карти південних морів. Старий академік знає ціну цим картам. Він їх пізнав на власному досвіді, на досвіді Лисянського, Головніна, Коцебу, Кру-зенштерна.
— Що не океанська карта, то брехня! От вже справді вилами по воді писано! І не розбереш: неуцтво мореплав-ців-піратів чи навмисний обман! А назви морям попридумували, подивіться: “Сердите”, “Небезпечне”, “Заборонене” — не ходи!
— Таки справді злодійські імена,— сказав Беллінс-гаузен.
— Провірте все, що можливо. Складіть правдиві карти південних морів,— наперед вам спасибі від Російської Академії наук і від усього світу. Це не забудеться повік.
— Спасибі, Гавриле Андрійовичу.
— Так. Отже, маршрут ваш?
— Кронштадт — Портсмут — Ріо-де-Жанейро… — Лазарєв показує на карті.
— Мрія…— зітхає Саричев.
— Мис Горн, звольте бачити, ось тут залишається праворуч. Карти кінчаються, і ми на кордоні білої плями,— продовжує Лазарєв.
— Тут уже карту замінить інструкція,— спокійно говорить Беллінсгаузен.
— Так, — продовжує Лазарєв. — Згідно з її вказівкою, ми відправляємось для огляду острова Георгія під градусом п’ятдесят п’ять південної широти, звідти — до Землі Сандвічевої, обійшовши її з східного боку, спускаємося до півдня і продовжуємо свої пошуки до найвіддаленіших широт, яких тільки досягнути можливо!
— Дуже… інструкцією^ бачу, вдоволені, — Саричев дивиться на Лазарєва.— Мені ваша матінка говорила, що ви інструкцію читаєте напам’ять, мов вірші Державша.
— Скоріше, як присягу.
— Так! Хвалю! — Саричев сідає в крісло. Він потайки милується молодим лейтенантом.
Лазарєв справді читає інструкцію напам’ять, наче натхненні вірші або присягу. До речі, разом з Саричевим і Крузенштерном він і складав її проект для Адміралтейства. Голос його звучить гучно і мужньо:
— “Вживаючи всі можливі старання і найбільші зусилля, відшукуючи землю якомога ближче до Південного полюса… Капітан другого рангу Беллінсгаузен не залишить починання цього інакше, як від неодолимих перешкод, повсякчас повторюючи сії наміри для відкриття земель і наближення до Південного полюса!”
Є щось у вільному читанні, і в дусі цієї інструкції, і в самій урочистій хвилині таке, що навіть найспокійні-ший, “крижаний” Беллінсгаузен, не витримавши, поривчасто підводиться.
— Абсолютно точно! Тільки я, як начальник експедиції, повинен заявити, що коли в пошуках землі зусилля наші виявляться марними, що дуже можливо в цих широтах і про що я відверто сказав государю, я рушаю тоді…
— Фадей Фадейович почасти схильний думати, як Кук, що “Терра Аустралія інкогніта” є вигадка старих греко-римських філософів, — м’яко зауважив Лазарєв, звертаючись до Саричева.
— А ми подивимось і все скажемо точно, закінчивши вояж,— спокійно відповідає Беллінсгаузен.
— Боже мій! Скільки щастя відвалила вам доля! Дерзайте! — В якусь мить Саричев пронісся думками по неосяжних океанських просторах. Невідомі землі і глибини океанів по-старому вабили його незгасиму уяву. Але роки… Саричев постукав золотою обручкою по столу, не помічаючи власних сліз.— Дерзайте, коли випало щастя дерзати!
Потім він притамував своє хвилювання і встав. За ним устали всі.
Старий вчений почав прощатися з молодими своїми учнями. Голос його повний невимовних почуттів. Відходять улюбленці вже без нього. Вже не покинути йому Академію і не звільнитись ніколи від адміральського чину. Не зашумлять вже над його головою вітрила, і вітри, і хвилі-гори. Не засвітять йому вже ніколи чужі сузір’я і не засяють посмішки дивних людей на невідомих островах…
— Ну, що ж… Обнімемось за старим звичаєм росіян. В добру путь. З вами в океан ідуть всі мої кращі мрії. Скільки разів світили вони мені в Північному Льодовитому,— Саричев закриває очі, поринаючи в спогади: — Стою на крижині… Велика безмовність полярної ночі… Земна куля піді мною і десь в далекій далині — Антарктида… Є чи немає?.. Чи у Великому Тихому йду серед південних широт…— Відкривши очі, мореплавець бачить на глобусі путі своїх кораблів і на мить схиляє посивілу від бур голову.— І ось пролинули роки… Та забудемо роки! Росія наша молода! Яке пробудження умів довкола… Будьте щасливі! — Обнімає.— ЇЦасти вам доля!
— Спасибі, рідний Гавриле Андрійовичу. Будьте й ви здорові й благополучні,— сказали офіцери.
— Кілька слів про екіпажі кораблів: забудьте, що вони селяни-кріпаки. З вами їдуть океанські російські душі, що виявили вільне бажання на подвиг.
— Абсолютно вірно! — з глибоким почуттям подяки до вчителя говорить Беллінсгаузен.— 3 цими людьми ми скинули тиранів Бонапарта!
— Так. Великий, величний час, панове. Тепер вже не тільки Франція і Англія, тепер уже й ми, Росія, виходимо на високі широти, щоб сказати людству своє слово про “терра інкогніта”.
— Велика справа сказати людству нове слово,— шанобливо, але з хвилюванням у голосі і ледве прихованим протестом звертається Лазарев до старого мореплавця.— Тільки для чого і ким задумана оця нерівність суден у швидкості, Гавриле Андрійовичу?! Чому один з нас приречений весь час нести ліселі і натруджувати рангоут, а другий — іти лише на малих парусах і завжди дожидатися?!
— Не знаю, — Саричев дивиться на Беллінсгаузена і читає в очах його такий же мовчазний докір. Вони всі троє прекрасно розуміють, на які труднощі і риск прирік команди суден неук-вискочка морський міністр де Траверсе.— Не знаю. Цю загадку вже, видно, нікому не розгадати. А скільки розмов у високих колах про вояк!.. Я щасливий, що нарешті проводжаю вас.
Лазарев. Невже була загроза? Беллінсгаузен. Не думаю. Адже государ тут був на кораблі і нам бажав успіху. Саричев. Дай боже!
Три моряки беруться за руки. І тому, що всі троє у владі прекрасного, зникає різниця їх літ. їх обличчя сяють надією, мужністю і красою, як обличчя трьох братів, завжди готових у путь.
Але ось пробила шоста година. Гримнула музика оркестрів. На кораблях піднімають вітрила і прапори. Хвилюється увесь порт — моряки, гардемарини, студенти, офіцери флоту, а найбільше рідні і друзі тих, що відходять. Голови не покриті.
— Щасливого плавання!
На човнах махають хустками.
— Ур-ра-а!
Урочисто гримить салют на рейді в Кронштадті.
Ура на кораблях, ура, ура! Салют Кронштадту!
Двісті матроських кашкетів, двісті обіцянок летять у воду з кораблів, що відходять.
Один з них піднімає з човна Надія Касаткіна, Надя, і притискує до грудей.
Відходять “Мирный” і “Восток”. Стихла музика, салюти. Позаду лише блакитний туман. Довго, до самої ночі, стоять біля бортів матроси-буревісники, повні глибоких своїх дум.
Прощай, земле, прощай, вітчизно! На фоні музики чується дикторський текст: “Коли потрібні для слави твоєї грози і бурі,— пошли нам грози і бурі. Хай урагани хвилюють наші серця, хай зустрічають нас льоди і тумани, не шкодуй для нас ні трудів, ні небезпек, ні туги за тобою. Тільки дай нам щастя потрудитись, повернутися до твоїх берегів на цих утлих суднах, дай намилуватись рідними просторами, насититись хлібом твоїм, і словом, і звичаями, і вірою у високу твою долю. Прощай надовго, Росіє, вже не видно тебе…”
Через кілька днів щасливого плавання “Восток” і “Мирный” прибули в Портсмут і кинули якорі на Спін-гетському рейді.
В Портсмуті ось уже кілька днів панує незвичайне пожвавлення. На позолоченій яхті прибув принц-регент, майбутній король Британії. Разом з принцом на осібному кораблі прибув і морський міністр лорд Пальмерстон. Він тільки-но прочитав інструкцію “Востока” і “Мирного”, привезену йому з Петербурга. Крім того, йому повідомили, що через різні зволікання командир порту адмірал Кембел фактично відмовився відрядити російським кораблям двох учених-натуралістів, яких просив у голови Лондонського Королівського товариства сера Джозефа Бенкса письмово російський посол князь Лівен. Охоплений гнівом, ходить лорд Пальмерстон у темній кают-компанії флагманського корабля.
Перед міністром в кріслі, поміж глобусом і різьбленим дерев’яним бюстом, сидить давній друг його батька — сер Джозеф Бенкс, голова Лондонського Королівського товариства, єдиний з живих сподвижників славетного капітана Кука. В кістлявій руці престарілого сера Джозефа Бенкса тремтить згорнутий вчетверо папірець, який, очевидно, і є предметом розмови.
— …Всі збожеволіли від росіян,— ось що приніс нам крах імперії Наполеона! — Сер Джозеф Бенкс глухий.— Заходить у порт нікчемний шлюп під російським прапором,— загальна цікавість! Неначе сам їх візантійський імператор пожалувати зволив!
— Так! Так!
Міністр повертається до секретаря, що з’явився в дверях:
— Будь ласка, хай зайде ця проклята руїна, цей гладкий п’яниця і злодій, як його…— Міністр забув прізвище.— Ну!.. Ай!.. Чого ви стоїте? — В голосі міністра тихе страждання.
— Я слухаю, мілорд,— секретар шанобливо вдає, що нічого не розуміє.
— Адмірал Кембел прибув?! — згадавши ненависне прізвище, яке, наче на зло, весь час випадає з його розхитаної пам’яті, міністр випалює його, як з фальконета. На його блідому, в зморшках обличчі спалахують зловісні рожеві плями.
— Його немає, мілорд.
— Як немає? — Голос міністра переходить в найтон-ший фальцет, а на рожевоплямистому обличчі з’являється посмішка.— Цей огидний пірат, цей Фальстаф… Будьте ласкаві, подайте мені пістолет…
— Командир порту адмірал Кембел! —доповідає, увійшовши, ад’ютант. Слідом за ним в кают-компанію входить дуже гладкий з сизим обличчям не зовсім тверезого добряка і гультіпаки адмірал Кембел.
— А-а-а! Кембел! — Затамувавши лють, морський міністр саркастично посміхається.— Я щасливий бачити вашу особу, яка прибула на корабель морського міністра з запізненням… Мовчіть!!!
— Так, мілорд. В таких випадках я завжди мовчу. Чому? Тому що, мені здається, я розумію і поділяю ваше хвилювання.
— Слухайте…
— У мене розлилася жовч, мілорд,— адмірал Кембел має хвору печінку.— Сьогодні з кругосвітнього плавання пішов у Кронштадт цей брудний російський шлюп “Камчатка”. Перед відходом капітан цієї мізерної посудини Головній…
— Знову Головній. Той самий?
— Так, мілорд.
— Мене не цікавить Головній. Мене цікавлять ці, як їх…
— “Восток” і “Мирньїй”?..
— Так!!! Чому ви не-е… Ну?! Відповідайте!
— Вони теж відходять, мілорд. От!
Чути гуркіт салюту. Міністр швидко підходить до вікна. Від цього салюту в нього темніє в очах.
— Який негідник наказав відповідати їм на салют?!
— Принц-регент, мілорд.
— Принц-регент?
— Принц-регент! — втрутився сер Джозеф Бенкс. Громовий голос морського вовка повний сарказму.—
А чи принцу-регенту відомо, чого вони йдуть у високі широти? Великий Кук пройшов зі мною в с і широти півдня і довів беззаперечно всьому світові: нема материка, на півдні нема ніякої землі! “Терра Аустралія інкогніта” — розбитий міф античних філософів! — Престарілий голова Королівського товариства стукає паличкою. Скільки сенсу в цих словах командора і скільки драматизму! — Чверть планети мертва! Але росіяни!..— різкий жест заперечення.— їм, бачте, треба спростувати драму Півдня! їм мало європейських справ. Сибіру, Аляски!.. їм треба знищити престиж Британії — владарки морів. Скільки островів під російським прапором у Тихому океані? Чотириста!
Морський міністр тихо підходить до адмірала Кем-бела:
— Чули? І ви посміли…
— Рятуйте, мілорд, я збожеволів.
— Це я знаю!
— Дізнавшись, що їх обдурили в Копенгагені німецькі вчені, які відмовилися їхати з ними, я спочатку зрадів, гадаючи, що наші натуралісти на російських кораблях, навпаки…
— Замовкніть! Ви осмілились звернутися з протекцією до голови Королівського товариства сера Джозефа Бенкса, до єдиного живого сподвижника великого Кука…
— Пробачте, мілорд, це не я, це посол Лівен звернувся, а я, навпаки, коли згадав, як цей їх капітан Головній осмілився називати гавайських людожерів патріотами, які захищали свій острів від нашого вторгнення, я сказав собі — ні.
— Ви вільні.
— Ось так. Ви політик, сер, я не політик,— сказав Джозеф Бенкс після виходу командира, — але я прекрасно уявляю, чого можна чекати від їх “наукового” втручання в життя Півдня і Сходу! Куди вони йдуть?..
Дні і ночі пливуть кораблі в океані. Минули екватор. Нові зорі вже горять у небі, тільки не будемо зупинятись на красі Атлантики, на її бурях, на чарах тропічних широт. Вони описані в багатьох романах. Атлантика — стара колиска мореплавця. Хай лікар Галкін милується сузір’ям Центавра в Ріо-де-Жанейро або незчисленними мешканцями моря і повітря. Хай юний астроном Симо-нов вивчає положення суден в океані, а Михайлов захоплюється красою неба в морі,— поспішімо за кораблями до півдня.
Із чудових тропічних морів виникає мультиплікаційна карта і показує нам їх путь через Атлантику, повз Бра-зілію, вздовж Патагонії — ось вони де: в Південному Полярному морі.
Вже величезні кити начебто в їх честь пускають в повітря фонтани води.
Льодовий острів, ніби величезний, нікому не потрібний палац, пливе їм назустріч. На острові галасливі пінгвіни дивляться на них з подивом.
Звідси й починається картина їх життя, яка так здивувала світ сто тридцять п’ять років тому.
Погода погана — холодно, сніг з дощем. Важкий зиб.
Гойдаючись на салінгу, Прокіп Касаткін бачить, як на палубі збираються матроси й офіцери. Ось з каюти виходить Беллінсгаузен. За кілька місяців плавання вперше звертається до екіпажу:
— Офіцери і матроси “Востока”! Закінчились море-ходні карти світу. Сфери Європи й Америки залишились далеко позаду. Ще кілька днів — і ми вторгнемось в область, не відому нікому досі. Керуватися в дальшому вояжі буду лише інструкцією, даною мені государем, вашим героїзмом і героїзмом “Мирного”.
Беллінсгаузен робить маленьку паузу, начебто не домовляючи фрази.
Матроси розуміють без слів: яка буде воля до праці й перемоги, така й перемога.
— В цій сумній країні нас чекають великі труднощі. Людському серцю властиво начебто охолоджуватись тут. Людина стає тут похмурою, суворою, байдужою і через це слабшає. Тому закликаю вас бути веселими, бадьорими, щоб обличчя і душі сяяли. Ось героїчне завдання для всіх! Є якісь запитання?
Коли справа торкалася будь-яких питань, всі матроси, звичайно, зразу ж поверталися в бік Юхима Гладкого, старого моряка, що вже ходив навколо світу на “Рюрике”. Гладкий вважався в екіпажі першим любителем і знавцем різних питань.
Незважаючи на довгі роки служби, у нього залишилась стара селянська манера розмовляти з начальством.
Запитання в нього були дуже довгі, несподівані, і це всіх веселило.
— Я так розумію, вашскобродь, що коли бог створював землю, нечистий, очевидно, теж не дрімав.— Гладкий любив підходити до всякого питання здалека.— Якщо ви зволите помітити, вашскобродь, всяка коштовна речовина, вроді золота, дорогоцінного каменя й іншого, знаходиться обов’язково десь у нього на куличках в самому незручному місці.— Гладкий помічає, що офіцери починають посміхатись. Отже, можна мову вести далі.— Ну, хай уже й так, тут вже нічого не зробиш: треба сяяти обличчям. Але хіба мислима справа, вашскобродь, така пропорція холодної води на півдні? І який може бути інтерес науці саме тут, про нас я вже не кажу. Ми своє діло розуміємо: до геройства, можливо, і не дійде, але роботи буде багато. Інакше в цих широтах, я бачу, можна дуже весело, раз-два — і закінчити вояж во чреві кита, як пророк Іона. Он, фонтани пускає!
— Кити по правому борту! — чути з салінга голос Касаткіна.
На “Мирном”, що йде в кільватері, матроси оточили молодого свого командира.
— Що кличе нас назустріч трудам і незгодам? Багатство? Захоплення земель? Ні! — Голос Лазарева дзвінкий і чистий, як чисті його думки й мета.— Яку користь одержимо ми, добровольці, від трудів своїх? Нетлінна слава вітчизни, слава російської науки — ось наша користь! Ідемо, щоб знали нас народи світу. Щоб десь в далекому майбутньому, коли вже і кістки наші потліють, сказали нащадки: був у нас прапрадід, герой труда і науки, матрос Паліцин!
— Покорно благодарю, ваше високоблагородіє! — відповідає матрос Паліцин.
— Був мореплавець першої статті матрос Аверкієв!
— Рад старатись, вашскобродіє!
— Був у нас героїчний весь екіпаж “Мирного”!
— Ура-а-а! — відповідають матроси.
— Наказую: дивитись на “Восток” день і ніч! Не давати йому зникнути з наших очей. Нерівність у швидкості кораблів подолати вмінням навігації. Вмінням і щедрим трудом, який нерозривно з ним зв’язаний. Пам’ятайте: буде “Восток” попереду — житиме “Мирный”. Відстанемо, загубимо “Восток” в океані — все загубимо!
— Починається! — кричить з салінга лейтенант Обер-нібісов, відриваючись від підзорної труби. Він чомусь веселий і щасливий.
Три дні й три ночі в океані лютує шторм. Через кожні півгодини гримлять гарматні залпи на “Востоке”, спалахують фальшфейєри. Не відповідає “Мирный”. Нічого не чути на “Востоке”. На четвертий ранок хвилі починають кидатися на “Мирный”, мов зграя скажених тигрів і левів. Всупереч усім правилам морської служби, штурман Ільїн сам ніс вахту біля штурвала.
— Вас не змінили?.. Гей! Миколо Аристарховичу! Ви чуєте мене?!
Лазарев із зусиллям наближається до штурмана, марно намагаючись перекричати бурю.
— Ви чуєте мене?!
— Ні! —Штурман Микола Ільїн хитає головою, кидаючи у бік Лазарева запалений, широко розкритий і наче відсутній погляд. Поруч з ним, міцно тримаючи рукоятки великого штурвала, майже по коліна у вируючій воді, стоять рульові Шолохов і Коренев.
— Я хочу, щоб ви простояли ще вахту,— гукає Лазарев.— Ви вже ходили навколо світу! Ви чуєте мене?! Якщо ваше місце заступить черговий офіцер, може трапитись нещастя! Неприємність може трапитись!!! Ви можете витримати?!!
“Треба витримати, треба витримати, витримати, витримати!.. Звичайно, можемо піти на дно, будь він роз-перетрижди проклятий, цей океан, і день, і час, коли понесла мене сюди нечиста сила”. Жагучі прокляття блискають в очах штурмана, але він уже не повертається до командира. Він не може одірвати очей від грізного валу, що підняв утлий корабель на киплячий гребінь. Корабель поринає стрімголов у прірву, зариваючись бугшпритом в холодну воду.
— Ви можете витримати?! — ще голосніше гукає Лазарев.
— Я витримаю хоч до самого Південного в три чорти полюса… якщо ніхто не буде зі мною тут розмовляти! — зривається з вуст штурмана ледве чутний крик.
Розуміючи, як важко штурманові, Лазарев повертається, щоб піти геть. Велетенський вихор холодної води з шумом і гуркотом проноситься через палубу над його головою і, здається, наче змиває його з корабля.
Штурман Ільїн залишається біля штурвала. Від довгої напруги урагану, що тримав свідомість майже всіх моряків на грані катастрофи, що насувалась, він поступово заглиблюється у вимушене духовне оціпеніння ослаблої людини, якій не судилося побачити завтрашній день.
Ураган подолав його безстрашне серце і вже породжує в ньому непоборну тягу до спокою, його свідомість, здається йому, начебто хоче повстати проти деспотизму урагану, але взагалі це вже крайня втома і більше нічого. Глибоко проникла вона в серце штурмана і вже починає перетворювати його свідомість у спогади, які не мають нічого спільного з Південним Льодовитим океаном.
Легким напливом переноситься штурман Ільїн з корабля далеко-далеко на рідну свою тиху Оку. Ось він стоїть, обледенілий, за штурвалом серед рідних полів, лугів і ніжних березових гаїв… Ні, ні, не за штурвалом… Ще один наплив, та швидше! Ось він іде, дивіться. “Ось я йду по квітучих луках — сіроокий російський хлопчик Коля Ільїн. Захоплений красою трав, квітів і неба, я майже не торкаюсь босими ногами рідної моєї лагідної землі,— так мені легко. Ось мій дід-рибалка. Ось моя ма-тінка-красуня і сестри, що жнуть серпами хліб. А он жінки з граблями рядами, і Жучка завзята, і незабутні пісні далекої батьківщини моєї. І все це я чую, і бачу я, як люблять мене, маленького, всі навколо. Але ось наступає темно-сиза хмара і швидко застилає небо. Гримить великий грім, і всі кидаються до мене прощатись: “Прощай, прощай!” А я… Здається, кричать мені всі: “Прощай, прощай!” Я нічого не чую, жодного людського голосу. Я стою другу вахту серед хаосу океанських хвиль, по яких проносяться велетенські айсберги, готові щохвилини знищити корабель і всіх товаришів моїх, без яких я жити не можу…”
Дощ, сніг і мільярди бризок! Вітер лютує на неосяжних просторах Антарктики. Гігантські вали піднімають “Мирный”, як шкаралупу, на свої клекочучі гребені, жбурляють у прірву, на правий, на лівий борт, перекидають носом униз, і тоді “Мирный” пірнає в океан, тільки щогли тріпочуть над виром. Все рипить, обливається з усіх боків потоками піни.
В мокрому трюмі конопатять, відливають воду. Але води все більше й більше. Матросам здається, що вони викачали вже з “Мирного” ціле море, але немає кінця й краю воді.
По палубі, тримаючись за штурмові леєри, проповзає Потап Сорокін.
Вітер зірвав з Сорокіна шапку. Шматок криги, проносячись разом з бризками через палубу, розкраяв йому майже увесь лоб і щоку. Але він не помічає цього. Холодні хвилі так вимили і просолили його рани за чотири доби, що вони не кровоточать і, широко розкриті, зяють на мокрому обличчі Сорокіна, надаючи йому дуже драматичного виразу. Те, чого так боявся Сорокін весь час і про що йому було соромно запитати, те страшне й непоправне, при одній думці про яке в нього часом ворушилося волосся, нарешті прийшло: виплескує! Ще в Кронштадті, коли лейтенант Обернібісов пояснював інструкцію, показуючи на глобусі майбутній рейс “Востока” і “Мирного”, Сорокіну здалося, що, коли вони опиняться “внизу” глобуса, їх усіх неодмінно кудись виплесне вниз разом з кораблем і океаном. Змучений страхом, він довго не розумів, чому “низ” продовжує бути все ще зверху, а “верх” знизу. Часом йому здавалось, що, можливо, як-небудь обійдеться, тільки ні, не обійшлось. З